Звенигород над Збручем — святе місце пустим не буває

Останнє зовсім не означає, що тут сновигають орди екскурсантів, шикуються десятки автобусів, а під кожним деревом стоїть сувенірна ятка. Місця тут і далі дикі та заповідні. Туристи, а це усього кілька організованих груп та з десяток неорганізованих бурлак на день, забрідають сюди хіба, що на вікенд.

Пуща з Печерою відлюдника знаходиться на самій вершині високої надзбручанської гори, що входить до Товтрського кряжу. Об'єкт — надзвичайно цікавий та залишає незабутні враження у будь-якого туриста, що тут побував. Останнє — констатація факту. Автор цих рядків у якості гіда водив сюди не одну туристичну групу, тож знає. Про дивовижної краси краєвиди опустимо. Це добре видно на світлинах. Зупинимося ж на тому, чим ця місцевість власне цікава.

Звенигородська гора — досить багатогранна пам'ятка, що поєднує у собі як природні, так і історичні “родзинки”. Що стосується природних, то у першу чергу варто згадати місцеві джерела з цілющою водою. Три священні джерела Звенигороду (вони шануються з глибокої давнини) не абияка загадка. Всі вони б'ють з одного скельного масиву, а відстань між ними заледве у якусь сотню метрів. Логічно було би припустити, що склад води у криничках має бути майже ідентичним. Але мінералка в тих джерелах абсолютно різна! Причину цього феномену досі не з'ясовано.

Місцевий рослинний світ теж унікальний. Тут росте купа червонокнижних рослин та ендеміків. Навіть коротенька розповідь про них потягне на чималу брошуру, тож обмежимося лише констатацією факту. Потенційним ж туристам настійливо порадимо відвідати цю місцевість на травневих вакаціях. Саме у цей час тут квітне ведмежа цибуля. Її тут стільки, що здається ніби весь підлісок засипаний товстим шаром снігу.

Головне ж, що відрізняє Звенигород від сусідніх “товтрин”, це його минуле. Тут зупинимося докладніше, бо інакше розповідь про Пущу буде неповною.

Кожен ще зі шкільної програми чув про Збручанського ідола. Нагадаємо, що Збручанський ідол – найвідоміше зображення давньослов’янського божества, що дійшло до нашого часу. Скульптура має вигляд кам’яного чотиригранного стовпа заввишки 267 см. і зображує верховного бога наших предків — чотириликого Світовида. Ідол розділено на три яруси, що символізують три світи – небесний, земний та підземний. Крім того кожна з граней стовпа одночасно зображує і окреме божество. Представлені найголовніші персонажі язичницького пантеону – Дажбог, Перун, Лада, Мокоша та Велес. Деякі деталі, зокрема форма та оздоблення шаблі Перуна, дозволяють датувати ідола Х ст. Наразі статуя знаходиться в Краківському археологічному музеї (Польща).

Ідола знайшли у Збручі, коли він “визирнув” з води під час страшної посухи 1848 р. (тоді річка сильно зміліла). Він колись стояв на сусідній горі Богит, що входив до так званого “Збручанського культового центру”. У популярній літературі це релігійно-політичне утворення має більш барвисті назви: Країна волхвів, Респубіка волхвів, “Язичницький Ватикан” тощо...

Ядром Країни волхвів були чотири священні городища, що розкинулися по-сусідству: Звенигород (саме про нього й наша розповідь), Богит, Ґовда, що стояли на правому березі Збруча, та Іванківецьке городище — на лівому. Найголовнішим і найбільшим серед них був Звенигород.

Надзбручанські священні городища виникли у сиву давнину. Зокрема, частину валів Звенигорода насипали ще за скіфів, а дольмен на Богиті звели чи не за доби енеоліту — 4-5 тисяч років до н.е. Однак розквіт Збручанського культового центру припадає на Х-ХІІІ ст. Тоді, після вигнання князем Володимиром волхвів з Києва, на береги Збруча перемістився духовний центр давньоруського язичництва. Для шанувальників прадавніх богів ця місцевість колись мала таке ж значення, яке сьогодні має Єрусалим для юдеїв та християн, чи Мекка для послідовників Пророка. Надзбручанські святилища стояли на одному єрархічному шаблі зі знаменитим храмом Світовида в Арконі на балтійському острові Рюген (він же легендарний Руян, він же казковий острів-Буян).

У священних городищах не жили, не займалися ремеслами і не торгували. Вони призначалися виключно для проведення урочистих відправ, містичних церемоній та здійснення жертвопринесень. Постійними мешканцями святилищ були лише волхви, їхні служки та учні. Прості ж язичники жили неподалік у чисельних селищах-супутниках. Волхви керували усіма аспектами життя на підлеглій їм території, однак достеменно невідомо, хто ж стояв на чолі «Країни волхвів», — верховний жрець-патріарх чи якась рада.

Для священних городищ характерна досить складна структура, адже всі споруди тут мали певне містичне значення. Зокрема, на Звенигороді вали виконували не оборонну, а сакральну функцію. У давнину їх увінчували не звичні стіни, а жертовні вогнища. Ці вали не захищали від потенційних нападників, а відділяли територію богів від буденного світу. Посеред священних городищ археологи також розкопали спеціальні ритуальні рови та колодязі, у які вірні кидали жертовні речі. Крім того тут знайдено велику кількість хлібних печей. Після випічки священних хлібів, що вживалися виключно під час сакральних трапез, біля цих печей теж приносилися жертви. Звісно, що у кожному городищі були облаштовані майданчики, де стояли ідоли.

Археологам вдалося відкопати чимало жертовних речей, принесених вірними у дар богам. Знахідки засвідчили, що святилища відвідували паломники різних соціальних верств. Тут виявили як дуже коштовні прикраси, що були по кишені хіба що найбагатшим боярам та князям, так і офіри простолюдинів — серпи, долота, тесла та інші знаряддя праці. Приходили до богів і воїни аби пожертвувати свою зброю. Серед жертовних речей є й християнська атрибутика, наприклад, — виготовлений у Києво-Печерському монастирі хрест-енколпіон.

Здійснювалися тут і людські жертвоприношення. Зокрема, лише на Звенигороді археологи розкопали принаймні 30 людських кістяків, які належали, як дорослим, так і немовлятам.

«Країна волхвів» зникла лише в середині XІІІ ст. Є версія, що її залишки ще ледь жевріли навіть на початку XIV ст. Цікаво, що жодних слідів бодай яких руйнувань тут не знайдено, як і свідчень бойових дій. Волхви та їхні послідовники просто забралися геть. Це не була якась термінова втеча — відхід ретельно готували. Зокрема, закидали каменями жертовні ями та рови. При цьому ніхто навіть не зазіхнув на безліч коштовностей та дорогих предметів, що там лежали. Це ж стосується і вищезгаданого ідола Світовида. Його не скинули у річку аби як, а шанобливо заховали до кращих часів у водах Збруча.

По тому ці священні місця ще довго шанувалися місцевими мешканцями. Таємні відправи на честь давніх богів у надзбручанських горах здійснювалися навіть на початку XVII століття!

Загальновідомо, що святе місце пустим не буває. З часом Звенигород став сакральним місцем і для християн.

До комплексу язичницьких святилищ Звенигорода входила й невелика печера, нині відома як «Печера відлюдника». Знаходиться вона у підніжжі дуже мальовничого скельного пасма, що на самій вершині Звенигородської гори.

На скелях і печері зупинимося докладніше.

Почнемо з того, що наші предки шанували це місце, як святе чи не з часів мідно-кам'яної доби (енеоліту). В Україні схожу ситуацію маємо в Криму на на святилищі, що на перевалі Гурзуфське сідло (теж вершина гори, до-речі). Святилище на Гурзуфському сідлі у своєму розвитку пройшло кілька етапів — енеолітичний, античний (розквіт), християнський (спочатку тут стояла невеличка базиліка, а потім хижка відлюдника) та ісламський. За ісламського періоду на руїнах базиліки місцеві мешканці залишали невеличкі вотивні дари. Шанування священного місця припинилося лише наприкінці XVIII ст. і співпадає з першими масштабними депортаціями автохтонного населення росіянами.

У популярній літературі та путівниках виникнення “Печери відлюдника” пов'язують з якимось святим чоловіком, який поселився у цих краях десь у тридцятих роках ХІХ ст. Він, мовляв, і видовбав у скелях згадану печеру (вона дійсно наполовину рукотворна). Ця легенда кочує з однієї публікації в іншу, але без будь-якого посилання хоч на яке першоджерело.

Швидше за все, печера виникла набагато давніше, і навіть не за волхвів. На це вказує ряд ознак. На думку історика Миколи Рубанця, який чимало досліджував мегалітичні споруди України, вже саме скельне пасмо несе на собі прямі сліди людського втручання. Зокрема, як вважає історик, три вертикальні моноліти, що прикрашають його вершину, — абсолютно рукотворні. Величезні багатотонні плоскі брили під скелею теж не природна формація, а встановлені людьми. Зауважимо, що “забавки” у мегаліти не характерні для слов'янського язичництва, а властиві набагато давнішій мідно-кам'яній та мідній добі. Фактично весь Звенигородський скельний кряж є великою мегалітичною спорудою на кшталт славетного Стоухенджу. Цікаво, що по площі усієї кам'яної стіни скельного пасма видно різних розмірів заглибини, в яких лише спеціаліст може побачити справу рук людських. На думку Миколи Рубанця у тих нішах свого часу стояли якісь ідоли, а саме скельна стіна була своєрідним храмом.

Біля самого входу до печери видно чималу заглибину, що нагадує величезний слід лапи казкового дракона. За однією з місцевих легенд це дійсно слід удару лапи Змія, який прийшов, аби прогнати відлюдника. Проте святий старець за допомогою палкої молитви обернув нападника на купку піску.

Легенда, швидше за все не така вже й безпідставна. Нагадаємо, що в християнській міфології Змій втілює не лише Ворога Людського, але й стару поганську віру. Тут варто згадати св. Юрія, який побиває списом змія. На цьому знаменитому образі Змій в першу чергу уособлює саме поганство. Якщо уважно роздивитися “слід дракона” то добре видно, що “слід” залишено інструментом, яким на цьому місці збили якесь зображення. Якщо припустити, що то було зображення якогось язичницького божества (Змія), яке згодом знищив відлюдник, все стає на свої місця.

Що стосується самої печери, то її, швидше за все, створили одночасно з мегалітами скельного гребеня-стіни і вона була частиною прадавнього храму. Таке припущення є цілком логічним. Власне від початку тут були лише глибока щілина у скелі та невеличкий грот-карниз. Частину печери утворили заглибившись у скельний масив та розширивши щілину, частково — викликавши з каменю фрагмент зовнішньої стіни.

Наразі печера складається з двох комірчин. В одній, що одразу біля входу, святі пустельники молилися, в дальній комірчині — жили. В молитовній частині сьогодні облаштовано невеличку капличку та встановлено простенькі ікони.

Як вже зазначалося, чи не у всіх публікаціях про Печеру відлюдника йдеться, лише про одну людину, яка поселилася тут у 1830-х роках. Насправді яскравий доказ безпідставності цієї легенди можна побачити одразу в печері. В “житловій” комірчині зберігається нижня частина фігури св Онуфрія Великого. Зазвичай уламок статуї розвернутий так, що ззовні здається, що то якийсь кам'яний стільчик. Якщо ж придивитися, то видно грубо вирізані схилені у колінах ноги та довжелезну бороду святого.

Св. Онуфрій Великий, нагадаємо, прожив в пустелі у самоті 60 років і вважається найавторитетнішим християнським відлюдником. Його зображення традиційно прикрашало печери та гроти, де усамітнювалися люди, які бажали повторити духовний подвиг цього святого. Зокрема, аналогічне зображення св.Онуфрія можна побачити в “Гроті відлюдника” біля Устечка (село Заліщицького району Тернопільської обл.).

Як стверджують мистецтвознавці фігура звенигородського Св. Онуфрія належить принаймні до XVII ст. Відповідно на той час тут вже жив якийсь святий чоловік — просто так фігуру саме цього досить специфічного святого ніхто б не ставив. Якщо говорити про пустельників Звенигорода, то варто вживати множину. Насправді тут жив не один чоловік, а ціла “династія” відлюдників, які змінювали один-одного. Останній з “династії” цих святих людей трагічно загинув від кулі якогось російського солдата коли у вересні 1914 р. тут проходив фронт.

Отож коректною назвою що пущі, що печери має бути “Пуща Відлюдників” та “Печера Відлюдників” (у множині).

Що стосується фігури св. Онуфрія то на старій світлині добре видно, що на початку ХХ ст її верхня частина стояла біля входа до печери. Яка її подальша доля — невідомо.

Як вдалося з'ясувати автору, св. Онуфрій був не єдиною сакральною фігурою, яка прикрашала Пущу Відлюдників. Зокрема, вдалося віднайти світлину з фігурою “Ісус в гробу”. Фігура цікава не лише сама по собі, але й місцем, де вона лежала. У якості печери-гробівця давні відлюдники використали ...давній дольмен! Що це не просто природна щілина, а саме дольмен, можна легко переконатися при детальному огляді. Добре видно, що верхня брила спеціально поставлена на менші камені під нею. Пустельник, який встановив фігуру мертвого Ісуса саме у цьому місці добре знав КУДИ та НАВІЩО встановлено статую. Нагадаємо, що з давніх-давен дольмени виконували роль символічних дверей між світами. Тож тут був подвійний символізм — мертвий Ісус, який незабаром має воскреснути, лежить як раз на межі світу живих та світу мертвих.

Фігура Ісуса зникла по Другій світовій війні, як і тулуб св. Онуфрія. Наразі невідома їх доля. Можливо фігури знищили войовничі атеїсти-комсомольці. Можливо хтось з місцевих селян заховав до кращих часів, але згодом помер, не переказавши нікому де ж сховано реліквії.

Продовжуючи мову про християнські святині Звенигороду варто згадати ще про одну фігуру.

На початку розповіді ми згадували про цілющі джерела. За волхвів вони входили до сакрального комплексу Звенигороду. Біля них археологи розкопали залишки культових будівель та знайшли сліди жертвопринесень. Завдяки цілющій воді ці кринички шанувалися як священні (і шануються), і по тому як звідси пішов останній язичник. Ще на початку 2000-х років біля одного з джерел лежала обезглавлена фігура якогось святого чи апостола, але по тому була вкрадена якимось любителем старожитностей.

ПОРАДИ ТУРИСТАМ

Відвідини Пущі відлюдника з печерою варто прив'язати до екскурсії Сатановим та сатанівським ж, але Свято-Троїцьким монастирем. У якому порядку ви це будете робити — то вже на власний розсуд. Зауважимо лише, що дорога до Пущі проходить неподалік від згаданого монастиря.

Спочатку потрібно дістатися до села Кринцилів (до нього веде засипана щебенем цілком пристойна лісова дорога). Потім переїхати мостом через Збруч. За річкою вже буде тернопільське село Крутилів. Власне до того, як Збруч став кордоном — то було єдине село. Крутилів і Кринцилів, зауважимо, — ідентичні топоніми і означають “місцевість на закруті” — тут Збруч утворює велетенську петлю-закрут. Тільки перше — українською мовою, а друге, те ж саме, але вже польською.

В центрі Крутилова, звідки починається шлях до Пущі, в очі впадає невеличка скеля зі старезним кам'яним хрестом на її краєчку. Це так званий «Хрест Свободи». У 1848 р. такі хрести ставили чи не в кожному західноукраїнському селі. Так селяни відзначали скасування панщини в Австрійській імперії.

Якщо ви на авто чи бусі, то тут таки на майданчику біля хреста доведеться залишити “колеса”. Далі — пішки. Якщо з вами немає гіда — не переймайтеся. Завдяки чисельним вказівникам заблудитися тут нереально. Від майданчика перед хрестом врізнобіч розбігається кілька доріг. Якщо стати спиною до Збруча, то повертаємо ліворуч. Дорога піднімається догори дуже мальовничою вуличкою та виводить до лісу. Далі вона розділяється. Тут як з Римом — всі шляхи ведуть до Звенигороду та Пущі. Єдине, якщо ви звернете ліворуч, то прогулявшись долиною Збруча вийдете до джерел, а по тому вам доведеться дряпатися на гору стежкою, що веде досить обтяжливим, хоч і безпечним підйомом. Тому краще звернути праворуч. Ця дорога виведе до валів Звенигороду та до Пущі відлюдника з печерою. А от до джерел варто спуститися на зворотній дорозі.

Про те, що квітів не рвати, кущі не ламати, сміття не розкидати, жучків-павучків не давити та не писати на каменях “тут був Вася”, — сподіваюся, нагадувати не потрібно.

Радимо також не випускати з рук фотоапарат, аби потім вражати друзів та знайомих неймовірними світлинами!

Крім того варто знати, що прохід у Пущу платний. Ціна символічна — 10 гр. з дорослого. Враховуючи, що гроші ці витрачаються на облаштування та підтримання у порядку маршруту — ціна невисока.