Під час відрядження до Москви влітку 1990 року я поцікавився, що пишуть з питань релігії читачі найпопулярнішого видання Радянського Союзу — тижневика “Аргументы и факты”. Поміж інших мені трапився запит читача із Сімферополя; чому владику Мстислава як главу Української автокефальної православної церкви не пускають до нас у республіку (виділення РІСУ)? Я зауважив, що на це питання годилося б дати відповідь на Україні, а не в Москві. Колеги визнали, що до певної міри це так, але далі слів справа не пішла. Листа нам не передали, а на шпальтах “АиФ” він так і не з’явився. Чи то реальні події випередили редакційний цикл, чи то значуще для України питання потонуло як вузько регіональне у зливі інших листів,— судити не беруся.
Та якщо глянути на проблему не з центру, а з місць, то відповідь очевидна: бодай коротке перебування у нас не тільки святійшого патріарха Мстислава, а й багатьох інших діячів еміграції — це поява на нашій політичній арені сил, бажаних далеко не для всіх.
Справді, у патріарха не було і немає особливих підстав любити більшовизм. Один розстріляний більшовиками брат святійшого Мстислава був священиком у рідній Полтаві, другий — лікарем у Ромні. Дружина Іванна була розстріляна у Львові після “золотого вересня” 1939 року, який став і для України, і для родини Скрипників кривавим. Це сталося 5 травня 1940 року. Її труп серед інших жертв червоного терору спізнала донька Мстислава. Та й сам він завжди був і залишався відданим і послідовним борцем за соборну і вільну Україну, хоч куди б закидала його доля.
Власне, зі спогаду про репресії і почалася наша розмова.
Мені стало моторошно, коли, згадуючи ті далекі часи, дев’яностодволітній співбесідник точно намацав у себе на потилиці за правим вухом місце, куди увійшла куля, що обірвала життя його дружини. Він не забув нічого...
— Отут була дірка,— сухо сказав він, аж промасовуючи те місце, немов хотів сягнути пальцем углиб — ніби ту дірку носив у своєму тілі.
Очі його цієї миті враз оскліли й стали чужі. Хтозна, що постало перед його внутрішнім зором.
“Попіл Клааса стукає мені в серце...” Як зворушують ці слова Тіля — героя роману Шарля де Костера! Ще б пак: пам’ять про мученицьку загибель батька не дає синові жити спокійно. Чому ж більшості з нас не болить власний, не книжний біль? Безвинна кров наших батьків і дідів лишається невідплаченою — кого з катів покарано? Що змінилося? А історію України як препарували, так і препарують таким чином, що Україна неодмінно має бути як не за одних, то за інших, але боронь Боже не за себе саму — бо це злочин, бачте, злочин проти того, хто наклав на неї ярмо...
Гадаю, дописувач із Сімферополя, який посилав листа до “АиФ”, з усього сказаного і сам зрозумів би, чому певні сили до останнього перешкоджали приїзду щойно обраного патріарха УАПЦ на Україну. їхав-бо дуже небезпечний не тільки свідок, а й учасник усієї новітньої історії України. Ось чому радянські власті так уперто відмовляли у візі Патріархові УАПЦ. Ось чому його прихильники змушені були вдатися навіть до голодування перед Радою Міністрів УРСР на знак протесту...
А який же Мстислав зблизька? Перо відмовляється писати, що то було інтерв’ю чи аудієнція. Тимчасовий господар покоїв у відомчому готелі ЦК Компартії України (хоч і годилося йому перебувати у митрополичих палатах) зустрічав цієї пізньої години нас по-родинному, у колі двох онук, Тамари й Катерини, парохів та кількох помічників із братства Св. Андрія Первозваного.
Тримався просто, без театральних ефектів, до яких так люблять вдаватися церковники в стосунках зі світськими особами. Шляхетність, м’якість, вишукана інтелігентність, незвичайна (так і хочеться написати — “екологічно чиста”) українська мова одразу брали в полон — лише під час бесіди зрозумів, що саме такою мовою, якої вже не почуєш ні в Полтаві, ні в Києві, говорив розстріляний і висланий на смерть цвіт української інтелігенції.
Щодо українців, схильних до політики, то вони, як свого часу писав В. І. Ленін, мали змогу займатися нею або в тюрмі, або за кордоном. Перше лихо святійшого Мстислава обминуло. Другого він спізнав повну чашу.
“Боже великий, єдиний, нам Україну храни”,— ось уже півстоліття з цими словами в серці й на устах здійснює свою пастирську діяльність на ниві світового українства святійший Мстислав. У те, що йому недалеко до ста років, важко повірити. Чудові, трохи лукаві й сумні водночас карі очі, схожі на стиглі вишні, іскряться внутрішнім вогнем. Вони дивляться то проникливе й допитливо, то жваво й весело, а то відсторонюються, ховаючи погляд за сивою, мов попіл, поволокою. Здатні вони пройматися і якоюсь особливо пронизливою зажурою. Маленька борідка. Густе посивіле волосся акуратно розчесане на проділ. На диво емоційний, він гостро сприймає кожне слово і найменше скидається на людину, стомлену життям або відсторонену від нього. Хоча вік, звичайно, бере своє. Патріарх влучний на слово, охоче підтримує розмову. Загалом у ньому є щось від мудрого, доброго старенького вчителя.
Патріарший вік анітрохи не позначився на жвавості думки. Святійший Мстислав часто перший читач, а то й видавець україністики. Випускати у світ книги власним коштом йому допомагає вся його дружна родина.
Ледве розпочавши розмову, ми дізналися, що з години на годину його святість чекає на приїзд доньки. Їй набагато спокійніше, коли вона поруч з батьком. При цьому вона забуває, що вже й сама пенсійного віку. Отже, святійший Мстислав не тільки святий отець, а й щасливий батько, не тільки Патріарх церкви, а й патріарх великого, хоч і знекровленого лихоліттями роду, в якому всі гаряче люблять одне одного.
Патріарх любить своїх онуків. Зрештою, і вони його. Дві з онучок, відклавши справи, помандрували слідом за дідом не тільки щоб побачити Україну, а й щоб було кому дбати про нього в дорозі. Вродливі, кароокі, щирої, простої вдачі. Не віриш, що народилися й виросли за океаном — чудова українська мова, простота в поводженні, скромність, які через існуючі пропагандистські стереотипи не в’яжуться з нашим уявленням про суто американський спосіб життя.
Усього у святійшого Мстислава дев’ятеро онуків і правнуків. З того, як він це підкреслював кілька разів у ході розмови, та щасливого у ці миті виразу обличчя можна було збагнути, що він пишається ними. Зрештою, як і своїм зятем, що теж прибув з ним до Києва. На час розмови той саме виступав з лекцією в Українській сільськогосподарській академії. Любов до зятя патріарх щедро поширює на всіх буковинців.
— Надзвичайно розумний,— з пошаною не раз підкреслював Патріарх, коли мова заходила про чоловіка доньки.
З цього приводу можна було не сперечатись. У Києві зять Патріарха був проїздом до Південної Кореї. Його запросили туди читати лекції майбутнім менеджерам. Невже в Південній Кореї бракує власних кваліфікованих фахівців? З’ясовується, що справа в іншому: корейських менеджерів готують найкращі фахівці світу. Зять святійшого Мстислава — один з них.
— Українців у світі дуже шанують,— пояснює він. — Особливо лікарів і комерсантів.
Дивно: а в нас дехто тільки й повторює, що українці — природжені гречкосії... Але це повідомлення не розвіює певного скепсису, принаймні, в мене. Мимоволі думаю, що то, мабуть, якісь не такі українці. Бо чому тоді ми такі бідні? Хтозна, може, Патріарх і справді вміє читати думки. Бо розповідає, мов притчу, як українці, оселившись по війні у місцях, де він зараз мешкає і служить, розчистили забруднений струмок і зробили річечку настільки чисту, що в ній тепер ловлять багато форелі. Корінні американці назвали цю річечку Український струмок... Лишалося тільки позаздрити і на таку хазяйновитість, і на таку славу — адже власне про Україну американців примусив говорити останнім часом хіба що Чорнобиль...
Викладаю високому співрозмовникові своє давнє, що не дає спокою. Розумію всю недоречність свого питання, та не можу втриматись. Мені давно муляє, чом українці не створили власної релігії, замість вклонятися обоженій історії давніх іудеїв. Вона прекрасна, але... Хіба в нас не було своїх спасителів, розіп’ятих за любов до народу? Чи бракувало своїх іуд? А скільки злетів? А падінь? Дитяче, та нав’язливе це питання. Відколи я дізнався, що Галілея, батьківщина Ісуса, у перекладі означає “земля язичників”, Ісус став мені ближчим: адже саме такою землею схизматів, на погляд сусідів, завжди була й Україна — край вільних людей, де, як і в Ісусовому вченні, братство по духу ставилося вище братства по крові. Ще ближчим для України Ісус стає кожному, хто знає про давній інститут спасителів — Масниць, який існував у наших предків: щороку кращі мужі добровільно йшли на багаття, аби знестися з димом до неба і постояти перед богами за своїх земляків...
У відповідь — довгий погляд. А потім святійший Мстислав підводиться, йде до другої кімнати готельних покоїв і приносить важезний альбом. Тільки тепер, побачивши, як він задихався, усвідомлюю, що йому повернуло на сто літ. Господи, а як йому було летіти в такий далекий світ! Та ще й мандрувати Батьківщиною?! Мене беруть докори сумління, що змусив Патріарха вставати. А він розгортає альбом, розповідає.
На кольорових фотографіях — збудована нащадком класика української літератури С. Васильченка архітектором Юрієм Кодаком церква у містечку Баунд-Брук — “цьому українському Єрусалимі у чужій чужині”, як каже чільник УАПЦ про місце своєї резиденції і пастирського служіння. Стрімка, модерної архітектури велична будівля, спрямована у глибоке небо. Навколо — справжній пантеон. У нас таких кладовищ немає. І про кожен надгробок розповідь пастиря: він знає усіх небіжчиків. Як жив, чим займався. І я помалу починаю розуміти, куди він хилить. Не віра роз’єднує людей, а їхнє земне буття. Не тільки віра об’єднує їх, а й справи. І я починаю осягати, що зв’язків з людством не треба втрачати так само, як і зі своїм народом,— адже ті, хто спочиває у цьому пантеоні, були і добрими християнами, і добрими членами української громади “у чужій чужині”... Певно, в тому була рація. Бо із спроби зробити нас ніким нічого доброго не вийшло... Дивно, що все те я збагнув сам, бо йшлося на словах наче про інше: про те, як заслужити вдячну пам’ять людей. Тут знайдеться місце не для кожного, каже пастир, на цвинтарі коло церкви у Баунд-Бруку ховають не за ознакою крові... Виходить, і справді можна бути водночас і українцем, і не-націоналістом! А просто доброю людиною. Скорше, багато хто вважає навпаки: свідомий українець — значить, націоналіст... І це я чув від найбільшого автокефаліста! Мені здається, що це був найкращий урок інтернаціонального виховання, який мені випадало чути. Двері в українство він лишав відчиненими для всіх...
І враз — новий поворот: виявляється, саме мученицька історія України остаточно навернула мого співбесідника до високого служіння церкві у 1942 році. Попервах це був дивовижний перегук між трагічною історією багатостраждального іудейського і... українського народів. Хіба не так само їх було звойовано й позбавлено власної державності? Хіба не так чужинці-прокуратори призначали їм пастирів? Хіба не так побивали пророків і розпинали месій, фарисейськи встановлюючи їм згодом пишні надгробки? Хіба не так само почали розсіюватися світом українці, котрих немов спіткала така ж лиха доля, як і доля обраного Богом народу?.. Слідом за цим відкриттям у святійшого Мстислава відбулася й остаточна зміна світогляду, у якому нерозривно поєдналися релігія і національна ідея. Адже в цій релігії є місце не тільки чужоземним, а й українським святим! Саме це й пов’язує одне з другим нерозривним зв’язком, подвигом духу, вірністю високій християнській моралі наших співвітчизників.
Говорили про те, що українці теж мають вийти з неволі єгипетської. Що їм теж належить блукати пустелею, аж поки не стане тих, хто народився рабом; що потрібен їм свій Мойсей. Що все має відбутися за вічними і неспростовними істинами Старого завіту... А хто ж Мойсей? Хто поведе за собою до нового життя?
— Мабуть, уже не я,— сумно сказав мій сивий співбесідник. — Уже старий...
Я був іншої думки, хоча й згадав слідом за Мойсеєм і обраного ним Ісуса Навіна, і той одностайний вигук усього народу, від якого впали мури Єрихона...
Приїзд вигнанця на Батьківщину свідчив, що зрушення тільки починаються. Залунала в українській землі по церквах рідна мова, оживає її загублене високе культове мистецтво й богослів’я — предмет колишніх великодержавних заздрощів і пограбування...
У Мстислава чудова пам’ять. Я приніс йому фото людини, яку він міг бачити у Києві до 1919 року. Патріарх пильно вдивився в обличчя, бачити яке йому випало аж сімдесят два роки тому, і впізнав його. На таку пам’ять справді можна було позаздрити. І водночас такої пам’яті декому треба було б боятись.
— Що з ним сталося? — тільки й спитав Патріарх, немов наперед знаючи долю рідної мені людини, за спогадом про яку я власне і прийшов.
Відповідь була проста: то мій дід, він розстріляний у 1937-му. Отоді митрополит хоч і скупо, але розказав і про власне горе, і про особисті поневіряння. І я відчув, що хвилювання його щире, і збагнув до ладу, що то значить розділений біль. Патріарх поцілував нас, тих, кому ці фото замість попелу стукали у серце, обдарував образками і книгами, кожному давши ту, якої хто й потребував на його думку,— виявляється, від першої миті пильно приглядався й прислухався до нас і встиг скласти про всіх загалом і про кожного зокрема певне враження. Ще й надписав книги, чим порушив встановлене для себе правило нічого й нікому не надписувати.
Наостанок спитав, чим заробляю на прожиток.
Я розповів і попросив поблагословити наших читачів.
— Бог благословить! — сказав Патріарх.
Фінал цієї зустрічі незвичайний тим, що більше скидається не на фінал, а на початок великих перемін. Комуністична партія, яка надала покої свого відомчого готелю ідейному супротивнику, така непримиренна колись до “акул світового капіталу”, нині створює спільні підприємства з Морганами й Ротшільдами — з тими, проти кого закликала боротисяу світовому масштабі. Тоді аргументом було, що всі великі багатства нажиті злочинним шляхом. Щодо Ротшільдів і Морганів, то це безумовно так: Ротшільди, лихварі королів і королі лихварів, нещадно розорювали навіть своїх же лихварів-євреїв, щоб монополізувати діло, а Моргани нажили первинний капітал піратством. Звідки ж багатства у партії пролетарів, яка сама, наче птаха Божа, і не сіє, і не жне? Те, що вона ховає від націоналізації і оподаткування у спільних підприємствах, насамперед земля і споруди, належить народові. Отже, і відняті вони в нього. Знаменний час: усе повертається на кола свої, і відкривається, хто є хто, а пастир вертається до своєї пастви. І правда розкривається усупереч тим, хто її спотворює. Ті, хто звик маніпулювати громадською думкою, не враховують цього. От, приміром пишуть: “...Не будемо заздалегідь величати митрополита патріархом, а тим більше Київським і всієї України. ... До “всієї України” новоявлений глава церкви явно не дотягує: за попередніми даними з 1043 громад УАПЦ, що на сьогодні існують у республіці, 1033 припадає на три західні області— Львівську, Тернопільську, Івано-Франківську. В решті — 23 областях і м. Києві нараховується всього 10 громад”.
Некоректність, м’яко кажучи, таких заяв очевидна. Запасти в розум вони можуть хіба що особі, з одного боку, відірваній від питань українства, а з другого — нетямущій у церковних справах. Говорити про Мстислава, що “до “всієї України” новоявлений глава церкви не дотягує”, це означає те саме сказати і про іншого ієрарха — святійшого Філарета: адже із остаточною і безповоротною втратою позицій РПЦ—УПЦ на Галичині святійшому Філаретові не годилося б називатися митрополитом Галицьким так само, як, на думку авторів допису з “Радянської України”, щойно процитованого, святійшому Мстиславові не годилося б називатися митрополитом Київським, де далеко не всі церкви перейшли до лона УАПЦ. За їхньою логікою, їм обом не годилося б претендувати на додаток “всієї України”. Та в даному разі журналістам зраджує не тільки об’єктивність. Очевидно, вони не знають дечого самі і вводять в оману інших, підміняючи безглуздими арифметичними розрахунками давні церковні традиції.
Це легко проілюструвати простим прикладом. Автор цих рядків мав нагоду свого часу подорожувати разом з православним патріархом Александрійським і всієї Африки. Однак, якщо виходити з поглядів дописувачів “Радянської України”, він не має права так величатися, оскільки в Африці православ’я не відзначається особливою поширеністю і тим паче не домінує над усіма іншими релігіями. А позатим цей титул ніхто, крім невігласів, не стане оскаржувати. Річ у тім, що такі дефініції покликані означати не абсолютне переважання якоїсь церкви на певній території, а лише її присутність.
А щодо динаміки поширення впливу УАПЦ, то її критикам теж варто було б взяти до уваги: адже ще вчора там, де не було жодної парафії УАПЦ, їх сьогодні вже тисячі. Звідки ж вони взялися? Пояснення цього феномена варто пошукати у творах В. І. Леніна. “Росія воює за Галичину,— писав він у 1916 році з приводу першої світової війни,— для задушення українського народу (крім Галичини у цього народу немає і бути не може куточка свободи, порівняної звичайно)” (ПЗТ, т. 30, с. 175). І далі: “Німеччина нам дасть, ...напевно східну Галичину — це “нам” особливо важливо, щоб задушити український рух, рух багатомільйонного народу до свободи і до рідної мови, що спав дотепер” (там же, с. 180). “Нам” взято Леніним у лапки не випадково: у контексті йдеться про домагання саме царської Росії при укладенні можливого сепаратного договору з Німеччиною, а не про соціалістів. Цитата прояснює все. Ту саму політику, варто зауважити, у другій світовій війні продовжили і нові “единонеделимщики” — керівники Радянської держави. Керуючись власним постулатом, що в пролетарів нема вітчизни, вони з метою русифікації інших націй практикували етно- й геноцид. Якого розмаху ці акції набули принаймні на тій же Галичині після 1939 року, нам уже добре відомо.
Повернення УАПЦ з небуття — це ще одна ознака того, що жахний експеримент не вдався. Церква вистояла разом зі своїм народом: нищили український народ — нищили і його національну церкву, почалося відродження народу — відродилася й вона.
З іншого боку — закидають неканонічність УАПЦ. Де правда? Патріархія може творитися тільки за згодою всієї церкви і за згодою інших патріархій. Перша передумова реалізована. Собор, що розпочався 5 червня 1990 року, став Помісним собором Української автокефальної Православної Церкви. У ньому взяло участь 7 єпископів, 200 священиків, делегати з усіх куточків України — всього 700 чоловік. Складніше з другою умовою. На запит про ставлення до УАПЦ, зроблений у березні 1990 року, Царгородська Патріархія відповіла, “що це є справа Московської Патріархії”. Спроба поставити церкву одного народу, як і сам народ, у залежність від іншого народу не нова: частиною “російського питання” видавалося Заходові й визнання України після Жовтня, аж доки український народ сам не взявся творити свою державність, не чекаючи милості чи розуміння метрополії. При цьому Царгородська Патріархія “забуває”, як давала Томос на автокефалію Польській Православній Церкві у 1924 році. Тоді вона запевняла, що передання Київської Митрополії під юрисдикцію Московської Патріархії у XVII столітті було неканонічним. Через це і Православна Церква Польщі, колишньої російської колонії, входила в юрисдикцію не Московської, а Царгородської Патріархії. Що ж змінилося в позиції Царгородської Патріархії з 1924 року?.. На жаль, не змінилося становище України: на 1924 рік Польща вже здобула державну незалежність, а сьогоднішня Україна — ще тільки продекларувала її.
Немає сумніву, що творення незалежної України і піднесення УАПЦ до рівня Патріархії — це складові одного процесу революційного перетворення життя. Милостині чекати ні від кого. “Щоб жить, ні в кого права не питаюсь”,— з геніальною простотою писав колишній семінарист П. Тичина. І далі: “Я стверджуюсь, я утверждаюсь, бо я живу”.
УАПЦ живе. Стверджується. Утверждається.
18 листопада 1990 року у храмі Св. Софії відбулася інтронізація чільника УАПЦ. Святійшого Мстислава І обрано Патріархом Київським і всієї України.
Відродження знищеної сталінізмом УАПЦ — це, мабуть, одне із наочних практичних підтверджень того, що з перебудовою насправді почався “рух багатомільйонного народу до свободи і рідної мови, що спав дотепер”. І рух цей, як учить історія, може виявлятись у будь-якій формі, у тому числі й релігійній. Це об’єктивний процес, який вимагає і відповідного зваженого ставлення. “...Згадавши самого себе і одне одного”,— ці слова Божественної літургії з нагоди інтронізації Мстислава янайкраще характеризують процеси на Україні.
Людина і світ. - 1991. - №3. - С. 16-20.
спеціальний кореспондент
журналу “Людина і світ”