‘Закон про заборону УПЦ’ насправді не забороняє діяльність УПЦ
Микола Княжицький
Дмитро Вовк в інтерв’ю для інформаційного порталу Харківської правозахисної групи “Права людини в Україні” висловив декілька зауважень стосовно прийнятого у серпні 2024 року Закону України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”. Зокрема, він зазначає, що міжнародне право дозволяє забороняти релігійні організації лише у виняткових випадках, коли всі інші заходи не дали результату. Для цього має бути достатньо підстав, які доводять, що організація в цілому або її керівництво (а не окремі члени організації) втягнуті в настільки проблемну для держави, суспільства чи прав інших людей діяльність, що вона має бути заборонена. Також він звертає увагу, що заборона “лише через історичну чи канонічну афіліацію є проблемною”. В такому разі державі нічого не треба доводити, оскільки подібні обмеження можуть застосовуватись лише внаслідок саме протиправної діяльності.
Питання дотримання міжнародних стандартів є важливим при застосуванні будь-якої законодавчої процедури. Тому на всіх стадіях розгляду цього закону парламент приділяв багато уваги саме питанням відповідності закладених в законі норм вимогам міжнародного права. Передусім йдеться про Європейську конвенцію з прав людини та практики Європейського суду з прав людини як джерела права. Аргументи, подібні тим, що висловлені Дмитром Вовком в інтерв’ю, теж розглядали, і на них надавали змістовні відповіді (див., наприклад, статтю від 14.03.2024 року).
Звернемо увагу, що закон не має не меті заборонити будь-які релігійні організації що діють в Україні. Йдеться лише про те, що українські релігійні організації, якщо вони мають зв’язки з РПЦ, ці зв’язки повинні розірвати. Закон не нав’язує, як само вони повинні це зробити, тож релігійна організація вільна у виборі способів розв’язання цієї проблеми.
Очевидно, немає потреби пояснювати роль РПЦ у війні Росії проти України. Це організація, яка прямо проголошує священну війну проти нашої країни, допомагає виправдовувати вбивства мирних жителів та знищення українських міст бомбами й ракетами.
Саме тому в резолюції ПАРЄ № 2540 (2024) від 17.04.2024 зазначено, що “Асамблея закликає всі держави розглядати патріарха, Російську православну церкву як ідеологічне продовження режиму Володимира Путіна, співучасників воєнних злочинів та злочинів проти людяності, скоєних від імені Російської Федерації та в ім’я ідеології ‘русского міра’”.
Це формулювання з резолюції ПАРЄ було покладене в основу частини першої статті 3 Закону України “Про захист конституційного ладу у сфері діяльності релігійних організацій”:
“Зважаючи на те, що Російська православна церква є ідеологічним продовженням режиму держави-агресора, співучасницею воєнних злочинів та злочинів проти людяності, що вчиняються від імені Російської Федерації та ідеології “русского міра”, діяльність в Україні Російської православної церкви заборонена”.
Дана заборона обумовлена інтересами національної безпеки, про що зазначено в тому числі в назві Закону.
Важливий нюанс: в цьому випадку не йдеться про заборону свободи сповідувати релігію. Це право захищається статтею 9 Європейської конвенції, і воно не може обмежуватися з міркувань захисту національної безпеки.
Закон не забороняє православ’я, або будь-яку іншу релігію, що регулюється вказаною статтею 9.
Натомість, за певних умов, документ не допускає діяльності релігійних організацій. Тоді як діяльність будь-яких організацій, в тому числі релігійних, регулюється статтею 11 Європейської конвенції. Дана стаття серед умов державного втручання передбачає в тому числі захист національної безпеки.
Аналогічний підхід ми бачимо у практиці ЄСПЛ, який також виходить з того, що “стаття 9 має тлумачитися у світлі статті 11 Конвенції, яка захищає об’єднання від невиправданого втручання з боку держави” (Свято-Михайлівська Парафія проти України, §112).
Тобто для правозастосування важливі як умови, передбачені безпосередньо статтею 9, так і ті, що визначені в статті 11 Конвенції. Повторимо, стаття 11 визначає інтереси національної безпеки як легітимної мети для втручання з боку держави.
В іншій справі ЄСПЛ зазначив, що “держави мають повноваження контролю за тим, чи рух або громадська організація ніби то з релігійних мотивів провадять діяльність, яка є шкідливою для населення або громадського порядку” (Manoussakis і Інші проти Греції, § 40; Église métropolitaine de Bessarabie та інші проти Молдови, § 105).
У певних випадках держава може вживати превентивних заходів для захисту основоположних прав інших осіб; це повноваження є цілком сумісним із позитивним зобов’язанням, передбаченим статтею 1 Конвенції, відповідно до якої держави-учасниці “гарантують кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в цій Конвенції” (Leela Förderkreis e.V. і інші проти Німеччини, § 99).
Іншими словами, держава має цілком легітимне право втручатися в діяльність релігійних організацій, якщо це “є необхідним в демократичному суспільстві в інтересах національної або громадської безпеки, для запобігання заворушенням чи злочинам, для охорони здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб”.
В такому випадку, держава визнала неприпустимість зв’язків між українськими релігійними організаціями та РПЦ з мотивів національної безпеки, але при цьому вона жодним чином не втручається в питання свободи віросповідання.
Важливо, що метою закону не є закриття якихось релігійних організацій. Це закон про розірвання зв’язків, а не про закриття церкви.
Закон передбачає змістовну процедуру, як держава здійснює дослідження на предмет наявності цих зв’язків. Якщо під час дослідження цього питання держава з’ясує, що певна організація такі зв’язки має, вона не забороняє організацію, а вказує на це у приписі. Припис містить конкретні ознаки й пропонує їх усунути.
Після цього релігійна організація має декілька варіантів. Вона може погодитись з цим, усунути порушення, вказані в приписі, і тоді держава не матиме до неї претензій. Також вона може не погодитись, наприклад, якщо не вважає що держава права у виданому приписі, і подати відповідні пояснення. Якщо пояснення не влаштують державний орган, то даний спір передається до суду, який і має визначити остаточно, чи містяться ознаки афілійованості в діяльності конкретної організації, чи дійсно держава права в даному спорі.
Відмітимо, що релігійна організація може на будь-якій стадії усунути ознаки афілійованості, зазначені в приписі. В тому числі на стадії судового розгляду, або навіть після його завершення.
Тобто закон надає релігійній організації цілу низку можливостей для захисту і доведення своєї правоти як в досудовій адміністративній процедурі, так і у відкритому судовому провадженні. Відповідні процедури відповідають вимогам Європейської конвенції про захист прав людини, і ніяк не впливають на право будь-якої особи сповідувати будь-яку релігію.
Також Дмитро Вовк багато пояснює про недоліки релігієзнавчої експертизи, і з наведеними ним аргументами частково можна погодитись. Саме тому в прийнятому Законі роль такої експертизи зведена до необов’язкового доказу, яку державний орган може замовляти, а може і не замовляти у відповідних експертів. Так само як таку саму експертизу, але в інших експертів, може замовити релігійна організація, стосовно якої проводиться дослідження. Ці висновки експертів будуть прийматись і оцінюватись при прийнятті рішень на однаковому рівні.
Тому можна сказати, що хоча побоювання, озвучені в інтерв’ю Дмитра Вовка, дійсно заслуговують на увагу, всі вони були максимально враховані у фінальній редакції, ухваленій Верховною Радою України та підписаній Президентом.
