500 святинь з приватної колекції
За дванадцять років черкаський художник, письменник і колекціонер Микола Бабак власним коштом зібрав унікальну колекцію української народної ікони Центрального Подніпров’я ХVІІ-ХІХ століття, яка налічує 500 експонатів.
Нещодавно художник передав колекцію Черкаському художньому музею для постійно діючої експозиції.
— Пане Миколо, чому саме українська народна ікона, адже предметом колекції могло стати будь-що?
— Спочатку у мене було декілька десятків ікон і для мене, як для художника, вони були естетичною забавою. Лише після того, як у 91-му році я побував на центральному варшавському базарі, де наша українська ікона була виставлена сотнями метрів на продаж, я почав збирати ікони, щоб в Україні залишилися кращі зразки українського іконопису. Адже майбутнє унікального культурного феномену необхідне нам і, особливо, прийдешнім поколінням, а не полякам.
Спочатку моя колекція не мала системи, і лише згодом я зрозумів, що це повинні бути ікони Центральної України — нашої рідної землі.
— В чому ж унікальність колекції?
— Це українська хатня ікона Центрального Подніпров’я ХVІІ-ХІХ століття — в цьому і унікальність. Це той прошарок українського мистецтва, якого не було і вже не буде в жодній із світових культур.
В ті часи кожна українська оселя мала свій хатній іконостас. Проте звичайний селянин не міг дозволити собі придбати ікону, писану монахом. От і писали звичайні малярі-богомази ікони, перетворюючи канонічні образи в народні, вносячи в них риси родичів та односельців. Не рідко додавали фольклорно-естетичні елементи, елементи українського рослинного орнаменту — це вносило радість і красу в українську душу.
На багатьох іконах Богородиця подібна до звичайної української жінки, Великомучениці ж Варвара, Параскева та Катерина схожі на красивих, круглолицих українських дівчат, Микола — мудрий, благочинний чоловік. Саме оця близькість образів святих до українського життя та ментальності ставить українську народну ікону на вищі щаблі світового мистецтва.
— Миколо Пантелеймоновичу, як ви підбирали експонати для своєї колекції?
— Я їздив у села, райони, купував у черкаських антикварних магазинах, ікони приносили і звичайні люди, які знали про моє заняття. Проте найвизначнішим здобутком для мене був обмін моєї колекції українського народного живопису на ікони Центрального Подніпров’я із колекції київського колекціонера Володимира Біланджера. Саме з того моменту колекція стала системною і грунтовною.
— Судячи з усього, ваше захоплення вимагає чималих затрат. Чи допомагав вам хтось у фінансовому плані?
— Вся колекція зібрана і відреставрована моїм власним коштом. Всі прибутки від продажу художніх та літературних творів я витрачав на колекцію.
Колекція вимагає не лише великих фінансових затрат, а й кропіткої роботи. Експонат необхідно не тільки знайти, а й відреставрувати. Протягом 12 років я день у день самотужки займався реставраційними роботами. Лише у найскладніших випадках мені допомагав художник-реставратор Віктор Крючков.
— Пане Миколо, чи були бажаючі придбати колекцію? І, якщо не секрет, скільки пропонували?
— Безперечно, бажаючі є. Сьогодні за колекцію пропонують просто фантастичні гроші. Я її нізащо не продам. По-перше, вона безцінна, і, по великому рахунку, колекція такого рівня не може належати одній людині. А по-друге, ікони ніколи не продавали. Навіть, коли хата залишалася пусткою і родичі не хотіли забирати ікони, вони дарували їх людям, або ж просто закопували, хоронили як людину.
Свою колекцію я передав Черкаському художньому музею для постійно діючої експозиції. Щоб сучасники могли прийти і пошанувати ці істинні святині, створені нашими геніальними предками. Адже таке вже більше ніколи не народиться ні в Україні, ні в будь-якій іншій країні.
— Що для вас ікона і Ваша колекція: це мистецтво чи духовність?
— Для мене ікона і колекція — моя любов. Із відходом моєї мами в інший світ я зубожів… Всі ці святі образи я ототожнюю з нею, через них я відчуваю її любов.
Коли в житті бувають складні моменти, я намагаюся бути серед ікон, серед святих образів — це таке потужнє біополе, якась незвідана сила. І вже через пару годин я готовий не те щоб працювати, жити — а готовий творити!
Спеціально для РІСУ Тетяна МАРТИНОВА