Людина і світ. — 2001. — №8. — С. 18-20
До ювілею прот. В. В. Зиньківського
Серед видатних мислителів, які народились в Україні або якось інакше зв’язали з нею свою долю, постать протоієрея Василя Васильовича Зиньківського згадується не першою. На тлі яскравих, сповнених пристрасті та напору ідей Миколи Бердяєва, отця Сергія Булгакова, Льва Шестова роздуми міністра народної просвіти в уряді гетьмана Скоропадського нібито відходять у тінь. Зиньківський дійсно не лідер серед колишніх співвітчизників. Матеріали, присвячені його життю та діяльності, практично відсутні в радянській філософській літературі й усе ще є великою рідкістю у вітчизняній філософській літературі 90-х. Таке ставлення не є об’єктивним, бо Зиньківський разом з М. Лоським неодноразово згадується закордонними філософами як талановитий енциклопедист у царині історії російської філософії [1].
Це упереджене ставлення продовжує підтримувати офіційну репутацію, створену йому (і всім вищезазначеним філософам) у більшовицькій Росії: мовляв, білоемігрант, та ще й працював у найнікчемнішому уряді; відтак — Белград, Прага, Париж... Священицтво для чогось прийняв у 1942 році (до речі — найстрашнішому у Другій світовій та для Радянського Союзу зокрема.) І праці його не витримані в послідовно методологічній позиції. Твір «Проблеми психічної причинності» (1914) явно свідчить про приховане захоплення інтуїтивізмом Бергсона. Далі — вже зовсім фрейдівською мовою «Психологія дитинства» (1923) і всіляка контра: «Російські мислителі та Європа» (1926), «Проблема виховання у світлі християнської антропології» (1934), «Історія російської філософії: У 2-х т.» (1948-1950) [2], «Апологетика» (1959), «М. В. Гоголь» (1961), «Основи християнської філософії: У 2-х т.» (1961-1964). Але досить оцінок минулого. Причини «специфічного» ставлення до Зиньківського слід шукати в його філософських і релігійних поглядах.
Зиньківський, на відміну від тих, хто надалі посів в історії філософії смислове місце «російських релігійних філософів», не був таким у строгому розумінні цього вислову. Не випадково упродовж усього свого творчого шляху він досліджував поняття «досвід». Тим самим він виявився залученим до процесу переосмислення традиційної пізнавальної парадигми, що перебувало в центрі уваги філософського розуму на межі ХІХ-ХХ ст. У контексті такого переосмислення поява нових теорій досвіду стала важливою особливістю модернізму з його пошуками реальності підстави. Тому не випадково ім’я Зиньківського найчастіше спливає поряд з іменем М. Лоського, який вважається найкрупнішою постаттю в царині гносеології тієї доби.
Поділяючи загально-філософські погляди з приводу пошуків підстави, Зиньківський розглядав досвід не як засіб проникнення у структуру підстави, а як саму цю підставу. Він уявляв її водночас і як форму, і як зміст свідомості. Досвід є і апріорним, і апостеріорним, — він є і релігійним, і психічним.
По суті Зиньківський у нових умовах поставив старе Кантове питання про механізм переходу надчуттєвого в чуттєве. Але вважаючи, що належить до відомої філософської традиції, розв’язував його в термінах цієї традиції, — виходячи із всеєдності, тотожності надчуттєвого та чуттєвого. Цю всеєдність він називав «висхідними інтуїціями», на підставах яких багато хто з великих мислителів, на його думку, будував свої філософські системи [3].
Саме тому Зиньківський залишився осторонь від класиків Канта й Гегеля та від сучасників Гуссерля та Бергсона, хоча певні паралелі з їх вченнями у його концепціях вбачаються. Йому вдалось подолати і класиків, і некласиків тим, що він прагнув посісти обидві позиції. Не примирити їх, створивши третю, а саме знаходитись водночас і в межах досвіду — як психічна істота, і поза ними, — як істота трансцендуюча.
Таке одночасне перебування на двох пізнавальних позиціях є не що інше як міф. Але міф не є ілюзією перебування, а навпаки — дійсністю такого перебування, яке неможливо описувати в термінології «чистого розуму». Тобто міф виступає процесом життя, переживанням пізнавальної позиції, і в такому розумінні його неможливо усунути. Як відомо, для Канта складність, пов’язана з пізнанням, мала своєю причиною невизначеність суб’єкта. Для Зиньківського суб’єкт є визначеним, але містить у собі транссуб’єктивне начало, — і цей факт якщо й не позбавляє його визначеності, то надає дихотомічності [4].
Парадоксальність міфічної пізнавальної позиції у тому, що утриматись у її межах можна тільки стихійно, випадково. Будь-яка спроба викласти її логічними засобами призводить до трансформації міфа у свою протилежність (як відомо, міф є єдиним феноменом культури, що має «багато» протилежностей). Будучи символом, міф на словах трансформується у знак. А зміст знаку може бути яким завгодно: це, як правило, залежить від загальнокультурної традиції. Тому Зиньківський не зміг послідовно конституювати картину «феноменології міфа» як форми свідомості. Міфічна всеєдність трансформувалась у контексті російської культури в релігійну форму досвіду: «Релігійна свідомість, — читаємо у І томі «Історії російської філософії», — якщо вона не запліднює всі сили духу, неминуче й неодмінно породжує філософську творчість, — і зовсім не слід при цьому думати, що філософська думка завжди й усюди народжується з сумніву. Набагато частіше філософська думка рухається початковими інтуїціями, які хоча й сягають своїм корінням релігійного світоспоглядання, але несуть у собі і свої власні мотиви та піднесення» [5].
Саме тому Зиньківський виявився таким далеким від розуміння думок найближчого до себе мислителя — М. О. Лоського. На словах Зиньківський визнавав його дотепним, винахідливим, навіть провідним мислителем у питаннях гносеології, але фактично віддавав перевагу С. Л. Франку як представнику трансцендентальної феноменології у Росії. Інтуїтивізм Лоського позбавляв свідомість формального, упорядковуючого статусу. Інтуїція взагалі не має формально-змістовної структури, бо діє автоматично. Тому Зиньківський правомірно ставив питання: а як же право на помилку? Адже це критерій свободи мислення людини. Інтуїція ж своєю непомильністю перетворює свідомість на автомат. Між інтуїцією та діянням немає «паузи»; її не можна розкласти на змістовні структури. Вона як промінь, що висвітлює предмети такими, якими вони є. Але це означає, що вона неконструктивна, а логіка її відображення є лише формальною.
Інтуїтивізм Лоського є наслідком феноменального дослідження досвіду свідомості. Зиньківський же віддавав перевагу не науковій, а релігійній позиції пізнання. Але обидві ці позиції визначають дві сторони одного міфічного досвіду. І Лоський, і Зиньківський розв’язували одне завдання: шукали такий спосіб описування свідомості, який був би найбільш адекватний своєму предметові.
Релігійний досвід Зиньківського сповнений майже романтичною конкретністю, яка властива російській ментальності у спробах зображення Бога й людини. А тому Зиньківський уявляв транссуб’єктивний досвід богопізнання як містичний, тобто визначав свідомість як предметну, натуралістичну форму, яка виходить сама із себе в пошуках нової такої ж самої форми-істоти, котрою виступає Бог. У результаті трансцендентальний досвід може зберегти особистісну співвіднесеність: це не безособова «трансцендентальна рефлексія», а цілеспрямовано адресоване Одкровення.
Таким чином, індивідуальний досвід свідомості є аналогічним (і паралельним) божественному досвіду. Тут Зиньківський спирався на концепцію о. Сергія Булгакова про Божественну і створену Софію. Премудрість Божа, яка спорудила Дім людський, є ідеєю цього світу, промислом Деміурга. Створена Софія суть ідеї, яка лежить в основі конкретних космічних процесів. Але, на думку Зиньківського, вчення С. Булгакова було досить суперечливим: він то мислить Софію як ідеальний космос, то ставить її поза світом і Богом. Тому Зиньківський суттєво доповнює ідеї Булгакова, конкретизуючи поняття Софії співвіднесенням його з формою свідомості людини.
Як Бог має всезагальну ідею, якою є Він Сам, тобто є Словом, — так само й людина має форму свідомості, яка приводить її до Одкровення. Так само, як Бог, що втілює Слово у світі, людина втілює форму досвіду Одкровення у психічному, логічному та чуттєвому змісті світу. Але було б помилковим вважати кожну людську дію такою, що виходить тільки від Бога. Між людською й Божественною особистістю є спільний принцип, але немає причинно-наслідкового зв’язку. Інакше всі світові причини позбавляються сенсу.
Таким чином, виступаючи як божественне створіння, людина за визначенням є самодостатньою. А це і є підставою для обмеження дії раціоналістичного пізнання світу.
Так міф виводить Зиньківського в царину онтології, під якою він розумів «залучення пізнавального досвіду у форму свідомості, у тканину світо-відношення (у єдність думки й діяння)». Таким чином, пізнання було відновлено філософом як переживання думки й діяння, і тільки в такому розумінні воно може бути провідним філософським явищем. З огляду на це стають зрозумілі висновки Зиньківського про те, що заяви мислителів про чільну роль пізнання у філософії є помилковими — принаймні в сучасних умовах. «У філософії не один, а безліч коренів, — писав він, — і вся її своєрідність саме цим і визначається. Філософія є там, де є пошуки єдності духовного життя на шляхах його раціоналізації. Різні форми досвіду (не тільки чуттєвого — зовнішнього, психічного, соціального, — але й нечуттєвого — морального, естетичного, релігійного) ставлять перед нашою думкою проблеми й потребують їх розв’язання на шляхах розуму» [6].
Пізнання як пріоритет розуму — лише «тимчасова дисципліна» в історії людського духу. Насправді вільний дух вміє сполучати різні форми досвіду, щоб на його підставі розбудовувати філософські умовиводи.
ПРИМІТКИ
1 Див. наприклад: Левицкий С. А. Очерки по истории русской философии. — М., 1996. — С. 7.
2 Саме ця робота разом з аналогічним дослідженням М. 0. Лоського відзначена радянською публіцистикою різкою критикою та обвинуваченнями в реакції.
3 Зиньковский В. В. История русской философии: В 2-х т. — Париж, 1989. — Т. 1.-С. 17.
4 Цей транссуб’єктивний досвід наближає погляди Зиньківського до концепції «трансцендентального суб’єкта», представленої Е. Гуссерлем у «Картезіанських медитаціях». Але Зиньківський висловив ці погляди дещо раніше.
5 Зиньковский В. В. История... — С. 15.
6 Там само. — С. 15-16.