Cеред війни тема віри сяє, як різдвяна зірка. Оживають Біблейські вірші: «…коли я піду навіть долиною смертної тіні, не злякаюся зла, бо Ти зі мною».
Про це, а також про Різдво, творчість, допомогу переселенцям та Перемогу, – говоримо із адміністраторкою відомого фонду «Добрий Самарянин» Наталією ТЕРЕХОВОЮ. Фонд – з Одеси, однак його діяльність давно вийшла за межі регіону, надто після 24 лютого.
– Наталко, у той час, коли по всій країні погодинно вмикають світло, українці намагаються встигнути зробити найнеобхідніше, а в тебе на сторінці у Facebook серед іншого – вишукана випічка, якою ти балувала всіх нас до війни. Як тобі це вдається?
– Коли є можливість, ми з чоловіком Олексієм робимо заготовки. Потім, коли з’являється світло, вже печемо. Це дуже заспокоює. Налаштовує на «тут і зараз». Незрівняний аромат наповнює оселю. (Усміхається)
– Тобі складно отак повертати нормальне життя посеред війни, адже є навантаження, яке лягло на фонд «Добрий самаритянин» і тебе зокрема?
— Віруючим простіше. Ми маємо сенс життя. Не фокусуємося на фаталізмі.
Психологи говорять про те, що коли займаємося творчістю (за це відповідає одна півкуля головного мозку), то витісняється страх (за нього відповідає – інша). Кожен ранок у Фонді розпочинається з молитви та активностей. Поки в Гуманітарному штабі, який очолюю, приймаємо людей, надаємо допомогу, у дітей — майстер-класи: приходять представники героїчних нині професій: лікарі, пожежники, працівники Державної служби з надзвичайних ситуацій… Мабуть, у нас багато творчості. (Усміхається).
У кожного свій рецепт. У мене – це передусім молитва. Відтоді, як навернулася до Бога (мені було 18-ть, тепер – 44-и), молюся: «Господь, дай мені бути по серцю Твоєму». Він чує і дає відчуття призначення. Й, очевидно, усвідомлення, що все в Божих руках. Люди найбільше бояться смерті. Ми ж, віруючі, її не боїмося, знаючи про вічне життя.
– Наталко, очевидно, з часу навернення за ці роки віра зазнавала змін. Зі щасливими подіями та вірою – все зрозуміло. А от з подіями драматичними, трагічними… Наприклад, цукровий діабет у твого маленького сина... Тепер ми всі переживаємо війну. Сумніви, буває, напосідають, накладаючись на втому?
– Як написано у Біблії, переходимо від віри у віру, від слави в славу (Рим. 7:16-17), (2Кор.3:18). Йдеться про духовне зростання. Коли людина тільки-но навернулася, природно, вона мало знає Бога, Його шляхи спасіння, якими Господь хоче бачити Своїх дітей. Однак у подорожі з Ним все відкривається. Дорослішаю і приймаю те, що не можу змінити.
Артему зараз 9 років. Він – славний, доброзичливий, активний. Зараз, коли часто відключають світло та інтернет, більше читає книжки.
– В Артема дуже приємна посмішка, яка налаштовує людей на нього. До речі, твоя, Наталко.
– Дякую. Артем під постійним наглядом. У мене під боком, можна сказати. Навчається у нашій школі «Творення особистості», що при церкві. Дивлячись на сина, не можна сказати, що в нього діагноз – цукровий діабет.
Також вдячна Богові за чоловіка Олексія, який мені допомагає пильнувати Артема.
Ми – люди і можемо по-людськи реагувати на випробування, виклики. Однак Господь на кожен день дає силу і віру.
Зараз вірити – означає вижити!
– У тебе двоє дітей. Один нещодавно одружився в Народній церкві, а другий – малий. Не спадало на думку через війну виїхати з Одеси, країни? Ти взагалі вірила, що вона буде?
– Не могла повірити, що це станеться. Хоч наш єпископ Денис Петрович говорив про це. (Денис Сердіченко – єпископ Одеської Народної церкви, Президент благодійного фонду «Добрий самарянин» – Н.Х.) Зранку команда між собою зідзвонилася і домовилася зустрітися в храмі. До того кожен мав ухвалити рішення – залишається чи їде. Я одразу для себе зрозуміла, що нікуди не планую виїжджати. Усі ці роки, служачи людям, ми декларували вірність своєму народові, підтримку українцям, відповідальність. Ну, ось – наш час настав. Пригадую, у перші дні війни багато хто підходив і дякував за те, що з сім’єю залишилася в Одесі. Дивно.
– Робота фонду «Добрий Самарянин» виходить за межі Одещини. Ти – керівник Штабу?
– Так. В Одесі створено великий гуманітарний штаб, який щоденно (окрім суботи-неділі) видає допомогу до півтора тисячі українцям. Понад 40 осіб залучені на сортуванні; веденні обліку, розподілу… Мер до нас теж скеровує продукти – працюємо з чисельною міською базою.
43 філіали Фонду діють в області. Комунікацію із міжнародними донорами розгорнула й підтримує Марина Сердіченко. Як результат, отриману допомогу одразу розподіляємо, зокрема по філіалах за допомогою логістики Романа Медяника. Миколаєву допомагаємо з перших днів і досі. Це була ідея Дениса Петровича, мовляв, ми, славити Бога, спимо у власних ліжках, маємо що їсти… Звісно, завжди є спокуса щось притримати для свого регіону. Але ж краще допомагати тим, хто більше потребує. Тільки за грудень туди відправлено 200 тонн гуманітарного вантажу.
Ми ввели подвійний контроль за розподілом: з одного боку віруючі волонтери, з іншого – працівники соціальних служб. Працюємо за графіком: одного дня скерували допомогу на місця, другого – її видали, третього – надіслали звіт донору. Все підтверджено документально. На складах нічого не затримується і відповідно не псується.
– Допомагаєте не тільки Миколаєву. Й херсонським дітям на Різдво подарунки передали.
– 17 разів виїжджали з гуманітарним вантажем на Херсонщину та навіть у Нову Каховку. І наші волонтери, які там мешкають, дуже просили не забути херсонських 67 дітлахів. І ми про них не забули.
У Херсоні дуже складно зараз. Не вистачає волонтерів. Більшість херсонців не можуть отримати зарплату, оскільки росіяни втекли з адміністративними комп’ютерами і базами даних в них. Чимало людей звідтіля виїжджають. У п’ятиповерхівці можуть жити три людини, а в дев’ятиповерхівці – 8… На разі в Одесі нема куди поселяти херсонців. Натомість Хмельницький приймає.
Ми хочемо втілити програму з реабілітації та адаптації херсонців – вони зможуть на два тижні побути під Києвом – оговтатися від пережитого і поволі повертатися до життя. Також започаткували освітні програми для підлітків-переселенців з набуття професій: барбер, майстер манікюру, кулінар, тесля.
– Попри війну у вас, як і щороку, діє Резиденція добра. Ви вирішили, що повноцінному Різдву – з подарунками, затишною атмосферою, ароматною кавою і духмяним чаєм бути?
– Резиденція розташовується поруч з Фондом. Завдяки друзям – Дмитру і Тетяні Паращішеним – вона тепер у двох модульних будиночках, які збираються і перевстановлюються у будь-якому місці за добу – якщо є така потреба. Всередині працює соціальне кафе, де працевлаштована дівчина-переселенка.
Там ароматна кава і духм’яний чай. (Усміхається). Це – затишне місце для зустрічей з нашими партнерами, благодійниками. Лідери думок Одеси в гостях бувають.
До речі, цього Різдва разом із одеським зоопарком організували вертеп – із живими вівцями, верблюдами, коровами. (У Наталки очі горять, коли це говорить. Вони там, в Одеській народній церкві, всі дуже творчі. Чого тільки варте відтворення останніх годин життя Ісуса Христа часу на Дерибасівській напередодні Великодня! – Н.Х.).
— Наталко, ти спостерігаєш, що люди навертаються до Бога?
– Так. Чимало парафіян нашої церкви поїхали з Одеси. Тим не менше, храм завжди повний. Це невипадково. Це велика праця братів, які проповідують у нашому Штабі. Кожен, хто приходить за допомогою, чує благовісника. Гадаю, що Бог з нікчемного витягує дорогоцінне. Нікчемне – війна. Дорогоцінне – навернення душі.
– «До Перемоги!» – якось на завершення нашого листування в месенджері ти попрощалася. Чи вірила у Перемогу від початку?
– І не думала, що може бути по-іншому. А де ж тоді віра наша? Може, я дещо оптимістично звучу, але моя віра, як каже Апостол Павло в посланні до Євреїв, є здійснення очікуваного і впевненість у невидимому.
Я думала над тим, що зроблю, коли війна закінчиться. Ми накриємо великий стіл і запросимо наших друзів, партнерів, меценатів і волонтерів. Будемо пригощати усіх смачненьким, згадувати пережите, веселитися! Про те, як наближали Перемогу, ще своїм внукам розповідатимемо!
##DONATE_TEXT_BLOCK##