Архиєпископ Любомир (Гузар): "Якщо влада не виконує своїх зобов’язань, тоді суспільство має не те, що право, а обов’язок змінити її"

Про загрозу секуляризму, споживацький тип мислення українців та проблеми співпраці Церкви з політикою у контексті глобалізації сучасної України розповів Архиєпикоп Любомир (Гузар) під час зустрічі зі студентами Магістерської програми з журналістики Українського Католицького університету (УКУ).

Про загрозу секуляризму, споживацький тип мислення українців та проблеми співпраці Церкви з політикою у контексті глобалізації сучасної України розповів Архиєпикоп Любомир (Гузар) під час зустрічі зі студентами Магістерської програми з журналістики Українського Католицького університету (УКУ). Його роздуми записала студентка програми Ірина Наумець.

«Треба вчитися шукати правду»

На питання чому люди зневірилися, можна відповісти у двох аспектах. По-перше, ті, хто має вирішальний голос у суспільстві, не стараються, а то й не вміють донести людям правду про дійсність. Не стараються, бо бояться. Те, що діється, не завжди відповідає правді. Люди не розуміють, бо їм не пояснюють, що діється. Або кажуть неправду, або кажуть правду у незрозумілій формі. Якби люди знали правду, не було б стільки пригноблених.

По-друге, навіть будучи непоінформованими, не всі стараються дошукуватися тієї правди. Пригноблений народ терпить, не докладаючи зусиль дізнатися усе, як належить. Нестача інформації створює атмосферу непевності і недовіри.

«Владу, яка не дбає про загальне добро, треба міняти»

Кажуть, що народ має таку владу, на яку заслуговує. Це не дуже гарно звучить. Водночас це твердження не можна вважати цілковито неправдивим. Коли говоримо, що народ заслуговує на таку владу, то це означає, що він не старається мати кращу. Так, коли кажемо, що студент заслуговує на низький бал, то розуміємо, що він не вчиться, як належить. Отже, дістає те, що має дістати. Народ повинен робити дії, щоб виправити ситуацію.

Подумаймо, наскільки ми стараємося, щоб наша влада на різних рівнях була доброю владою. Якщо ми не стараємося, то маємо те, що маємо і більшого мати не будемо. Без зусилля зі сторони усього народу годі чекати, що зміни впадуть із неба. Народ повинен усвідомлювати свою відповідальність, щоб отримати те, що належиться для нормального життя. Якщо відчуває, що влада не виконує свого завдання і не дбає про загальне добро, значить, її треба міняти. Це є нормальний демократичний процес.

Влада не є чимось таким, що мусить бути добрим. Якщо вона не виконує своїх зобов’язань, тоді суспільство має не те, що право, а обов’язок змінити її.

«Церква – це проповідь Слова Божого, а не проповідь політичної реклами»

Завданням Церкви не є захищати людей від кривди влади. Церква має завдання говорити про відповідальність. Про відповідальність влади перед народом і про відповідальність кожного з нас бути добрим громадянином. Церква не є та інституція, яка повинна долучатися до політики. Одначе повинна вчити і тих, хто при владі, і тих, хто поза нею відповідальності і утримуванню політичного і суспільного життя на відповідному рівні. Церква – це проповідь Слова Божого, а не проповідь політичної реклами.

Священиків, які агітують у церквах, треба карати, і ми вже чули про такі випадки. Священик, який дозволяє собі за якісь подарунки використовувати амвон як засіб політичної пропаганди, не сповняє свого завдання, а шкодить людям. Церква повинна виховувати політиків, особливо нагадуючи їм про їхнє завдання служити народові. Не панувати над ним, але служити.

Друга річ, що така служба буде ефективною тоді, коли стане чесною. Церква співпрацює з політиками лише у сенсі участі в спільних проектах, призначених для загального добра, а не в сенсі підтримки якогось кандидата. Якби такий ходив до церкви і був добрим парафіянином, то і без слів священика усі бачили б його як добру людину, яка цінує Бога.

«Споживацтво зробило духовні цінності непопулярними»

У цілому світі існує проблема занепаду духовності. Не треба цього надто узагальнювати, але і не можна заперечити, що споживацькі цінності стали важливими у житті людей. На це є причини. Ми є спадкоємцями минулого століття. Дві світові війни, жахливі великі диктатури – більшовицька та гітлерівська. У минулому столітті ми були захоплені технічним поступом. Половина науковців, які тільки народилися за увесь період існування землі, жили у XX столітті. Тоді усі захопилися поступом, але він дав нам не лише атомну енергію, але й атомну бомбу. Прийшло і розчарування. Можна дуже багато добра зробити, але у той же час заблудитися і піти не в тому напрямку. Не кажу, що у XX ст. все було зле. Я згадав лише про те, що серйозно захитало свідомість людей. Так, були спроби видворити Бога і створити нову радянську людину і тому подібне. Одним словом, це ранило душу людини, і сьогодні ми ще не зовсім від того опам’яталися.

Після ІІ світової війни у Північній і Південній Америці та Західній Європі з’явилася можливість споживати. Усі почали захоплюватися споживацтвом. Ми можемо дозволити собі усе, чого бажаємо. Споживацтво послабило духовну якість і зробило духовні цінності непопулярними. Негативні впливи минулого століття переважають. Візьмімо, до прикладу, екологію, яку ми усі усвідомлено руйнуємо. При цьому розуміємо, до чого це може призвести, але мало хто старається це долати. Ми плачемо і нарікаємо, але не стараємося щось робити. Не маємо тої внутрішньої сили. А з історії відомо, що часто Бог допускав якісь потрясіння, щоби народ почав діяти.

Секуляризм означає жити в світі, де немає Бога. На жаль, Західна Європа не хоче визнати, що вона зростала на християнських засадах. Якби вона це зробила, то їй би довелося консеквентно знову ті засади прийняти. Люди ж не готові жити за такими засадами, які від них вимагають якоїсь жертви. Споживацтво не лише дало нам можливість втішаємося земними благами, але зробило нас лінивими та духовно слабкими. Ми заслабкі для того, щоб упиратися тим секулярним тенденціям. На жаль, по цілому світі сьогодні відчувається глобалізація. Це є один із проявів тенденції секуляризму. Остаточна глобалізація є запереченням Бога, коли надія кладеться лише на людину, а надії на Бога немає.

«Друга євангелізація – це те, що треба робити сьогодні»

Церква не завжди і не всюди є вислухана і не завдає собі достатнього зусилля, щоби до людей промовити. Це зі сторони Церкви є слабкістю. Маємо конкретний випадок із Західною Європою, де теперішній Папа Венедикт ХVІ старається говорити до людей про Божі речі, але він не завжди знаходить підтримку, навіть із нутра Католицької Церкви.

Його попередник блаженний Іван Павло ІІ свого часу говорив про потребу робити другу євангелізацію, себто наново проповідувати Євангелію. Як колись апостоли розійшлися по всьому світу з проповіддю, так сьогодні треба робити і нам. То є друга євангелізація. Теперішній отець Венедикт XVI старається і говорити, і бути почутим, але не завжди знаходить підтримку.

Добрий парох буде старанно працювати, але чи всі будуть до нього прислухатися, щоб виконувати? Замість того щоб змінювати себе, люди починають очорнювати пароха. 

«Бути на рідній землі – це великий дар Божий»

Люди покидають Україну, бо тут немає роботи. 120 років тому наші попередники із Західної України, Лемківщини, Буковини поїхали до Америки через бідність шукати кращу роботу. Вони тяжко працювали, терпіли, а можливості повернутися не було. Більшість так і залишилися закордоном. Повертатися дуже тяжко, бо є багато перешкод. Тим більше, коли вони там призвичаїлися до нормального життя.

Часто буває так, що справді життя за кордоном є більш унормалізованим, вигіднішим і спокійнішим, але скажу щиро - всюди добре, але вдома найліпше. Бути на рідній землі – це великий дар Божий. Я сорок років жив поза межами України і завжди відчував себе громадянином другого класу.

У минулому люди були більш чутливі до виїзду за межі рідної землі. Була кара смерті, кара посмертного ув’язнення і третя – «баніція» – заборона жити на рідній землі. Поважна кара, коли людей відправляли на чужину і не давали права навідати батьківщину. Сьогодні люди собі не уявляють цього, але свідома людина знає, що бути на чужині – це прикро.

«Має бути єдина Христова Київська Церква»

Ідея помісної Церкви є конечною, бо Ісус заснував одну Церкву. Ми, люди, поділили її своїми гріхами. Нині існує чотири гілки однієї Київської Церкви, яка тисячу років тому була єдиною. Працювати для того, щоб була одна церква, є нашим обов’язком. Перша трудність – це чотири гілки Церкви – УГКЦ, УПАЦ, УПЦ (КП) та УПЦ (МП). Якщо запитати чотирьох різних осіб, то кожен з них скаже про єдину Церкву. Має бути єдина Христова Київська Церква, у якій не буде конфесійної різниці, можливі лише деякі локальні відмінності.

Серйозні люди не заперечують ідею помісної Церкви, але це нелегко здійснити. Те, що розділялося протягом тисячі років, неможливо змінити за короткий час. Щоб повернутися до первинної єдності, треба добре попрацювати.