У календарі Греко-Католицької Церкви та Східних Католицьких Церков загалом є свята, які, на перший погляд, не зовсім вписуються в традиційний комплекс свят їхніх літургійних календарів. Водночас вони є доволі популярними, нерідко користуються пошаною серед вірян і мають власні богослужбові особливості та сформовані навколо них традиції.
Одним із таких свят є свято Христа Людинолюбця, яке днями відзначали. Звідки походять ці свята? Чи не вступають вони в певне протиріччя з рештою літургійного календаря? Чи не є вони, скажімо, дещо чужорідним елементом у східній традиції? Про це та інше говоримо з о. Василем Рудейком, доцентом кафедри літургійних наук УКУ.
— Отче, що тут гармонійно, а що протиставляється?
— Я б тут говорив не так про протиставлення, як про розуміння цілісної картини. Дуже часто буває так: людина будує дім, захаращує комору всередині нього, а потім прибудовує ще одну комору збоку. Хоча насправді вона вже має комору в самому домі — її просто треба очистити від мотлоху і використовувати за призначенням.
Або інший приклад. Є ікона Богородиці, яку з часом обвішують рушниками, коралями та різними оздобами настільки, що самої Богородиці вже майже не видно. Тоді перед нею ставлять ще одну ікону або вкладають її в оклад. І буває, що цей оклад стає важливішим за саму ікону, для якої його колись виготовили.
Проблема полягає в тому, що ми часто зберігаємо традиції, не осмислюючи їх. Нам здається: якщо традиція існує, то вона вже має якесь виправдання, хтось її колись створив, а отже вона повинна і далі існувати саме в такому вигляді. Проте наші основні релігійні потреби залишаються незмінними. Це і потреба переживати єдність у Тілі Христовому, і потреба усвідомлювати Христову любов. Тому ми святкуємо свято Тіла Христового. Тому виникає прагнення особливо підкреслити любов Христову у святі Христа Людинолюбця. Але перед тим, як приймати нові форми, варто подивитися, чи немає вже цього змісту у власній традиції. Можливо, він просто захований під нашаруваннями другорядних обрядів, і ми перестали бачити саму суть. А можливо, певний аспект справді недостатньо наголошений. Тоді він усе одно знаходить собі шлях до людей — не в літургійній, а в паралітургійній сфері.
Якщо говорити конкретно про свято Христа Людинолюбця, то фактично йдеться про те, що вже присутнє у святі Великої П’ятниці. Саме Велика П’ятниця в нашому обряді — як і в багатьох інших традиційних обрядах — недостатньо акцентована як день об’явлення Божої любові через таїнство розп’яття Ісуса Христа на Хресті. Ми про це говоримо, але наші молитовні тексти та богослужбові акценти далеко не завжди цьому сприяють. У них часто переважають інші теми. Водночас потреба пережити Божу любов, яка відкривається через відкрите Серце Христове, нікуди не зникає.
Адже Серце Боже відкривається саме у Велику П’ятницю, коли римський сотник Лонгин пробиває списом бік Ісуса Христа. Саме завдяки Таїнству відкриття серця Христового списом Лонгина апостол Тома може вкласти свій палець у рани Спасителя і через це зміцнитися у вірі. Так само і кожен із нас може проходити через моменти сумнівів та випробувань і тоді любов Божа може відкритися нам саме через цей пробитий бік Христовий. Він не загоївся у таїнстві Воскресіння. Христос зустрічає апостолів з відкритими ранами на своєму Тілі.
Тому, на мою думку, головний акцент Великої п’ятниці має бути саме тут. Не на тому, наскільки поганим було відношення юдеїв до їхнього ж Месії чи наскільки тяжким був гріх Юди. Це важливі обставини, але вони не є головними. Вони не входять навіть до третьорядних тем цього дня.
Суть Великої П’ятниці не в стражданнях самих по собі. Інколи нам здається інакше, особливо під впливом таких творів, як фільм «Страсті Христові» Мела Ґібсона. Адже головне не те, що Христос страждає. Головне те, що Бог із любові добровільно приймає страждання заради людини. Він настільки відкривається назустріч нам, що готовий прийняти нашу невдячність і нелюбов. Він прагне перемогти нашу злобу власною любов’ю. Тому акцент повинен бути не на злобі, а на любові.
На жаль, у наших богослужбових текстах цей вимір Божої любові часто губиться серед інших акцентів. Його важко побачити серед численних образів осуду, проклять і звинувачень, які звучать у деяких піснеспівах та антифонах Великої П’ятниці. При цьому саме біблійні читання найменше схильні до такого перекосу. Євангеліє Великої П’ятниці відкриває нам насамперед Божу любов. Воно показує Христа, який прощає, відкриваючи на Хресті руки в жесті готовності обійм. Воно показує, що людина у смерті, подібно до Христа, покликана віддати свого духа саме Отцеві. І ця певність дає нам можливість позбутися страху смерті.
Саме це становить серцевину євангельського послання Великої П’ятниці, а не сентиментальне співпереживання фізичним стражданням Ісуса. Недарма Христос говорить жінкам, які плачуть за Ним: «Не плачте за Мною, а плачте за собою». У цьому і полягає суть Його послання. Не зосереджуватися на стражданні як такому, а побачити любов, яка через це страждання відкривається.
Цей приклад можна поширити й на багато інших явищ церковного життя. Коли головний акцент вислизає, другорядні акценти починають розростатися. А те, що мало бути центральним, повертається вже у формі паралітургійних практик — молебнів, набоженств, хресних доріг чи інших форм побожності. І саме це має бути предметом уваги церковних богословів. Вони повинні ставити собі запитання: чого бракує в нашій літургійній традиції або що в ній недостатньо підкреслено, якщо виникає потреба в таких формах побожності? Адже літургія — це молитва Церкви. І люди, які беруть у ній участь, не повинні бути пасивними глядачами. Вони мають розуміти, що відбувається, і усвідомлювати, чого Церква прагне виявити і пережити через те чи інше свято або богослужіння.
— Можливо через це і виникали пізніші свята, зокрема, вшанування Божих Тіла і Крові або Серця Христового, як те, чого бракувало в звичайних богослужіннях, або як реакція на якісь єретичні чи інші думки, які виникали, які, наприклад, заперечували реальність тіла і крові Христових в Євхаристії. Чому так?
– Тому що під час Меси чи Божественної Літургії ми на цьому особливо не наголошували. Для нас це виглядало настільки очевидним і самозрозумілим, що ми більше говорили про інші речі. Але коли з’явилися певні сумніви чи нові потреби, виникла необхідність це додатково підкреслити.
Спочатку це відбувалося через приватні набоженства. А згодом такі набоженства, особливо завдяки своєму сентиментальному характеру, дуже швидко поширювалися серед народу і ставали частиною паралітургійної традиції. Більше того, інколи вони настільки розросталися, що починали відсувати саму літургію на другий план.
Я вважаю, що цього потрібно всіляко уникати. Як Церква, ми повинні дбати про те, щоб наша літургія була на такому рівні, який давав би вірним достатньо як осмислення, так і духовного переживання. Адже літургія — це не лише інтелектуальні поняття, які треба зрозуміти. Її потрібно також пережити в богослужінні. Людина повинна отримати цей літургійний досвід.
Якщо ж виникають численні паралітургійні форми, то це привід поставити собі запитання: де ми недопрацювали? Чому люди шукають того, чого не знаходять у Літургії? Саме тому такі паралітургійні традиції, зокрема й свята, про які ми говоримо, є важливим матеріалом для літургійної реформи. Вони допомагають зрозуміти, де ми чогось не доакцентували, де не звернули уваги на певний аспект церковного життя. І тоді постає завдання творчо опрацювати літургійну традицію так, щоб цей зміст став очевидним. Або ж, якщо він уже присутній у традиції, потрібно зрозуміти, чому люди його не бачать.
Бо є речі, які в традиції присутні, але залишаються непомітними. Вони схожі на офіціантів у ресторані: вони постійно поруч, обслуговують нас, але ми їх майже не помічаємо. Якщо ж наше невміння помічати цих «офіціантів» стає проблемою і люди починають шукати щось додаткове, хоча потрібне вже є поруч, то треба зрозуміти, як зробити ці елементи традиції видимими. Зрозуміти, що потрібно змінити, щоб вони стали зрозумілими без створення нових дублетів? Бо коли виникають дублювання, вони рідко покращують ситуацію. Натомість часто породжують напруження, а це не допомагає нікому.
— А коли Ви говорите про літургійну реформу, то маєте на увазі створення нових літургій чи радше реформування того літургійного матеріалу, який уже існує? Йдеться про календар, про переосмислення свят, про перегляд акцентів? Що саме Ви вкладаєте в поняття літургійної реформи?
— Насамперед треба зрозуміти, що ми нічого не створюємо з нуля. Люди ж не сьогодні стали настільки мудрими, щоб просто з’явитися і сказати: «Тепер ми проведемо літургійну реформу». Над цими питаннями думали покоління християн до нас. Вони виробили певні принципи й орієнтири, спираючись на які ми можемо рухатися вперед.
Особисто я вважаю надзвичайно цінними, а можливо навіть богонатхненними, ті принципи, які сформулювали отці Другого Ватиканського Собору. Вони дуже чітко сказали, що будь-яка літургійна зміна повинна орієнтуватися на два основні критерії.
Перший — це повернення до джерел. Ми повинні добре розуміти те, що реформуємо. Якщо йдеться про зміни в будь-якому літургійному богослужінні, то насамперед треба зрозуміти, чим вона є у своїй суті і, звичайно ж, які джерела лежать і основі того чи іншого богослужіння. Де є, умовно кажучи, його несучі конструкції, а де просто елементи декору чи другорядних змін, залишених попередніми користувачами.
Другий критерій — це увага до сучасності, те, що на Соборі називали aggiornamento. Ми не реформуємо літургію заради самої реформи і не для того, щоб щоразу вигадувати щось нове. Ми робимо це тому, що існують певні проблеми, які потребують вирішення.
І не можна просто відмахнутися від них, звинувачуючи людей у нерозумінні. Є об’єктивні труднощі, які виникають через занедбання, незнання або через те, що певні елементи традиції з часом втрачають свою виразність. Це подібно до старого горища, яке поступово захаращується. Його не потрібно руйнувати і будувати нове. Достатньо прибрати зайве, очистити від пилу, щось відреставрувати.
Так як ми реставруємо старі ікони. З часом вони вкриваються кіптявою від свічок і кадила. Але ніхто не викидає їх через це. Їх очищують, щоб знову стало видно первісний образ. Те саме стосується й літургійної традиції. Потрібно час від часу очищувати її від нашарувань, які затуляють головне. І водночас не боятися появи нових зразків чи то церковного мистецтва, чи архітектури, чи текстів, які є новими, інколи влучнішими, способами вираження тієї самої віри. Це цілком природний процес.
Ми ж не можемо вважати, що колись були написані всі потрібні ікони і відтоді нічого нового вже не повинно з’являтися. Ні, хтось намалює нові кращі і можна їх замінити, старі віддати в музей, новими користуватися, це абсолютно нормальні процеси. Традиція живе саме тому, що залишається вірною своїм джерелам і водночас здатна відповідати на виклики кожної епохи.
— Ми вже на цю тему говорили в одному з перших інтерв'ю у нашій серії розмов про літургіку і свята. Звісно, зрозуміло, що важко переконати людей, якщо вони звикли до чогось і не бачать в чомусь проблеми. Проте одна з форм привернення уваги до проблеми – це говорити про те, що не так, щоби стало зрозуміло.
Отже, одна з проблем, яка виникає, зокрема, у Греко-Католицькій Церкві, коли відзначаються свята, які мають латинське римо-католицьке походження і які або накладаються, або виникають розбіжності з циклом свята і з певними традиціями, які вже склалися. Як бути тут, як діяти так, щоби вони не виглядали як інородні, щось невластиве для Східної Церкви. Як краще їх адаптовувати, а, можливо, щось і не варто адаптовувати?
— Дивіться, ми повинні виходити з того, що Церква як Тіло Христове є живим організмом. Це означає, що існують християни в Сирії, у Вірменії, в Римі, у нас тут, на Галичині, і в багатьох інших місцях світу. Не можна уявляти собі, що всі вони живуть у герметично закритих банках, на які ніщо не впливає. Зрозуміло, що кожна традиція має свої культурні надбання, які формують її особливості. Саме вони створюють відмінності між різними церковними традиціями. Але якщо в західній традиції виникає щось справді добре, я не бачу жодної причини, чому східні християни не могли б цього перейняти — чи то певну ідею, чи спосіб святкування, чи іншу форму вираження віри.
Те саме стосується і західних Церков. Вони також можуть приймати, і приймають, щось від Сходу, якщо ми знайшли вдалий спосіб богословського, літургійного, музичного чи візуального висловлення поклоніння Богові. Тому я переконаний, що такий обмін дарами, досвідом і традиціями є цілком природним процесом.
Водночас потрібно стежити, щоб цей процес залишався справді органічним. Не можна механічно переносити якісь форми з однієї традиції в іншу без належного осмислення. Іноді ми просто не усвідомлюємо, що те саме вже присутнє у власній традиції та цілком успішно функціонує, лише виражене іншою мовою, іншими символами чи іншими літургійними засобами. Ми не повинні дублювати чи потроювати те, що вже маємо. Тому важливо уважно придивлятися до власної спадщини і спокійно її аналізувати.
На мою думку, велика проблема сучасного літургійного традиціоналізму полягає саме в тому, що ми починаємо мислити себе як замкнені культурні спільноти. Насправді такого ніколи не було. Навпаки, Церква завжди жила обміном. Ми приймали сирійські піснеспіви, сирійці перекладали грецькі анафори своєю мовою. Християнська традиція постійно ділилася своїми дарами. Це природний і нормальний процес.
— Тут я все ж мушу трохи не погодитися. В історії були випадки певної замкнутості. Яскравим прикладом може бути Московська Церква. Або ж вірменська традиція, яка виробила низку власних особливостей саме тому, що історично опинилася у певний час відокремленою від інших центрів християнського світу. У випадку Московської Церкви тривала ізоляція, зрештою, призвела до конфлікту між старообрядцями та реформами Патріарха Никона.
А якщо говорити про українське середовище, то тут існує інша проблема. Одні проходять своєрідне самоприниження через переконання, що все латинське є апріорі кращим. Інші ж, навпаки, відкидають будь-які явища лише тому, що вони нагадують латинську традицію. Я, наприклад, не раз стикався з ситуацією, коли на привітання «Слава Ісусу Христу!» мені відповідали: «Ми так не говоримо, бо це латинство». Що з цим робити?
— Поглиблювати знання!
Візьмімо хоча б вірменську традицію, про яку ви згадали. Її літургійні реформи дуже добре задокументовані. Ми знаємо імена католикосів, які впроваджували зміни, знаємо, що вони запозичували певні елементи з сирійської, візантійської чи латинської традицій. І самі вірмени сприймають це абсолютно нормально. Для них цілком природно, що єпископи носять митри латинського типу, а священники — головні убори, близькі до візантійської традиції. Для них нормально, що одні елементи богослужіння мають сирійське походження, інші пов’язані з Єрусалимом, а ще інші сформувалися вже у власне вірменському середовищі. Ба більше, сьогодні саме завдяки вірменським джерелам ми можемо реконструювати окремі елементи давньої єрусалимської літургійної традиції.
Те саме стосується й московської традиції. Попри поширені уявлення, значна частина того, що сьогодні сприймається як «споконвічно російське православ'я», сформувалася відносно пізно — переважно після XVII століття. Дуже часто це були спроби адаптувати до їхнього контексту тогочасну грецьку практику.
Багато сучасних дискусій навколо цих питань мають радше полемічний характер. Якщо ж дивитися на історію без ідеологічних окулярів, стає очевидно, що значна частина того, що ми називаємо «впливами», насправді була цілком природним культурним обміном.
Я завжди наводжу один приклад. Коли Патріарх Єремія разом із своїм дияконом Павлом Алепським подорожували через українські та молдавські землі до Московії, їх зовсім не шокувало те, що в православних церквах могли бути органи чи не було іконостасів у сучасному вигляді. Їх вражало зовсім інше: тривалі богослужіння, велика кількість поклонів, ревність людей у молитві. Їх захоплювала краса ікон у тогочасному західному стилі, які були присутні в тогочасних православних храмах. Вони із захопленням писали про те, що навіть сироти вміють читати й співати по нотах.
Тобто для них орган чи багатоголосий спів не були ознаками якоїсь «латинізації» або відступу від православної традиції. Вони дивилися насамперед на те, наскільки живою є церковна культура, а не на походження окремих її елементів.
— Якщо говорити вже про новітній період, то ми знаємо, що митрополит Андрей Шептицький, з одного боку, намагався відновлювати давні форми, а з іншого — адаптувати церковне життя до нових обставин. Якщо перенести це питання в сучасність, то що сьогодні, на вашу думку, варто було б переглянути, а що — зберегти? І чому, скажімо, православним не варто боятися певних явищ лише тому, що вони асоціюються із Заходом чи сприймаються як «латинство»? У чому сьогодні полягають головні виклики?
— Я б сказав так: ми живемо в час безпрецедентного доступу до джерел. Сьогодні людина, не виходячи зі свого кабінету чи навіть власної кухні, маючи доступ до інтернету, може працювати з рукописами Мертвого моря, найдавнішими рукописами грецьких чи слов’янських літургійних текстів. Більшість цих матеріалів уже оцифровано. Такого широкого і легкого доступу до джерел людство ще ніколи не мало. І цим потрібно користуватися. Не піддаватися полемічним наративам, а спокійно й неупереджено досліджувати джерела. На основі цих джерел аналізувати власну традицію і шукати відповіді на виклики сучасного світу.
А сучасний світ включає і Чорнобильську катастрофу, і пам’ять про жертв нацизму, і злочини сучасного рашизму, і трагедії Бучі та багатьох інших місць. Перед нами стоїть питання: як вибудувати сучасну українську молитовну традицію, яка буде промовистою для нашого народу, формуватиме його духовне обличчя і водночас залишатиметься вписаною в живу церковну спадщину? Це зовсім не означає, що ми повинні руйнувати те, що отримали від попередніх поколінь. Ніхто не закликає завалити Софію Київську. Навпаки, вона повинна стояти й надалі надихати нас як частина нашої історичної пам’яті.
Так само ніхто не говорить про те, що потрібно відкинути Літургію святого Йоана Золотоустого і замінити її якоюсь новоствореною Літургією, присвяченою, скажімо, жертвам Чорнобильської трагедії. Йдеться не про це. Йдеться про те, щоб усередині живої традиції, яку ми успадкували, переосмислювати її зміст. Усвідомлювати, що в IV столітті ця Літургія виглядала інакше, у VIII — інакше, у XVII — ще інакше. І так само ми маємо право адаптувати її до власного часу і власних потреб, як це робили наші попередники.
Є дуже влучна думка, яку висловив один із біблістів. Якщо не помиляюся, це був Ніколас Томас Райт. Він сказав: «Якщо якесь покоління не зробило нового перекладу Святого Письма, це означає, що воно навіть не намагалося його осмислити». Мені здається, що цей принцип цілком можна застосувати і до богослужбової традиції.
Якщо ми не намагаємося її осмислювати, це означає, що ми нею по-справжньому не молимося. Ми можемо дуже добре виконувати обряди, можемо бездоганно знати устав і досконало звершувати богослужіння. Але якщо за цим немає постійного осмислення, якщо ця традиція не проходить через наше серце, наш розум і нашу душу, тоді вона ризикує перетворитися лише на зовнішнє виконання приписаних правил. А жива літургійна традиція починається там, де людина не просто відтворює обряд, а усвідомлено ним живе.
##DONATE_TEXT_BLOCK##