Життєва драма графині Марії Капніст і місце Козельщинського Різдвяно-Богородичного монастиря в ній
«Доля мінлива, і змінюється вона, зазвичай, тільки на гірше» — з гіркою іронією говорив давньогрецький байкар Езоп. Цей афоризм мимоволі спав на думку полтавському кореспонденту РІСУ Світлані ФІЛЬЧАК, коли випала нагода дізнатися про долю графині Марії Капніст. Тієї самої, яка отримала чудодійне зцілення від тяжкої недуги завдяки молитві перед образом Козельщанської Богоматері.
Цю історію мені також розповіла невтомна дослідниця релігійних святинь Полтавського краю Віра Никанорівна Жук. І ця історія, на мою думку, настільки цікава, що заслуговує на окрему публікацію. Отож, подальша розповідь записана зі слів Віри Жук.
Про останні дні життя графині Марії дослідниця дізналася випадково, завдяки знайомству з монахинею Антонією (в миру — Ніна Миколаївна Жертовська). Походила матінка Антонія із славетного дворянського роду. Ще зовсім у юному віці їй довелося відвідати Козельщинський Різдвяно-Богородичний монастир, і саме тоді почала мріяти про чернече життя. Досягши повноліття, стала послушницею Ладинської обителі, де перебувала у 30-х роках ХХ століття. Коли монастир закрили, спробувала влаштуватися на роботу, але її ніде не приймали через монастирське минуле. Одного разу таки пощастило влаштуватися на курси медсестер, і таким чином потрапила на фронт, бо саме почалася війна. Ніна Жертовська стала хірургічною сестрою санітарної частини, що обслуговувала аеродроми. За драматичним збігом обставин, у суворі дні 1941 року її частина розташувалася у соборі Козельщинського монастиря. До того, за спогадами сучасників, енкаведисти влаштували у храмі в’язницю для «ворогів народу». Отож, на тих самих нарах, де розміщувалися в’язні, тепер лежали важкопоранені бійці. А на колишній паперті вони давали обітницю на вірність Вітчизні.
Ніна Жертовська дійшла зі своєю частиною до Курської області, потім, у роки війни, їй довелося працювати у одному з радгоспів, а через деякий час після визволення Полтави вона повернулася в рідне місто і вступила до Полтавського Хресто-Воздвиженського монастиря, який саме відновив діяльність. Перебувала там до його закриття 1960 року. Спершу була послушницею, згодом прийняла постриг, а відтак стала матінкою Антонією. Це була надзвичайно розумна, мудра людина, що знала надзвичайно багато про історії полтавських монастирів.
Саме завдяки цьому невтомний дослідник Віра Жук з нею і познайомилася, готуючи дослідження про Козельщинську обитель. Під час чергової зустрічі матінка Антонія повідомила, що їй випадково стало відомо про останні дні графині Марії. А розповів про них видатний богослов, священик Олександр Введенський. Матінка Антонія мала честь довгий час із ним листуватися. Жив богослов в Одесі, а останні роки життя — у містечку Троїцьке Челябінської області. Два листи, датовані 1953 роком, що стосуються долі Марії, матінка Антонія дала для опрацювання Вірі Жук. У першому Олександр Введенський дякував за висланий йому образок Козельщинської Богоматері. Він пише:
«Приношу сердечне спасибі Вам за листа. І як тільки отримаю образок, перші молитви перед ним вознесу за Вас, сестро Антоніє, і всіх сестер Вашої обителі. Ви просите мене описати історію мого знайомства з Марією Капніст і останні дні її життя. Я з радістю зроблю це, бо історія вельми цікава і повчальна. Коли я навчався у 5 класі Чернігівської державної семінарії, мені потрапила до рук «Історія Козельщинской Божией Матери». Я прочитав її і засумнівався. Не повірив, що дівчина, яка два з половиною роки не ходила, одразу ж пішла, ледве приклавшись до образу. І тут же вирішив, як Хома невірний: Поки не побачуся з одним із свідків дива, не йму віри». Таким чином, черв сумніву закрався мені в душу і точив довгі роки. А образок все частіше і частіше траплявся мені на шляху. Наприклад, коли вступив до московської духовної академії, ікона ця висіла над ліжком мого товариша. Згодом я був призначений законовчителем другої Одеської гімназії, і перший молебінь, який мені довелося там відслужити, був Козельщинської Богоматері. На першому уроці учні також просили мене розповісти про цю ікону.
У 1920 році, коли до Одеси хлинув потік біженців, я був протоєреєм Одеського собору. До мене прийшла біженка на прізвище Армашевська. Вона просила винайняти житло. Я не відмовив їй. Якось вона запросила мене на чай. Заходжу — і бачу у її кімнаті образ Козельщинської Богоматері. Я захвилювався, а жінка, помітивши це, запитала, у чому справа. Я розповів їй свої сумніви, що точать мене усе життя. І раптом помічаю, як обличчя жінки змінилося, вона охопила голову руками. А потім бере мене за руку і говорить: «Господь почув Вашу молитву. Перед Вами — свідок цього чуда. Я — графиня Марія Капніст». «Але ж ваше прізвище Армашевська?» —запитую я. «Так, але це по чоловікові».
Далі Марія розповіла священикові про своє життя: як навчалася у Полтавському інституті шляхетних дівчат, де була загальною улюбленецею; як, бавлячись з подругами, стрибала східцями, а одного разу поранилася, перстрибнувши через кілька одразу. І про страшну хворобу, яка почалася після цього; як згорьовані батьки возили її від одних лікарів до інших, але нічого не допомагало. Вона пролежала у гіпсі 2,5 роки. Далі, що вона особливо виділила у розповіді, — це її молитва перед образом Богородиці, після якої Марія швидко одужала. У момент душевного піднесення дівчина пообіцяла, що не вийде заміж, а присвятить життя Богу, піде у монастир.
Та життя є життя. Юна Марія невдовзі закохалася у красеня-офіцера Вревського і вийшла за нього заміж. За те, що не виконала обіцянку, дану Богові, Господь, як вважала Марія, жорстоко покарав її. Чоловік виявився гірким п’яницею та гультяєм. Їхнє подружнє життя було пекельним. А потім Вревський помер від запою. Вистраджавши у першому шлюбі, Марія вже не сподівалася на щастя. Та доля всміхнулася їй ще раз. На її шляху трапилася чудова людина. Це був професор, завідувач кафедри мінералогії київського Університету Петро Якович Армашевський. Уродженець Чергнігівщини, він походив зі старовинного козацько-старшинського роду Гармашів. Один з його предків служив при гетьманові Іванові Сагайдачному.
То ж рід Армашевських був дуже славним. Його представники – люди надзвичайно високоосвічені, справжні інтелігенти. Не став винятком і Петро Якович. Він був видатним геологом. Його праці, зокрема геологічні карти Чернігівщини і загальна карта Росії, що охоплює придніпровську низовину, стали однією з основ сучасної стратеграфії України. Він був глибоким знавцем розділу геології, що вивчає форми напластування гірських порід у процесі утворення шарів земної кори у їхній історичній послідовності. Саме Армашевський встановив палеозойські відклади на Волині, обґрунтував існування Канівського ярусу, висунув водну гіпотезу походження лесу, працював у галузі гідрогеології, вивчав київські зсуви, проводив численні геологічні дослідження. Він був людиною надзвичайної культури, яку не можна було не поважати і не любити. Армашевський був набагато старший від Марії Володимирівни, але, зустрівшись вже не юними, вони покохали одне одного. Жили дуже щасливо.
Глибоко поважаючи професора Армашевського, кияни обрали його міським головою, а були це вже страшні роки революції, а далі — громадянської війни. З початку 1919 року більшовицькі війська захопили Київ, і почалася жорстока розправа над дворянами та інтелігенцією. Лютувала ЧК, панували пограбування. Всю Україну охопив повстанський рух. У відповідь, як відомо оголосили червоний терор, під час якого розстріляли тисячі і тисячі представників буржуазії. Серед страчених був і професор Петро Якович Армашевський. Ніщо не зупинило катів, навіть поважний вік вченого (на той час йому вже минуло 70).
Переживши страхіття терору та репресій, розгубивши у вирі громадянської війни родичів та близьких людей, втративши чоловіка, Марія Володимирівна, коли після чергової зміни влади відступали з Києва денікінські війська, з потоком біженців направилася до Одеси. Там вона знайшла притулок у домі протоєрея Олександра Введенського. Про останні дні графині він розповідає у своєму листі до матінки Антонії. Отець пише:
«Увесь 1920 рік Марія Володимирівна проживала у мене на Кузнечній вулиці, будинок 14, кв. 19. Жила вона тихо, спокійно, часто відвідувала церкву, а вечори проводила з моєю сім’єю…. До кінця року у неї з’явилися виразки на голові, які дуже боліли. Вона відчула, що наближається смерть, і причастилася. Сповідь її була надзвичайно глибока, сердечна, дійсно християнська. Померла вона у повному примиренні зі всіма. Останні її слова були : «Господи, спаси від бід сестер моєї Козельщанської обителі, батюшки, ніколи не забувайте у своїх молитвах моїх дорогих сестер». Похоронена вона мною у 1921 році на одеському третьому кладовищі під прізвищем Армашевська. Мир праху її і вічний покій її душі…»
Далі отець Олександр Введенський пише: «Передайте сестрам, що за заповітом Марії Володимирівни я завжди молюся про сестер її обителі. Я молюся загальною молитвою, але , якщо ви надішлете список усіх, я буду радий виконати волю небіжчиці. Олександр Введенський».
Ось так, завдяки дивному збігові обставин та листам, які зберігала Ніна Миколаївна Жартовська, знана у світі як черниця Антонія, вдалося дізнатися про трагічну долю графині Марії Володимирівни Капніст, онуки математика Михайла Остроградського.
