6 мільярдів і 50 мільйонів

Нотатки з нагоди демографічного «ювілею»

За розрахунками експертів 00Н 17 липня 1999 р. о 8 годині 45 хвилин за Гринвичем на нашій планеті народився 6-мільярдний житель. Звичайно, можлива похибка у кілька хвилин, але те, що цим літом людство перетнуло дуже серйозну позначку на шляху свого стрімкого збільшення, не викликає сумніву. Поруч з 6 мільярдами варто поставити ще дві цифри: 3,7 та 12 мільярдів. Перша вказує на те, у скільки разів збільшилося населення земної кулі впродовж цього божевільного століття. Друга — на максимум популяційних можливостей роду людського. Далі нам, за оцінками фахівців, зростати вже немає куди.

6-мільярдної позначки людство досягло в добу досить складних геополітичних, геокультурних і почасти георелігійних змін. Воно вже розуміє, що історія не скінчилася, але ще не дуже уявляє собі, як вона поведеться в майбутньому. Величезні обшири зупинилися, розмірковуючи над центром своєї ідентичності, а релігія, яку ще порівняно недавно ігнорували при конструюванні «високих» глобальних схем, заявляє про свою життєздатність дедалі голосніше.

ГЕОРЕЛІГІЙНИЙ ЛАНДШАФТ

Релігійна карта світу наприкінці II тисячоліття виглядає таким чином. Приблизно 33,4% населення планети складають християни, 18,5% — мусульмани, 13,4% — індуїсти, 5,9% — буддисти, 3,4% — прихильники традиційних китайських релігій, 2,6% — послідовники новітніх релігій (а це, між іншим, майже 165 мільйонів), 1,5% — ті, хто сповідує різні племінні релігії, 0,3% — сікхи, 0,2% — шаманісти, 0,1% — конфуціанці, по 0,1% — бахаїсти, джайністи, синтоїсти, іудеї.

Визнавці інших релігій не перевищують 0,3%. Питома вага нерелігійних осіб оцінюється в 16,1%, атеїстів — 3,7%. Дві останні категорії збільшилися в цьому столітті радикально: в 1900 р. Вважалося що нерелігійних осіб було 0,2 %, а атеїстів — лише трохи більше 0,01 %.

Щоправда, за багатьма прогнозами надалі частки нерелігійних та атеїсти скорочуватимуться: у 2020 р. — до 15 % і 2,8% відповідно, а у 2200 р. (футурологи заглядають і туди!) — до 14% і 2,1%. Прогноз майбутнього релігії, який ґрунтується на використанні виключно демографічного інструментарію, не обіцяє радикальних змін принаймні протягом майбутніх двох десятиліть. Християнський світ набуде ще 2-2,1%, ісламський — 1,7% прихильників. Зменшиться питома вага індуїстів (на 0,3%), буддистів (на 0,2%), визнавців племінних релігій (на 0,6%).

Більш тривалі прогнози — до 2020 р. — обіцяють 4,5-відсоткове зростання питомої ваги християн і 4,1% — мусульман. За іншим сценарієм, який припускає взаємодію двох чинників — продовження існуючих темпів зростання населення у країнах ісламського світу й безпрецедентний успіх ідей ісламу у світі — питома вага мусульман у 2200 р. становитиме 23,5%, а християн — 37%.

Існує і прогноз, згідно з яким ісламський світ зазнає жорсткого секуляризаційного тиску і втрачатиме 1,2% прихильників щороку. Питома вага визнавців усіх інших релігій порівняно з нашою добою в більшості демографічних прогнозів або дещо зменшиться, або лишатиметься незмінною (хоча в абсолютних цифрах їхня кількість має істотно зрости). Не викликає сумніву, що відносини між християнською й ісламською цивілізаціями довго ще визначатимуть драматургію окремих глав людської історії.

ЗАХІД І ІСЛАМ

Чим є Захід у релігійно-культурному сенсі? Це права людини, що їх часом схильні визначати як «нову релігію», індивідуалізм і лібералізм, свобода, конституціоналізм і влада закону, в тому числі, звичайно, і в релігійній сфері, відокремлення церкви й держави (яке існує де-факто навіть у тих західних країнах, де історично проголошено державну церкву). Щоб хто не стверджував, але це саме західні цінності. Індивідуальні права, права людини, право піднести голос і виступити проти влади йшли вслід за Реформацією. Тільки після Реформації за людиною починає визнаватися автономія і приватність, а не лише статус суспільного атома в ієрархічній структурі.

Ідея прав людини глибоко індивідуалістична і як така зовсім не є очевидною й загальновизнаною у світі. Так само як і релігійна свобода. Ісламська цивілізація в кінцевому підсумку не визнає права людини вірити в те, у що вона прагне вірити, змінювати свої релігійні переконання, вільно поширювати власні релігійні погляди. Колективні святощі цієї цивілізації беззастережно вищі за особисті прагнення, і замах на ці святощі — чи то у формі публічного споживання алкоголю десь в Об’єднаних Еміратах, чи у відкритому жіночому обличчі в Ірані, чи в читанні Біблії у Саудівській Аравії — суворо карається. Салман Рушді, автор «Сатанинських віршів», вже дванадцятий рік переховується від убивць, що намагаються виконати фатву аятоли Хомейні про покарання поета смертю. В Лівії, Пакистані, Саудівській Аравії щороку виносяться інертні вироки особам, звинуваченим у зраді ісламу, блюзнірстві тощо.

Цим літом інформаційні агенції передали приголомшуючу звістку: рада старійшин Чечні та Дагестану винесла смертний вирок губернатору Кузбасу Аману Тулєєву, який нібито прийняв хрещення і сповідує Православ’я. Тулєєв який, до речі, ніколи не вважав себе справжнім мусульманином) миттєво спростував факт свого хрещення. Але чи скасували своє рішення старійшини, чиї право і компетенція стосовно такого вироку є досить сумнівними навіть з позицій шаріату, наразі невідомо.

Захід не може сприйняти становище жінки в ісламському світі, цензуру, повсюдні порушення людських прав і демократичних свобод. Західні інтелектуали вказують на набагато вищу економічну продуктивність своїх суспільств, кращу якість життя, більшу політичну стабільність і привабливість своїх країн для вихідців з усього світу, часто виводячи ці переваги над ісламським світом з наріжних засад християнської, точніше — католицько-протестантської культури. Ісламський світ з враженого христоцентризмом погляду видається недорозвинутим, невиправдано жорстоким, антиліберальним і замкненим.

А проте ісламські інтелектуали наводять численні аргументи на користь того, що самозакоханий Захід не просто не розуміє мусульманський світ, але й сильно переоцінює власні підставові вартості, заперечуючи здобутки інших цивілізацій.

«Культури слід оцінювати не лише по вершинах їхніх здобутків, — стверджує директор Інституту глобальних культурних досліджень Нью-Йоркського університету Алі Мазруї, — але й по глибині падіння, до яких призвів народи розвиток (або деградація) цих культур». У цьому сенсі ісламські країни все ж таки не знали, говорять адвокати мусульманських цінностей, ані фашизму італійського зразка, ані нацизму німецького зразка, ані комунізму радянської, камбоджійської, північнокорейської чи китайської моделей. Так, визнають мусульманські автори, наша цивілізація пам’ятає і турецьку різанину вірменів у 1915 р., і газові атаки Саддама Хусейна на курдські села 1988 р., і криваві війни між Індією і Пакистаном або Іраном і Іраком. Але вона не дала ісламських еквівалентів Освєнцима, Бухенвальда й ГУЛАГу.

З іншого боку, традиційні ісламські суспільства продемонстрували набагато більшу стійкість перед лицем загроз нашого часу, зокрема СНІДу. До цього слід додати, що політико-культурні досягнення Заходу, на думку мусульманських авторів, дуже часто є зовсім недавніми. Наприклад, майже в усіх західних країнах, окрім Нової Зеландії, загальне виборче право не поширювалося на жінок аж до нашого століття. Деякі з них узагалі надали право голосу жінкам порівняно недавно (наприклад, Швейцарія тільки з 1971 р.).

Понад це, якщо уважніше придивитися до характеру еволюції західної цивілізації, то стає більш або менш зрозумілим, що всі її вражаючі зльоти і трагічні падіння, принаймні у столітті, яке добігає кінця, пов’язані з християнською культурою через дуже складного посередника. Ім’я його — секуляризація. Вона витиснула догми з публічного життя, визволила великою мірою творчі зусилля особи — і водночас підняла з потаємних схованок її єства все, що було там каламутного та наймерзеннішого. Як зазначив колись І. Бродський, свобода — це подолання обмежень: у фізиці — статики, у політиці — рабства, у трансцендентній сфері — Страшного суду. Але разом з подоланням «трансцендентних обмежень» людина вийшла в таке безмежжя, якого сама, здається, злякалась. Водночас секуляризація, яка за визначенням спрямована на переорієнтацію людини виключно на поцейбічний світ, є якщо і не продуктом розвитку християнства, то щонайменше нерозривно пов’язана з ним. Християнство, могутньо поділивши Універсум на «цей» і «той» світи, вже давно бореться за слабку людину, яка схильна до абсолютизації поцейбічності.

Ісламський світ не знає секуляризації в її «західному» сенсі. Секуляризацією, яка послаблює релігію й підвалини традиційного способу життя, робить людину більш вільною й розкутою, підносить її гідність, але водночас і примушує її сумніватися у вищих цінностях, стала для ісламського світу вестернізація. Тому західне проникнення, «просування» таких, здавалося б, неоскаржених цінностей, як права людини, демократія, релігійна свобода тощо, викликає тут такий спротив.

Але Захід зустрічає III тисячоліття в зеніті своєї економічної і військової могутності. Він втратив гідного суперника, який виправдовував його існування перед історією, але не бажає, природно, втрачати без світового комунізму імідж захисника свободи і справедливості. Він став і предметом чорних заздрощів, і недосяжним ідеалом, і об’єктом прокльонів. Захід, на який у першій половині 90-х покладалися такі грандіозні сподівання, звинувачується в тому, що недостатньо допомагає пострадянським країнам, не поспішає з інвестиціями, забруднює наш культурний простір поп-продукцією і місіонерами. Зубожіння, втрата вбогого, але гарантованого соціального мінімуму, невдалі реформи — все це пов’язується зі слідуванням західним зразкам. Важливо також, що негаразди вразили інтелігенцію, науковців і митців, які свого часу були найпалкішими прихильниками того, що сукупно можна визначити як Захід. Їхній голос в анти-західному хорі залунав гучно й емоційно. До хору приєдналася велика група православного духовенства й ієрархії. Після військової операції на Балканах антизахідний синдром досяг свого апогею.

ЗАХІД І МИ

Питання, що таке Захід і де він знаходиться, навряд чи є дискутивним. Автор теорії «зіткнення цивілізацій», відомий «інтелектуальний провокатор» С. Хантінгтон окреслює його східний кордон таким чином: ця уявна лінія проходить по сьогоднішніх межах між Фінляндією, балтійськими державами й Росією, перетинаючи Білорусь та Україну, відокремлює Західну Україну від православної Східної, потім повертає на захід, відмежовуючи Трансільванію від решти Румунії, і далі йде через Югославію майже точно вздовж кордонів між нею й теперішньою Хорватією. На Балканах ця лінія збігається з історичним кордоном між Габсбурзькою та Оттоманською імперіями. Народи, які живуть на північ і захід від цієї лінії, об’єднує спільний історичний досвід — Реформація, Просвітництво, Контрреформація, Французька революція; вони економічно розвинутіші, багатші; вони сповідують католицизм або протестантизм. Народи на схід і південь від лінії — православні й мусульмани за віровизнанням — бідніші, їхня історія менше пов’язана з подіями на Заході й у центрі Європи, демократичні структури вкорінюються на їхньому грунті дуже складно.

Можна, звичайно, сперечатися з Хартінгтоном щодо його висновків про зіткнення цивілізацій, але відмінності, на які він звертає увагу, — звісно, далеко не першим — реально існують. І суто теоретичними можуть видатися тільки на перший погляд. У кожному разі ми в Україні є свідками мало не щоденних дискусій навколо геостратегічного вектору в розвитку країни — на Захід чи на Схід? І зрозуміло, що оголошення української зовнішньої політики «багатовекторною» суті цього питання не скасовує. Тим більше, що, повертаючись до демографічних прогнозів розвитку людства «після шести мільярдів», ми бачимо доволі драматичну картину. Напевно, ця картина спричинеться до спалаху тривалих дискусій про слов’яно-православну ідентичність, про євразійство і східнохристиянську цивілізацію.

Про що ж йдеться? Згідно з розрахунками ООНівських експертів (а вони — в даному разі на жаль — непогано знають свою справу), за якихось 50 років населення Росії зменшиться до 121 мільйона, і слов’ян у ній залишиться менше 100 мільйонів. Ще невтішніше виглядає прогноз для нашої країни — 39 мільйонів у 2050 р. і вихід з когорти багатонаселених країн. Словом, православній культурно-релігійний макрорегіон може стати одним з найменших у світі.

Звичайно, переходи з цивілізації у цивілізацію чи з культурного регіону в інший — не зміна помешкання, і законами або — установами уряду це не вирішується. Те, що одна частина української еліти мріє про беззастережну інтеграцію в європейські структури, а інша дбає про реінтеграцію пострадянського простору, є віддзеркаленням дуже глибинних процесів, які відбувалися, відбуваються і, напевне, відбуватимуться в українському суспільстві. Однак визнання їхньої об’єктивності не повинно заважати тверезому поглядові на Схід і на Захід. І в цьому контексті — передусім у релігійно-суспільному фо-кусі, але не тільки. Згаданий вже С. Хантінгтон прикладом України ілюструє свою тезу про те, що належність до однієї цивілізації зменшує ймовірність вияву насильства, яке могло б відбутися за інших умов. В 1991 — 1992 рр. багато хто очікував російсько-українського конфлікту через Чорноморський флот, ядерну зброю, Крим і Севастополь, У той час на обширах колишнього СРСР вже вибухнули протиріччя між мусульманами і християнами: відчувалася сильна напруга між західними і східними християнами у країнах Балтії, але між росіянами й українцями насильства не сталося.

Втім, можемо ми відповісти, не сталося насильства між українцями й поляками, хоча проблеми між цими державами лишаються. Так само і з православними румунами, народом православної, але латинської культури, які очевидно сприймаються українцями як «інші» й у відносинах з якими через територіальні питання відчувається певна напруженість. Але суть справи зрештою в іншому. Найдражливіше в нашому випадку питання мало б бути поставлене таким чином: чи справді Православ’я рішуче й незворотно відокремлює нас від Заходу? Або ж так: чи є Православ’я ворогом прав людини, релігійної свободи, демократії, верховенства закону тощо?

Ствердну відповідь на це часом дають не лише затяті православофоби, а й православні ієрархи. Скажімо, відомий речник Російської православної церкви митрополит Кирило (Гундяєв) переконаний, що міжнародні норми у сфері прав людини і демократичних свобод є «виключно західними й ліберальними». На відміну від багатьох демократично налаштованих коментаторів цієї оцінки, я повністю згодний з митрополитом: ці норми справді таки є західними й ліберальними. Незгода починається далі; митрополит вважає ці норми такими, що серйозно дисонують з духовно-культурною традицією Православ’я, і шкодує, що ця традиція не була представлена радянськими дипломатами під час відпрацювання міжнародних стандартів у царині прав людини та її свобод. Тоді неминучим видається питання про те, які саме норми треба переглянути і які свободи необхідно вилучити. Свободу змінювати релігію за своїм переконанням? Вільно висловлювати власну думку? Одержувати й розповсюджувати будь-яку інформацію та ідеї? Свободу слова, зібрань? Заборону катувань, работоргівлі?

Річ у тім, що західна за походженням ідея прав людини стала всезагальною. Абсолютна більшість країн світу приєдналася до Загальної Декларації прав людини, і навіть диктатори вимушені були включати у свої конституції положення про права і свободи. Якщо глянути сутнісно, то православна традиція, яка виростає зі спільної християнської спадщини, не є більш ворожою свободі й автономії людини, аніж протестантська чи католицька. Справа лише в тому, що саме в ній є сутнісним, а що тільки історичним нашаруванням. Треба нарешті визнати, що конфесіоналізм, приниження перед владою і ксенофобія не є православною традицією. Найбільше — це традиція церковних адміністрацій давно минулих часів і давно перейдених обставин, які нічого спільного зі Святим Письмом і Святим Переданням не мають. Очевидно, форма існування впродовж досить тривалого часу може спричинитися до деякої деформації змісту, але через це пройшли всі християнські церкви та спільноти. І вирішили (керовані Духом Святим, — додав би богослов), що зі своєї спадщини взяти в майбутнє, а що — випадкове — залишити в минулому.

Мабуть, доведеться погодитися, що українці нині навряд чи можуть вважати свою країну західною. Але сказати, що між Україною і Заходом пролягла культурно-релігійна прірва, теж не повертається язик. Очевидно, що багато з тих цінностей, які в нас звично асоціюються із Заходом, як-от лібералізм, івдивідуалізм людська гідність та інше, не асимільовано українським суспільством повністю або навіть великою мірою. Однак і чужими вони йому не є. Якби ментальність українців не сприймала так званих західних цінностей, як про це часто доводиться читати й чути, то навряд чи колективізація коштувала б народові такої великої кров: А з іншого боку — яка може бути їм альтернатива? Тоталітаризм, колгоспи, революційна доцільність? Або «китайський шлях»? Але для цього дійсно треба бути іншою цивілізацією, з іншою історією, культурою, з іншою землею та іншими морями.

Що ж до релігійної ідентичності України, то не варто забувати, що в її формуванні брали участь не лише Православ’я і Католицтво, а й протестантизм і що українська нація ніколи не була гомогенною в релігійному сенсі. Це реальність, яка дотепер сприймається головно як джерело конфесійної нестабільності, що, впевнений, може обернутися на добро. Більша відкритість, більша толерантність, яку відзначають соціологи, порівнюючи настрої українців з багатьма посткомуністичними націями, — не в останню чергу наслідок такого плюралізму. Немає сумніву, що переважна більшість українців і в наступному столітті, і надалі сповідуватиме Православ’я. Ті, хто лякає «протестантизацією» (а чого, власне, цим треба лякати?), просто не усвідомлює законів розвитку релігійної традиції і не розуміє природи Православ’я — це не тотемний культ, де ведмедя можна змінити на вовка, і не філософське вчення, котре без зайвих турбот заміняють більш витонченим. В Україні Православ’я менш щільно пов’язане з національним міфом — помітно слабкіше, аніж у Сербії, Болгарії чи в Росії. У цьому криється і певна небезпека, але й наявна перспектива. Перспектива віднайдення свого самобутнього обличчя, в якому поєднається повага до кожної людської особистості з неушкодженою апостольською вірою, де цінності, виплекані християнством, знов стануть органічними й не сприйматимуться як чужинські, де вірність Православ’ю не означатиме відтворення випадкових звивів історії попередніх століть.

Людина і світ. — 1999. — №7. — С. 2-6

Віктор ЄЛЕНСЬКИЙ