Анатолій Калюжний про розгін Майдану: Якби був Бог у серці та розумі – чи хтось бив би дітей?

Про роль Майдану для Церкви і Церков для Майдану, а також про боротьбу на барикадах та про переваги Європи для релігії – читайте в інтерв’ю РІСУ з пастором церкви «Нове життя» та єпископом Собору незалежних євангельських церков Анатолієм КАЛЮЖНИМ.

Протестантський Майдан та євроінтеграція

— Чому Ви прийняли рішення вийти на Майдан?

— По-перше, тому що я вважаю, що майбутнє України – це євроінтеграція. Тому що в мене троє дорослих дітей, наймолодший з них – студент. Ясна річ, що ми і я особисто переконані, що в Європі для нас є багато переваг. Окрім того, я часто працюю з іноземцями, є членом Європейської євангельської ради церков, бачу, як вони вирішують свої проблеми і бачу в тому можливості і для нас. При цьому додатково працюю з Росією і бачу, що там відбувається.

В родині ми щодня, щоранку, незалежно від Майданів, молимось за Україну. Крім того, кожне богослужіння у нашій церкві «Нове життя» ми починаємо з молитви за країну, співаючи «Боже великий єдиний, нам Україну храни». Я думаю не про себе, а про майбутнє, я бачу перспективи для Церков. Якщо ж ми підемо в Митний союз, розумію, що цього не треба допустити.

— А якими на практиці є переваги Європи для Церков?

— Головна різниця в тому, що кожна Церква може втілювати те, що несе, передавати це людям більш ефективно, хоча в Європі кількість віруючих куди менша, ніж у нас. Церква в Україні могла б мати дуже сильний вплив на суспільство, але в нас того немає. Європа ж дасть механізми впливу та втілення, тому що там панує суцільна демократія і вона має вплив на людей. Для нас – це інструмент створення громадянського суспільства з біблійними цінностями. Там є певні прозорі закони демократії, які чітко працюють у всіх сферах, чого не вистачає нашим людям. Бо у нас система айсбергу – ми бачимо тільки соту долю того, що відбувається насправді.

Коли ми звертаємось до Москви, то бачимо – там головною зробили одну Церкву. А всі інші нівелювались, їх не визнають, вони не можуть нічого вдіяти. У нас всі звикли до діалогу і це норма, це так і має бути, це європейський рівень.

Міжконфесійний молитовний намет

— Коли вперше відбулось долучення до Майдану?

— Ми почали молитись, коли почався студентський Майдан – проводили молитву за ініціативою молоді спільно на Європейській площі, потім почали молитись спільно щовечора о 20:00 біля архангела Михаїла. Спершу нас було 30 людей, потім 50, потім 100, потім вже 300 – ми бачимо, що люди з різних церков прагнуть молитви. Тоді відчули, що треба робити щось більше і почали шукати можливості поставити намет.

— А звідки він приїхав?

— Ми його почали шукати, спершу думали зі Львова привезти, нам пообіцяли, але цей варіант не справдився. А потім знайшовся київський бізнесмен, який почув про наші молитви. Він є членом іншої церкви, але вподобав нашу ініціативу і десь знайшов намет. Вони привезли і ми його поставили.

— Чия була ініціатива щодо встановлення намету? Чи це була вказівка від керівництва церкви?

— Наша структура церкви – горизонтальна, немає чіткої єрархії, як в Православних Церквах. Тому поставити намет запропонував наш молодий пастор, Олег Магдич, та ще його гарний товариш з церкви Преображення – я його підтримав і ми вирішили втілити це в життя. У Магдича, керівника напряму з роботи з молоддю, заступником працює моя донька, яка координує роботу тих, хто приходить, а ще мій син, який постійне несе нічну варту. Були ми там і в ніч на 11 грудня, коли відбувався штурм.

— Міжконфесійність намету – одна з ключових рис. Як було прийняте таке рішення, чого вдалось досягти?

— Це було принципове питання з самого початку. Бо намет однієї церкви – це все не те, що відповідатиме ідеї Майдану. Ми всі брати і сестри, ми причетні до великої християнської родини, до людей, які мають Христа Бога в розумі та серці. Бо якщо маєш тільки в розумі – то ти фарисей, а якщо суто в серці – то фанат. Мова йде про те, що якщо молитися – то лише разом. За кілька діб до цього я зробив кілька звернень до всіх церковних лідерів, просячи оголосити піст і молитву за Україну, тому що я відчував, що треба активніше молитись. Люди прийшли до нас – ми не хотіли рекламувати себе.

— На Майдані також стоїть капличка, яку вперше запровадили греко-католики. Ви з ними співпрацюєте?

— Ми співпрацюємо, ми збираємось разом на молитви. Вони мене запрошують кожної неділі долучитись, одна акція співпадає по часу з моїм служінням і я фізично не можу долучитись. Однак ми проводили і екуменічну молитву на сцені в цю неділю. Це не принципово, принципово те, що ми робимо це разом.

На барикадах

— Що відбувалось в ніч штурму Майдану? Розкажіть, будь ласка, що саме Ви робили?

— Я ліг спати о 00:30, а вже о 1:10 зателефонував син, сказавши, що почався штурм. Я одразу увімкнув пряму трансляцію, став обдзвонювати всіх друзів, питати хто, де і як зможемо дістатись. Молодший син був на квартирі на Подолі, я вирішив його не будити, але коли прибув на площу о третій годині, то виявилось, що він давно встав і приїхав туди. Молодь зорганізувалась сама. Тоді син помолився і пішов сам до Беркута, в перші ряди захисників. Він мені сказав: «Тато, я знаю Бога, я не боюся. Це інші можуть сумніватись, а в мене жодного страху, бо раптом що трапиться – я попаду до нього, на небо».

Тому я вважаю, що молитись – це перша справа, але не єдина. Я був приємно здивований, побачивши ще 4-5 пасторів різних церков (УГКЦ, УАПЦ, протестантів, УПЦ КП), які почули що трапилося, попали туди і об’єднались. Спершу ми з ними молились, щоб не була пролита кров, я особисто бачу в тому велику силу. А потім, по завершенню, всі розійшлись по гарячим точкам, щоб молитись далі та морально підтримувати людей.

Попасти на сам Майдан було дуже важко, коли ми прийшли пішки з дружиною, то ОМОН нас не пускав, пропускали лише пресу. Я знав, що за готелем «Дніпро» є дві арки, які ведуть до Жовтневого палацу, через який ми пройшли на Майдан. Тоді я направляв кілька сотень людей, які шукали проходу, аби допомогти всім, хто був там.

Я потрапив до Будинку профспілок, там Беркут намагався пройти клином крізь наш стрій, однак люди розбивали їхні ряди з різних боків, оточували малі групи бійців, забирали щити та відпускали їх абсолютно мирно. Після того наші дівчата разом з священиками розносили чай, їжу, бо було дуже холодно і стояти годинами один проти одного було дуже непросто.

— Що відчували у ті моменти стояння на барикадах, під час штурму?

— Я знав що це історичний момент, відчув щось надзвичайне. В мене не було страху, я відчував внутрішнє напруження і відповідальність як батько, і як лідер церкви, і як представник суспільства – то була мить, коли зараз може бути різний розвиток подій. Тут мої діти, тут моя дружина, тут моя країна.

Там ще був мій племінник, Ігор Калюжний, йому набили синець під оком та подряпали обличчя. Йому не пощастило, бо коли Ігор прийшов на роботу зранку і попросився на пару днів, аби підтримати Майдан – його звільнили (фірма з підключення швидкісного інтернету, працював кілька років). Сказали – або Майдан, або робота. І от він постраждав ще й таким чином, досі є безробітним. А мій син лишився цілим.

Пасивність інших протестантів

— Чому реакція на Майдан серед протестантів виявилась неоднозначною? Чому багато хто лишився пасивним стосовно подій?

— 50-70% церков відмовились долучатись, проявили пасивність та байдужість, тому що протягом останніх двох років державна машина працювала дуже потужно. За 22 роки я писав десятки листів про виділення землі для будівництва храму – всюди мені відмовили. Мені пояснили – ти повинен бути з ними, щоб отримувати те, чого бажаєш. Але я так не можу. Земля для бізнесу є, для казино і ресторанів є, а церква не може її отримати. І навіть для дітей, з ДЦП, яких ми лікуємо. Але для мене немає місця, тому що я незалежний, що не завжди подобається тим, хто при владі.

Для інших протестантів причина відмови від участі – це елементарний страх. Сьогодні багато церковних лідерів зрозуміли, що їм для процвітання треба бути з владою, тоді тобі і земельку дадуть, і все, що схочеш. Подивіться, фактично кожна сесія Київради видає земельні ділянки для УПЦ (МП), тому що в них є підтримка згори. Але я не хочу бути розмінною монетою, не хочу міняти сумління, я хочу зробити свою справу чесно.

Але не хвилюйтесь – тільки зараз кудись все це повернеться – вони одразу ж підтримають, всі залізуть рвучко на ту сцену, на Майдан, будуть рватись до мікрофонів – нехай це не дивує нікого.

Чому я на Майдані – тому що це не політика, а питання моралі для мене. Колись я так само сказав, коли за 4 дні до другого туру у 2004 році ми прийшли на прес-конференцію – ми говорили, чому небезпечно віддавати всю владу Партії регіонів – я тоді бачив сутність людей, при тому, що я не дуже симпатизував Ющенку. В якомусь плані він був більш морально цілісний, ніж та влада, яку ми бачимо ці два роки. В того закрили бізнес, того залякують, я бачу одне – народу потрібна віра, наш народ звик цим жити. Два останні роки головна мета – посіяти страх, тобто ту саму віру зі знаком мінус, яка знищує стосунки людини з Богом.

Досі більшість лідерів протестантських церков залякані. Вони мовчать, бояться і чекають куди розвернуться важелі терезів і до кого примкнути. Це дуже прикро, бо Церква – це сумління в кожному з нас і вона говорить незалежно від того, хочуть її чути чи ні. Будь-яка влада хоче бачити керовану, кишенькову Церкву, тому вони саджають нас поруч з ними, щоб прикормити та щоб ми казали те, що вони хочуть чути. Але якщо людина відповідальна перед Богом, то буде казати не те, що хочуть чути, а лише правду. А для цього треба мати мужність. В Біблії дуже багато про це говориться – говорити правду в обличчя і відстоювати правду. Якщо ми як християни не ризикуємо у своїй вірі, то треба задати питання – чи справжня моя віра.

Зараз розвелись фарисеї. Приклад – бачив Мірошниченка, коли зустрічався з Церквами. Він цитував Біблію і всі були в захваті, мов одразу були готові полюбити ПР. Коли ж студент спитав про кровопролиття, то охорона зашушукала – не можна таких питань. Коли я його спитав як християнина – що він думає про те, що відбувається, то він промовчав. Політики прикриваються релігією, бо ми релігійні, тому є показове відвідування храмів, підтримується фарисейство. Тому я відчуваю найбільшу проблему української Церкви та українського віруючого – це фарисейство. На словах ми християни, ми кажемо, що любимо, а по суті своїй – матеріалісти, що не знають Бога. Хіба може бути в християнській громаді найбільша корупція, відсутність елементарних свобод, глум над людською гідністю? Це говорить про те, що віра є на словах, бо якби був Бог і в серці і в розумі – чи хтось бив би дітей? Якби був Бог в серці та розумі – хіба б ігнорували тисячі людей, що 25 днів стоять на морозі? Їх Бог – це їх черево, це мамона, їхнє «я» і їхні амбіції. Але Бог бачить нашу суть і я хотів би, щоб люди почули, що є він на білому світі. Можна обдурити дітей, але Його – ніколи.

Майдан і церква: що буде далі?

— В Молитовному наметі лунала така фраза: «Ісус пішов з церкви на Майдан». Ви з нею погоджуєтесь?

— Я абсолютно згоден, в суботу ввечері була всеукраїнська молитва на базі Міжцерковної Ради, там було більше тисячі людей, я там виступав і теж сказав свою думку. Абсолютно неправильно чекати, коли до нас прийдуть люди — ми мусимо самі йти до них. Я переконаний, що на Майдані вирішується не тільки доля людей, і Церква мусить бути там. Бог є скрізь, але його прояви найбільше саме там, де і є дух любові, братерства, де є надія і мрія — це зародиш тої віри, що дає Бог.

Мій син, коли він стояв на барикадах, сказав: коли ми стояли пліч-о-пліч з Беркутом і співали гімн, то я ніколи ще не відчував Дух Божий так потужно, кожною клітиною свого тіла. І це можливо, тому що він був не лише словом, а й ділом з Богом. Тому, якщо ти хочеш особливо відчути його – йди на Майдан, але не на 10-15 хвилин як на екскурсію. Йди і служи – збирай сміття, підтримуй людей, годуй, роздавай Євангеліє, молись. Тому що Ісус прийшов служити і віддати, це важливіше ніж брати, і це наша місія на цій землі.

Я закликаю всіх служити і віддавати скрізь і завжди, особливо там, де людям так важко. Там треба бути і якби Ісус міг бути фізично тут, я певен – він був би там разом з нами.

— Чи варто очікувати певних змін для самих Церков після майданівських подій? Яких саме?

— Помітив після розпаду СССР, що ті лідери, хто йшли на компроміс з владою, впали в якусь кризу. А ті, що були придушені, просто вибухнули активністю. Тому ті, хто ризикують, служать на Майдані – ті дуже прогресивно будуть розвиватись далі. А ті, хто чекають куди, як і що – не знаю, не думаю, що на них чекає те саме.

Дуже важко уявити як саме мине кульмінація та розв’язок подій, це непросто і я не можу прогнозувати. Але однозначно скажу – Україна вже не буде ніколи такою, як була останні два роки. Думаю, що раніше була розгублена, був певний депресивний стан, втрата надії, молодь думала втікти за кордон. А тут прокинувся вулкан всередині країни, запаливши вогники в очах людей. Про що мрію я і про що молюся: я хотів би, щоб в Україні була така влада, щоб громадянське суспільство могло повністю контролювати її, зняти президента, якщо він не задовольняє потреб. Він має служити нам, виконувати наші бажання та розвивати. Нехай ми їх змінимо хоч 10 разів – ми будемо пробувати і пояснимо, що в лідери треба йти з чистої совістю, а не з прагнення набивати кишені. Сподіюсь, що Бог допоможе знайти ту людину, яка служитиме народу. Чим бідніше президент – тим багатша буде країна. А чим багатше президент – тим біднішою вона буде. Людина, що служить іншим, не ховається, їй не потрібні охоронці та ОМОНівці, вона не боїться, бо чесно робить свою справу. Тому я мрію, щоб таке було і в Україні.

Розмовляла Тетяна Мухоморова

Розмовляла Тетяна МУХОМОРОВА