Записки з табору муджахедів

Людина і світ. — 2001. — №8. — С. 31-35

Хусейн ШАВДОНАЄВ

Останнім часом з’явилося чимало публікацій на тему ісламського фундаменталізму, в тому числі північнокавказького «вахабізму». Однак далеко не всі грунтуються на матеріалах «польових досліджень» того соціального й культурного середовища, в якому існує й розвивається ця ідейна течія.

Влітку 1999 р., незадовго до початку військових дій на Північному Кавказі, автору цих рядків довелося провести майже півтора місяця в дагестанському селі Чабанмахи на одній з баз (навчальних центрів) північнокавказьких муджахедів-«вахабітів». У той час Чабанмахи, так само як ще два села т. зв. Кадарської зони (Карамахи та Кадар), не контролювалося дагестанською владою й було частиною «незалежної ісламської території». За час перебування на базі в якості «курсанта» навчального центру, керованого вахабітськими амирами (командирами, начальниками), автору вдалося зібрати досить великий фактичний матеріал, що дає наочне уявлення як про систему підготовки муджахедів, так і про спосіб життя типової вахабітської общини — джамаату.

Контингент

Переважна більшість молодих людей, що виявили бажання стати муджахедами, потрапляли в навчальний центр за рекомендацією тієї або іншої авторитетної серед вахабітів особи, по каналах добре налагодженого зв’язку між їхніми общинами (як у Дагестані, так і на всьому Північному Кавказі).

З самого початку новоприбулих «братів» (так називали один одного члени джамаату) звичайно попереджали, що вони мають право назватися будь-яким ім’ям, бо серед «учнів» можуть бути представники силових структур, що працюють на «невірних».

Більшість «братів» були людьми із заплутаними біографіями, часто без певних занять. Дехто приходив у джамаат, ховаючись від покарання за скоєні злочини. Вахабітська община не видавала їх правоохоронним органам, перетворюючись тим самим в якусь «вольницю» — з тієї лише поправкою, що порушники світського закону ставали слухняними виконавцями законів шаріату в їх вахабітській інтерпретації. Інші ховалися тут від призову в армію. Серед «братів» зустрічалися й наркомани, яких привозили батьки і друзі, щоб там вони позбулися наркотичної залежності.

В етнічному плані контингент бази був різноманітним. Тут зустрічалися аварці, лакці, кумики; майже половину складали лезгіни, хоча їх звичайно вважають «малорелігійним» народом; була й певна кількість слов’ян та представників інших немусульманських етносів. Багато хто приходив сюди, щоб, прийнявши іслам, вирішити для себе національне питання, тобто позбутися яких-небудь утисків на етнічному грунті.

За моїми спостереженнями, лише незначна меншість приходила у джамаат з релігійних міркувань. Як правило, це були молодики, які свого часу навчалися в якого-небудь суфійського шейха. Розчарувавшись з якихось причин у традиційному ісламі — ісламі тарикатів, вони прийшли до вахабітів у пошуках чистоти віри.

Але в будь-якому разі життя майбутнього муджахеда починалося з прийняття ісламу — незалежно від того, був він «етнічним» мусульманином чи ні. Обряд був нескладним і полягав у тому, що «брат» мусив щиро, з чистим серцем проказати шахаду — свідчення, що немає божества, крім Аллаха, а Мухаммед — посланник Аллаха, і зробити омовіння.

Навчальний процес

У селі було декілька вахабітських баз; на кожній з них перебувало близько 40 «братів». База являла собою великий цегляний будинок і розділялася на 3-4 джамаати. У кожного був свій командир, що підпорядковувався командиру бази.

Заняття на базі проводилися за т. зв. «системою талібан» (як казали «брати», саме так навчали афганських талібів). Вона передбачала два щаблі навчання — ідеологічний і військовий. Перший був необхідний для того, щоб «брат» міг виправдувати свої вчинки з погляду шаріату і, за словами інструктора, став «дійсним воїном Аллаха, а не бандитом». Другий щабель мав зробити з нього справжнього «воїна Аллаха», підготовленого для завзятої війни з переважаючими силами невірних.

Втім, система передбачала «гнучкий» підхід до застосування якостей майбутніх муджахедів. Якщо «брат» не був обтяжений інтелектом, але мав добру фізичну підготовку (якість якої після випуску помітно поліпшувалася), його направляли в одне зі спеціальних збройних формувань, переважно диверсійного профілю. Муджахед же, що не вирізнявся особливими фізичними даними, але мав достатній розумовий потенціал, діставав шанс продовжити релігійну освіту в одному із закордонних ісламських центрів і стати кимось на кшталт ідеологічного працівника. Якщо ж у випускника були відсутні всі перелічені вище якості, на його долю випадало вдосконалюватися в мінно-підривній справі.

Ми жили за таким розпорядком: вставали дуже рано, о пів на третю ранку, робили омовіння і приблизно о третій — намаз. Після того вивчали Коран, запам’ятовуючи сури напам’ять. О шостій ранку починалася фізична підготовка — біг по горах (близько шести кілометрів). Рухаючись вгору, треба було промовляти «Аллах Акбар!» («Великий Аллах»), а вниз — «Субхан Аллах!» («Хвала Аллаху»). «Важко бігати в горах, зате коли спустимося й підемо на Махачкалу, будемо бігати як джейранчики», — говорили «брати». Якось під час бігу троє відстали, і амир сказав їм: «Якщо ви тут так повільно все робите, то як же ви візьмете Москву?»

О восьмій всі сідали снідати. Тут варто відзначити, що продукти на потреби джамаату виділялися щедро (за словами командира, тільки на хліб ішло в день 100 карбованців). Щодня призначалася група чергових, яка готувала й подавала їжу. На жаль, справжні кухарі зустрічалися рідко, і звичайно якість страв залишала бажати кращого. Після сніданку в нас було півтори години на те, щоб привести себе в порядок: попрати, помитися. Потім починалися заняття, що тривали до полуденного намазу, обід, дві-три години відпочинку й вечірній намаз. Після того продовжувалися заняття, на яких богослови (аліми), що навчалися в Єгипті, Пакистані, Саудівській Аравії і Сирії, читали нам лекції з єдинобожжя (таухиду) та культового аспекту ісламу (ібадату), пояснювали зміст таких обрядів, як омовіння, намаз тощо.

Велике значення в ідеологічній підготовці майбутніх муджахедів надавалося тому, що називалося зміцненням іману (віри) — з особливим упором на роз’ясненні суті таухиду. Ми вивчали також хадиси — передання про слова і вчинки пророка Мухаммеда. При цьому від нас вимагалося знати навіть ланцюжок імен передавачів.

У розпорядженні «братів» була й релігійно-пропагандистська література. Тут варто згадати «Книгу Єдинобожжя», видану в Баку 1997 р. коштом місцевого офісу Саудівського добродійного товариства «Аль-Харамейн». На її обкладинці стоїть ім’я автора — Мухаммед ібн Сулейман Ат-Тамімі. Однак, як відзначалося в передмові, вона була складена на основі книги про Аль-Вахаба (1703-1798), знаменитого засновника вахабітського руху, повне ім’я якого — Мухаммед ібн Абд Аль-Вахаб ібн Сулейман ібн Алі ібн Мухаммед ібн Ахмад ібн Рашід Ат-Тамімі. Очевидно, в такий спосіб видавці просто хотіли уникнути звинувачення в поширенні вахабітської літератури. Вивчалася також праця відомого пакистанського ісламістського теоретика Абуль Аля Маудуді «До розуміння ісламу», в якій ішлося про перевагу єдинобожжя та неповноцінність язичництва й атеїзму.

Серед пропагандистської літератури, що була у джамааті, варто відзначити і брошуру «полум’яного кавказького революціонера» Магомеда Тагаєва «Священна армія Імама» та «Газават, або Як стати безсмертним». Хоча Тагаєва, який мріяв про об’єднання мусульманських народів у боротьбі за вигнання росіян з Кавказу, іноді називали ідеологом вахабізму, серед «братів» він як ісламський теоретик не користувався жодним авторитетом; його розглядали як націоналіста-«попутника», якому не завадило б хороше релігійне наставляння.

Часто, особливо по п’ятницях, нам як наочну агітацію демонстрували документальні фільми, зняті в місцях конфліктів між мусульманами й невірними, серед них і записи операцій чеченських бойовиків проти федеральних військ у період бойових дій 1994-1996 рр.

На вивчення релігійних дисциплін відводилося три тижні. Наприкінці курсу ми мали складати іспити. Кожний з «братів» мусив вивчити напам’ять 15 сур Корану й відповісти на запитання по пройдених темах. Ті, кому не вдавалося скласти іспит, повинні були пройти курс ще раз. Решта допускалася до другої частини вишколу — військової підготовки, що включає рукопашний бій, стрільбу з різних видів зброї — від пістолета до зенітної установки, тактику бою, у тому числі в гірській місцевості.

Подальше «підвищення кваліфікації» відбувалося в Чечні, де для цієї мети були влаштовані справжні полігони. Втім, «брати» після підготовки могли за своїм бажанням (або за наказом командира) виїхати в інші місця, де, як вважалося, вони потрібніші.

Таким чином, уся система підготовки муджахедів вела до того, що попри досить різношерстий склад учнів, які часто переслідують зовсім інші цілі, ніж служіння Аллаху і встановлення шаріату в усьому світі, «на виході» утворювалося досить струнке й організоване воєнізоване угруповання, спонукуване релігійно-ідеологічними мотивами.

Свого роду «випускним екзаменом» для муджахедів був напад на блокпост або підрив якогось об’єкта. Все це фіксувалося на відеоплівку й потім служило наочним приладдям для нових груп учнів.

Ісламський спосіб життя

Ісламські норми пронизували всі сфери повсякденного життя джамаату. Його члени мовби підтверджували слова про те, що «іслам — це одночасно релігія і мораль, а також кодекс організації суспільства, звід правил поводження людей і прагнення до єдиного розуміння всіх різноманітних культурних і соціальних аспектів безмежної множини соціальних проблем» .

У повсякденному житті «брати» намагалися жити строго за приписами сунни (традиції, що йде від пророка Мухаммеда). Це поширювалося й на турботу про зовнішній вигляд, що іноді приводило до забавних випадків. Так, вважається, що сунна рекомендує підфарбовувати внутрішню поверхню повіка сурмою: вона нібито поліпшує зір і допомагає вивести з ока сторонні тіла. Але як «брати» не силкувалися, далеко не всі вміли правильно накласти сурму. Якось увечері, роздобувши десь пляшечки із сурмою, вони так розмазали її по своїх обличчях, що якби не бороди, сторонній спостерігач міг би легко прийняти майбутніх муджахедів за представниць протилежної статі.

Велике значення надавалося сором’язливості як нормі ісламської моралі. Так, навіть під час спортивних ігор «брати» дбали про те, щоб не відкрити частину тіла від щиколоток до місця трохи вище пупка. Інструктори вчили «братів» не виявляти спортивного азарту або ворожості до суперника під час різного роду змагань, а дбати лише про свою фізичну підготовку.

Ісламські норми існували й щодо прийому їжі. Перед їдою, як і перед початком будь-якої іншої справи, обов’язково слід було вимовити фразу «бисмилла» («в ім’я Аллаха»). Мусульманин повинен їсти тільки правицею — той, хто використовує ліву руку, «годує шайтана». Це правило поширювалося й на лівшів; тому, хто не міг розстатися з цією звичкою, траплялося, прив’язували ліву руку до ноги. Заборонялося також не доїдати, залишаючи їжу на тарілці. Воду належало пити у три прийоми: перший ковток (короткий) — щоб переконатися, чи придатна вода для пиття, другий — щоб позбутися сумнівів у її якості, а з третього вже можна пити скільки завгодно. При цьому третина шлунка має бути заповнена їжею, третина — водою і ще третина — повітрям, повчали інструктори, їсти належало опустившись на ліве коліно і притиснувши праву руку до тулуба. Інструктори говорили, що це, по-перше, диктується благочестивою традицією, подруге, запобігає влученню кулі в живіт, а по-третє, зводить до мінімуму ризик апендициту.

Навіть спати муджахеду рекомендувалося у «благочестивої» позі: на правому боці, поклавши голову на праву руку, що потім охоплює її, — у такий спосіб утворюється арабська літера «мім»; ліва рука трохи зігнута, подібно до літери «ха»; нижня частина тулуба й сідниці знов-таки утворюють «мім», схрещені ноги — літеру «даль». У такий спосіб сплячий зображує ім’я пророка Мухаммеда.

У таборі панувала сувора дисципліна: «брати» не повинні були ображати один одного словом або дією: за це, як і за інші, навіть дрібні, провини винних били палицями. Звинувачений лягав так, щоб не виступали лопатки — буде не так боляче; той, що проводив екзекуцію, бив від лопаток до п’ят, причому рухав лише передпліччям.

Я вже згадував про те, що у джамааті було певне число наркоманів. Не кожному з них удавалося відразу позбутися своєї пристрасті. «Лікували» їх своєрідно, але ефективно: спочатку приковували до предмета, якого вони не могли зрушити з місця, і під погрозою 20 палиць забороняли іншим спілкуватися з ними, хоча вони часом обіцяли десятки тисяч доларів за таблетку димедрола. При «ломці» їх сильно били палицями.

Один з «братів» тайкома рвав лопух, начиняв торішнім сухим листям і курив. Якось його застукали за цим заняттям і покарали, але це на нього не подіяло. Тоді «брати» вирішили, що в нього вселився шайтан, котрого, природно, слід вигнати.

Про цей випадок сповістили Джаруллу Раджбаддинова (вахабітського лідера т. зв. Незалежної ісламської республіки), і він через 3 дні приїхав. Після вечірнього намазу почалася процедура вигнання шайтана. «Пацієнт», заплющивши очі, ліг на підлогу. Йому сказали, що коли нечистий виходитиме, у нього почнуть смикатися ноги й можна буде почути голос шайтана, який доноситиметься зсередини. Джарулла поклав йому руку на чоло і став читати сури Корану. Усі завмерли. Через 15 хвилин стомлений «пацієнт» спробував відсунути руку лікаря , але той заявив, що шайтан, мабуть, досить сильний і потрібен ще час, аби його вигнати. Після чергової марної спроби Джарулла заявив, що ніяких джинів у «брата» немає й потрібно лише як слід попрацювати над зміцненням його віри.

З цього моменту й до останнього дня перебування в таборі хлопець щодня одержував моральні напучення та вказівки від «братів», як належить поводитися в різних ситуаціях, щоб це відповідало вимогам шаріату. Якось бідолаха заснув на животі; його швидко розбудили і стали запевняти, що поки він так спав, до нього приходили джини і вступали з ним в інтимні стосунки.

Мені доводилося спостерігати й інші приклади непохитної віри «братів» у джинів. Якось під час нічного чергування вони почули в кущах шум. Коли один з них кинув у кущі камінь, троє інших відсахнулися від нього зі словами: «Брат, якщо ти потрапив у джина, то він прийде битися з нами!»

Характерною рисою розуміння «братами» суті істинно ісламського способу життя був демонстративний егалітаризм у стосунках між старшими й молодшими (при беззаперечному підпорядкуванні амирам). У розмовах між собою, у дискусіях з представниками офіційного духовенства вони незмінно підкреслювали: «За шаріатом старших і молодших немає». Навіть вітаючи Джаруллу, «брати» не підводилися з місця, хоч так належало б зробити на знак пошани.

У джамааті постійно велися бесіди на ісламські теми. Однією з найпопулярніших було обговорення «причин слабості мусульман перед лицем невірних». При цьому постійно звучала теза про те, що науково-технічний прогрес набагато менш важливий для досягнення перемоги над ворогом, ніж віра. Адже в Корані ясно сказано: «Допоможе Аллах тому, хто Йому допоможе». «Брати» були носіями типових ісламістських уявлень про становище сучасного мусульманського світу. Так, вони вважали, що скрізь справжні мусульмани потрапили в духовне рабство й немає на землі такого місця, де вони були б цілком незалежні політично та духовно. Мусульманські народи, що позбулися колоніалізму, виявилися цілком поневоленими матеріалістичною західною цивілізацією й навіть пишаються, якщо щось у їхньому житті відповідає європейським стандартам.

«Братів» переконували, що кожний мусульманин повинен прагнути до священної війни — джихаду, щоб «слово Аллаха було над усе на землі». При аргументації використовувався, зокрема, наступний хадис: «Якщо ви захопитеся торгівлею, будете триматися за хвіст корів, задовольнитеся землеробством і зневажите джихад, то нашле на вас Аллах приниження й не зніме його з вас доти, доки ви не повернетеся у свою релігію». Невід’ємною рисою виховання «братів» у дусі джихаду була пропаганда загибелі за віру (істишхад) як гарантованого шляху в рай для всякого мусульманина.

В общині панувала повна впевненість в успіху майбутнього джихаду. «Ми Махачкалу навіть не відчуємо, ми відразу на Москву підемо», — говорили «брати». Ця готовність йти «відразу на Москву», не обмежившись скиненням «безбожної» влади в Махачкалі, взагалі була характерна для більшості дагестанських вахабітів напередодні вторгнення бойовиків у Дагестан з території Чечні в серпні 1999 р.

Вся обстановка в Дагестані в описуваний час сприяла зміцненню у вахабітів цілковитої впевненості у своїх силах. І на те були причини: озброєні міцні бородаті хлопці вільно роз’їжджали по дорогах повз блок-пости, і їх ніхто не зупиняв. Експедиції, що вирушали проти вахабітів, роззброювалися, причому часто без бою.

Давався взнаки і вплив відомого арабського польового командира Хаттаба, що, перебуваючи в сусідній Чечні, підтримував тісні зв’язки з дагестанськими вахабітами. Він говорив: «У росіян немає чоловіків, немає нізаму (дисципліни — X. Ш. ), немає віри, немає ідеї і мети, щоб тут воювати... Росія дістала один раз відповідь і знову дістане гідну відповідь, якщо сунеться сюди; відповідь буде моментальною й конкретною» .

Які ж причини змушували десятки молодих хлопців поповнювати ряди муджахедів? Гадаю, таких причин було багато, але серед них навряд чи можна поставити на перше місце усвідомлення новим поколінням дагестанців «переваг єдинобожжя». За їхнім радикальним рішенням, як правило, приховувався соціальний протест. Більшістю володіло прагнення змінити нудну монотонну дійсність, в якій вони виявилися в силу обставин. Практично кожний, що навчався за «системою талібан», горів бажанням покінчити з кривдою й беззаконням і, звичайно, з корумпованим чиновництвом. Неблагополуччя в пострадянському суспільстві Дагестану та інших республік Північного Кавказу просто волає. Молодь втрачає життєві орієнтири. Далеко не всі можуть одержати вищу освіту. Поступити в університет, та ще й за бажаним фахом, без грошей або допомоги впливових родичів практично нереально. Знайти роботу або виїхати за межі Північного Кавказу також може далеко не кожен. «Пошуки себе» в замкнутому просторі, яким стає рідна республіка, приводить декого на кримінальну стежку, але хтось вибирає й інший шлях. Більшості представників молодого покоління хочеться, щоб хоча б їхні діти жили у справедливій державі, у суспільстві, вільному від корупції, розпусти, наркоманії тощо.

У життя Владикавказу, Махачкали, Нальчика та інших північнокавказьких міст міцно і відкрито входять нічні клуби, наркоманія, проституція, що колись здавалися властивими тільки «чисто російським» містам. У результаті в суспільстві розхитуються моральні орієнтири. І якщо одні шкодують, що не можуть скористатися цими спокусами, то інші щиро протестують проти них...

З іншого боку, протест спрямований і проти деяких патріархальних сторін життя місцевого суспільства: вимога суворого поклоніння безпосередньо Аллаху звільняє людину від необхідності підкорятися архаїчним традиціям сім’ї, роду, общини.

Саме в цих умовах виявляється затребуваним вахабізм, що пропонує одну з найуніверсальніших моделей самоідентифікацїї, об’єднуючи людей в общину, що живе за законами шаріату. Тут усім знаходиться місце: хочеш учитися в мусульманських центрах — будь ласка; вбивцям, рецидивістам, якщо вони покаялися у своїх гріхах і вийшли на шлях Аллаха, гарантована «чиста сторінка» в біографії і прощення.

Очевидно, що дагестанський, північнокавказький й узагалі пострадянський вахабізм був породжений передусім внутрішніми хворобами нашого суспільства і вже у другу чергу — зовнішніми ідеологічними й політичними впливами.

Стаття друкується за згодою редакції інтернет-видання "Мир религий", з яким "Людина і світ" підтримує партнерські стосунки