Традиційно на великі й менші свята у християн різних традицій (не лише українців) часто відбуваються певні обряди та супроводжують народні звичаї, які науковці або просто віряни схильні вважати і називати язичницькими чи дохристиянськими. Наприклад, колядки на Різдво чи якісь інші обряди. Одним з таких яскравих прикладів є свято Івана Купала, яке часто називають дохристиянським.
І тут виникає питання: яким чином ім’я близькосхідного походження — Іван (яке, відповідно, спочатку дещо інакше звучало) — стало пов’язаним із нібито дохристиянським святом? Тобто звідки у слов’ян могло взятися ім’я, яке явно не є дохристиянським? Зрештою, і сама назва «Івана Купала» дуже нагадує діяльність Івана Хрестителя, адже це свято якраз припадає на різдво Івана Хрестителя.
Розібратися з цим контекстом, з природознавчо-богословськими елементами святкувань та їх походженнями, зі старозавітньою спадщиною у християнській традиції та іншим дотичним продовжуємо розмовляти о. Василем Рудейком, доцентом кафедри літургійних наук УКУ.
— Що насправді зі святом Івана Купала? Чи воно є дохристиянським, чи ми просто так його трактуємо?
— Треба сказати, що в нас не збереглося достатньої кількості писемних джерел, щоб упевнено говорити про дохристиянські вірування. Ми насправді не знаємо, як вони виглядали, і більшість того, що про них говорять, — це реконструкції, зроблені різними етнографами у XIX–XX століттях.
Особливо активно це відбувалося в період так званої Весни народів, коли різні народи прагнули утвердитися як окремі етноси і починали шукати свої давні корені. Звичайно, під час таких реконструкцій інколи доходило навіть до створення певного неоязичництва, якщо можна так сказати, бо хотілося показати, що ми дуже давні, що в нас є особлива культура і так далі. Насправді, як я вже сказав, ми не так багато про це знаємо. Усі артефакти, які в нас залишилися з того часу, не є давнішими за християнську добу України та наших земель.
Натомість можна сказати, що існують певні традиції, які я не називав би релігійними чи язичницькими. Радше це традиції, пов’язані зі змінами пір року — наприклад, із сонцестояннями чи рівноденнями: зимовим, літнім, весняним або осіннім. Тобто люди, звичайно, зауважували ці природні явища і намагалися якимось чином їх відзначати. Недарма ж існують найдовший день і найдовша ніч, найкоротший день і найкоротша ніч, або моменти, коли день і ніч мають приблизно однакову тривалість. Тоді влаштовували якісь святкування. Вони могли мати релігійний характер, а могли й не мати. Це могли бути просто свята, під час яких хлопці залицялися до дівчат, а дівчата відповідали їм взаємністю, думали про продовження роду, передавання культурних звичаїв, пісень, обрядів — не обов’язково пов’язаних із почитанням конкретних божеств.
У випадку Івана Купала це особливо очевидно, тому що згодом навіть придумали якогось бога Купала і так далі. Але «Купало» — це просто церковнослов’янський термін на означення хрестителя. Адже «баптістіс» по-грецьки означає того, хто занурює у воду, купає. І цей термін перейшов у слов’янську мовну та писемну традицію.
Я ще додам, що інколи показують різні звичаї: запалювання вогню, стрибки через нього, пускання вінків на воду і так далі. Це цілком зрозуміло, тому що літо вже перемогло весну, стало достатньо тепло, можна було купатися в річці, виходити до води і щось із нею робити. Тому вода позначалася різними обрядами: киданням вінків, ворожінням на майбутню долю, плануванням майбутнього тощо.
— Народна релігійність, скажімо так, не була і досі не є високо богословською. Осмислення відбувалося на рівні людських звичаїв, постійного перебування серед природи, реагування на природні явища. Відповідно, те саме плетіння вінка могло символізувати плетіння власної долі. Це певна символіка. Тому я не сказав би, що це було язичництвом у чистому розумінні слова. Це був радше обряд, пов’язаний із життям людини.
— Я б тут говорив дуже обережно: у нас немає достатніх підстав із певністю стверджувати, що все це обов’язково було пов’язане з якимось конкретним божеством, про яке ми достеменно знаємо, як його почитали чи які ритуали йому присвячували. Натомість цілком можливо, що це було пов’язано з народними гуляннями чи подібними речами, у яких проявлялася культура народу.
Я також не погодився б із твердженням, що народна культура чи народна релігійність обов’язково є примітивною або небогословською. Насправді ми знаємо зі Святого Письма, що первинним об’явленням є об’явлення природне. «Небеса оповідають славу Божу, і про діло рук Його сповіщає твердь», — говорить псалмоспівець в одному з псалмів. Ми дуже часто повторюємо ці слова, особливо коли говоримо про апостолів, адже першими проповідниками Божими були саме природні явища. Через природу Бог відкриває Себе людині. Якщо хтось серйозно ставиться до дослідження природи, він неминуче дійде до розуміння існування Бога і принаймні деяких Його властивостей: як Він усе створив, як це впорядкував.
Тут може бути закладене дуже серйозне богослов’я — набагато серйозніше, ніж ми собі іноді уявляємо. Практично вся грецька релігійна філософія виросла на осмисленні природи, її явищ і намаганні через них дійти до розуміння єдиного Абсолюту, першопричини, умовно кажучи, «годинникаря», який запустив увесь цей світ.
Це дуже глибока традиція. І я навіть сказав би, що християни, особливо елліністичного періоду, багато черпали з цього грецького філософського осмислення світу для пояснення християнських істин. Достатньо згадати Василія Великого, Орігена чи інших авторів. Наприклад, у Василія Великого є прекрасний твір «Шестоднев», де він осмислює шість днів творіння в контексті тодішніх природничих знань.
— Зрештою, не лише цей отець Церкви, але й інші тогочасні місіонери могли представляти серйозні богословські теми за допомогою рослин, як наприклад св. Патрік за допомогою листка конюшини розповідав про три Особи Божі. Тобто можна було на такому рівні — не примітивному, але простішому — роз’яснювати за допомогою природи богословські істини. От, власне, про що йдеться.
Ми маємо свято Івана Купала. Нещодавно відзначали свято П’ятдесятниці. Ми вже, здається, згадували про те, що з ним пов’язують зелений колір, звідси й назва — Зелені свята. Хоча, в принципі, Святого Духа не зображають зеленим, він не мав би бути зеленим. Якщо вже говорити про кольори, то радше якимось блакитним, пов’язаним з Небом. Хоча дещо інший відтінок голубого більше пов’язується з Богородицею.
— Але П’ятдесятниця християнська також пов’язана з П’ятдесятницею юдейською — святом Шавуот. А Шавуот — це не лише свято дарування Закону, але й свято першого врожаю, який, відповідно, асоціюється із зеленню.
Тому називати П’ятдесятницю Зеленими святами не позбавлене сенсу. Адже свято Зіслання Святого Духа є святом життя. Ми називаємо Святого Духа Життєдавцем, і Він відкриває для нас божественне життя. Тож ця символіка тут дуже добре пасує.
— Так, пасує. Проте чи не є це також прикладом того, що ми інколи несвідомо чи свідомо переймаємо щось від іншої культури? Звичайно, ми можемо наповнити це християнським змістом, говорити про Духа як Того, Хто дає життя. Але з іншого боку, це також показує певну тяглість Старого і Нового Завіту.
— Навіть не лише Старого і Нового Завіту. Це показує тяглість людської спраги за Богом загалом. Різні культури ж не просто поклонялися якимось бісам чи ще чомусь подібному. Вони досліджували природу і через природні явища намагалися дійти до розуміння Бога. Це ті зародкові логоси, про які говорив Оріген, що вкладаються в людину. І немає такої культури, яка не могла би бути просвітлена Христовим знанням. Христос приходить не для того, щоб знищити культури. Хіба що йдеться про якісь відверто демонічні практики — тоді, звісно, ми не можемо їх прийняти чи використовувати.
Але загалом людська культура, будь-яка людська культура, здатна прийняти в себе слово Христове. І, будучи живленою цим словом, вона відкриває нам Христа в Його суті: як Слово, як Творця, як одну з Осіб Пресвятої Тройці, як Подателя Духа і так далі.
— Це все можливо?
— Чому ні?
— Можна так говорити, що християнство наповнює місцеву культуру. Наприклад, коли християнські місіонери йшли до Китаю чи Японії, вони намагалися знайти в місцевій традиції певні точки дотику з християнством. Єзуїти, скажімо, намагалися представити деякі християнські елементи в категоріях конфуціанства.
— Ми бачимо також апостола Павла, який приходить до Ареопагу і дискутує з грецькими філософами. Він апелює до їхньої традиції, згадує жертовник Невідомому Богові й каже: «Я вам скажу, хто цей Бог». Тобто він не говорить: «Зруйнуйте жертовник Невідомому Богові». Навпаки, він пояснює, що Того, Кого вони шукають навпомацки, можна пізнати через особистий зв’язок з Ісусом Христом, побачити Його, стати Його свідком і свідчити про Нього іншим.
Тобто будь-яка культура — принаймні класична культура — здатна прийняти в себе зерно Євангелія і вирости в християнську культуру. Це сталося у Вірменії з вірменською культурою, у греків — із грецькою, у сирійців — із сирійською, у коптів, ефіопів та багатьох інших народів із їхніми особливими культурами.
— Вони приймають Євангеліє і пояснюють його мовою власної культури.
— По-перше, вони перекладають його своєю мовою. Саме так у багатьох народів виникає писемність. Зокрема й у нас, у слов’ян. Кирилиця, а раніше й глаголиця, виникли чи остаточно сформувались у повноцінну мову не в останню чергу тому, що ними перекладали тексти Святого Письма та Літургії. Тому так, звичайно, воно саме так і функціонує. Євангеліє входить у культуру і наповнює її світлом та змістом Божого об’явлення.
— Ми зараз маємо літній сезон. Багато свят пов’язані з різними природними елементами. Часто за квітами, букетами чи іншими знаками можна впізнати, яке саме свято відзначається. Нещодавно були віночки на свято Божого Тіла в католицькій традиції. Далі, в серпні, будемо освячувати мак, яблука та інші плоди.
Ми вже зверталися до цієї теми, але вона постійно турбує людей, тому що це елементи їхньої народної релігійності. І тут виникає питання: де проходить межа між освяченням маку і трактуванням свята Макавеїв так, ніби воно пов’язане саме з маком?
— Розумієте, найважливішим засобом, який дозволяє перевірити ту чи іншу традицію, завжди була і залишається освіта. Треба просто зрозуміти, дослідити й з’ясувати, як саме виникла певна традиція і що вона означає.
У нашій мові слова «мак» і «Макавеї» співзвучні. До того ж мак займає важливе місце в нашій гастрономічній культурі: маємо маківники та багато інших страв із маком. Тому це співзвуччя легко породжує певні асоціації. Але в такий самий спосіб можна було б сказати, що слово «католики» походить від слова «кат». Це ж очевидно неправда.
Тому допомагає тільки освіта. Треба знати, що означає слово «католики», що означає слово «Макавеї», знати історію макавейських мучеників, розуміти їхнє значення для церковного календаря і чому ми їх узагалі вшановуємо. Адже насправді це єврейські мученики.
— Вони пов’язані зі святом Хануки. А свято Ханука, окрім усього іншого, пов’язане з вшануванням тих, хто постраждав за свою віру і за збереження власної релігійної та національної ідентичності. Але це вже окрема тема.
— Для нас важливо інше: ми вшановуємо Макавеїв як частину нашого християнського календаря. Тому потрібно розуміти походження цього свята і не змішувати його з народними асоціаціями. Треба пам’ятати, що «мак» — це просто співзвуччя, а Макавеї — це конкретні люди, які засвідчили свою віру перед лицем важких переслідувань і смерті. Власне, саме тому Церква їх вшановує: не через якийсь зв’язок із маком чи народними звичаями, а через їхню вірність Богові. І коли ми знаємо історію свята, тоді всі ці непорозуміння дуже легко розвіюються.
Тому знову повертаємося до того самого висновку: освіта і знання традиції допомагають відрізнити випадкові народні асоціації від справжнього змісту церковного свята.
— А наскільки, власне, справедливими є закиди, які інколи звучать, що освячення яблук, зілля чи чогось іншого — це язичництво?
А водночас ми бачимо певні природні елементи і в тому самому юдейському календарі. Ми вже згадували Шавуот. Тобто ці речі не стають святими самі по собі, вони стають благословенними. Це благословення водою. Наприклад, благословення врожаю, наприклад, у серпні благословення яблук чи якихось інших плодів. Що це таке? З точки зору християнства, чому це не є язичництвом?
— Воно не є язичництвом, тому що воно більше, ніж язичництво. Ми маємо, напевно, перші згадки про таку спробу освячення дарів, якими користуємося, ще в історії про Каїна і Авеля. Вони приходять і приносять Богові жертву: один — тваринну, другий — рослинну.
Що ми, власне, хочемо зробити, коли приносимо жертву? Це не тому, що Бог від нас вимагає, щоб ми Йому щось принесли. Це ми, як люди, користуючись тим, що нам було дано, приносимо це Богові й кажемо: «Це Твоє». У цьому й полягає жертва: зрозуміти, що це не наше, що це в першу чергу Його. І на нашій євхаристійній Літургії ми завжди говоримо: «Твоє від Твоїх Тобі приносимо за всіх і за все». Тобто ми беремо дари, які Бог нам уже дав, і засвідчуємо цим приношенням чи освяченням, що все це — Його. Це перша річ.
Друга річ: згідно з Божим об’явленням, людина є первосвященником усього творіння. Ми знову і знову потверджуємо Боже слово, сказане про творіння. Бог сказав, що воно добре, що воно походить від Нього. Усе творіння походить від Бога, і воно добре. Тому ми приносимо його до Бога, щоб Він знову його благословив, щоб Він сказав: «Це добре. Їжте, пийте, насолоджуйтеся цим. Це добре». Власне, у цьому й полягає слово «благословення»: сказати добре про те, що ти бачиш перед собою. Саме тому ми приносимо ці дари для благословення. І я би сказав — не тільки для благословення, але й для освячення. Бо суть приходу Христа у світ полягає в тому, щоб увесь світ знову освятився, щоб земля перестала бути проклятою через людину. І щоб усе, що родить земля, було звільнене від цього прокляття. А це прокляття віднімається тоді, коли ми, як люди, перестаємо сприймати землю як ворога — як щось таке, що приносить нам хвороби і смерть, — а починаємо бачити її як те, що приносить нам життя і благополуччя.
Тому ми кажемо: «Так, це Твоє. Дій у цих плодах так, щоб вони були корисні для нас. Дій у цих квітах так, щоб вони були дорогою до Тебе. Дій через усе творіння, щоб ми могли в ньому Тебе пізнавати, до Тебе прямувати, Тобі дякувати і в кінцевому результаті знову здобути ту безпосередність із Тобою, яку ми втратили внаслідок гріхопадіння».
— Це, до речі, так само, як із благословенням щоденної їжі. Хтось може сказати: «Мені не треба благословляти їжу, бо все якісно приготовано». Проте, з іншого боку, це подяка Господу за те, що Він дав цю їжу і що ми можемо її споживати.
— Так. Власне, людина є істотою амнезійною, тобто забудькуватою. Вона дуже швидко забуває багато речей. Людина привласнює собі те, що їй було дане лише в користування. Покористувалася — і вже думає: «Ну, це тепер моє».
А благословення, освячення і благодарення є нашим благоговінням — ми вживаємо таке слово — це стояння перед Господнім лицем, перебування в усвідомленні добра Божого. Ми приносимо Йому дари й кажемо: «Це Твоє. Дякую Тобі, що Ти дав мені цим покористуватися. Дякую, що я можу з цих дарів користати». Це постійне пригадування собі підставових істин. І в нашій літургії це називається анамнеза. В анамнезі ми згадуємо, що Бог створив світ, що Він оселив людину в раю, що людина згрішила і так далі. Щоразу ми нагадуємо собі такі, здавалося б, очевидні речі, бо ми схильні до амнезії, схильні до забуття.
До речі, я нещодавно думав про те, що в псалмах дуже часто є такі згадки до Бога: «Пом’яни слугу Твого Давида» і так далі. Ніби Бог забуває про нього. Але ні — це ми маємо собі нагадувати. Це ми забуваємо про слугу Давида, про те, що Бог йому обіцяв, про те, що Бог казав: «Якщо ви і ваші діти будете дотримуватися того, що Я вам заповів, ви станете для Мене святим народом, царством священників».
Тобто людина живе через постійне нагадування собі. І в цьому також полягає суть жертвоприношення, освячення і благословення: людина нагадує не Богові, а собі, що вона входить у вже існуючий світ, пристосований для її доброго життя. І тільки її злоба робить цей світ злим. Тільки злоба і захланність людини роблять світ злим. Сам по собі він добрий і саме так про цей світ, про все сотворене засвідчив Бог.
— Ну бо Бог не міг би створити щось погане, правда? І тут ми вже виходимо на те, що сьогодні називають екобогослов’ям. Воно дуже важливе для розуміння того, що все, що ми отримуємо, дане нам у користування. Воно дане нам на користь, але не для того, щоб ми після себе все знищили так, щоб після нас уже нікому не хотілося жити на цій землі.
Тобто це такий підхід, який, мені здається, лежить і в основі екологічного руху загалом. Не тому треба берегти природу, що хтось придумав таке правило, а тому, що саме це дає можливість суспільству жити й продовжувати своє існування.
А де ще в літургійних текстах можна знайти такі природничі, екологічні мотиви чи взагалі згадки про Боже творіння? Можливо, це було б корисно і для вірян, щоб вони більше звертали на це увагу або самі захотіли глибше пізнавати такі речі.
— Дивіться, екологічних мотивів у сучасному значенні цього слова в літургійних текстах немає. Пояснити це дуже просто: вони були створені в часи, коли поняття екології ще не існувало як окрема проблема.
Тому що екологія сьогодні — це передусім не богословська, а світська проблема. Ми підходимо до межі, коли через егоїстичне використання ресурсів землі ці ресурси можуть виснажитися. Ми завдаємо шкоди самим собі, шкоди тваринам, рослинам, природному середовищу. Проводимо війни, які руйнують і забруднюють усе довкола, хоча сама природа є доброю щодо нас.
Натомість те, що справді присутнє в літургійних текстах — і присутнє всюди, — це пам’ять про те, що творіння є добрим. Пам’ять про те, що покликання людини полягає не в егоїзмі, а в богоподібності. А бути богоподібним означає бути відкритим до створеного світу, бути його опікуном, ставитися до нього як до чогось доброго і відповідно до цього будувати своє життя. Літургійні тексти постійно нагадують нам, як і біблійні тексти, на яких вони ґрунтуються, що метою людського існування не є накопичення дедалі більшої кількості ресурсів.
І тут є ще одна дуже важлива тема, яка постійно присутня в літургійній традиції, — пам’ять про смерть. Пам’ять про смерть є дуже добрим екологічним маркером для людини. Тому що всього не загарбати. А навіть якщо й загарбати, то все одно доведеться це залишити. Більше того, ти навіть не знаєш, кому воно дістанеться після тебе і як ці люди будуть цим користуватися.
Є прекрасна євангельська притча про нерозумного багача. Земля дала йому великий урожай, і він сказав: «Побудую більші засіки і складатиму туди все своє добро». А Бог відповів йому: «Безумний, цієї ж ночі душу твою заберуть у тебе. І кому дістанеться все те, що ти нагромадив?»
Ця притча навчає думати не лише про себе. Вона спонукає задуматися про тих, хто прийде після нас, про те, як вони житимуть, як користуватимуться тим світом, який ми їм залишимо. Чи залишимо ми їм світ придатним для життя, чи світ виснажений, забруднений і зруйнований нашою жадібністю?
Саме так, мені здається, і працює ця біблійна та літургійна логіка відповідальності за створений світ.
— І повертаючись на завершення до теми народних звичаїв і народної побожності. Людина любить робити певні акценти. Наприклад, ми не завжди розуміємо, чому існує стільки Спасів, що має Спас до яблук, меду і так далі, бо ми говоримо про Медовий Спас, Яблучний Спас чи ще якийсь Спас. Часто ми вже не дуже розуміємо, що означає саме слово «Спас», але яблука чи мед добре пам’ятаємо.
Де є межа? І де, можливо, ми недостатньо використовуємо нагоду пояснювати людям ці речі, щоб вони глибше їх розуміли? Бо навіть священники іноді жартують: якщо в церкві нічого не святять, то певна частина людей і не приходить. Вони переважно приходять саме тоді, коли щось освячують.
Можливо, є ще якісь речі, які варто було б благословляти? Можливо, існували якісь звичаї, які тепер занедбані, але через них можна було б допомогти людині з більшою пошаною ставитися до Божого творіння?
— Насправді, якщо подивитися в наші літургійні книги, особливо у великий Требник Петра Могили, але також і в інші збірники молитов, то ми побачимо, що освячується буквально все: від криниці до бджолиного вулика, від поля до струмка і так далі. Тобто Церква намагається в такий спосіб донести людям, що все створене може бути благословенне Богом. Більше того, все створене потребує Божого благословення. Саме тому благословляється все.
Я не знаю, чи обов’язково потрібно вводити якісь нові благословення. Хоча чому ні? Церква завжди так діяла. Якщо виникала потреба благословити щось нове, для цього укладалася відповідна молитва, і це благословення звершувалося. Тут немає жодної проблеми. Навіть якщо на перший погляд це виглядає дрібницею — наприклад, благословення стада корів чи чогось подібного. А насправді це зовсім не дрібниця. Бо все творіння включене в Божу любов і в молитву людини. І саме це має бути для нас важливим орієнтиром: усе творіння включене і в Божу любов, і в людську молитву.
Я би сказав, що тут, як і в багатьох інших випадках, найважливішим завданням Церкви є освіта. На жаль, сьогодні ця сфера дещо занедбана, принаймні так мені здається. Але традиційно Церква здійснювала це через катехизацію. Ми намагаємося пояснювати людям те, чим живемо. І це природно. Якщо ти щось робиш, якщо виконуєш певну дію, вона потребує пояснення. Первинним поясненням завжди є текст молитви, якою ми щось благословляємо. Якщо ти хочеш зрозуміти, як Церква ставиться до бджіл, потрібно читати молитву на благословення вулика. Якщо хочеш зрозуміти ставлення Церкви до поля, до свята Макавеїв чи до Успіння Пресвятої Богородиці, то першими текстами, до яких варто звернутися, є саме молитви цього свята або молитви благословення тих речей, які з ним пов’язані. Ми вже згадували колись про стрітенські свічки. Є прекрасна молитва на їх благословення. І якщо її уважно прочитати, то вже на певному рівні стає зрозуміло, що саме означає цей звичай. А далі потрібно просто поглиблювати свої знання: через читання Святого Письма, через розмови зі священником, катехитом або іншими людьми, які можуть допомогти зрозуміти церковну традицію.
Є різні рівні освіти. Якщо людина хоче йти далі, то існують богословські академії, університети, різні освітні програми. І всюди є можливість дедалі глибше пізнавати Святе Письмо і Боже об’явлення. Але починати завжди треба з освіти — з бажання зрозуміти, що саме Бог хоче нам передати.
— Тобто спочатку має бути слово. Слово, слово і ще раз слово правди.
— Саме так побудовані наші богослужіння. Спочатку ми слухаємо Боже слово, а потім звершуємо те, про що в цьому слові було сказано. У кожному благословенні є уривок зі Святого Письма, який певним чином пов’язаний із тим, що буде відбуватися далі. Спочатку проголошується слово, а відтак ми втілюємо його в конкретній дії.
— Нехай так і буде!
Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".
МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.
##DONATE_TEXT_BLOCK##