Знаряддя смерті, яке стало символом Спасіння: про Хрест, реліквії та інші речі, що свідчать про Божу присутність

У нашій наступній розмові з о. Василем Рудейком, доцентом кафедри літургійного богослов’я Українського католицького університету, зосереджуємося на походженні і змісті свята Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста, на богословському осмисленні символіки Хреста. А також говоримо про реліквії та інші матеріальні символи присутності Божої і про небезпеки, які виникають від неправильного їх трактування.

— Отче Василю, на цю неділю, 14 вересня, припадає свято Воздвиження Чесного Хреста. І це є той випадок, коли навіть в неділю є піст. Тобто, напевно, єдиний випадок в році. Чому з нагоди цього свята встановлено таке строге пісне правило?

— Напевно, варто почати з пояснення, що це за свято і чому воно є настільки важливим. Свято Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього належить до найдавніших християнських свят. Відомості про нього маємо вже в IV столітті в Єрусалимі.

Його встановлення пов’язане з відбудовою храмів у Єрусалимі. Принаймні так свідчить іспанська паломниця Етерія, яка у IV столітті відвідала святі місця. Вона зазначає, що 13 вересня в Єрусалимі святкували відбудову храму Воскресіння Христового — центральної святині міста, а також будівництво нової великої базиліки Страстей Господніх, зведеної імператором Константином.

Водночас Етерія згадує, що це святкування співпало з віднайденням дерева Хреста Господнього — частин того Хреста, на якому був розп’ятий Спаситель. З нагоди цих трьох подій в Єрусалимі відбувалися надзвичайно урочисті богослужіння. Етерія пише, що вони були такими ж піднесеними та урочистими, як на Богоявлення чи Пасху, які в той час вважалися найбільшими святами Церкви. Отже, початково це було свято освячення єрусалимських святинь. Етерія навіть не згадує про якесь окреме поклоніння Хрестові в цей день, хоча сама традиція вшанування Чесного Хреста існувала й тоді — вона детально описує її під час богослужінь Великої П’ятниці.

Згодом ситуація змінилася разом із розвитком літургійної традиції в Єрусалимі. Спершу свято оновлення храму Господнього, яке тепер стало для нас передсвяттям, було початком святкувань, а наступний день був їхнім продовженням. У той день відбувалися ті самі богослужіння. Однак від V–VI століття ці події почали святкувати окремо: 13 вересня — оновлення храму Воскресіння, а 14 вересня — посвячення храму Страстей Господніх. Саме тоді після богослужінь почали показувати вірним Чесний Хрест. А приблизно від VII століття другий день уже став святом Воздвиження Чесного Хреста.

Ймовірно, цьому сприяло і святкування повернення частини Хреста з перського полону. Адже у VI столітті перси зруйнували Єрусалим і вивезли святиню, а імператор Іраклій урочисто відновив її в місті. Тоді ж змінився і характер богослужінь, що видно з євангельських читань. Якщо у давніх лекціонаріях на 13 і 14 вересня читали уривки з 10-ї глави Євангелія від Йоана про суперечку Ісуса з юдеями в Єрусалимському храмі на свято Оновлення, то від VII століття 14 вересня починають читати уривок з 19-ї глави Йоана — розповідь про розп’яття і смерть Христа. Так свято поступово набуває характеру своєрідного повторення Великої П’ятниці. Саме тоді, очевидно, з’явилася і традиція посту в цей день, бо Велика П’ятниця була днем найсуворішого посту у Церкві.

Попри цю трансформацію, пам’ять про первісно радісний характер свята збереглася. Це видно, зокрема, у традиції готувати хрест для вшанування без зображення Розп’яття. Бо первісно хрест шанувався не як знаряддя смерті, а як знамено перемоги над дияволом і як дерево, що приносить життя.

— Тобто якщо спочатку це свято було дійсно радісним, пригадуванням про Воскресіння, про виконану місію Христа, то згодом Хрест сприймають як символ-інструмент терпіння за гріхи людства. А звідси і піст, зміна осмислення свята…

— Абсолютно, так. Хрест і справді змінив своє значення у сприйнятті вірних. Спочатку цей день святкували як знак перемоги Христа над адом і дарування нам життя, а згодом акцент поступово перенісся на вшанування пам’яті страждань і смерті Спасителя.

До речі, з віднайденням Хреста Господнього пов’язана відома легенда, яка теж вказує на його животворящу силу. Згідно з переданням, коли знайшли дерево Господнє, то щоб переконатися, що саме цей хрест був хрестом Ісуса, до нього приклали померлу людину — і вона воскресла.

Отож первісне значення було саме таким: Хрест як животворящий. Не той, що приносить смерть — навіть для Господа, — а той, що подає життя всім, хто до нього звертається і хто його вшановує. Торкання Хреста дарує досвід життя, бо він є животворящий Хрест, Хрест, який творить і дарує життя.

— Маєте на увазі легенду про те, що цариця Олена знайшла кілька хрестів, тому потрібно було визначити, який з них саме належить Ісусу, і таким чудесним способом вони і вияснили?

— Саме так.

— І на це свято виставляють для вшанування Хрест без розп’яття на ньому. Чому так?

— Хрест — не як знаряддя смерті, а як знаряддя життя. Це Хрест, завдяки якому ми отримали нове життя. Наш устав приписує заквітчувати його, прикрашати квітами — і первісно це були васильки. Ці квіти самі собою мають символіку: слово basileus з грецької означає “цар”. Прикрашання хреста васильками є вказівкою на те, що Христос через хрест воцарився над народами, бо саме на ньому Він знищив владу смерті, переміг диявола і зацарював.

Ми приходимо до цього царського знамена Ісуса, знамена Його перемоги — перемоги, яка стала також перемогою християнських царів Константина та Іраклія, але передусім перемогою Царя Небесного, який переміг “князя цього світу”. Перед цим знаменом ми вклоняємося, возносимо його, сподіваючись під його покровом перемогти зло і ввійти до Царства Божого. Бо Хрест для нас — це знамено, яке дарує життя. Саме тому свято має назву Воздвиження Чесного і Животворящого Хреста Господнього. Це не свято розп’яття, а радше “після-розп’яття” — свято того, що настало після страждання і смерті.

Звісно, у християнській свідомості таїнства смерті і воскресіння нероздільні: говорячи про Воскресіння, ми завжди пам’ятаємо про хресні страждання, а коли говоримо про страждання, не відділяємо від них Воскресіння. Вони єдині. Проте первісний акцент цього свята полягав у тому, що Хрест — завдяки смерті Бога на ньому — змінив свою природу: те, що було смертю, стало життям. Тому й не випадково Хрест так часто присутній у церковному житті: він — джерело життя і знамено перемоги.

— Священики носять хрест на грудях, віряни також деколи носять хрестик, хрести є на храмах, і це є ознакою храму. Храми інколи побудовані у вигляді хрестів. Чому стільки символіки хреста в Церкві?

— Хрест фактично став вівтарем, на якому Христос приніс Себе в жертву.

А з храмом завжди нерозривно пов’язане розуміння жертви. Адже центром храму — місця, де збирається громада для поклоніння Богові, — є престол, або жертовник. У християнському богослужінні жертовником стає сам Хрест Господній, бо на ньому Ісус Христос був принесений у жертву як Агнець, що бере на Себе гріхи світу і цим самим відкупляє його. Тому Хрест є центральною дійсністю, осердям християнського богопочитання.

Навіть у ті часи, коли в Церкві точилася боротьба з іконами і ніякі зображення не толерувалися, це не стосувалося Хреста. Його зображення завжди зберігалося. Іконоборці не заперечували проти зображення Христа на Хресті. Якщо, наприклад, сьогодні відвідати храм святої Ірини у Константинополі, то там можна побачити величне зображення Хреста, яке збереглося від давніх часів і нагадує про цю неперервну традицію.

— Загалом, як ми бачимо, в Церкві є дуже багато різних таких символів: хрест, є давні символи риби, корабля, ягняти та інші. Чому Церква взагалі звертає увагу на на символи? Чому вони відіграють таку важливу роль?

— Церква мусить жити символами, бо ми маємо справу з дійсністю божественною, яка є метафізичною. І передати досвід цієї дійсності можливо тільки через символи.

Тому ми маємо хліб і вино, але знаємо, що це — Тіло і Кров Христа. Маємо хрест як дерево, але розуміємо, що за ним стоїть життєдайність. Маємо воду хрещення, але знаємо, що через цей знак ми єднаємося з Христом у Його смерті й воскресінні.

Символ — це не щось несправжнє, а вказівка на реальність, яка перевищує його. Через символи ми отримуємо доступ до Божої дійсності. Бог діє з нами саме так — через множинність знаків, бо ми є істотами тілесними й потребуємо комунікації з Ним у чуттєвій формі.

Цими знаками стають фізичні речі: вода, мощі святих, реліквії. Святе Письмо говорить і про олію, через яку передається цілительна Божа благодать: хоч вона невидима і нематеріальна, проте у помазанні хворого олією ця благодать діє й приносить плоди. Так само і в таїнстві миропомазання дар Духа Святого передається через миро.

Церква освячує різноманітні речі, перетворюючи їх на знаки Божої присутності та спілкування з нами. Через символи ми вступаємо в комунікацію з Богом.

— Тут пригадалася глина, яку зліпив Ісус і поклав на очі сліпому і він прозрів. А міг просто махнути рукою і все би сталося...

— ‘Міг би махнути рукою’ — це теж міг бути символ. Коли ми кладемо на собі хресне знамення — це теж фізична дія, зовнішній рух, але за ним стоїть метафізична реальність. Знак хреста — це не просто рух рукою, а дотик до глибшої дійсності, до Божої присутності.

— Так само коли Христос зціляв словом…

— Власне. Слово також є фізичною реальністю, за якою стоїть метафізична. Адже що ми говоримо? “Будь здоровий” — і це вже побажання, яке спрямоване на іншу людину. Христос, наприклад, каже: “Зцілися” — і людина справді зцілюється. Той звук, який виходить із Його уст, — фізичний: це коливання повітря, дія людських органів мовлення. Але за ним стоїть божественна сила і присутність, які є метафізичними. У цьому й полягає таїнство Божої комунікації з людиною.

Більше того, Бог не тільки діє через матеріальні речі, але й сам стає частиною матеріального світу. Христос воплотився, і завдяки цьому нам стають доступними безліч засобів, через які ми можемо торкатися Його дійсності: чути, бачити, смакувати. І через це ми причащаємося невидимої Божої реальності.

— В попередньому інтерв'ю ви сказали таку думку, що християнство є дуже матеріалістичною релігією. Тобто не в плані, що це протиставлення ідеалізму, але, власне, що є дуже багато речей, які діють на наші органи чуття. Ви задали про реліквії. Реліквії також всюди є в храмі, в якому ви служите, — цінна колекція, яку зібрав митрополит Андрей Шептицький.

Також реліквії є антимінсах зашиті, на яких здійснюється богослужіння. Яку роль загалом реліквії відіграють у Церкві і де є межа, скажімо так, за якою вже йде зловживання ними?

— Як і в кожній дійсності, яка намагається поєднати фізичне з метафізичним, тут можливі надуживання. Я вже згадував, що Бог діє з нами через фізичні речі. Проте небезпека виникає тоді, коли ми починаємо приписувати надприродну дію самій речі. Мовляв, якщо ми маємо, скажімо, частинку Хреста Господнього, то вона діє вже сама по собі, незалежно від Бога. Тоді виникає уявлення, що ця річ має власну силу, яку можна ніби “відпиляти” від Бога.

До речі, Етерія в IV столітті описує дуже показовий курйоз. У Велику П’ятницю в Єрусалимі виставляли для почитання Хрест Господній. Люди приходили, вклонялися, цілували його. Але дехто намагався відкусити частинку Хреста, щоби взяти собі. Тому поряд стояли два диякони й пильнували, аби цього не сталося.

Суть у тому, що Бог не наділяє речі якоюсь надприродною силою “поза Собою”. Усе існує лише в Ньому. Він передає свою дію і присутність через матеріальні знаки, але завжди Сам залишається тим, хто діє тут і тепер. Бог не є тим, хто одного разу “зарядив” щось енергією, а далі воно функціонує без Нього. “Без Мене не можете робити нічого”, — каже Христос (Йо 15:5).

Те саме стосується і реліквій: вони діють лише у зв’язку з Богом. Святі називаються святими не тому, що мають власну святість, а тому, що спілкуються зі Святим Богом і передають Його святість у цей світ.

Хрест сам по собі, як дерево, не має сили. Він діє лише у зв’язку з Христом. Адже тисячі людей були розп’яті на хрестах, але тільки один Хрест став носієм божественної дії — Хрест Ісуса Христа. Так само і святі: було багато морально добрих людей, але святими Церква визнає тих, хто перебував у живому зв’язку з Христом. Богородиця теж — не сама по собі Богородиця, а тому, що вона унікально пов’язана з Христом. Отже, усі фізичні речі, які ми вшановуємо чи використовуємо в Літургії, мають силу лише настільки, наскільки вони пов’язані з Христом, єдиним Спасителем і єдиним Джерелом божественних дій.

— Тобто реліквії чи навіть шматочок Хреста не є чарівною палочкою, яка вирішує всі проблеми. Але вона вони діють тільки тоді, коли людина виявляє свою віру.

— Так, інколи ці речі допомагають нам пробудити віру в собі. Людині важко повірити без досвіду. Згадаймо приклад святого апостола Томи: “Поки не побачу, поки не доторкнуся — не повірю”. Ми ж фізичні істоти. І саме тому Христос став людиною, щоб Тома міг вкласти палець у Його рану. Він мав досвід — і тоді увірував.

Так само й різні реліквії: частинки тіл чи одягу святих, святі речі — вони потрібні для того, щоб ми відчули конкретність Божої дії. Подібні свідчення були і в Старому Завіті: кивот Завіту, скрижалі, розквітлий жезл Аарона, манна — усе це зберігалося в Святая святих. Але поклонялися не самим речам, а Богові, що ‘сидів на них’, тобто уприсутнювався через них для людей. Фізичні речі були підтвердженням того, що Бог реально діє в історії: у певний історичний час дав розцвісти жезлу Аарона, у певний історичний час послав манну, у певний історичний час дав Мойсеєві скрижалі.

Те саме бачимо і в християнській традиції. Мощі апостола Якова, брата Господнього, чи предмети, якими він користувався, нагадують нам, що Бог діяв через нього. Це дуже важливо — пам’ятати, що Бог діє в історії, бо й ми самі є істотами історичними. Бог не є ідеєю. Бог є конкретикою. І ця конкретика завжди історична: дія з конкретною людиною, у конкретний час і в конкретному місці. Тому мощі й реліквії — це знаки Божої присутності, символи Його спілкування з нами.

Але символи не у примітивному сенсі “заміни”. Вони — реальні символи. Як хліб і вино в Євхаристії — не “замість” Тіла і Крові Христової, а самі Тіло і Кров Христові. Так і хрест чи частинка дерева не є лише “нагадуванням” про спасенну подію, а учасниками цієї дійсності. Вони комунікують її, бо пов’язані з дією Бога, яка є вічною і триває донині.

— Власне, ще одним таким символом, який можна також так трактувати, є ікони, бо, зрештою, вони також нагадують людям про Бога. І в ранньому розумінні ікона крім глибокої символіки містила ще євангелізаційний момент, доносила певну катехитичну інформацію.

— Про ікони, звісно, треба було б говорити окремо. Але дуже примітивним є погляд, ніби ікона — це просто спосіб передати якусь інформацію неписьменним.
Навіть у найдавніші часи ікони були глибоко символічними. І саме тому вони такі цінні. Вони комунікують нам досвід Бога, бо написані не для “простих людей”, а для тих, чий духовний досвід був глибоким. Щоб написати ікону, замало технічної вправності — потрібен духовний досвід. Так само і для розуміння ікони: потрібна внутрішня готовність. Як для розмови необхідні два пристрої — один, що передає, і другий, що приймає, — так і тут: потрібен той, хто передає досвід, і той, хто здатен його прийняти. Людина без духовної підготовки в іконі нічого не побачить. Потрібні знання, потрібен досвід, щоби відбулася комунікація.

Так само і з Хрестом Господнім чи мощами святих. Для людини, неготової прийняти їх як свідчення Божої присутності, вони можуть стати просто ідолами. Якщо відокремити їх від Бога, якщо вважати, що вони “діють самі по собі”, то тоді вони перестають вести до Бога, а стають предметами забобонного вшанування.

Один промовистий приклад ми мали нагоду нещодавно пережити. Російський крейсер “Москва” мав на борту частинку Хреста Господнього. Але жодної “чарівної сили” вона йому не принесла. Навпаки — корабель пішов на дно. І в цьому є показове свідчення: святиня не може бути використана як талісман чи ідол. Ті, хто хотів присвоїти її для зневаги, зазнали протилежного результату. Можливо, саме в цьому й полягає найглибше свідчення істинності тієї святині: вона не допустила наруги над собою, а стала знаком Божого суду.

— Але люди часто так мислять, такими категоріями про ікони, мовляв, я піду туди, бо там є чудотворна ікона, яка мені має допомогти.

— Ні, воно так не діє. Це зовсім інший вимір і зовсім інше призначення. І ікона, і мощі, і різноманітні реліквії мають своє місце, але серед них Хрест Господній займає особливий статус. Усі вони є символами, які вимагають подвійної умови: по-перше, Божої комунікації, яка вже відбулася, а по-друге — нашої готовності цю комунікацію прийняти.

Християни не вірять у магію, вони вірять у дію Божу. І розуміють, що Бог може на наші молитви не відповісти так, як ми очікуємо. Ти можеш проказати навіть найсильнішу молитву, “Отче наш”, і, здавалося б, нічого не стається. Це не означає, що Бог відсутній, що Він не відповідає. Пригадаймо сам момент розп’яття: Христос молиться на Хресті — “Боже мій, Боже мій, чому Ти Мене покинув?” (Мт 27:46). Здавалося б, відповідь не прозвучала. Але насправді відповідь була, і то відповідь остаточна — у воскресінні. Христос знав, на що Він іде; Його жертва була добровільною. Це слово було сказане не для Бога і навіть не для Нього самого, а для нас. Для тих, хто сумнівається, хто розчаровується, хто очікує від Бога відповіді так, ніби Він зобов’язаний нам відповідати. Але Бог не є змушений — Він вільний, як і ми вільні. І саме в цій свободі полягає справжня комунікація з Ним.

— Повертаючись до реліквій, коли у храмі є якісь реліквії, вони привертають до себе увагу, сюди приходять люди. У деяких випадках це йдеться навіть не про 5-10 реліквій в одному місці, а про сотні. І одна справа, коли йдеться про тисячолітні собори, де вони збиралися століттями, а інша справа про такі “колекції” у сучасних храмах. Чи не існують небезпеки від таких “місць культу” і такого “колекціонування”?

— Небезпека полягає в тому, що захоплення святинями може стати контрпродуктивним. Людина настільки зациклюється на пошуку чи збиранні реліквій — “якісніших”, “більш святих” — що храм перетворюється на місце, наповнене ідолами. І тоді ці речі вже не ведуть до Бога, а навпаки — віддаляють від Нього. Вони перестають бути знаком Божої присутності й можуть стати її протилежністю.

Бо справжня святиня повинна спонукати нас до більшої єдності з Богом. Якщо ж ми намагаємося зробити з неї щось, що діє самостійно, — ми фактично намагаємося “вийти поза Бога”. Так, наприклад: хтось молиться в храмі й не відчуває допомоги, а потім іде до мощів святого Миколая і каже: “Ось, Святий Миколай мені допоміг”. Але це не Святий Миколай допоміг сам по собі — це Бог діє через нього.

Священники завжди повинні наголошувати: жодні реліквії не діють самостійно. Вони діють тільки завдяки Божій дії і тільки тоді, коли Бог цього хоче. Жодна святиня не може “змусити” Бога діяти. Згадаймо євангельський приклад: слуга сотника був оздоровлений на відстані — без будь-яких предметів.

Схожа небезпека була й у середньовіччі, коли люди шукали “Святий Грааль”, нібито чашу з Кров’ю Господньою. Але Кров Христова проливається щоразу під час Божественної Літургії. І не треба шукати легендарний Грааль — достатньо приступити до Чаші Євхаристії. Це та сама Кров Христова, і вона є доступною для кожного віруючого.

— Амінь!

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати проєкт.