Моє "знайомство" з владикою Любомиром відбулося після Помаранчевої революції. Тоді в моєму сімферопольському помешканні стояв старий дротовий радіоприймач, через який транслювалися програми українського радіо. Серед них були й проповіді Верховного Архиєпископа ще незнаної тоді для мене УГКЦ, які я любив слухати вечорами.
Світлої пам'яті Любомир (Гузар) був дуже відкритий до людей, щирий у спілкуванні. Не дивно, що довідавшись про його відхід у вічність, сотні людей почали розповідати у соціальних медіа про свої враженнями від знайомства, спілкування чи співпраці з ним. РІСУ запросила своїх читачів поділитися з іншими своїми спогадами про владику. Пропонуємо перший з них.
NN
З цими словами я несміливо звернувся до стомленого владики Любомира, якого вже поволі виводили з-за столу помічники. Перед тим він довго спілкувався з відвідувачами книгарні в центрі Києва, де відбувалася презентація його книжки "Гідність Адама", і навіть, з темнотою в очах, поставив автографи на примірниках п'ятьом бажаючим. Більше було несила...
Це було в середині весни 2016 року. Багато про що хотілося розповісти одному з духовних лідерів нашого народу — і багато чого хотілося б почути. Але не той був час, і не те було місце... Блаженніший лиш перехрестив мене, нечутно відмовляючи благословення, після чого я поцілував його долоню, на короткий час притуливши її до своєї щоки. І почув над собою лагідне: "Та добре... Добре..."
Я ніколи не схвалював практики цілування рук священикам. Владика Любомир став другою в моєму свідомому житті духовною особою, якій поцілувати руку було за честь. Першою був архиєпископ УПЦ Київського Патріархату Климент, який досі несе своє нелегке служіння в Криму.
Блаженніший кілька разів приїздив на наш півострів, ще коли керував Церквою, і ще коли ця земля була вільною. Досі шкодую, що не мав нагоди потрапити на ці зустрічі. І ось Господь подарував таку можливість вже після того, як я не з власної волі залишив дім (хочеться вірити, що не назавжди...).
Моє "знайомство" з владикою Любомиром відбулося після Помаранчевої революції. Тоді в моєму сімферопольському помешканні стояв старий дротовий радіоприймач, через який транслювалися програми українського радіо. Серед них були й проповіді Верховного Архиєпископа ще незнаної тоді для мене УГКЦ, які я любив слухати вечорами. Спокійний лагідний голос розповідав про те, яким має бути ставлення до Бога, світу і своїх ближніх...
Ясна річ, я завжди скептично ставився до "антиуніатської" істерії, яка у Криму була одним із виявів українофобських настроїв певної частини місцевого суспільства. Та й у Києві тоді якраз відбувалися акції проти греко-католиків, що "пріпьорлісь в наш ісконно православний Кієф со своімі соборамі" (хоча вірніше було б сказати — "повернулися"...).
Слухаючи науку Блаженнішого Любомира, я шкодував, що зараз поруч зі мною нема тих, хто так любить сипати прокльони і лайку на адресу "уніатов" жодного з них ніколи не бачивши у вічі. І часто собі думав: "Щаслива ж та Церква, що має такого поміркованого патріарха! Що ж ми так сліпо йдемо за тими проповідниками, які повчають нас, що наша нація і наша країна неодмінно мусять бути поглинуті добрими й миролюбними "старшими братами"?" (як це, зрештою, і сталося понад три роки тому...)
Охрещений у несвідомому віці священиком РПЦ, "захожанин" нещодавно відкритої для себе парафії УПЦ КП — одного з нечисленних острівців українства у зросійщеному регіоні — я міркував: "Якби ця церква (себто УГКЦ) діяла у Криму — я б однозначно став її вірянином!" Тоді я навіть не знав, що греко-католицькі парафії у Криму присутні ще з початку 1990-х рр.: настільки "тихою" була їхня діяльність!
І ось за кілька років мені випала нагода пройти повз одного з кримських храмів, у якому відбувалися богослужіння греко-католицької громади. Звіривши час, я зауважив, що якраз правиться Служба. Подумав: "Чом би не зайти подивитись..."
Зайшов.
І досі не можу вийти.
І вже не вийду, мабуть, до останнього дня.
Жива громада, сформована добрими людьми. Щирий і обізнаний у своїй справі парох, із яким можна було поспілкуватися (того чорного березня 2014 р. він, як і декілька інших настоятелів місцевих громад, залишить Крим — через погрози, напади, викрадення...). Можливість реалізувати себе у парафіяльному житті. Все це відіграло свою роль у прийнятті рішення про приєднання до УГКЦ. Однак головною передумовою були проповіді владики Любомира, чувані по радіо в Сімферополі.
І я вірю, що саме те благословення, яке Блаженніший уділив мені у Києві вже як вигнанцеві з рідної домівки, допомогло мені гідно вийти з низки проблем і пройти вкрай складний етап у моєму житті.
Дякую Вам, Владико.
І вірю, що таким же дієвим буде Ваше молитовне заступництво на небесах перед Господом за цілий наш народ".