Захист і збереження українських церков в 2007 році: мас-медійний ракурс
Звертаючись до цієї теми, автор поставив собі за завдання визначити основний ряд публікацій по ній, взявши за основу загальноукраїнські та столичні видання за 2007 рік і на початок 2008 року. Часом може здатися, що у контексті сучасності вона виглядає, можливо, архаїчною, тому що інтерес до релігійно-культурної спадщини в сучасних мас-медіа гасне, вона опиняється на маргінесі суспільного обговорення, адже це не завжди сенсаційна тема. А якщо в ній містяться якісь елементи скандальності чи унікальності, то вони зацікавлюють суспільство у певний проміжок часу, наприклад, в період виборів, коли майбутнім депутатам кортить показати свою любов до сакрального, коли під гаслами захисту якоїсь конфесії згадують Лавру, св. Софію і т. п. Красномовним прикладом може стати Катерининська церква у Чернігові, де у 2006 році розгорнулися баталії довкола її передачі у власність УПЦ КП. Вона, як відомо, є неординарною пам’яткою архітектури.
В ході моніторингу авторові вдалося згрупувати публікації за конкретною темою.
По-перше, великий інтерес українських газетярів викликала ситуація довкола місця колишньої Десятинної церкви у столиці України. Н. Макогон і А. Скоропадський на сторінках газети „Коммерсантъ” (17 липня 2007 р., www.kommersant.ua/doc.html?docId=783155) в короткій статті “Десятинна церква попала під заборону” висвітлили ситуацію довкола дзвіниці УПЦ (МП), встановленої на місці Десятинної церкви, яку, згідно з розпорядженням Київської держадміністрації, ця конфесія повинна знести. У невеликому матеріалі журналісти опитали всі сторони конфліктної ситуації і навіть вказали на те, що рішення київської влади підтримує УПЦ КП, тим самим натякнувши на певну лінію протистояння між обома конфесіями і в питанні зведення нових культових споруд. Ця ж тема була порушена І. Даценком в статті “А Десятинну вже звели!” (“Газета по-киевски”, 11 червня 2007 р. www.pk.kiev.ua/city/2007/07/11/090008.html), який безпосередньо побував на місці будівництва каплиці і розмовляв із священнослужителем УПЦ (МП), який сподівається і на спорудження майбутнього собору в цьому історичному місці. Теперішня дерев’яна церква, на його думку, може послужити місцем хрещення немовлят. Автор звернувся за коментарями до різних фахівців, в тому числі і до представниці Українського товариства захисту пам’ятників історії та культури Л. Афанасьєвої. Вона акцентувала на тому, що залишки Десятинного храму повинні бути законсервовані і накриті скляним куполом, а його відновлення у первісному вигляді з нових будматеріалів може спричинити зсуви на даній території. Академік Петро Толочко також “сумнівається, наскільки гармонійно монументальна будова Десятинної буде вписуватися поряд з легкою Андріївською церквою.” Сукупність думок археологів, істориків показали, що задум відновити давній храм Київської Русі є недоцільний. В кінці статті І. Даценко теж став на їхню сторону з позиції звичайного киянина, аргументуючи тим, що на старокиївському пагорбі вже є місце для молитви.
Як газета “Коммерсантъ”, так і “Газета по-киевски” вищенаведеними заголовками спонукають думати читача, що Десятинна церква вже зведена, тому варто редакторам звертати увагу на правильне відображення факту у заголовку.
Зовсім інший ракурс висвітлення цієї теми обрав журналіст І. Осипчук в газеті “Факты” (1 листопада 2007 року, www.facts.kiev.ua). У своїй публікації він зовсім не згадав про зведення каплиці УПЦ (МП) поруч із Десятинним храмом. Ведучи розмову з одним із провідних спеціалістів цих робіт В. Козюбою, автор побачив на власні очі віднайдені археологами плінфи (цеглини) з буквами “c” і “Н”. Вони припускають, що їх викарбували давні русичі і якщо це доведуть, то вони стануть найдавнішим рукописним слов’янським написом на території Києва. Журналіст в ході розмови із фахівцем розкопок довідався про інші унікальні факти з історії давньоруського храму, зокрема те, що візантійці-будівничі храму зустрілися з труднощами при його зведенні, оскільки в той час на їхній батьківщині таких культових споруд вже не будували. Не менш цікавим є тайники, де, за припущенням істориків, зберігали ікони та церковний посуд під час роздробленості Київської Русі. Журналіст представив і труднощі, які виникають в ході дослідницьких робіт, зокрема недостатнє і нерегулярне державне фінансування, і це викликає їхній повільний темп.
В окремий блок можна виділити публікації про Києво-Печерську лавру. Найпомітнішою і найбільшою з-поміж них в потоці матеріалів 2007 року стала проблемна стаття “Київська Лавра: між ченцями, чиновниками й інвесторами” д-ра фізико-математичних наук, письменника Максима Стріхи. Вона з’явилася в одному з провідних інтернет-видань “Українська правда” (25 вересня 2007 р., www2.pravda.com.ua/news/2007/9/25/64393.htm). Без сумніву, немало редакцій звернули на неї увагу, тому що вона синтетично поєднала в собі актуальні проблеми духовної святині Києва зокрема і України взагалі. Автор з болем пише про сприяння чиновників з колишнього уряду В. Януковича у тому, щоб історична церква Спаса на Берестові неподалік Лаври перейшла у власність УПЦ (МП) і все це, на думку М. Стріхи, вмотивовано парламентськими виборами осені 2007 року. Проте мінкультівський указ про передачу згаданого храму лаврським православним монахам зустрів спротив з боку директора Києво-Печерського історико-культурного заповідника С. Кролевця. Один з його значимих аргументів, які адресувалися уряду, звучить так: “маленька церква не має іконостасу й абсолютно непристосована для богослужінь”.
Письменник в своїй статті реально оцінює ситуацію: “Передання її релігійній громаді означатиме повільну загибель унікальних фресок. А, як показує досвід Кирилівської церкви, де настоятель зажадав був усунути з іконостасу знамениті картини Врубеля й перемалювати пошкоджені фрески ХІІ століття як “неканонічні”, й цього сумлінного інтелігентного ставлення ніхто не гарантує. ... Аби відвести можливі закиди в упередженості, спеціально наголошу – в церкві Московського Патріархату є сьогодні чимало інтелігентних і освічених священиків, цілком лояльно налаштованих до української культурної спадщини.” Тим самим авторові не можна закинути намір звинувачувати цілу конфесію в бажанні заволодіти історичними церквами, у статті він назвав лише одного з найактивніших діячів Лаври – єпископа УПЦ (МП) Павла (Лебедя).
Д-р М. Стріха вважає, що руйнація церкви на Бересті може викликати її виключення зі списку ЮНЕСКО, адже вона внесена туди в 2002 році як “одна зі 100 світових пам’яток, що перебувають під загрозою”. Письменник керується припущенням, що це планомірний наступ ченців УПЦ (МП) з метою заволодіння Верхньою Лаврою для розвитку комерційної діяльності. При цьому наводяться конкретні приклади того, як територія поряд із святинею вже стає ласим шматком для комерсантів із їхніми бізнесовими задумами. Стаття д-ра М. Стріхи містить песимістичний прогноз: “відчутними будуть і цілком матеріальні втрати – адже саме пам'ятки приваблюють до країни туристів та інвестиції.” Тему святині на Берестові порушувала і газета “День”: цією публікацією д-ра М. Стріхи і редакційною статтею “Церква Спаса на Бересті повинна мати тільки музейний статус” 18 жовтня 2007 р., www.day.kiev.ua/189798). В ній викладено зміст звернення громадських, культурних та політичних діячів до Президента Віктора Ющенка з проханням не допустити передачу храму церковній громаді. Одним із головних аргументів став фресковий розпис берестовської церкви – єдиний зразок такого типу, який був в Україні в ХVII ст. і який потребує подальшого розкриття.
Не менш гостро розставив акценти у своєму матеріалі “Хто зупинить вакхналію в Лаврі?” О. Донченко в газеті “Українське слово” (2-15 січня 2008 р., www.ukrslovo.com.ua/). Cформульоване в заголовку запитання було деталізоване проблемами, які виклав перед журналістами на прес-конференції директор заповідника С. Кролевець. Автор гострої публікації зробив невтішні висновки, що фактично на українській землі окремою конфесією – УПЦ (МП) – руйнується ця духовна святиня. Окрім зруйнування Нижніх воріт восени 2007 року, в печерах, де зберігаються мощі святих землі української, є дуже високий рівень вологи. Територія Лаври забудовується розважальними закладами і ресторанами, будівельники пробурили глибокі отвори, які завдали шкоди “Входу до ближніх печер”. Журналіст констатував, що влада всіх рівнів не робить активних зусиль для того, аби зупинити руйнування духовної святині на берегах Дніпра і не виділила жодної копійки на реставрацію берестовської церкви, натомість УПЦ (МП) отримує мільйонні суми. Проте у матеріалі не запропоновано шляхів вирішення проблеми, зокрема, звернення громадських організацій до влади, активізація їхніх зусиль заради порятунку Лаври від “бізнесових” задумів УПЦ (МП) тощо.
Не оминула тему церкви на Берестові і “Газета по-киевски” (21 вересня 2007 р., www.pk.kiev.ua/city/2007/09/21/130035.html) короткою статтею “Лавру знову ділять” , журналіст якої В. Овсієнко звернувся із запитаннями як до архимандрита Варсонофія, представника УПЦ (МП), так і до Я. Преображенської, завідувачки відділу охорони пам’ятників Києво-Печерського заповідника. Обидві сторони відстоювали свою правду з приводу функціонального використання історичної церкви. Зокрема, архимандрит наголосив, що Церква зобов’язується відреставрувати храм на Берестові після його передачі, а представниця заповідника вважає, що монахам це не під силу, тому що для цього потрібно проводити масштабні наукові дослідження.
Третій блок нашого дослідження становлять публікації про окремі церкви Києва та інших міст України. І. Осипчук в матеріалі “Андріївська церква може стати загрозою для Подолу” (газета „Факти”, 27 липня 2007 р. www.kiyany.obozrevatel.com/news/2007/7/25/34121.htm) представив ситуацію в одному з відомих храмів Києва, де повільно відбувається зсув ґрунтів та утворюються тріщини у кілька сантиментрів. Крім цього, іконостас та ікони Андріївського храму закопчуються димом від свічок під час Богослужінь, які проводяться священнослужителями УАПЦ. В статті відсутні емоційні висновки із закликом зберегти Андріївську церкву, але автор опитав як спеціалістів, так і автокефального священика, щоб представити їхні думки про стан Андріївської церкви.
У статті О. Маковець “Нам повернуть фрески Мазепи” на сторінках “Газеты по-киевски” (29 листопада 2007 р., www.pk.kiev.ua/city/2007/11/29/090044.html) йдеться про початок реставрації фресок Софіївського собору, намальованих за часів знаменитого гетьмана. В публікації наголошується, що в 60-ті роки у цьому славетному київському соборі реставратори замалювали фрески Мазепинської капели і, як припускає автор, це сталося з причини нецікавості до цієї постаті в той період. Авторка наводить думку багатьох осіб про необхідність відновлення фресок, тому що це „єдиний збережений архітектурно-стінописний ансамбль епохи українського гетьмана, до цього часу невідомий і недосліджений”. Очевидно, ця тема заслуговує глибшого журналістського дослідження, не лише переліку фресок, які були замальовані, а й встановлення ймовірних авторів, зв’язку з іншими тогочасними мистецькими школами та ін.
“Не топіть церкву на воді!” – таким гаслом назвали свою публікацію в “Газете по-киевски” (3 жовтня 2007 р., www.pk.kiev.ua/life/2007/10/03/090033.html) С.Штейніков і Я. Ткаченко. Мова йде про православний храм св. Миколая на воді, збудований на дніпровському острівку в Києві за кільканадцять метрів від місць відпочинку. Щоправда, автори допустилися фактологічної помилки, назвавши його єдиним храмом на воді у Європі. Але це не применшує проблеми, представленої читачам газети: інтер’єр храму настільки вологий, що стіни вже покриваються грибком і це несе загрозу його нормальному функціонуванню. Більше того, відпочивальники смітять навколо церковці і хтось навіть погасив недопалок сигарети ... об мозаїчне зображення св. Миколая Чудотворця. У статті міститься коментар столичного чиновника, який не розуміє, чому культовий об’єкт здали в експлуатацію без опалення.
В. Костюкевич у статті “Тінь над собором” в газеті “День” (1 березня 2007 р., www.day.kiev.ua/ua.2007.37/178075/178077) розповідає про намір міської влади Житомира звести навпроти історичного Святопреображенського собору бізнес-центр, що в свою чергу викликало спротив з боку громади УПЦ (МП). В результаті ймовірної новобудови навпроти величного храму одна із його сторін може бути затінена і це, як наголошує автор, нагадує радянські часи, коли неподалік храму звели чотириповерховий будинок. У своєму матеріалі В. Костюкевич звернувся і до представників влади за коментарем, тобто проблема висвітлена неоднобоко, хоча наприкінці присутня критика архітекторів і тих, хто дав дозвіл на будівництво.
У Чернігові знаходяться Антонієві печери – унікальний підземний архітектурний комплекс ХІ – ХІХ ст. В короткій статті “Спиляєш дерево – загине церква” (газета “Україна молода”, 24 листопада 2007 р., www.umoloda.kiev.ua/number/1049/219/37720) В. Литовченко і Г. Травінцева розповіли про проблему можливої руйнації найвищої у Європі підземної церкви св. Феодосія, якщо коріння трьохсотлітнього дуба і далі буде гнити. Наразі не проводяться конкретні заходи для збереження цієї пам’ятки архітектури. “Тож керівництво музею у питанні, як продовжити вік дерева, сподівається на пораду вчених...” – таким висловом завершується дана стаття, але автори не забили на сполох, чому так байдуже ставиться до цього питання місцеве керівництво.
Підсумовуючи, можна дійти висновку, що автори роблять наголос передусім на історико-релігійній значущості українських культових споруд. Вони звертаються до їхньої історії, пишуть про найвідоміші ікони, фрески, розписи, наголошують на їхній унікальності в контексті європейської та світової культури і тим самим показують суспільству необхідність в їхньому захисті і збереженні для прийдешніх поколінь. Це залежить від комплексної державної політики у цій сфері, але більшість проаналізованих публікацій показали, що держава мінімально, а то й взагалі не виділяє коштів чи не робить необхідних робіт для збереження духовних святинь України.
Ми побачили, що загальноукраїнські та столичні видання зосередили свою увагу довкола проблем відомих сакральних споруд Києва. Найбільший резонанс серед них викликав храм на Бересті в межах Києво-Печерської Лаври, на захист музейного статусу якого виступили не лише письменники (М. Стріха), а й українська інтелігенція, науковці. Далі можна виділити тему Десятинного храму, яка набула і певного конфесійного забарвлення через зведення каплиці УПЦ (МП) поруч з фундаментами Десятинки. На порядку денному залишилося найосновніше питання: чи буде відновлено церкву, пов’язану з першопочатками українського християнства?
На прикладі статті О. Маковець про фрески часів гетьмана І. Мазепи ми побачили, наскільки унікальною може бути лише одна частина Софіївського собору, не кажучи вже про цілий. Публікації про проблеми славетних церков у регіонах показали, що вони потребують передусім матеріальної підтримки з боку держави, оскільки частина з них залишається в їхній власності.
Якщо говорити про число журналістських виступів в межах нашого дослідження, то перше місце займає “Газета по-киевски”, журналісти якої всесторонньо вивчали проблеми і уникали суб’єктивних висновків. Постійно тримає руку на пульсі теми із захисту українських духовних святинь і газета “День”. Беручи до уваги критерій злободенності і аналітичності, то на перший план виділяється стаття д-ра М. Стріхи “Київська Лавра: між ченцями, чиновниками й інвесторами”. Ще один суттєвий підсумок – деяким журналістам та й авторам бракує розвитку цієї тематики, загострювання проблеми в контексті релігійно-історичної цінності культових споруд.
Отож, загальноукраїнські та столичні видання не цураються актуальної теми із збереження нашої сакральної церковної спадщини. Проте, на думку автора цього дослідження, сьогодні загальноукраїнським газетярам варто звернути свій погляд також і на регіональний аспект цієї теми. Маю на увазі, наприклад, захист дерев’яних церков у Західній Україні, які час до часу палахкотять у вогні з невідомих причин. Число цих втрачених церков з початку незалежності нараховується вже сотнями! Заслуговують на висвітлення і маловідомі церкви загальноукраїнського значення, які знаходяться в соціально бідних районах України. Вони тісно пов’язані із славетними іменами нашої історії. Перелік потенційних тем можна продовжити. Слово за вами, українські журналісти...
