121-ий Київський Митрополит, яким його знають вінничани

Напередодні 75-річчя Предстоятеля Української Православної Церкви вінничани, яким пощастило бути поряд з Блаженнішим Владикою, розповіли «Одигітрії» про те, яким вони знають 121-ого Київського Митрополита.

Протоієрей Сергій КОВТУН, настоятель храму свщмч. Макарія, м. Вінниця:

– У 1997-2001 роках я був іподияконом у його Блаженства. Найбільше враження справляють його доброта та сприйняття чужого болю. До нього завжди було легко підійти. Більшість ієрархів огорнуті деяким ореолом недоступності, а Блаженніший завжди радий спілкуванню. Для нього це норма.

Часто ми дивувалися, звідки він бере сили для служби, звідки така витривалість. Адже систематичні й довгі переїзди Україною виснажували навіть нас, молодих та енергійних... Але приклад Блаженнішого завжди доводив, що сила людини не у м’язах.

Якось ми мали їхати до Чорнобильської зони. Владика дізнався, що в одному селі живуть люди і там є церква. Вирішив відслужити Літургію. Нам, молодим іподияконам, було страшно їхати у зону відчуження – все таки радіація. Владика це помітив і спокійно так, по-батьківськи, сказав: «Як їхати з молитвою, то Господь буде з нами». Ми оживилися, поїхали, і все минулося добре.

Блаженніший Володимир в усьому приклад для нас, священиків. Приклад віри, молитви, служіння, приклад безкорисливості, відсторонення від земних благ у щоденних побутових справах. Хотілося б побажати, аби ту любов, яку віддає впродовж свого життя Церкві, суспільству, він сторицею отримував від нас, своєї пастви.

Ієромонах ВІКЕНТІЙ (Фролецький), настоятель храму Архістратига Михаїла, смт Тиврів:

– Коли у 2003 році я вчився у Київській духовній семінарії, промислом Божим потрапив на послух до Митрополії. Там дізнався, що у Лаврі, де знаходиться резиденція Блаженнішого, є такі місця, де він любить усамітнитися для молитви, роздумів та відпочинку. І ті, хто несе послух, намагаються потрапити туди для особистої розмови з Предстоятелем.

Одного разу скористався такою можливістю і я. В той час переді мною постало складне питання – обирати шлях білого чи чорного священства. Довго думав, що робити. Ставив це питання своєму парафіяльному священику – він казав одне, говорив з викладачем у семінарії – той радив інше. Я серйозно вагався. Тому вирішив спитати Блаженнішого. Але не як ієрарха, а як людину, досвідчену в духовному житті.

Митрополит уважно вислухав мене і сказав: «Нікого не слухай. Куди душа кличе – туди і йди». Ця проста відповідь заспокоїла мене, і я обрав чернецтво. Написав прохання Ректору семінарії і вже через три тижні отримав дозвіл на постриг. Це було справжнім дивом, адже зазвичай кожен кандидат довгий термін несе послух при монастирях. Так з благословення нашого Предстоятеля, здійснилася моя мрія про чернецтво, яку я плекав з часу свого воцерковлення у 1998 році.

У дні ювілею Блаженнішого Володимира хотів би побажати йому здоров’я, а увесь православний люд просити про молитву, аби наш Предстоятель мав ще багато і багато років життя. Він є справжнім стовпом українського Православ’я, добрим пастирем і мудрим наставником. Хочеться в усьому наслідувати його.

Олексій САБОДАН, племінник Блаженнішого Володимира, м. Вінниця:

– Коли мені було 10 років, разом з бабусею – мамою Блаженнішого і своєю мамою – його невісткою ми поїхали у Ленінград на випуск Духовної академії. Мало що запам’яталося з цієї подорожі, адже минуло з того часу майже півстоліття, але один спогад не забувається.

Ми йшли сонячною набережною, і мені, малому, купили морозиво. Я його з’їв, а обгортку кинув просто на дорогу. Тоді Блаженніший (якого в ту пору я, звичайно, кликав дядею Вітею – таке ім’я мав до постригу) зробив мені зауваження. Сказав просто, без гніву чи образ, але так, що з тих пір я завжди слідкував за собою.

Ще пам’ятаю, як він привозив нам, своїм численним родичам, подарунки. Він знав, хто які розміри носить, коли в кого день народження. Інколи це були простенькі монпансьє чи карамельки, але з пустими руками він ніколи додому не приїжджав. Нікого не обділяв своєю увагою.

Сам він дуже любить простоту, рідний край. До душі Блаженнішому й сільські пісні. Пам’ятаю, у наших Марківцях на Хмельниччині був гарний хор. І якось узимку ще молодим хлопцем він разом з однокласниками збирав аутентичні записи. На довгі дерев’яні кілки парубки клали 25-кілограмовий ламповий магнітофон і так носили його від хати до хати. Завірюха була, холодно, а вони не зважають: обмотають диво-техніку рядном і несуть, щоб записати унікальні пісні наших сільських хористок.

Бажаю Блаженнішому Митрополиту Володимиру здоров’я, наснаги і того, чого прагне кожна християнська душа – спасіння.

Сергій ЖУПАНОВ, м. Вінниця:

– Особисто з нашим Митрополитом я не знайомий, але маю від нього одне повчання.

Кілька років тому разом з іншими прочанами я їздив у Свято-Успенський Миколо-Василівський монастир, що у Донецькій області, який заснував схіархимандрит Зосіма (Сокур). Тоді ж, у п'яту річницю з дня преставлення батюшки Зосіми, до обителі приїхав і Блаженніший Володимир. Після святкової служби усіх запросили до трапезної, де на столах було багато смачних страв. Оскільки ми трохи зголодніли, то як тільки помолилися, почали швидко стукотіти столовими приборами, закладаючи за обидві щоки. Атмосфера навкруги вирувала радісна, жвава, і раптом я побачив, як їсть Блаженніший – неквапливо, маленькими шматочками і якось тихо-тихо. З усього було видно, що він не намагався наїстися, як ми. Здавалося, він їв тільки для того, щоб підтримати необхідні для служіння життєві сили.

Для мене це був приклад справжньої аскези, про яку до того читав тільки у книжках. Дякую Господу, Котрий на прикладі нашого Предстоятеля показав мені, що і сьогодні є люди, які можуть гамувати чрево заради духу.

Дай, Боже, Блаженнішому Володимиру многая і благая літа!

Світлана МЕДУН, м. Вінниця:

– У 1993 році ми з чоловіком вирішили повінчатися і ходили до собору Різдва Богородиці на П’ятничанах. На той час наша родина робила найперші кроки у Церкві, все для нас було особливим, дивовижним. День Таїнства церковного шлюбу очікувався з тремтінням. Напередодні прийшли до храму на вечірню службу, і виявилося, що до Вінниці з першим архіпастирським візитом приїхав Блаженніший Володимир і саме він править всеношну.

Богослужіння ми тоді ще погано розуміли, але нас з чоловіком вразила проповідь Предстоятеля. Стільки років минуло, звичайно, я вже не пам’ятаю, про що вона була. Але настрій, який панував у церкві, запам’ятався назавжди. Це були піднесення, спокій і суцільна тиша. Не те що розмов чи шереху – здавалося, люди не дихають, намагаючись не пропустити жодного слова архіпастиря. Здається, тоді я уперше відчула, що таке благодать. І з цим особливим, новим відчуттям наступного дня пішла під вінець.

З того часу і ми з чоловіком, і наші діти завжди молимося за Блаженнішого Митрополита Володимира. Знаю, що його ім’я поминають не тільки у церквах, але й перед домашніми іконостасами усі православні. Звичайно, нам, мабуть, ніколи не досягти такої молитви, яку він возносить за нас, але просити Господа дарувати нашому пастирю ще років життя – у наших силах.

Матеріал надано редакцією газети «Одигітрія»