Архітектура, що вчить душу вгадувати істину
На грунті взаємопроникнення двох найцілісніших культур стародавнього світу, відмінних у своїх головних засадах, — греко-римської і близькосхідної — виникла й розвинулась християнська культура.
Взаємодія східної і західної культур в обширній та етнічно розмаїтій Римській імперії, що особливо посилилась в епоху еллінізму, привела до специфічного культурно-етичного симбіозу протилежні способи і типи мислення, пізнання світу і Первопричини — грецьке логічне мислення, інтелектуальне пізнання і старозаповітний ірраціоналізм з його психологічним розумінням як засобом безпосереднього знання.
Близькосхідна традиція (на відміну від еллінської споглядальності та понятійно-логічного осмислення) вчить переживати й осягати життя в глибині духа, за прикладом старозаповітних мудреців, що їх Бог покликав до пророцтва своєю волею і своїм об’явленням.
За часів кризи античного раціоналізму греко-римської політеїстичної релігії щораз більшу увагу привертали східні містично-символічні культи, що дало поштовх внутрішньому тяжінню релігійної філософії Стародавнього Риму до свого антитетичного завершення — монотеїзму.
Поділ Римської імперії на Східну і Західну й перенесення столиці з Рима у Візантію (Константинополь) започаткували виникнення таємничого історико-культурного феномена, могутнього синтезатора східних і західних культур — Візантії, містична культура якої визначила шляхи духовного розвитку Європи на багато віків.
Пряма спадкоємиця Греції і Риму, Візантія як християнська держава плекала свою культуру та духовність під високим авторитетом релігії, що набула всеохоплюючого значення й, на відміну від стародавніх часів, стала не лише філософією, а й системою права, суспільно-політичною доктриною, морально-етичним ученням.
Глибока відмінність античного і християнського світосприйняття ще в лоні пізньої античності ранньохристиянської доби змушувала апологетів християнства до заперечення античної етики і моралі, до перегляду форм філософствування. Уже в II столітті, після п’яти віків протистояння і взаємопроникнення Сходу і Заходу, ранньохристиянські мислителі вирішують проблему на користь Сходу, що дав світові мудрість біблійних пророків у скрижалях, котрі, за висловом Татіана, «давніші за еллінські вчення» і порівняно з мудрістю яких «грецька філософія постає дитячею маячнею». Християнські апологети значно розширили рамки античного поняття філософії, вводячи у його зміст всю близькосхідну мудрість в ореолі Святого Письма, вірячи, що у світі існує лише одна істина, заради якої мають з’єднатися в єдину, істинну філософію найбільші досягнення західної і східної мудрості. За першим християнським філософом Юстином, «філософія воістину є найвеличніший, найцінніший в очах Бога скарб: вона одна приводить нас до Бога і з’єднує з Ним, і воістину святі ті, хто скерував свій розум до філософії; але для багатьох залишилось прихованим, що таке філософія і для чого вона зіслана людям. Інакше не було б ні платоніків, ні стоїків, ні перипатетиків, ні теоретиків, ні піфагорійців, бо Знання лише одне».
Від близькосхідної мудрості приходить у християнство сприйняття світу й гостре відчуття історії, плину часу — від створення світу до його есхатологічного кінця у лінійному русі. Світ цікавить християнських мислителів передусім як історія людства, і саме тому всі явища матеріального порядку являються їм як символи й знаки морально-релігійного характеру, що освячують і скеровують життя людей.
Прийняття нової світоглядної системи, нові духовні ідеали і, щонайперше, нове розуміння Бога, нове ставлення до людини, нові морально-етичні засади і норми і викликали різко критичне ставлення ранніх християн практично до всього античного мистецтва.
У боротьбі з язичницьким релігійним політеїзмом і антропоморфізмом раннє християнство, спираючись на старозаповітну традицію подолання ідолопоклонства та ілюзорної зображальності, розвиває естетичну свідомість від ілюзіоністичного зображення до умовного, символічного образу. Опрацюванню теорії християнського символізму в мистецтві приділив велику увагу Климент Александрійський, який глибоко відчував і розумів природу мистецтва. Пояснюючи біблійну Мойсеєву заборону зображальності, він писав: «Заборона дуже мудра. Законодавець хотів піднести наші уми у сфери споглядальні, а не зупиняти їх на матерії. Невірно, що велич Божа втратить у своєму блиску, якщо Божество не буде представлене звичайним мистецтвом; навпаки, поклонятись істоті безтілесній, доступній лиш для духовного зору, зображаючи її у чуттєвій формі, значить лише принижувати її. Так думали і найрозумніші з єгипетських жерців».
Намагаючись знайти в усьому вищу духовність, видатний апологет вбачає ідеал мистецтва у проміжній між наукою та мистецтвом сфері, а саме у грунтованій на геометрії архітектурі, яка «надзвичайно загострює здібності душі, особливо її здатність розуміння; робить душу більш здатною відгадувати істину, відкидати неправду й відкривати співвідношення між гомологією й аналогією. Саме завдяки архітектурі ми вловлюємо подібність і відмінність, можемо знаходити довжину, не знаючи ширини, поверхню, що не має глибини, точку, що не підлягає поділу і не має продовження; нарешті, це вона (архітектура) від предметів чуттєвих підносить нас до речей, що лише розумом осягаються».
Ідеал інтелектуального мистецтва Климента Александрійського був сприйнятий і розвинутий у Візантії, а згодом в європейському середньовіччі і став могутнім засобом спілкування з божественною Первопричиною.
З особливою рельєфністю цей ідеал втілився в трансцендентному світі близькосхідного християнського храму, що еволюціонував від катакомбних церков до величної Софії Константинопольської.
Релігійна філософія і морально-етичні засади ранньохристиянської доби не могли допустити здійснення молитовних контактів з Богом в античних храмах (де римляни і греки поклонялись тисячам божеств-ідолів). Тому не дивно, що для будівництва храмів ранньохристиянського періоду на території Римської імперії у II-III ст.ст. використовувались два типи споруд, первинне призначення яких було світським, — тип базиліки і тип купольної терми.
Згідно з притаманним філософії християнства послідовним і віртуозним образно-символічним мисленням, базиліка ранньохристиянського храму, витягнута із заходу на схід, усвідомлювалась апологетами як ковчег, човен, в якому Христос з учнями пливе крізь житейське море. За Іполітом Римським церква — це «рятівний корабель у бурхливому морі світу. Корабель ширяє над морською безоднею, але не потопає, бо має досвідченого керманича — Христа. Ніс корабля — Схід, а корма — Захід. Два керма у Христа — два заповіти: Старий і Новий».
Центричні храми, спочатку з легкими дерев’яними, а згодом кам’яними куполами здебільшого були на той час невеликими баптистеріями (хрестильнями) або церквами-мартиріями на місцях страти християнських святих мучеників.
У початковій добі утвердження у Візантії всеохоплюючої християнської релігії величезні базилікові споруди з простою конструктивною схемою якнайкраще відповідали потребам будівництва «храму для всіх», в якому збирались для спільної молитви великі юрби віруючих. Але «заземленість» простору базиліки, де домінує «земне небо» в русі і вздовж горизонтальної осі до церковного престолу, не могла надовго задовольнити вимоги християнської Ідеології та естетики, що спирались на біблійну теорію творення Богом — великим Художником — всесвіту як величного мистецького витвору згідно з єдиним Божественним планом. «І побачив Бог усе, що він створив, І що це прекрасно».
Святе Письмо наче узаконює єдність краси і мудрості — акт створення прекрасного світу Божою Премудрістю — Софією, яка гармонізує цей світ; і софійність краси, мудрість краси стає наріжним каменем візантійської, а відтак і старослов’янської естетики. Порядок і співмірність космосу, правильність, краса та співмірність у природі, за апологетом Минуцієм Феліксом, є головним доказом існування «Вищого Творця та довершеного Розуму, що управляє світом». Єдність і цілісність незчисленної кількості прекрасних і різних предметів у структурі всесвіту, повна гармонія всіх його частин є, за християнською ідеологією, безперечним доказом існування єдиного великого Творця. В «Ареопагітиках» Климент Александрійськии подає чи не найповніше християнське образно-ієрархічне розуміння космічного універсуму. І найгрунтовніше ідея його образно-символічного відображення втілюється в образі християнського храму. Храмові споруди близькосхідної архітектури стають матеріалізованим, візуально і тактильно сприйнятним образом ідеї космічного універсуму, створеного Богом за законами міри, краси і злагоди всіх його елементів.
Послідовна і всебічна розробка проблеми образу християнського храму має якнайповніше втілити ідею гармонізації біблійного світу, що, за словами Афінагора Афінського, є «прекрасний і величчю небесного склепіння, і розміщенням зір, і сферичністю форми; але не йому, а його Художнику треба поклонятись». Це поклоніння тепер уже відбувається в храмах, де символом структурного принципу всесвіту стає купол як знамено нової християнської архітектури.
Ще за античності купол трактувався як втілення небесного склепіння, тепер ця концепція опиняється у фокусі архітектурної творчості раннього середньовіччя і стає домінуючою в церковному будівництві всіх християнських країн Середземномор’я.
Прийнято вважати, що прототипом візантійської купольної архітектури храмів є центрично-купольні предтечі монотеїстичного символізму, зроджені ще в римську епоху, Пантеон у Римі та Баальбек у Сирії.
Однак є більше підстав стверджувати, що купольна християнська архітектура має малоазійні джерела. У відомій купольній базиліці у Меріамліку здійснена усвідомлена спроба знаходження символічного виразу метафізичної суті християнського світосприйняття у поєднанні «земного неба горнього сходження» простором базиліки з церковним престолом та піднесенням до «горнього всесвіту неба небес: підкупольного простору. Водночас цей тип об’ємно-просторової композиції якнайбільше відповідає канонічним змінам у дійстві літургії, коли амвон виноситься у центр під купол, на вісь «єднання з горнім всесвітом».
Грандіозним втіленням цієї концепції став патріарший храм святої Софії у Константинополі (VI ст.) — найзначніша і найвеличніша будівля всього періоду існування Візантійської імперії. Величезний внутрішній простір, перекритий сферичним куполом, якнайповніше відображає ідею цілісності, єдності нескінченного розмаїття всесвіту, що втілюється у складній побудові інтер’єру з численними конхами, екседрами, аркадами. У величній і перфектно пропрацьованій конструктивній системі храму — відображення Софії Божої Премудрості, що мудрою художньою силою привела створений світ у злагодженість і співзвучність. Близькосхідна концепція «мудрості краси», що згодом живила традиції храмової архітектури Київської Русі, звінчалась ідеєю хрестово-купольного храму, випрацьованого у процесі догматичного освоєння Божественної суті і чоловічого образу засновника церкви — Ісуса Христа.
Хрестово-купольний храм (ІХ-Х ст.) завершує послідовність розробки у близькосхідній християнській філософії архітектури образу християнського храму, в якому трансцендентна триєдність Бога має свій символічний вияв: Бог-Отець — над усім («небо небес» — купол), Бог-Син — через усе (хрестові осі у структурі церковного простору), Бог-Дух — у всьому просторі храму, обмеженому «кріпостю» стін.
Візантійська концепція багатокупольної пірамідальної композиції храму, що розвивала хрестово-купольну систему з її центричністю, визначила вектор розвитку храмової архітектури в Київській Русі і з урахуванням стилістичних видозмін різних епох крізь тисячоліття дійшла до наших днів, залишаючись провідною в композиції навіть найсучасніших споруд української сакральної архітектури (на теренах України й у світі, на територіях розсіяння української діаспори).
До кінця X століття у Візантії потреба грандіозного «храму для всіх», що утверджує нову релігію, почала змінюватись випрацюванням типу невеликої, але вишуканої у пропорціях церковної споруди, де зовнішня виразність об’ємів і силуету, детальне опрацювання і декорування екстер’єру починає відігравати дедалі більшу роль.
Одначе Київська Русь у ранні часи сприйняла саме концепцію величності космічного універсуму візантійських храмів періоду Софії Константинопольської, включно з контрастністю аскетизму, величі й строгості зовнішнього вигляду храму — і пишно оздобленого, сповненого світла інтер’єру як символічного відображення ранньохристиянського зосередження на красі душі, багатстві внутрішнього світу людини — вінця Божого творіння.
Близькосхідні храмові тенденції дістали найрельєфніше відображення у перших великих соборних спорудах Київської Русі — Десятинній церкві, Спаському соборі у Чернігові та трьох софійських храмах — Софії Київській, Новгородській і Полоцькій (XI ст.)
Загальновизнаним зразком та вихідним пунктом усієї подальшої монументальної архітектури Київської Русі стала Софія Київська, споріднена з візантійськими прообразами й водночас відмінна від них вертикальним масштабом, пластичністю і співмірністю форм, модуляцією масштабу до параметрів та потреб людини і одночасною монументальністю й величчю. За митрополитом Іларіоном, була «Софія Київська — дивна і славна всім окружним странам, якоже і не обрящется у всім полунощі земнім од Востока до Запада».
У XII ст., за часів феодальної роздробленості Київської Русі, коли ареали (і відповідно місткість) храмів стають меншими, зароджується (як відлуння згаданого процесу у Візантії) новий тип церкви на схемі зменшеного чотиристовпного одноглавого храму — як церква св. Василія (Трьохсвятительська) у Києві, Дмитрівська та Покрови на Нерлі у Володимиро-Суздальській землі, П’ятницька у Чернігові.
Силует храму стає щораз вищим, і одночасно акценти з інтер’єру переносяться на фасади, вже багато декоровані архітектурними деталями, кам’яним різьбленням, поліхромним розписом.
Є підстави вважати, що нові мистецькі імпульси зі Сходу тепер уже розвинутої культури арабських країн, найперше сприйняті Візантією, сягають і слов’янського світу, до того ж іще одним шляхом — через зачаровану іспано-арабськими мотивами середземноморську європейську культуру XII-XIV ст.ст.
Водночас мистецтво ісламу підпадає під вплив могутніх тектонічних і художньо-образних досягнень близькосхідної християнської архітектури — і незаперечним доказом цього є хоча б вражаюча спадкоємність формотворення у відомій Голубій мечеті (султана Ахмеда) у Стамбулі, що через декілька століть на ісламському грунті відбила величну концепцію монотеїстичного космічного універсуму святої Софії Константинопольської.
Це — ще один доказ взаємопроникнення світових культур на переплетінні шляхів, що ведуть до епіцентрів духовності людства, — до храмів, де кожна з великих релігій прагне досягти єднання душі і Духа.
Людина і світ. — 1996. — №4. — С. 28-32.
Лариса СКОРИК,
кандидат архітектури, професор Української академії мистецтв
