Не розвінчати, а зрозуміти: чим небезпечною є спроба розвінчання «міфу» святої Галичини
Коли прослухав обидва інтерв`ю, то на хвилях емоцій мав бажання вийти у ефір в соціальних мережах та висловити все, що я думаю про вищезгаданих авторів і їхні погляди. Але схопив себе на думці, що такий підхід нічого корисного не принесе, хиба стане хвилею мого емоційного сплеску та коментаторських хвиль навкого нього. Тому взяв кілька днів на роздуми, пробуючи виважено, послідовно, критично, а водночас конструктивно відреагувати на те, що висловили згадані мною знані особи в українському суспільстві.
У кожного народу є свої міфи. Одні міфи справді небезпечні, бо вони присипляють совість, заспокоюють критичне мислення і дозволяють ховати під гарними словами дуже неприємну правду. Інші ж міфи — це не брехня, а спосіб народу пам’ятати про свою рану, про своє покликання, про свій досвід виживання. Такі міфи не треба нищити. Їх треба очищувати, поглиблювати, визволяти від поверховості. Бо коли людина береться “розвінчувати” міф, не розуміючи, що за ним стоїть, вона може разом із фальшивою позолотою здерти і живу тканину історичної пам’яті.
Саме тому нинішні розмови про потребу “розвінчувати міф святої Галичини” потребують дуже обережного, відповідального і глибокого слова. Не тому, що Галичина була безгрішною. Ні. Галичина мала свої темні сторони: провінційність, клановість, страх перед модерністю, інколи показну побожність, інколи моральне лицемірство, інколи схильність прикривати слабкість красивими словами про традицію. У Галичині, як і всюди, були гріхи, зради, малодушність, пристосуванство, дріб’язковість, непунктуальність, вузькість мислення. Але одне діло — чесно говорити про гріхи Галичини, а зовсім інше — знецінювати саму Галичину як історичний простір, у якому українська ідентичність навчилася виживати, організовуватися, молитися, видавати книжки, творити інституції, виховувати політичну еліту, ставати до зброї і тримати пам’ять тоді, коли інші українські землі були затиснуті в імперському кулаці.
Тут і проходить тонка, але дуже важлива межа. Критика галицької самозакоханості може бути корисною. Презирство до Галичини — вже небезпечне. Критика міфу може очистити пам’ять. Висміювання пам’яті може зруйнувати єдність. Одне діло сказати: “Не робімо з Галичини ікони без тіней”. Інше діло сказати: “Галичина — це не Україна або не зовсім Україна; її герої, її рани, її досвід — це щось локальне, чуже, не наше”. Саме в цій другій поставі і міститься велика небезпека.
Коли Павло Гудімов, людина культури, говорить про те, що його дратує міф “святої Галичини”, бо за “ілюзією святості й порядності” можуть ховатися “дуже неприємні речі”, у цьому є зерно правди. Бо справді: там, де святість стає лише брендом, вона перестає бути святістю. Там, де побожність перетворюється на декорацію, вона може стати ширмою для неправди. Там, де історична пам’ять стає туристичним сувеніром, вона втрачає силу покаяння. Але проблема починається тоді, коли справедливе застереження проти лицемірства переростає у культурну зверхність: мовляв, сама ідея “святої Галичини” — лише провінційна самоідеалізація, яку треба демонтувати.
Ще небезпечнішим є підхід, коли в полеміці довкола Степана Бандери історія Галичини подається як щось майже зовнішнє щодо загальноукраїнської історії. Данило Яневський, полемізуючи з постаттю Бандери, фактично дійшов до твердження, що це “не наша історія”, а історія західних областей, навіть радше “виключно Галичини”. Можна і треба по-науковому дискутувати про Бандеру, ОУН, політичне насильство, міжвоєнний націоналізм, про помилки, героїзм, трагедії, моральні дилеми і складні сторінки визвольного руху. Але не можна, борючись із одним героєм чи одним міфом, викидати з української історії цілий край. Бо тоді ми вже не займаємося історією. Тоді ми займаємося ампутацією пам’яті.
Україна не може дозволити собі розкіш ділитися на “справжніх” і “несправжніх” українців. Бо це не нова спокуса. Це стара хвороба. Вона не раз поверталася в нашій історії. Наддніпрянці інколи дивилися на галичан як на клерикальних, відсталих, провінційних, занадто австрійських, занадто церковних, занадто дріб’язкових. Галичани інколи дивилися на наддніпрянців як на політично незрілих, русифікованих, надто пов’язаних із російською культурою, схильних до абстрактних теорій і революційного романтизму. І ця взаємна недовіра не була вигадкою. Вона мала історичні причини. Українці по різні боки Збруча жили в різних імперіях, під різними законами, з різними досвідами свободи і несвободи.
Галичанин у Габсбурзькій монархії, попри всі обмеження, мав досвід конституційного життя, парламенту, сейму, виборів, товариств, читань, кооперативів, шкіл, легальної преси. Наддніпрянець у Російській імперії мав досвід заборон, цензури, таємної праці, поліцейського нагляду, страху перед українським словом, яке імперія вважала політичною небезпекою. Після Валуєвського циркуляру 1863 року та Емського указу 1876 року українське слово на підросійській Україні було загнане в напівпідпілля. І саме тоді Галичина стала тим простором, куди переходила енергія української культури. Не тому, що Галичина була досконала. А тому, що історія поклала на неї таку місію.
Михайло Грушевський дуже точно це розумів. Він не був галицьким провінціалом. Він прийшов до Львова з Наддніпрянщини і саме у Львові побачив, що українська справа може мати інституційну форму. У своєму тексті про “Український П’ємонт” він писав, що після десятиліть переслідування українського життя в Росії енергія українського руху концентрувалася у Львові, а Галичина стала для українських земель Росії “культурним арсеналом”. Це дуже сильне слово: арсенал. Не музей. Не декорація. Не етнографічний куточок. А арсенал, тобто місце, де готується зброя. У цьому випадку — зброя мови, книжки, школи, преси, науки, політичної думки, громадської організації.
Галичина дала Україні не лише емоцію. Вона дала форму. І це, можливо, її найбільший внесок.
Вона дала “Просвіту” — не як романтичну назву, а як гігантську мережу самоорганізації народу. “Просвіта” відкривала бібліотеки, читальні, друкарні, книгарні, народні театри, організовувала публічні читання, дбала про українські школи, творила простір, у якому селянин переставав бути лише об’єктом історії і ставав її свідомим учасником. Це була школа нації. Не за один день. Не без помилок. Не без внутрішніх конфліктів. Але саме так народ учився читати себе українською мовою.
Галичина дала Наукове товариство імені Шевченка — фактично першу українську академічну інституцію європейського типу. Тут працювали Михайло Грушевський, Іван Франко, Володимир Гнатюк, ціле гроно істориків, філологів, етнографів, правників, природознавців. НТШ показало, що українська мова здатна бути не лише мовою пісні чи побуту, а мовою науки, історіографії, права, філософії, літературної критики, академічної дискусії. Це мало колосальне значення. Бо імперія завжди починає з того, що каже поневоленому народові: твоя мова не годиться для високих речей. Галичина відповідала: годиться. І не лише годиться — вона творить науку.
Галичина дала українській мові велику частину модерної лексики. Юрій Шевельов не випадково говорив про величезну питому вагу галицьких елементів у лексиці сучасної української літературної мови, особливо у сфері абстрактних понять. Через галицькі видання в українську мову входили слова, без яких ми сьогодні не мислимо публічного життя: “звіт”, “кількість”, “зміст”, “розвиток”, “відродження”, “сучасний”, “підручник”, “свідоцтво”. Можна сперечатися про окремі мовні впливи. Але не можна заперечити факту: Галичина була лабораторією модерної української мови.
Галичина дала політичну школу. Тут українці вчилися діяти в парламенті, творити партії, вести виборчі кампанії, формувати програми, захищати свої права в легальному полі, будувати кооперативи, фінансові установи, молодіжні й спортивні товариства. Тут формувався тип українця, який не тільки плаче над долею народу, але організовує збори, веде касу, пише статут, відкриває читальню, засновує видавництво, балотується до сейму, бореться за школу, за кафедру, за газету, за право називати себе українцем.
Так, у цій політичній школі було багато обмежень. Так, Галичина була бідною. Так, галицький селянин часто був нужденним, а інтелігенція — малочисельною. Так, польський політичний тиск був сильним, соціальні контрасти — болючими, москвофільство — реальною проблемою. Але саме в цих тяжких умовах вироблялася звичка до організації. А нація без організації — це тільки народна стихія. Вона може вибухнути, але не завжди здатна витримати довгу історичну боротьбу.
Галичина дала Україні також церковний вимір національного життя. Не в тому сенсі, що лише Галичина була побожною. Українська побожність має багато центрів: Київ, Чернігів, Почаїв, Полтавщина, Поділля, Волинь, Слобожанщина, Закарпаття, Буковина. Але саме в Галичині Греко-Католицька Церква стала не тільки релігійною інституцією, а й одним із носіїв національної тяглості. Священник у галицькому селі часто був не лише літургійним служителем, а й учителем, організатором читальні, посередником між селом і світом книжки. Цей факт можна критикувати з ліберальної перспективи як “клерикалізм”. Але історик мусить бачити інше: у суспільстві, де не було власної держави, де бракувало світської еліти, церковна структура часто несла на собі те, що в нормальних умовах несуть державні й громадянські інституції.
Особливе місце тут займає праведний митрополит Андрей Шептицький. Він не був “галицьким регіональним діячем”. Він був одним із найбільших українських духовних і суспільних провідників ХХ століття. Його бачення виходило далеко за межі Галичини. Він думав категоріями всієї України, єдності Церков, соціального служіння, культури, освіти, мистецтва, монашества, відповідальності еліти. У ньому Галичина переставала бути провінцією і ставала духовною лабораторією українського майбутнього.
Галичина дала Україні державний чин 1918 року. Західноукраїнська Народна Республіка була короткочасною, але надзвичайно важливою спробою українського державного будівництва. Українська Національна Рада у Львові, Листопадовий чин, Державний секретаріат, Українська Галицька Армія — це не локальні “галицькі пригоди”. Це частина української державницької історії. Акт Злуки 22 січня 1919 року був би неможливий без волі ЗУНР до об’єднання з УНР. Саме галичани тоді не сказали: “ми окремі”. Вони сказали: “ми хочемо бути разом”. І тому сьогодні особливо болісно чути, коли хтось із українців натякає галичанам: ваша історія — не зовсім наша.
Ця логіка відтинання Галичини від України вже одного разу драматично прозвучала в українській історії. В’ячеслав Липинський у листуванні з митрополитом Андреєм Шептицьким згадував про позицію Павла Скоропадського в часі українсько-австро-угорських відносин. Ішлося про те, що Скоропадський, за свідченням Липинського, нібито був би радий, якби австрійський уряд забрав із Великої України всіх галичан як австрійських підданих. Це не просто епізод приватної політичної розмови. Це симптом. Бо коли частину українців починають сприймати не як співтворців спільної справи, а як “чужих громадян”, “інших”, “не наших”, тоді українська державність починає втрачати свою соборну душу.
Соборність — це не урочиста дата в календарі. Соборність — це духовна дисципліна бачити своїм того українця, який має інший історичний досвід. Соборність означає, що донбаський шахтар, харківський інтелектуал, київський урядовець, полтавський селянин, одеський моряк, закарпатський, буковинський українець і галицький греко-католик не мусять бути однаковими, щоб бути одним народом. Вони мусять навчитися не презирати досвід одне одного.
Бо Україна не є монотонною рівниною. Україна — це хор. У хорі небезпечно, коли один голос починає казати іншому: “Ти фальшивий, бо не звучиш так, як я”. Схід дав Україні колосальні індустріальні, військові, інтелектуальні, урбаністичні ресурси. Центр дав політичне ядро, Київ, пам’ять Русі, козацько-гетьманську традицію, модерне державне відродження. Південь дав море, степ, торговельну відкритість, досвід багатокультурності. Волинь і Полісся дали свою витривалість, селянську глибину, повстанську пам’ять. Закарпаття і Буковина дали досвід пограниччя, багатомовності, європейських контактів. А Галичина дала інституційну тяглість українського слова, церковно-громадську дисципліну, школу організації, модерну політичну націю, здатність зберігати пам’ять попри імперські катастрофи.
Ось чому небезпечно говорити про Галичину лише мовою деміфологізації. Бо іноді за словом “деміфологізація” ховається не любов до правди, а втома від української пам’яті. Іноді це слово означає: “Не нагадуйте нам про тих, хто надто довго і надто вперто пам’ятав”. Іноді за ним стоїть бажання бути “модерним”, “іронічним”, “європейським”, “позбавленим пафосу”. Але народ, який воює за своє існування, не може жити самою іронією. Іронія очищує від фальші. Але вона не творить жертовності. Вона може роззброїти пафос, але не завжди здатна народити вірність.
Звичайно, “свята Галичина” як самозакохана легенда потребує очищення. Якщо під святістю розуміти те, що галичани кращі за інших українців, — це неправда і духовна гординя. Якщо під святістю розуміти, що в Галичині не було зради, лицемірства, доносів, радянського пристосуванства, корупції, родинного егоїзму, то це також неправда. Якщо під святістю розуміти декоративну набожність, яка не веде до покаяння, то така “святість” справді заслуговує на критику.
Але якщо “свята Галичина” означає землю, де сільські читальні ставали школами нації; де Церква тримала мову і пам’ять; де НТШ творило українську науку; де “Просвіта” піднімала народ із темряви; де митрополит Андрей вчив еліту служити; де ЗУНР проголосила українську державність; де УГА боролася за право бути; де в підпіллі УГКЦ люди десятиліттями молилися без храмів і без легального статусу; де пам’ять про Україну не дала себе остаточно радянізувати, — тоді така “святість” не є твердженням про безгрішність. Вона є визнанням історичного служіння.
Святість у християнському сенсі ніколи не означає відсутності ран. Навпаки: святість часто видно саме в ранах. Святий — це не той, хто не мав спокус, а той, хто, впавши, вставав; хто, будучи слабким, тримався правди; хто, живучи серед темряви, не погодився назвати темряву світлом. Якщо говорити про “святу Галичину” в такому значенні, то це не міф самовихваляння, а пам’ять про покликання: бути місцем, де українське слово, віра і громадська організація мали вистояти.
Тому справжня відповідь на скепсис щодо Галичини не повинна бути нервовою образою. Не треба кричати: “Не смійте критикувати Галичину!” Треба сказати спокійно і твердо: критикуйте, але знайте історію. Викривайте лицемірство, але не знецінюйте служіння. Розвінчуйте фальшиву позолоту, але не ламайте іконостас пам’яті. Не робіть із Галичини ідола, але й не робіть із неї карикатури. Бо ідол і карикатура однаково далекі від правди.
Найгірше, що може статися з українською історичною свідомістю, — це коли ми почнемо приймати імперську карту України за свою власну. Імперії завжди хотіли, щоб ми були поділені: малороси і галичани, русини і українці, східняки і западенці, православні і греко-католики, “нормальні” і “бандерівці”, “російськомовні” і “націоналісти”. Імперська логіка завжди каже: ось ці — справжні, а ті — проблемні; ось ці — наші, а ті — чужі; ось ці — державні, а ті — фанатичні. Коли український інтелектуал починає говорити такою мовою, навіть із найкращими намірами, він стає несвідомим продовжувачем імперської роботи.
Українська історія не потребує сакралізації кожної постаті. Не кожен герой безгрішний. Не кожен мученик був політично мудрим. Не кожен борець мав чисті руки. Не кожне гасло варте повторення. Але українська історія потребує цілісності. Бандера може і повинен бути предметом історичної дискусії. Але Галичина не може бути викинута з української історії через дискусію про Бандеру. Так само, як Центральна Україна не може бути зведена лише до гетьманських поразок, Схід — лише до русифікації, Південь — лише до імперських міст, а Закарпаття — лише до периферії.
Україна більша за всі свої регіональні стереотипи!
І тому, коли сьогодні хтось із легкою іронією говорить про “міф святої Галичини”, варто відповісти: так, міфи треба очищувати. Але не кожне очищення є руйнуванням. Є очищення любов’ю, а є очищення презирством. Перше веде до правди. Друге — до розколу. Нам потрібне перше.
Галичина не є святою тому, що вона безгрішна. Вона важлива тому, що в певні критичні моменти української історії вона несла те, що могло загинути: мову, інституцію, Церкву, пам’ять, політичну школу, соборницьку ідею. Вона не замінює собою Україну. Вона не має права вважати себе вищою за Україну. Але й Україна не має права ставитися до Галичини як до непотрібного додатка, провінційного міфу чи історичної незручності.
Бо коли народ починає соромитися тих частин свого тіла, які найдовше носили його рани, він втрачає здатність бути вдячним. А без вдячності немає зрілої історичної пам’яті. Є тільки боротьба самолюбств.
Сьогодні, під час великої війни, нам особливо потрібна соборність не як плакат, а як внутрішня чеснота. Нам треба навчитися говорити про Галичину правдиво: без кадила самовихваляння і без кислоти зневаги. Треба сказати: так, Галичина мала свої гріхи. Але вона дала Україні надто багато, щоб із неї насміхатися. Вона дала не “міф”, а досвід. Не легенду, а інституції. Не тільки героїв, а й школи, книжки, товариства, армію, Церкву, мову, пам’ять. І саме тому замість розвінчувати Галичину як чужий міф, треба зрозуміти її як одну з ран і одну з опор українського тіла.
Бо Україна буде сильною не тоді, коли один регіон переможе інший у суперечці про “справжність”. Україна буде сильною тоді, коли кожен її край принесе до спільного столу свій дар, свою рану, свою правду і свою відповідальність.
І тоді Галичина не буде ідолом. Але й не буде карикатурою. Вона буде тим, чим і має бути в соборній пам’яті: частиною України, яка вміла довго пам’ятати, довго молитися, довго організовуватися і довго чекати воскресіння держави.
