Людина і світ. — 1999. — №7. — С. 21-23
Олександр УТКІН, доктор історичних наук
Життя і діяльність професора Івана Власовського (1883—1969)
Відомий церковний, педагогічний і громадський діяч Іван Федорович Власовський народився 1883 р. в дияконській сім’ї під Харковом. Закінчив Харківську духовну семінарію, а 1908 р. — Київську духовну академію, одержавши ступінь кандидата богослов’я. В академії він цікавився філософськими й богословськими дисциплінами, брав участь у диспутах і конкурсах з цієї проблематики. За ліберальні погляди Синод не дозволив йому працювати в церковно-православних, школах. Тому у 1908-1917 рр. він працював у школах Міністерства освіти на Полтавщині, у Конотопі — спочатку вчителем, потім директором гімназії, де викладав українську мову, літературу, історію. Писав статті для журналу «Вера и разум» на теми примирення релігії і науки, взаємовідносин релігії і нації.
1918 р. Власовський обійняв посаду директора Луцької державної гімназії, що згодом стала українською. В ті роки на Волині, як і в інших, регіонах України, відбувалися бурхливі революційні події, розгортався національно-визвольний рух. Документальних свідчень про участь Івана Власовського у військових діях немає і можна лише припустити, що він не лишався осторонь громадського та національно-церковного життя.
Згідно з Ризьким мирним договором 1925 р. Західна Україна опинилася під владою Польщі. Впродовж майже двох десятиліть польський уряд проводив тут політику полонізації та окатоличення українців, закривав загальноосвітні українські школи, насильно відбирав православні храми. У 1918-1920-х рр. було закрито майже 400 православних церков, а на початку 1930-х рр. — понад 700. За таких умов захист прав українців, боротьба за збереження національної освіти, культури, церкви було справою не лише складною, а й небезпечною. До того ж непослідовно діяла в цих питаннях і Православна церква в Польщі: її керівництво фактично підтримувало державну політику, а місцеве православне духовенство співчувало прагненням українців зберегти національну самобутність.
Вболіваючи за народні маси, відчуваючи невдоволеність їх соціальним становищем, неможливістю всебічного й послідовного духовно-культурного розвитку, реалізації їх потреб, українська інтелігенція — вчителі, лікарі, інженери, частина державних службовців, духовенства, серед яких був і Власовський, намагалась іти в авангарді національно-культурного життя, пропагуючи національну і церковну історію. Серед них не міг не бути й І. Власовський. Він стає фундатором луцької «Просвіти»; очолювана ним гімназія опиняється в центрі українських національно-культурних акцій. 1926 р. власті звільняють його з директорської посади й позбавляють права вчителювати. Власовський зосереджується на церковних справах. Спільно з лікарем А. Речинським він організує в Луцьку Загальноволинський православний з’їзд (5-6 червня 1927 р.), який висловився за українізацію Православної церкви в Польщі. Ім’я і справи Власовського стають відомими українській громадськості, особливо на Волині. Його обирають до польського Сейму на 1928-1930 рр.
Водночас він не полишає участі в українізації православного церковного життя, бере участь у роботі Чеснохристового братства, Комісії для перекладу богослужбових книг, луцького Товариства ім. П. Могили. Товариство видавало журнал «За соборність», редакцію якого очолив Власовський. Журнал популяризував історію православ’я в Україні й обґрунтовував ідею соборного устрою Православної церкви. Відтак Власовський очолив новостворений двотижневик «Церква і нарід» (1935-1938 рр.) — орган Волинського єпархіального управління. Виразно національна спрямованість журналу призвела до його заборони Міністерством ісповідань й освіти Польщі, а сам Власовський кілька разів був ув’язнений і кинутий до сумнозвісного табору Береза.
Після окупації Польщі гітлерівською Німеччиною частина Польської православної церкви на чолі з митрополитом Діонісієм опинилась на окупованій території, її діяльність контролювала німецька влада. З тієї ж частини Польської православної церкви, яка опинилась на території УРСР (і складалася, зауважимо, практично повністю з етнічних українців), постало дві церкви. Першу — Українську автокефальну православну — очолив Полікарп (Сікорський), другу – Українську автономну православну, яка перебувала в канонічній єдності з Московським патріархатом — Олексій (Громадський). За згодою німецьких окупаційних властей варшавський митрополит Діонісій призначив Полікарпа митрополитом-адміністратором — главою Української автокефальної православної церкви.
У ті роки Власовський повністю включився в діяльність церкви, організацію нових релігійних громад, забезпечення їх культовим майном, богослужбовою літературою, кадрами духовенства. Спочатку він працює секретарем Волинської духовної консисторії, а в 1942 — 1943 рр. — секретарем Адміністратури УАПЦ. Розбудову церковних структур гальмували не лише німецька окупаційна влада, а й існування в центральних та західних областях України двох православних церков. Між автономною й автокефальною церквами в Україні точилася боротьба за віруючих, парафії, сфери впливу. На початку 1942 р. в Києві було висвячено груду нових єпископів — Никанора, Ігоря, Михайла, Володимира, Платона, Григорія, Генадія, Вячеслава, Мстислава, Сильвестра, Вони ж і очолили майже всі єпархії УАПЦ, яка мала близько 3000 парафій, понад 1700 священиків і 13 єпископів.
Керівництво УАПЦ, священики, які підтримували ідею незалежної України та самостійної церкви, прагли об’єднання автономної і автокефальної церков. Але це суперечило планам гітлерівців, їхній політиці нацьковування православних один на одного. Критичне ставлення до розпоряджень німецької адміністрації суворо каралося. За такі дії було попереджено митрополита Полікарпа та його близьких співробітників. Декілька місяців провели в ув’язненні єпископ Мстислав (Скрипник) і сам Власовський (останні 3 місяці його утримували в Рівненській в’язниці). Взагалі ж за не повними даними в роки війни загинуло 83 автокефальні священики. У зв’язку з наступом Червоної Армії 1944—1945 рр. частина духовенства й віруючих УАПЦ виїхала за межі України, спочатку в Польщу, потім у Німеччину.
Новий зарубіжний етап історії УАПЦ починається в середовищі українців, що з різних причин опинилися в розореній війною Німеччині. Власовський енергійно береться за справу: у 1945-1948 рр. працює секретарем управління УАПЦ і директором Канцелярії Священного Синоду. За його участю було розроблено статути церковного управління й церковно-парафіяльних рад. Він бере активну участь у підготовці й роботі І Собору УАПЦ у Німеччині (1945 р.).
Увесь цей час Власовський накопичує фактичний матеріал для головного дослідження свого життя — історії Української православної церкви. Ці задуми йому вдалося частково реалізувати після створення 1946 р. в Німеччині Українського православного богословського наукового інституту. Тут він разом з іншими науковцями та богословами впорядковує богослужбові тексти українською мовою, готує до видання богослужбові книги, налагоджує релігійну освіту та організовує систему християнського виховання в українських родинах. Невдовзі інститут був перетворений у Богословсько-педагогічну академію, де на двох факультетах — богословському й педагогічному — навчалось більше 100 слухачів і викладалося 23 богословські дисципліни. Через брак коштів 1952 р. академія припинила своє існування. На той час значна частина української інтелігенції виїхала в інші країни, переважно у США та Канаду.
У Канаді Власовському довелося працювати і професором Колегії святого Андрея у Вінніпезі, де він викладав гомілетику, основне, догматичне та моральне богослов’я, і на кухні в ресторані. Але в кожному разі він лишається в центрі громадського й церковного життя українців: читає лекції, багато пише, очолює редакцію відновленого часопису «Церква і нарід».
Канадський період життя професора позначений чималим науковим доробком, численними працями на церковно-історичні теми. Серед них варто згадати «Канонічні й історичні підстави для автокефалії Української православної церкви», І і II томи «Нарису історії Української православної церкви», «Князь К. К. Острозький», «Православно-християнське моральне богослов’є», І і II частину збірки проповідей «Живе слово», «Києво-Печерська лавра», статті «Церква і держава» і «Православіє і католицтво». Деякі з них побачили світ тільки після смерті професора.
Наукова й богословська проблематика, якою все своє життя займався І. Власовський, широка та багатогранна, її висвітлення потребує глибокого й аргументованого спеціального дослідження. Головні теми його праць — джерела та становлення українського православ’я, значення церкви у формуванні культури, нації, державності, духовності українців. І. Власовський торкався й такої проблеми як культура й багатоконфесійність українців, міжконфесійні суперечки, боротьба, в якій гинули люди, храми, ідеї, школи. Основою цих конфліктів часто були не релігійні чинники, а політичні, економічні, ідеологічні та культурні інтереси. Поява греко-католицизму, його наступ на православ’я, вважав професор, була перешкодою на шляху державно-національного та духовно-культурного становлення українців. Питання про статус релігійних організацій мало не лише церковний, а й певний політичний зміст. Потреба автокефалії для православних церков нерідко мотивувалась політичними чинниками, бо незалежна церква розглядалась як необхідний компонент незалежної держави. Необхідною передумовою досягнення українським православ’ям канонічної автокефалії було б його об’єднання, оскільки частини церкви такими не визнаються. Будучи свідком появи на Заході кількох українських православних церков, Власовський оцінив ситуацію чітко й жорстко. «Такі явища, — писав він у статті «Церква і держава», — як існування та однакове визнання на тій самій території кількох українських православних церков є нонсенсом не тільки з церковного, але й національно-державницького погляду й тільки компрометує український народ у православному світі».
Професор Власовський досліджував питання взаємовідносин держави і церкви; аналізуючи їх історію, дійшов висновку, що в інтересах нації, усього суспільства між церквою і державою повинна бути гармонія, координація діяльності у відповідних сферах. Державну політику щодо релігії і церкви в Україні, на його думку, доцільно обґрунтовувати «не на чужих доктринах, а на історії народу, на національній психіці українського народу». Пануючої церкви у правовій державі не повинно бути. Правова держава високо цінує морально-виховну роботу церковних структур, вбачає в них «корпорацію вищого порядку» і створює нормальні умови для їх діяльності. Він вірив у те, що «звичка вживати церкву як знаряддя для політичних демонстрацій уступить своє місце глибшому відношенню до національно-церковної проблеми...», а церква багато зробить для «виховання молодих поколінь — будучих громадян України».
Головна праця І. Власовського — «Нарис історії Української православної церкви» складається з чотирьох томів (5 книг). Вона розкриває не лише історію створення та функціонування різних структур Української церкви, а й аналізує сутність духовного багатства нації, сформованого в лоні Православ’я, важливість національно-церковних ідеалів для утвердження незалежної України. Робота написана на основі широкого використання першоджерел та архівних матеріалів Української церкви, особливо її зарубіжного періоду, свідком багатьох подій якого був І. Власовський. Ідею написання цієї книги висунув у 1942 р. митрополит Полікарп, який потім неодноразово цікавився станом дослідження й можливістю надрукувати його. Вихід у світ багатотомної монографії став справжньою подією. На жаль, тоді — тільки для української діаспори.
Вітаючи в серпні 1958 р. І. Ф. Власовського з 75-річним ювілеєм і 50-річчям літературно-наукової праці, митрополит Іоан (Теодорович) відзначав, що його «скромно названа праця «Нарис історії Української православної церкви» є особливо цінним вкладом у наші знання доріг нам дорогої минувшини». Професор Н. Полонська-Василенко назвала цю роботу першою ґрунтовною систематичною історією УПЦ, «без якої не зможе обійтися майбутній історик церкви». «Незабутнім вчителем» вважав Власовського і майбутній патріарх Мстислав. «Український православний календар» на 1971 р. писав: «Кожний українець повинен прочитати й мати у своїй хаті працю професора І. Власовського «Нарис історії Української православної церкви».