Бахмут, очі поранених та переможці. Як муфтій Саїд Ісмагілов з автоматом та Кораном пішов рятувати Україну
Євген Руденко
В минулому Ісмагілов, уродженець Донецька, був муфтієм Духовного управління мусульман України "УММА". Після 24 лютого пішов добровольцем на фронт та тепер воює в одній із бригад парамедиків у Бахмуті.
Нещодавно в соцмережах з'явилося відео, як Саїд зачитує на бахмутських руїнах, на тлі недобудованої через повномасштабне вторгнення мечеті, Суру 48 Аль-Фатх – одну з глав Корану, присвячену перемозі.
Серед багатьох мотивів, через які Ісмагілов взяв зброю, є особистий, який уособлює історію всієї України, яка ніколи не мала спокою через Росію.
"В часи "розкуркулення" моя сім'я втекла з Пензенської губернії на шахти Донбасу, щоб не померти з голоду та вижити, – розповідає Саїд Ісмагілов. – В 2014-му ті самі москалі приходять на Донбас і переслідують вже мене. Я був змушений поїхати в Київ, поселитися в Бучі. Але москалі приходять і туди в 2022-му році, грабують мою квартиру.
Чесно кажучи, це вже настільки в печінці сидить, що, якщо вони знов так лізуть, то треба їх знищувати".
В інтерв'ю УП Саїд Ісмагілов розповів про духовну порожнечу Росії, очі поранених в Бахмуті, мотивацію українців на цій війні та найпотужнішу зброю людини.
Далі – пряма мова.
Обрядовірство
В очах поранених переважно біль. Люди страждають, стогнуть, кричать. Ті, у кого тиск взагалі поганий, кричати не можуть.
Бувають такі, хто каже: "Не треба мене в шпиталь. Повертайте на позиції".
Моє завдання – швидко довести до стабпункту, уважно дивитися на дорогу. Я за кермом, тому майже не бачу очі поранених.
До 24 лютого я уявити не міг, що буду холоднокровно до всього цього ставитися. Не знав, що можу так спокійно дивитися на важкопоранених, на відірвані кінцівки. На те, як щось вибухає поруч, горить. Але з'ясувалось, що можу. Можу (пауза). Це було для мене відкриттям.
До війни я був муфтієм, розумієте? Зустрічався з королями, президентами, міністрами, депутатами. Зараз я, виявляється, можу спокійно жити в холоді, без опалення, електрики. В багнюці по коліно.
Я ніколи не був у такій, як то кажуть, м'ясорубці. Коли потрапляєш на війну, одразу важко спрогнозувати, як себе поведеш. Багато людей панікують. Хтось розгублений, інші, навпаки, максимально сконцентровані та якісно виконують роботу.
На щастя, в нашому екіпажі жоден поранений не помер. Кілька разів до цього було близько, але кожного разу з милості Божої довозили людину живою. Хоча, звісно, бувало таке, що потім уже, в шпиталі, важкопораненого, якого ми евакуювали, реанімувати лікарям не вдалося.
Кажуть, Путіну обіцяли взяти Бахмут до Нового року. Вони кинули всі сили та ресурси саме туди. Пруть як божевільні, не рахуючись із втратами. Це якесь абсолютно фанатичне бажання захопити Бахмут. Як, знаєте, хрестоносці перли постійно з Європи на Близький Схід, щоб захопити Єрусалим заради якоїсь ідеї.
Мене вражає аморальність ворога, вони тупо обстрілюють житлові квартали з цивільними, які, на жаль, там ще залишились та чомусь не хочуть евакуюватися. Щодня ми вивозимо містян з важкими пораненнями, блін. Сьогодні була літня жінка, їй уламком від снаряда просто відірвало ногу.
В мене немає жодного співчуття до ворога. Абсолютно. Я бачу своїми очима, як вони вчиняють нелюдяно. Настільки, що для українців та всіх нормальних – це шок. А для самих росіян – норма. Вони дійсно так виховані. У них дійсно такий жалюгідний рівень моралі, що вони вчиняють свої жахливі злочини і зовсім не переймаються цим.
Коли кажуть про російську духовність, якусь особливу релігійність, то це такий само міф, як і міфи про "другу армію світу" та "російську культуру".
В релігієзнавстві є такий термін – "обрядовєріє" (обрядовірство – УП). Це коли людина вірить не в Бога, моральні чесноти, цінності, а коли найголовніше правильно виконати обряд. Хрест на себе повісив, у храм прийшов, свічку поставив, пожертвував щось – молодець! Весь такий духовний.
Але всі ці обряди не наповнені людяністю. І та ж сама людина по життю може поводитися, як найгірший злочинець та грішник. Як найгірша істота.
Духовність росіян – це порожнеча.
Дитинство
Мій батько був шахтарем. Мати спочатку працювала на заводі гумово-технічних виробів, а потім на хлібозаводі №5 біля донецького ЦУМу.
У родині всі були людьми праці. Бабуся та мама з дитинства налаштовували на те, що я маю отримати робочу професію, йти на завод чи шахту заробляти гроші. Коротше, як всі у Донецьку.
Я вступив до політехнічного технікума, на механічний факультет. Вже на другому курсі зрозумів, що мені це абсолютно не цікаво. Я взагалі-то абсолютний гуманітарій, а не технар. Почав цікавитись духовністю, ісламом. Шукав книжки, щоб більше дізнатися про релігію.
Хоча всі мої рідні вважають себе мусульманами, але тоді були радянськими людьми. Їхня релігійність була номінальна: так, ми – мусульмани, але нічого не знаємо, нічого не практикуємо. Мене це не задовольняло.
Все ж таки я закінчив той технікум, хоча і не дуже хотів. Потім поїхав навчатися в Московський ісламський вищий духовний коледж, який потім перейменували на університет.
Моє дитинство припало переважно на роки Перебудови. Це були важкі часи. Я жив у Куйбишевському районі Донецька, на Смолянці (мікрорайон, який виник на місці колишнього шахтарського селища – УП).
Пам'ятаю тотальний дефіцит, коли мати брала нас, дітей, зранку, щоб стоять у чергах.
У цей момент на іншому боці слухавки чутно глухі звуки: "Бум-бум-бум!". "Чекайте, почались прильоти, – каже спокійно Саїд. – Не вимикайтесь, я з вами, але тут стає небезпечно. Починають насипати по нашому квадрату. Зараз перейду в інше приміщення".
– Вам потрібна пауза? – питає журналіст УП.
– Ні, все нормально.
Так от… З дитинства пам'ятаю, як доводилося стояти в чергах за молоком, м'ясом і навіть хлібом. Більшість моїх згадок з дитинства – це дуже мало їжі, особливо якісної та смачної. І це дуже великі черги.
Я тренувався у секції вільної боротьби в місцевому ДК імені Куйбишева. По неділях у ньому торгували значками, монетами, марками, в тому числі й наліпками із зірками футболу. І я приходив на всі ці, так би мовити, зібрання бізнесменів (сміється).
На старий стадіон "Шахтар" у дитинстві ми ходили пішки через шахту імені Горького. Якщо були гроші, покупали квитки та заходили на перший тайм. Якщо грошей не було, першу половину гри дивилися з терикону, а вже на другу можна було зайти вільно.
Духовне ім'я
Я виїхав з Донецька вісім років тому. Чи сумую за ним? Ні.
Тоді, у вересні 2014-го, я міг опинитися "на підвалі", але мене попередив покійний Олександр Хомченко (пастор протестантської церкви "Слово життя" – УП). Він був учасником Революції гідності та молитовного марафону. Його катували, а коли відпустили, Олександр прийшов у мечеть, сказав, що я у "розстрільних списках" і що мені треба ховатися.
Я жив за адресою, яку ніхто не знав. Коли в батьківську хату приїхали дві автівки з озброєними людьми, вона була зачинена на великий амбарний замок. Сусіди, гарні люди, сказали, що я давно поїхав до Києва. Потім вони зателефонували мені.
Наступного ранку з Південного автовокзалу я першим рейсом відправився у вже звільнений на той момент Маріуполь.
На блокпосту в Оленівці у них ще не було тоді планшетів, тільки купа папірців із прізвищами людей, яких треба затримати. Мене витягли з автобуса, глянули паспорт, у якому я записаний як Ісмагілов Сергій. А в їхніх списках було моє духовне ім'я – Ісмагілов Саїд. Всі мене знали як муфтія на ім'я Саїд.
І ось той олень, який перевіряв документи, питає: "Ти хто?". На той момент я був ще викладачем в університеті, показав посвідчення, в якому я також Ісмагілов Сергій. "Ти Саїда знаєш?" – запитав він мене. Я сказав, що ні, що то, мабуть, якийсь однофамілець.
Мене пропустили.
У Донецьку в моєму колі спілкування були люди, які налаштовані патріотично. Звісно, ми не вірили регіональним ЗМІ, які транслювали те, що вигідно Партії регіонів та Януковичу, за якого огульно була більшість моїх земляків.
1 грудня 2013 року у нас мала відбутися нарада духовного управління в Луганській мечеті, де зібралися керівники громад з усієї України. Я звернувся до учасників зібрання, щоб вони підтримали текст із засудженням побиття студентів у столиці та політики Януковича, яка була направлена на віддалення від Європи. Більшість цей текст підтримали.
В день розстрілів в мене була запланована зустріч із представниками греко-католицької церкви, у яких був офіс саме на Інститутській, біля Національного банку. Я приїхав до столиці потягом, але ця зустріч, звісно, не відбулася. Проте я весь день був у вирі подій на Майдані, бачив вбитих, яких приносили в Михайлівський собор.
Після втечі Януковича я вже був свідком того, як у Донецьку розхитувала ситуацію РФ разом із місцевими проросійськими силами. Проукраїнські мітинги були дуже щирими, і я мав надію, що кремлівські сценарії не спрацюють.
На проросійські мітинги люди завозили людей, платили по 200 гривень. Там була така наркомансько-алкоголічна публіка з тим Губаревим, що все виглядало дуже бутафорно та кумедно.
Тоді мені здавалося, що все це несерйозно. Але коли місцеві чиновники, поліція, спецслужби дозволили цим люмпенам захоплювати адмінбудівлі, стало ясно, що ситуація важка.
Мотивовані та "тєрпіли"
Наявність зброї не дає гарантій перемоги. Сильніше за зброю – дух. Якщо немає хоробрості, спокою, впевненості, високих моральних якостей, жодна зброя не допоможе.
Іракська армія, наприклад, кидала гармати перед "ігілівцями", які наступали на пікапах, та тікала. Під час Шестиденної війни араби були дуже потужно запаковані радянською технікою, але це не допомогло їм виграти в Ізраїля. Окупанти на Харківщині в цю війну під час втечі теж кидали танки та безліч БК.
Високий моральний дух базується на різних речах. У когось мотивація патріотична, у інших – релігійна, духовна. Хтось мотивований прагненням до справедливості та покарання ворога. Хтось втратив дім, близьких або просто цивільне, спокійне життя.
У мене на цій війні багато власних мотивів. Головний полягає в тому, що мусульмани України не хочуть російської окупації. Росія не дружня, не толерантна до ісламу держава.
Ще з часів Івана Грозного мусульмани постійно зазнавали великих втрат саме від москалів. Грозний влаштував різню в Казані, наказав вбити всіх чоловіків та навіть хлопчиків. З того часу мусульман знищували. В Україні це наочно видно по історії кримських татар. Зараз москалі в окупованому Криму продовжують потужні репресії.
Мусульмани України точно знають, що з усіма нашими правами, свободами, релігійним життям, духовним відродженням буде покінчено, якщо сюди прийде Росія.
Знаєте, в донецькому лексиконі, жаргоні популярне не дуже красиве слово "тєрпіли". Більшість мусульман сучасної Росії – відверті "тєрпіли". Що б з ними не робили, як би не знищували їхню мову, культуру, релігію, вони просто все проковтнуть, будуть кріпаками, бурлаками, ким завгодно. Вони просто будуть тягнути ту баржу. Вони абсолютно не мають волі.
Відрізняються від цієї маси лише мусульмани Північного Кавказу, які постійно поставали проти рабства, зросійщення, знищення національної ідентичності. На Кавказі свідомість вища. В інших регіонах РФ страшне. Ми бачимо, що деякі татари, башкири в прагненні прислужитися Росії стали більшими москалями, ніж самі москалі.
В Татарстані заборонили викладати рідну мову як обов'язковий предмет у школах. Лише факультативно, один урок на тиждень. Що це, як не знущання над татарським народом? Що це, як не знищення рідної мови? І нічого! Ні-чо-го!
Абсолютні "тєрпіли". Їх асимілювали, позбавили всього свого та ще відправляють в Україну радісно воювати за тих, хто знищив їхню державність та ідентичність.
Переможці
Мені іноді здається, що до деяких людей досі не доходить, що у нас в країні страшна війна. Мене це дивує та обурює.
В чаті мого ЖЕКу люди по сто разів на день обговорюють, коли увімкнуть світло, чому немає води. В цей час всі ці хлопці, яких ми евакуюємо, отримують страшні поранення, щоб хтось сидів у тилу та скиглив, що у нього немає електрики? Це страшенно вкурвлює.
На фронті немає тепла, води, в кращому випадку є генератор. Багнюки по коліно в окопах. В цих умовах наші героїчні військові роблять все можливе й неможливе, щоб захистити життя в Україні.
Я намагався донести: якщо кожного дня вам на голову не падають ракети, це не означає, що війни вже немає. Вас багато разів попереджали, що ворог навмисно атакує і буде атакувати енергетичну інфраструктуру.
Всі ми маємо зрозуміти: Україна переможе виключно за рахунок нашої єдності, усвідомлення, хто ми, за що боремося. Дуже важливо, щоб після війни цей дух братерства, цінності демократичних свобод, моральних принципів залишився.
Примирення не може бути з колаборантами, які були за Росію, які працювали на неї на окупованих територіях. Вони мають покинути територію України, бути позбавленими громадянських прав: займати певні посади, обирати, бути обраними, формувати державну політику.
Після війни нам ще довго доведеться жити з тим, що ми подолали. У нас будуть великі моральні, етичні проблеми між тими, хто був на війні, та тими, хто пересидів у тилу або поїхав з країни, щоб повернутися потім. Головне, щоб ці протиріччя не стали приводом для внутрішніх конфліктів. Тому після перемоги нам потрібен національний діалог.
Треба розуміти, що не кожний чоловік може бути воїном. Це я точно знаю після того, як опинився на фронті. Буває навіть таке, що чоловік впевнений, що впорається, але коли попадає під обстріли, в нього починається паніка, гострий стрес. Він трясеться, плаче та нічого взагалі не може зробити.
Треба усвідомити: всі люди різні, не кожний може бути воїном. Але кожний з нас має допомагати Україні в міру своїх сил та можливостей.
В мене немає жодних сумнівів у нашій перемозі. Всім воїнам, захисникам та захисницям, волонтерам, тим, хто так чи інакше працює на Україну, хочу сказати, що перемога починається не зі зброї. Вона починається завжди в голові і серці.
Коли ти впевнений у собі та країні, коли розумієш, за що борешся, а не бідкаєшся на відсутність світла, ти вже переможець.
