Звернення Його Всесвятості Патріарха Константинопольського Варфоломія І до української нації
Кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков – Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687).
Софійська площа, 26 липня 2008 року
Благословенні діти Церкви, Христолюбивий народе України!
Ініціатива громадських, політичних, релігійних і духовних провідників великого народу України щодо проведення офіційного святкування тисяча двадцятої річниці твердого рішення Великого князя Володимира прийняти Християнську віру від Вселенського Патріархату як офіційну релігію для народу Київського держави і, відповідно, для всіх удільних руських князівств є не тільки зобов’язанням перед побожним народом України, але й є важливим для його майбутнього в час швидких і вирішальних змін у світі.
Ця ініціатива є зобов’язанням, оскільки всі великі нації повинні якнайревніше оберігати свою історичну пам'ять, особливо щодо подій, які міцно сформували справжню духовну ідентичність їхньої національної свідомості і меншою чи більшою мірою визначили їхній значний внесок у спільноту народів. Вона також є особливо важливою сьогодні, оскільки глибина історії великого народу є невичерпним джерелом сили і випромінюється на ближніх і далеких.
1. Вибір віри був з різних сторін вирішальним фактором для історичної долі всіх народів світу. З одного боку тому, що він наповняв та оживляв їхні специфічні особливості інтелектуальної ідентичності, а з іншого боку, тому що він, більшою чи меншою мірою, визначав суть їхньої національної свідомості. Це загальне і незаперечне твердження. Ці святкові події є чітким вираженням вдячності побожного українського народу Великому Князеві Володимиру за його особисту турботу і мудре рішення щодо вибору релігії для свого народу, як описано в літописі київського монаха Нестора (ХІ ст.).
Очевидно, що рішення Великого Київського князя вибрати для свого народу Християнську віру і просити у Вселенського Патріархату хрещення було зрілим плодом мудрої оцінки та знання всіх наслідків того рішення, що включало не тільки його особисті відчуття, але і його бачення щастя для свого народу. Так, він обрав Християнство, при тому Християнство Візантійської традиції, тому що, з одного боку, Київська Русь мала довгу офіційну історію політичних, економічних та духовних зв’язків з Константинополем ще з часу правління Вселенського Патріарха Фотія, а з іншого боку, тому що тим самим він приєднав свій народ до найбільш розвинутої цивілізації того часу.
У цьому сенсі Київський князь через хрещення киян місіонерами Вселенського Патріархату не лише встановив нерозривні духовні зв’язки побожного українського народу з Церквою-Матір’ю — ці зв’язки ще більше зміцнились через візантійську євангелізацію інших удільних Руських князівств — але й заклав нові перспективи їхнього ставлення до решти Християнського світу тепер вже як співучасника Візантійської духовної спадщини і православної традиції. Київ став адміністративним центром поширення Візантійської культурної спадщини на всі удільні Руські князівства, а Великий Київський князь був тим, хто активно підтримував цей процес.
Вселенський Патріархат не шкодував сил і жертв для цього багатовікового процесу євангелізації. На карту було поставлено не лише поширення, але й правильне застосування Візантійської духовної спадщини, що пронизувала всі аспекти громадського, церковного та інтелектуального життя удільних князівств та збагачувала освяченою православною традицією літургійний характер національної свідомості народу на основі духовного виміру хрещення, через яке всі світські інституції входять у єдність церковного тіла. На основі цього критерію православна традиція сформувала, з одного боку, особливий духовний зв'язок між Церквою і нацією, а з іншого боку, – загальноприйняті стосунки між Церквою і Державою, оскільки, як «розсіяння» народів у Старому Заповіті, так і Новозавітне «збирання» їх через хрещення визначило національну свідомість православних.
Так, православна традиція залишається вірною місії Церкви проповідувати «всім народам», не підпорядковуючи Її тим національним прагненням, котрі є чужими та суперечать характерові Церкви. З цієї причини Вона підпорядкувала духовне відношення між Церквою та національністю до національності абсолютного і канонічного критерію територіальності церковних юрисдикцій, а також усталеного порядку домовленостей Її відношення до Держави. В цьому сенсі Великий Константинопольський Собор (1872 р.) засудив будь-які своєвільні етнофілетичні та націоналістичні тенденції в Церкві як еклезіологічну єресь, оскільки вони заперечували б територіальний характер церковних юрисдикцій чи прийняту владу Держави щодо визначення стосунків між нею та Церквою. Нехтування цими двома критеріями не лише суперечить Православній традиції, але й вносить небезпечну плутанину в саму літургійну структуру Церкви.
Тому, очевидним є те, що Православна Церква не може толерувати жодних порушень чи змін цього ставлення до держави чи нації. Через те вона завжди заперечувала будь-якое загальноприйняте пристосування до критеріїв Її власного закону, навіть при тому, що вона, з душпастирських міркувань, прийняла принцип, за яким «церковні справи звичайно можуть змінюватися разом із змінами в політичному житті». Проте сучасна правнича культура державної ідеології поставила під сумнів чи навіть відкинула законну роль Церкви у структурі чи функціях сучасної держави. Проте їй не вдалося підважити традиційне духовне ставлення Церкви до національності, яке залишилося непорушним і скріпило витривалість зв’язку Церкви з суспільством, навіть у найбільш суворих суспільних умовах.
Джерелом цього духовного зв’язку Церкви з тілом віруючих (corpus fidelium) є хрещення, в якому відбувається духовне відродження людини і церковне тіло формується в межах тіла нації чи громади. Тому Церква чітко усвідомлює, що тіло Її членів складає громаду вірних так само, як Держава чітко усвідомлює, що вона складає спільноту громадян. Проте в розбудові і функціонуванні цих двох спільнот є конкретна відмінність, адже Держава народжується з її громадян, а Церква народжує Своїх членів у новому духовному відношенні, яке є іншим, але не відміняє правових стосунків між громадянами. Материнське ставлення Церкви до Своїх членів, ставлення, яке постійно підживлюється Святими Тайнами, пояснює історичну витривалість цього ставлення до національності, але не допускає жодних сумнівів щодо усталеної ролі держави визначати законний порядок співпраці між Церквою і Державою для користі як вірних, так і громадян, особливо, у випадку незагоєних церковних розділень.
2. Православна Церква є впорядкованою спільнотою автокефальних чи автономних Церков, яка в той же час чітко усвідомлює себе автентичною спадкоємницею Єдиної, Святої, Вселенської і Апостольської Церкви. Вона виконує свою духовну місію через скликання Вселенських чи Помісних Соборів згідно з канонічною традицією для збереження і підтвердження сопричастя Помісних Церков між собою та із Вселенським Патріархатом. Рішеннями Вселенських Соборів (канон 3 Другого, канони 9, 17 і 28 Четвертого та канон 36 Пятого-шостого Вселенських Соборів) і з огляду на багатовікову церковну практику Вселенському Патріархатові, як Першому Престолу у Православній Церкві було надано виняткову відповідальність і обов’язкову місію дбати про охорону віри в такому вигляді, як вона нам була передана, і дотримання канонічного порядку (taxis). Таким чином, він вже сімнадцять століть з належною розсудливістю служить в цій якості серед Помісних Православних Церков, завжди в межах канонічної традиції і завжди використовуючи синодальну систему, та, в той же час, Він прийняв на себе виняткову місію поширення Православної віри на всі народи Східної і Центральної Європи.
Тож важливо, що Вселенський Патріарх, хоч і мав можливість, ніколи не претендував на розширення Його канонічних повноважень, адже він ніколи не намагався відібрати ті виняткові повноваження від синодальної системи, хоч, знов таки, мав таку можливість. Оскільки гарант дотримання канонічності Сам не міг порушити канонічного порядку без шкоди для єдності Церкви. Навпаки, Вселенський Престол понад тисячоліття розглядав як відносні навіть канонічні кордони Його власної церковної юрисдикції заради надання необхідної підтримки для виживання проблемних патріарших престолів Олександрії, Антіохії і Єрусалиму, а також автокефальних архиєпархій Кипру, Охриди, Печу і Тирново.
Кращим прикладом служби Вселенського Патріархату в Православній Церкві в ущерб його власних прав на розвиток стосунків із значною серед дочірніх Церков – Українською Церквою, яка сім століть належала до канонічної юрисдикції Вселенського Патріархату, тобто від часу хрещення Великим Київським князем (988 р.) аж до її анексії до Російської держави за Петра І (1687). І справді, Церква-Мати, за відомих несприятливих обставинах, обмежила себе задля того, щоби з готовністю надати Українській Церкві всіляку церковну, духовну і матеріальну підтримку, орієнтуючись не тільки на повніше застосування духовної спадщини Візантії, але й на оборону її православної ідентичності від важкого політичного тиску поширювачів неправославного вчення, особливо в дуже важкі для побожного українського народу часи.
Таким чином, після анексування України Росією і під тиском Петра І, Вселенський Патріарх Діонісій IV розсудив, що за тогочасних обставин стало необхідним церковне підпорядкування Української Церкви Московському Патріархатові (1687 р.), щоб не примножувати бід побожного українського народу і щоб він був під православним політичним проводом – хоча українська ієрархія сильно і одностайно противилася цьому рішенню, рішенню, що дорівнювало нанесенню явної шкоди канонічним правам Церкви-Матері. В тому ж дусі, Церква-Мати погоджувалася з вимогою урядів новостворених держав православного населення на Балканському півострові щодо автокефалії Церков, які виходили з Її канонічної юрисдикції, а саме Грецької (1850), Сербської (1831), Болгарської (1945) та Албанської (1937), заради їхньої національної цілісності, хоча такі автокефалії спричинили різке звуження церковної юрисдикції Константинопольського Патріархату.
3. Тому Вселенський Патріархат, як, гарант єдності Православних Церков у вірі і канонічному порядку, завжди виконував свої зобов’язання настроюючи свої духовні антени на потреби православних і на особливі обставини кожного періоду, але завжди в усталених межах Православної традиції. Як Церква-Мати всіх православних, Вселенський Патріархат ніколи не ототожнював Себе з якоюсь певною православною нацією, а з готовністю підтримував історичні долі всіх православних націй, навіть, на за рахунок Своєї власної юрисдикційної чи іншої вигоди, завжди співпрацюючи на рівних умовах з громадянським і політичним проводом цих націй, наслідуючи яскравий приклад нашого Господа, Апостолів і великих Отців Церкви.
В цьому сенсі ми щиро прийняли почесне запрошення Його Величності, Президента України, Пана Віктора Ющенка взяти участь у святкових торжествах з нагоди тисяча двадцятої річниці Хрещення української нації Церквою-Матір’ю, оскільки, з одного боку, в цій багатогранній події святкується внесок Вселенського Патріархату у християнізацію європейців, а з іншого боку, оскільки ця подія підкреслює нові європейські перспективи української нації в час великих і швидких змін у світі. Церква-мати радіє разом з побожним українським народом, тому що це хрещення залишається невисихаючим джерелом сили, яка не лише підтримує його внутрішню, духовну єдність, але й застосовує його повною мірою у важливій сфері міжнародних відносин.
Тому громадянський, політичний, церковний і, в цілому, інтелектуальний провід українського народу має спільний обов’язок використати якнайширше в допустимих межах даний Богом дар хрещення не лише для невідкладного виправлення різної плутанини і травм історичного минулого, але й для відновлення об’єднуючої ролі, яку відігравала Православна Церква у свідомості Христолюбної української нації. Продовження цієї плутанини в етнофілетичних чи політичних цілях, невідповідних духовному характеру Церкви забрало б об’єднуючу силу хрещення і ще більше загострило б існуючий небезпечний поділ церковного тіла, поділ, що руйнує не лише духовну єдність, але й громадянську єдність українського народу і несе в собі очевидні проблемні наслідки для майбутнього України.
Церква-Мати має не тільки право, а й обов’язок підтримувати в межах усталеної Православної традиції будь-яку конструктивну і перспективну пропозицію, яка б якнайшвидше ліквідовувала небезпечні поділи в церковному тілі, «щоб зло не стало більшим» для Святої Церкви в Україні і Церкви взагалі. Різноманітні політичні і церковні труднощі, викликані існуючою плутаниною, є очевидними і відомі з довгого історичного минулого, але всім також відомо, що піклування про оборону і відновлення церковної єдності є нашим спільним обов’язком, що переважує будь-які політичні чи церковні цілі у відповідності до повчання божественного Засновника Церкви: «Щоб всі були одно» (Івана 17:21).
