Андрій Куликов: "Брехню не можна виправдати ніякою метою"
У виступі на конференції «Церква в інформаційному суспільстві» ведучий ток-шоу «Свобода слова» Андрій КУЛИКОВ розповів про своє бачення журналістської етики.
Українці бояться журналістів, пильно стежать за ними і довіряють їм. Згідно з соціологічними опитуваннями, серед представників різних професій громадяни України найбільше бояться податківців, даішників і журналістів. Водночас довіра до журналістів традиційно висока, й найбільше інформації українці отримують саме зі ЗМІ. «Найвища професійність, - а отже, етичність, - полягає в тому, щоб не вводити споживача в оману», - говорить Андрій Куликов, ведучий телепрограми «Свобода слова» на каналі ICTV. За його словами, мало не завжди порушення журналістських стандартів є порушенням етики. А отже, якщо діяти професійно, проблем із етикою й мораллю не виникатиме.
«Історія моїх професійних провалів – це історія порушення етичних стандартів, – розповів Андрій Куликов, виступаючи перед учасниками конференції «Церква в інформаційному суспільстві» у Львові 4 травня. – Коли я починав працювати в журналістиці, перший мій колега розповів три правила, якими має послуговуватись журналіст:
1. Тебе не пускають у двері – лізь у вікно.
2. Якщо події немає – створи її.
3. Брехня на користь радянської влади – це свята правда.
Я був великою мірою згоден з тогочасною системою, але у справедливості третьої тези сумнівався».
На думку пана Куликова, брехню не можна виправдати ніякою метою, адже зрештою вона завдає шкоди суспільству. Друге ж правило, попри явну суперечливість, інколи може бути використане. «Так, штучно створений журналістом Костянтином Усовим мітинг у Києві з закликами “Випустіть Людмилу Янукович із-під домашнього арешту!” зрештою послужив на суспільне благо, – наводить приклад Андрій Куликов. – Цим матеріалом журналіст продемонстрував, що в Києві за невелику суму грошей можна організувати пікет на будь-яку тему й із будь-якою метою».
Журналістська етика від Андрія Куликова
Етика перевірки інформації. Журналіст мусить перевіряти всі факти, які збирається оприлюднювати. Перевірка інформації повинна мати пріоритет над оперативністю.
Етика оголошення намірів. Потрібно повідомити співрозмовника про мету, з якою береться інтерв’ю чи коментар. «Наприклад, якщо з двадцятихвилинної розмови буде використано максимум п’ять хвилин, або на цій самій шпальті стоятимуть слова опонента, який відстоюватиме протилежну чи інакшу точку зору», - наводить приклад Андрій Куликов.
Етика ставлення до аудиторії. «Якщо журналіст приходить писати про вас або вашу організацію, і ви можете передбачити всі запитання наперед, він прийшов, аби відбути час. Йому не цікаво, а отже, не буде цікаво й читачам, глядачам або слухачам. Шукайте й запам’ятовуйте тих людей, які ставитимуть вам незручні запитання й уточнюватимуть».
Журналісти повинні завжди йти на крок далі, щоб давати додаткову інформацію своїй аудиторії. Якщо повернутись до прикладу пікету «на захист Людмили Янукович»: багато журналістів повідомили про нього, та ніхто не пояснив, чому Костянтин Усов обрав саме таку тему. «Річ у тім, що пікетами за збереження історичного обличчя міста вже нікого не здивуєш, а отже, не буде камер і розголосу. Але ніхто цим не поцікавився», - каже Андрій Куликов.
Етика захисту джерел і персонажів. Сама специфіка журналістської праці передбачає етичне ставлення не лише до аудиторії, але й до персонажів журналістських матеріалів (не всі серед них герої, акцентує Андрій Куликов). Один із головних принципів – не піддавати небезпеці людину, з якою розмовляємо. Слід завжди попереджати людей про можливі наслідки оприлюднення матеріалів і дослухатись до їхніх прохань.
«Етичність журналістської праці є різною щодо різних груп населення, - каже пан Куликов. – Ті, хто при владі й при грошах, повинні усвідомити, що вони не потребують того ступеня захисту, на який мають право розраховувати прості люди. І якщо йдеться про порушення закону кимось із них, я думаю, ми маємо не тільки право, але й обов’язок заходити значно далі, аніж в історії зі звичайною людиною».
Етика поведінки журналіста. Йому не можна когось із себе вдавати. Одначе іноді журналістам доводиться порушувати видимі етичні стандарти заради підтримання етики в цілому суспільстві. Серед таких винятків Андрій Куликов назвав телепрограми «Правокація» та «Хто тут живе?» на львівському телеканалі ZIK. Сумніви щодо етичності «Правокації» викликає сама концепція програми, коли персонажів вводять в оману. Одначе формальні підходи тут не спрацьовують: «Якщо в журналістів немає інших способів отримати суспільно важливу й значущу інформацію, час від часу доводиться йти на це».
Підсумував Валентин Дігтяренко, магістерська програма з журналістики УКУ
