Анатолій Бабинський: «Календар — не догма віри»
Розповісти для читачів CREDO про цю важливу і серйозну тему (яка не обмежується самим фактом Різдва, яке нарешті буде спільним) погодився викладач Українського католицького університету, співробітник Інституту історії Церкви УКУ Анатолій Бабинський.
— Насамперед: що означає «перехід на новий календар». У постанові синоду не вказано, про який саме календар ідеться. Інколи його називають новоюліанським; але в документі цього нема. Ідеться про те, що відбувається перехід на «новий стиль» (загальноприйнятий світський календар планети) щодо нерухомих свят. Тобто всіх тих свят, які святкуються «за сонячним календарем». Більшість літургійного року, власне, є нерухомою. Зі збереженням чинної Пасхалії — тому що ці свята обраховуються за місячним календарем, а Великдень завжди припадає на неділю, тобто це рухоме свято. Пасхальні свята залишаються такими, як їх святкують Церкви візантійської традиції: у Греції, на Балканах тощо.
— Частина запитань щодо реформи стосується того, чому вона, власне, одне прийняла, а інше залишила. Людям інколи здається, що легше все зразу «взяти і пересунути».
— Із того, що пояснив Глава УГКЦ, випливає таке. Ані Пасхалія, якою користується візантійська Церква, ані та, якою користується латинська Церква, — не є досконалими. У дискусії щодо Пасхалії, яка розпочалася ще в минулому столітті, беруть участь і Константинопольська Церква, і дохалкедонські Церкви, і Рим: ідеться про вироблення спільної Пасхалії для всіх християн світу. І є очікування, що до 2025 року — коли ми святкуватимемо 1700‑річчя Першого Вселенського Собору 325 року в Нікеї — з’явиться спільне рішення. Отож щоби зараз, власне кажучи, не переходити на іншу Пасхалію, а потім знову на іншу, — було вирішено залишити чинну, «стару», яка дійсна для Церков візантійської традиції, і почекати на рішення, яке би об’єднало християн світу. Щоб усі християни святкували якусь одну дату Воскресіння Господнього, спільну для всіх. Із цього погляду, все зрозуміло.
Є також інший логічний підхід до цього питання: більшість християн України — все ж таки східної традиції (православні). Більшість уже належить до Православної Церкви України. Виглядає так, що ПЦУ налаштована на перехід на новоюліанський календар — за яким живе Константинополь. Отож щоб Великдень був спільним для українських християн східної традиції, вирішено Пасхалію залишити; а коли постане єдина дата, узгоджена між Римом і Константинополем, то в Києві вже не буде проблеми (для обох Церков) прийняти спільну дату Великодня.
— Що таке Пасхалія, яка залишається «старою» в новому календарі? Чому вона залишена?
— Це свято Пасхи (Воскресіння), а також Вознесіння і П’ятдесятниця — тобто сам Великдень і свята, пов’язані з ним часовим відліком: на 40‑й і на 50‑й день після Воскресіння Господнього. Тільки це залишається за звичним на сьогодні календарем, а все решта — змінюється. Все повністю зсувається назад на 13 днів.
— А чому «новий календар» не запроваджують із початком нового року, 1 січня?
— Тому що логічним є починати з початку церковного року, а не світського календарного. На відміну від латинської традиції, де початок літургійного року рухомий (4 неділі до Різдва), у нас церковний новий рік визначено на 1 вересня. Це називається Індикт. І ось тут є важливий момент для пояснення: початок літургійного року, записаний на 1 вересня, ми досі відзначали 14‑го вересня. У церковних календарях, якщо взяти і подивитися, написано все по-старому стилю, який не збігався з цивільним календарем. І Різдво у нас завжди було 25 грудня, просто воно припадало на 7 січня за світським календарем. Різдво, за церковними правилами, завжди було 25‑го грудня! Отож нарешті у нас і 25 грудня буде 25‑м грудня, і 1 вересня буде 1‑м вересня. Нарешті те, що записане в церковному календарі, збігатиметься з цивільним. По суті, це не зміна, а синхронізація календаря.
— Так, обговорення цієї теми завжди посилювалися на 25 грудня… Але тривали нібито безрезультатно. І ось раптом — таке рішення!
— Так, це рішення історичне. Дискусії в УГКЦ тривають не просто «довго», в сенсі інтернету, а років сто, якщо не більше. Календарне питання порушували і в XVI, і в XVII століттях; то глибоке минуле і воно стосувалося тодішніх обставин, натомість активніші обговорення тривають з початку ХХ століття. І навіть були спроби переходів. Так, Станіславівська єпархія переходила на новий календар у роки Першої світової війни, — але на той момент у Церкві не було хоч якоїсь одностайності, а це питання вносило додаткові розбіжності, виникали сварки і конфлікти всередині Галицької митрополії. Тож та реформа не відбулася.
З іншого ж боку, в діаспорі були свої, причому дуже гострі, конфлікти щодо календарного питання. Внаслідок цих процесів у Канаді, наприклад, на сьогодні є три календарі, за якими живе Українська Католицька Церква (там вона не називається «греко»-католицькою). Конфлікти у діаспорі дуже сильно впливали на те, як це питання розглядалося в Україні, бо в Церкві завжди боялися «старостильних розколів», які відбувалися багато де, і у православних теж. У діаспорі це призводило до того, що розколювалися парафії. На одній вулиці були дві парафії, одна «старостильна», друга «новостильна». Питання календаря має для діаспори специфічний характер — зовсім не той, що в українських реаліях. Там асинхронність у календарях («всі святкують 25‑го, а ми будемо 7‑го») допомагала протистояти асиміляції. В Україні це питання, звісно, неактуальне; окрім того, на сьогодні ми бачимо, що українські діаспори потроху самі переходять на «західний» календар. Нещодавно перейшов Італійський екзархат, єпархія св. Володимира у Франції… У них це, до речі, теж відбувається неузгоджено, бо одні переходять одразу на григоріанський календар, міняючи також і Пасхалію, а інші (наприклад, у Швейцарії) залишають стару Пасхалію, як це маємо в Україні.
До речі, питання діаспор — «вселенське»: так, римо-католики з Шотландії мали «своє» Різдво, щоб не разом із французами. Тож це питання не виключно візантійської традиції. Це питання збереження етнокультурної самоідентифікації.
Тож загалом виглядає так, що доки не буде рішення між Римом і Константинополем — зрозуміло, що українські Церкви братимуть участь у цих дискусіях, — але доки на всесвітньому, вселенському рівні не буде узгоджено дату Великодня, розбіжність іще залишатиметься. Однак і зараз історичність цього кроку безсумнівна: більша частина календаря УГКЦ змінюється і синхронізується зі світовим християнством — як із західними католиками, так і зі східними, які вже ці зміни провели.
— У попередні роки дискусії про календарні зміни завершувалися тим, що Блаженніший Святослав у черговому інтерв’ю казав: ми відкриті, ми підтримуємо, але народ іще не готовий, народ не хоче…
— А ось тепер виявилося, що «народ готовий». У своєму поясненні цього рішення синоду Глава УГКЦ згадав про дослідження, яким самі отці синоду були дуже здивовані. Єпископи були готові голосувати за цю реформу, якби її підтримка серед вірних сягнула хоч би 70%. За його словами, єпископи з’ясували, що ця підтримка становить 90%! Владики самі були вражені цими даними і тому легко проголосували — хоча й залишили певний «люфт» для тих, кому може бути важко, кого триматиме прив’язаність до старого стилю. Ще два роки, до 2025‑го — до вже згаданої дати ювілею Першого Вселенського Собору, — Архієрейський синод залишив можливість користуватися старим календарем. На мою думку — а я спілкуюся з багатьма вірними і священниками, — якогось великого «старостильного руху» нам очікувати не доводиться.
Тут важливо відзначити, що ще раніше в Мукачівській греко-католицькій єпархії дозволили перехід окремим парафіям на новий стиль. На рівні всієї єпархії такого рішення ще немає, але окремі парафії вже попереходили на новий календар. Греко-католики на Закарпатті вже святкували Різдво 25 грудня. Юридично вони не є частиною УГКЦ, тому не залежать від рішень синоду, єпископ на місці може сам вирішувати.
— Коли питання календаря так викладене, воно виглядає і зрозумілим, і складним водночас. Бо все одно у пересічних людей раз по раз виникатимуть запитання на зразок «то коли у нас тепер святий Миколай приходить?»
— Шостого! (усміхається) Так, певно, такі конфузи траплятимуться, бо на суто побутовому рівні це пов’язано інакше. Скажімо, як хтось народився 14 січня і це було «Василя», і його назвали Василем, то в такої людини може бути якийсь внутрішній спротив. Тобто «Різдво я готовий святкувати 25‑го, з усім світом, але мої іменини лишіть мені 14‑го». А тепер, коли відлік зміщується на 13 днів назад, це буде 1 січня. Як люди святкуватимуть? — певно, і так, і так. Але зі зміною поколінь ці питання будуть зняті.
Варто зазначити, що для більшості людей «маркерами» є буквально кілька свят: Миколая, Благовіщення, Введення… Тому певне нерозуміння цілком можливе — але я не думаю, що буде якесь катастрофічне несприйняття.
То в російській Церкві календар зведений мало не до рівня догмату. А ми маємо пояснювати українцям, що календар це не догма віри. До такого рівня догматизації календарного питання, як там, — я сподіваюся, що в Україні не дійде, і ми залагодимо всі питання грамотно і раціонально.
