Єпископ Никодим: Від окупації до свободи — про віру, служіння та відкриту Церкву
Священик Олег Горбовський
Трохи про нашого співрозмовника:
Єпископ Херсонський і Таврійський Никодим Кулигін (ПЦУ) народився у 1968 році в місті Олешки на Херсонщині в сім’ї військовослужбовця. У 1986 році вступив до Московського фізико-технічного інституту, який закінчив у 1992 році з червоним дипломом. Однак, усвідомлено обрав церковний шлях як головний вибір свого життя.
Після завершення навчання в МФТІ повернувся на рідну Херсонщину, де виконував послух іподиякона у тоді ще єпископа Херсонського і Таврійського Іларіона Шукала.
У 1993 році був висвячений на диякона, а в 1994 році – на священника. У 1997 році здобув диплом Київської духовної семінарії. У Херсонській єпархії очолював канцелярію та працював секретарем. З 1997 року перебував у клірі Донецької єпархії УПЦ, де служив у кафедральному соборі, обіймав посаду завідувача канцелярії та був особистим секретарем митрополита Іларіона Шукала.
У 2005 році повернувся до Херсонської єпархії, де з 2007 року до початку 2019 року служив у Свято-Духівському кафедральному соборі УПЦ. Певний час виконував обов’язки речника митрополита Херсонського і Таврійського Іоана Сіопка.
Єпископ Никодим став першим священником УПЦ на Херсонщині, який доєднався до Православної Церкви України. Він також перший колишній клірик УПЦ, висвячений у єпископа ПЦУ, і перший єпархіальний єпископ, висвячений після Об’єднавчого собору.
У непростий період окупації єпископ Никодим тричі намагався виїхати з Олешок до Херсона, пережив підрив Каховського водосховища, його будинок було затоплено. Усвідомлюючи складні прифронтові умови, в яких владика Никодим нині здійснює своє служіння в Херсоні, ми висловлюємо йому глибоку вдячність за можливість поділитися цим інтерв’ю-рефлексією.
– Владико, знаю, що Ви є прикладом наслідування для багатьох людей. Скажіть, будь ласка, звідки Ви берете силу для служіння? Ви прослужили, якщо не помиляюсь, півтора роки в окупації, перебуваючи в окупованих Херсоні та Олешках, наразі вже другий рік керуєте Херсонською єпархією, знаходячись весь час під постійними обстрілами та не полишаєте ввірену вам паству Херсонщини. Ви відчуваєте в собі якусь особливу силу, бо не кожен зможе повторити те, що Ви пережили та звершувати служіння зараз в таких важких умовах?
– «Не нам, Господи, не нам, – Твоєму імені дай славу заради милості Твоєї і правди Твоєї»,–- у новому перекладі Українського Біблійного товариства це перший вірш 115 псалма. Краще розповім про свій досвід, а не приклад. Я такий, який є. Внутрішню рівновагу, відчуття свободи й мир із собою знаходжу, коли можу діяти за покликом серця, за своїми переконаннями. Це мене мотивує і дає сили. Коли необхідно, то й для напруження та боротьби, щоб відстоювати своє право на такий особистий привілей.
Служу в сані Богу й Церкві за покликанням. За ці понад тридцять років зрозумів, що Господь, покликавши до служіння, дає для служіння й сили.
Так, 508 днів мого життя – під російською окупацією. Ще раніше для мене російська окупація була серед тих жахіть, які ні в якому разі не повинні зі мною трапитися. Я не міг і не хотів бути до цього готовим.
З перших годин нас окупували. Відчуття нереальності, ступор. Не виходить щось планувати. Наприклад: поки залишатися, чи вже тікати. Втікати мені було соромно, коли паства залишається серед цього горя. Якщо Церква з народом, то не тільки тоді, коли все добре.
Новини про відсіч ворогу з боку ЗСУ пригасили панічний настрій. Довірився Божому Промислу, і увійшов у темний лабіринт окупації довжиною в 508 днів.
Більша частина наших кліриків теж залишалися з паствою і продовжували, хто скільки міг, служити. Моя присутність була для них важливою. Ми спілкувалися, разом це переживали, мої побажання чи поради не звучали лозунгами з вуст людини, яка не знає, про що каже.
В рідних Олешках регулярно відправляв богослужіння, для людей там теж була важлива моя присутність.
Знання, що роблю щось важливе для людей перед Богом, давало відчуття сенсу моїй присутності, полегшувало тягар думок про власну небезпеку.
11 листопада 2022 року звільнили Херсон. Очікували швидкого звільнення Лівого берега, але так не сталося.
Ставало все більш очевидним, що недовго мені там залишатися без сумних наслідків. Залишати парафіян в Олешках, з якими стільки разом пережили, було боляче. І вже треба було повертатися до архієрейських обов’язків у звільненому Херсоні. Там, де моя кафедра.
На фоні розмов про скорий прихід наших на Лівий берег було непросто спланувати час повернення до Херсона. Боявся варіанту, що виїду з Олешок, на кордоні з росією знову не пропустять, як вже було, наші зайдуть в Олешки, і залишуся відрізаний з обох боків на все ще окупованій території.
Багатогодинні допити поклали роздумам край. Поки їх не осінило, що я не штатний херсонський клірик, який заміняє в Олешках настоятеля, треба бігом тікати. Божою милістю вибралися. На кордоні з Естонією – кінець перебування в окупації і свобода…
В Херсон повернувся з тих самих міркувань, з яких був під час окупації на Херсонщині. Тут не тільки зона бойових дій. Тут моя єпархія, паства, наші клірики. Допоки Господь дає можливість, служу. Не стане такої можливості – Господь далі управить.
– Можливо, Ви в житті отримали особливий релігійний досвід, тому що відчувається в собі вміння знаходити спільну мову з людьми різних поглядів та вподобань. Що для Вас найбільш цінне, якими Ви принципами користуєтесь в житті?
– Особистий духовний досвід є в кожної людини, яка в душі усвідомлює свої стосунки з Богом. «…Переможцеві дам потаємної манни, і дам йому білий камінь, і на камені написане нове ім’я, якого ніхто не знає, – тільки той, хто отримує» (Об’явлення (Апокаліпсис), 2:17). Особливе ім’я, яке визначає сокровенне між Богом і людиною. І також відображає особливий релігійний досвід цієї людини.
Мій робочий принцип: працюй, де ти є, з тим, що є. Спілкуватись треба з усіма, кого Господь посилає. Мені допомагає моя здатність відчувати людей, мій звичай – акуратно і з повагою до них ставитися. У спілкуванні я ціную не дипломатичність, а щирість і справжність. Які не треба плутати з хамством чи вульгарністю.
Для мене в житті важливі і цінні Бог, Церква, родина, Україна, людська особистість, прояви гармонії Богом створеного світу, прояви людських чеснот, талантів, гідності – якщо коротко. В розумних межах не відкидаю і матеріальний комфорт, але вже після всього переліченого.
Я задоволений, коли в мене виходить з іншими поступати так, як хотів би, щоб поступали зі мною. Мені ближча роль адвоката, а не прокурора.
З тими, хто топче людську гідність, проявляє фальш, непорядність, спільну мову я шукати не стану. Або, коли людське ставлення сприймають за слабкість, спочатку спостерігаю, потім перестаю церемонитись. Пошук спільної мови має свої межі. Для мене вони визначаються моїми принципами й цінностями.
– Владика Никодим, як Ви розумієте словосполучення «відкрита Церква», що для Вас означає «відкрита Церква», чи можна побачити «відкриту Церкву» на прикладі Херсонської єпархії ПЦУ?
– Християнська віра тримається на Божественному одкровенні: «Не називаю вас більше рабами, бо раб не знає, що робить його пан, вас же назвав Я друзями, оскільки сказав вам усе, що почув від Мого Отця» (Ін.15:15).
Відкритість властива Христовій Церкві. Церкві в розумінні найтіснішого благодатного союзу між живим Богом і людиною, яка є стовп і підвалина істини.
«Бога ніхто ніколи не бачив, та Єдинородний Син, Який у лоні Отця, – Він явив Його» (Ін.1:18), – Церква, в центрі якої Христос, не може не бути відкритою.
Якщо йдеться про Церкву як організацію чи конфесію, не забуваймо, що Бог Святий, а ми, люди, недосконалі.
Ніхто не може закрити Церкву для людини, крім самої людини. Ключ, на який закрито, знаходиться з нашого боку дверей. Коли забуваємо, що наріжним каменем Церкви є Христос, теж починаємо затуляти собою вхід до Церкви для тих, хто б міг увійти: «Горе ж вам, книжники та фарисеї, лицеміри, тому що ви зачиняєте Царство Небесне перед людьми: і самі не входите, і тим, які йдуть, не дозволяєте ввійти» (Мф.23:13).
Церковне життя включає в себе життя кожного з нас в Церкві. Будувати відкриту Церкву слід починати з себе. Для цього необхідні власний досвід церковного життя, покаяння, як переміна пріоритетів з земного на небесне, розуміння людської немочі власної і чужої з надією на Божу допомогу. Щоб не збудувати пародію, яка відображатиме на собі всі наші внутрішні вади і викривлені смаки.
Не заперечую важливості системного фактору, але не він є вирішальним. Не знаю, наскільки сприяв особистому духовному зростанню Синодальний період з усіма його особливостями в російській імперії. Досі маємо не найкращі наслідки. Але, мало хто заперечуватиме, що преподобний Серафим Саровський, який тоді жив, чудово відповідає ідеї відкритої Церкви. Він не грав у футбол зі студентами, не брав участі у флешмобах, не намагався бути модерним. Він просто був самим собою, всім серцем любив Бога і ближнього.
Відкидання церковних традицій на власний розсуд не зробить із закритої Церкви відкриту. Ревізія має бути розумною. Традиції виникають, змінюються, зникають впродовж життя Церкви в часі і просторі. Я б порівняв традиції зі стінами і простінками в будівлі, які структурують простір для життя. Їх можна розумно перебудовувати під потреби часу, а можна бездумно сунути, валяти. Так колись будівля завалиться, або стане аварійною. І не буде що відкривати.
Не модернізація сприяє відкритості Церкви, а осучаснення. Яке має продовжити і примножити живий Церковний досвід попередніх поколінь. Щоб через проповідь, богослужіння, церковне служіння нашим сучасникам було легше наблизитися до Бога. Тут нам на поміч щирість, небайдужість, самоосвіта, власний досвід церковного життя, відкритість до людей навколо нас. І, головне, Божа допомога.
Хочеш будувати відкриту Церкви, готуйся до важкої кропіткої праці й набирайся терпіння.
Все це стосується і Херсонської єпархії. За час мого перебування в сані, зокрема за п’ять останніх років архієрейського служіння, був час подумати над цими питаннями. Для мене Церква ніколи не була музеєм під відкритим небом. Аргументи про непорушність традицій не робили для мене зрозумілими використання старого стилю чи штучної церковно-слов’янської мови за богослужінням. Бо це все не додає усвідомленості живим стосункам з Творцем. Віра має увійти в наше повсякденне життя, з нашою мовою і нашим часом. Як і Господь втілився серед нас, а не чекав, коли ми зуміємо доскочити до Неба.
– Як змінилась Херсонська єпархія з часів перед повномасштабним вторгненням дотепер? Чи є якийсь зв’язок з кимось з Вашої пастви, хто залишився в окупації, який настрій духовенства та мирян обох частин Херсонської єпархії: тимчасово окупованої та підконтрольної?
Херсонщина сповна відчула на собі наслідки російської агресії. Окупація, катівні, терор, зґвалтування й пограбування, руйнування, обстріли, ракети, бомби, снаряди, дрони – буквально все. Разом з Херсонщиною сповна на собі відчула наслідки війни і наша єпархія.
Під час окупації Херсона понад половину кліру єпархії залишалися на місці служіння. Інші виїхали. Коли окупантів відкинули з Правого берега, вони почали з Лівого жорстоко обстрілювати мирне населення на звільнених територіях. У прибережній смузі правобережжя фактично неможливо жити й служити. Є поруйновані й спалені храми. Наприклад, в Зміївці на Бериславщині храм з багатою історією після кількох обстрілів, під час останнього був спалений вщент. В Херсоні деякі храми закриті через небезпеку. Через це все після деокупації правого берега ще частина священників була змушена виїхати.
Кількість населення в Херсоні і деокупованій частині області скоротилася в рази. На окупованому лівобережжі області людей виїхало ще більше.
З зони окупації виїхали майже всі наші священники. Є ті, з ким втрачений зв’язок. Один залишився, з ним зв’язок утруднений. Півтора роки пройшло, як йому заборонили в храмі служити. Але він якось виконує пастирське служіння, наскільки це можливо. Йому дуже важко.
На Лівому березі Херсонщини люди сильно потерпають від окупації. В обох частинах Херсонщини люди чекають на звільнення Лівого берега й завершення цього пекла. З Лівого берега розповідають акуратно, бояться прослуховування. Я знаю, через що вони зараз там проходять і як це все переживають.
– Ви єдиний єпископ ПЦУ (може помиляюсь), котрий практикує читання молитов Євхаристійного канону вголос. Розкажіть, будь ласка, про цю практику.
В Херсонській єпархії цій традиції чверть століття. Вона започаткована за керування єпархією архієпископа Даміана Замараєва. Я всіляко її підтримую. Надіюсь, вона поступово стане традицією для всієї нашої Помісної Церкви.
Ця традиція важлива для євхаристійного відродження, якого Церква потребує. В мене своя особиста історія усвідомлення в цій царині. До приєднання до Помісної Української Православної Церкви з набуттям нею Томосу, будучи кліриком Свято-Духівського кафедрального собору в Херсоні, я наполегливо працював над тим, щоб там, і в інших храмах тієї єпархії, люди регулярно причащалися. У єпархіальній газеті, яку роками випускав, постійно давав матеріал авторитетних духовних авторів про те, що причащатися за Божественною літургією, за якою ти присутній, є церковною нормою. Все інше нормою не є. Також на сповіді пояснював церковним людям, що в неділю було б добре причащатися. Все це потребувало зусиль і терпіння. Поступово в соборі за ранньою і пізньою недільною літургією стало далеко за сотню причасників на кожній.
Частина цих зусиль полягала в тому, щоб люди почали масово причащатися на Паску. Під час оголошень за богослужінням брав на себе ініціативу, яку начальство не заперечувало, і повідомляв, що хто причащався на Вербну, то нехай йде без сповіді, якщо все гаразд, і на Великий Четвер, і в Велику Суботу, і на Паску. А хто причащався на Паску, то і весь Світлий Тиждень. Подібне було на Різдво і Святки. Поступово послаблювали стереотипи, пов’язані з жорсткою прив’язкою сповіді до кожного причастя, стереотипи щодо постування, молитовного правила. Людям десятиліттями тлумачили, щоб кілька днів постували перед причастям. А як тоді бути на Світлій Седмиці? На Святки? Як причащатися щонеділі, якщо мусиш три дні постувати, а ще середа, п’ятниця щотижня. Всі ці обмеження стосувалися ситуацій, коли люди раз на рік причащалися. Доводилося пояснювати суть підготовки до причастя. Постійні парафіяни намагаються правил дотримуватися і їм нелегко відразу перелаштуватися. Вони все розуміли, їм подобалося те, що вони чули, відчували в цьому правду. Але якийсь час коливалися, подолання стереотипів вимагає часу. Сам через це проходив.
З собору ситуація поширилася і на інші храми. За допомогою архієрея працювали зі священниками, які за старою звичкою обмежували людям доступ на Великдень до Чаші. Через пару років вони вже самі людей закликали причащатися у Великдень і все стало на свої місця.
Мріяв, що колись в храмах почнуть вголос читати Євхаристійний канон, як належить. Там мені цього робити не дозволяли. То я читав собі впівголоса, наче б то для того, щоб хор чув, коли вступати чи завершувати. Така моя особиста передісторія в цьому питанні.
Тут я потрапив в свою стихію. Вважаю цю нашу єпархіальну традицію одним з найцінніших духовних надбань. Коли люди чують молитви Євхаристійного канону, дійсно відбувається спогад Хресної живоносної смерті Христа, і Його Воскресіння. Як не відгукнутися на слова: «Прийміть, споживайте…», – коли вислухав Євхаристійну молитву в каноні? Це спонукає до свідомої участі в Євхаристії через причащання.
В храмі в Олешках, де служив під час окупації, до мене ця традиція не практикувалася. Можливо, хтось до війни колись відвідував Стрітенський собор, чи інші храми нашої єпархії. За кілька служб з відкритим Євхаристійним каноном і роз’ясненнями після служби про нормальність причащання за літургією, переважна більшість людей в храмі почали щоразу причащатися. Храм наповнився людьми, які свідомо брали участь в літургії.
Під час ковідної історії було помітно, що євхаристійні громади, де люди на літургії причащаються, а не стоять, як на молебні, не відчули падіння відвідуваності. Там, де трималися «традиційного» порядку, падіння місцями було катастрофічним. Логічно, просто помолитися можна і вдома, навіть біля телевізора.
Щодо нелогічності не причащатися за літургією, скажу так. Чи піде хто помолитися про своє на чиїсь хрестини або вінчання, до яких не має відношення? Теж служба, теж священник щось читає. Але, виглядало б дещо дивно. Так само і на літургії, яка передбачає причащання, з яким пов’язані всі її молитви. Це не молебень. Це спомин Христа, Його Смерті і Воскресіння, за Його Заповіддю. Неправильно молитися на літургії тільки за своє приватне, не звертаючи уваги на суть богослужіння.
Зі свого досвіду читання вголос Євхаристійного канону скажу важливу річ: читати слід виразно, усвідомлено, уважно, відчуваючи, що ти є предстоятелем і устами громади у цьому молитовному зібранні перед Лицем Божим і перед людьми. Якщо намагатися просто вичитати, відбудеться профанація і велика шкода. Але це стосується будь-якого богослужіння.
– Ви приймали участь в проукраїнському мітингу в окупованих Олешках, бачив світлини, де Ви в рясі звертались на мітингу до людей. Пам’ятаєте той день? Скажіть, чи може бути священнослужитель людиною аполітичною, як він має вибудовувати відносини з владою, коли йдеться вже не про окупаційну, а законну владу?
– Це була бурхлива людська ріка з українськими прапорами, аж повітря здригалося. На чолі процесії – високо піднятий хрест, який ми взяли в храмі, і великий державний прапор. Жителі Олешок прийшли за покликом серця, щоб сказати росії – НІ! Це варто було бачити.
Велике значення цього мітингу полягало в тому, що кожний з присутніх олешківців і олешківчанок при цій зустрічі впевнилися, що місто реально українське і проукраїнське. Проросійських – маргінальна меншість. Разом з тогочасними херсонськими акціями мирного протесту, і подібними по області, це являло очевидність, що для мешканців Херсонщини російські окупанти – чужі зайди, вороги.
Ні тоді, ні пізніше, я безпекою не легковажив. Просто, Господь давав відчуття, коли дорога для мене відкрита, коли слід піти в тінь. Прислухався серцем і розумом до того, що навколо, орієнтувався радше інтуїтивно, ніж раціонально. Мої стосунки з Богом, погляди, ідеали, почуття обов’язку слугували мені внутрішнім орієнтиром. Наче в серфінгу. Серед розбурханого житейського моря стараєшся бути над хвилею і ловити її енергію. Страх тут аналогічний тому, як упасти й почати тонути.
Чи може священнослужитель бути аполітичним? Слово «політика» може означати різне. Уявіть схіархімандрита на Афоні. Це ж нормально, якщо він тримається подалі від політичної метушні? Для того він пішов на Афон і прийняв схиму. Значить, може.
А ось, наприклад, клірик несе служіння в місті чи селі, має паспорт громадянина, є частиною народу, серед якого живе. Як громадянин має особисті погляди і право голосу. Розуміє, як і чим живуть люди навколо нього. Виходячи зі свого служіння, поглядів, налагоджує стосунки з людьми, просуває своє бачення окремих питань. Будує свою особисту взаємодію з людьми. Це вже політика, чи ще ні?
Давайте далі обмежимо обговорення політикою, яку розуміють як сферу владних відносин для досягнення певних ідеологічних цілей і реалізації інтересів окремих груп суспільства. І участі чи неучасті православного духовенства в такій політиці.
Особисті вподобання священнослужителя, в тому числі політичні, не повинні обмежувати універсальності його служіння. Не треба їх тягти з собою у вівтар чи на амвон. Він служитель Христа для всіх, хто до нього прийшов, а не тільки для політичних однодумців. Апостол Павло намагався бути всім для всіх, щоб спасти, принаймні, деяких.
Від священнослужителя очікують не політінформації з амвону. Найперше від нього очікують допомоги в примиренні з Богом, а не обмежених рефлексій щодо боротьби за владу і шляхів реалізації земних вигод окремих груп суспільства.
Політичні теми нормальні для приватної бесіди, якщо співбесідник не заперечує. А з амвону політичну агітацію забороняє закон. І правильно, що забороняє.
Говорити про ту чи іншу політичну проблему на проповіді доречно тоді, коли це допоможе людям подивитись на неї в перспективі Євангелія і моралі. Щоразу, коли кортить щось політичне сказати з амвону, слід спочатку самому собі пояснити, до чого тут Христос і Євангеліє.
Священнослужитель має бути над політикою, щоб бути у сильній позиції. Хоче підмочити репутацію – нехай влізе в політику, яка його потім виверне навиворіт перед усім народом, а сам він збагне про це лише згодом.
У релігії і політики різне призначення. Політика – не про вічне спасіння людини у Христі. Не про есхатологічний вимір, коли буде нове небо і нова земля, коли все старе мине. Як тільки універсалізм релігії звужуємо до земного, отримуємо антихристиянське, нецерковне, порочне. Маєте яскравий приклад нинішньої РПЦ, в ньому найкраща відповідь на всі подібні питання.
Церква – не політичний рух, не громадська організація, не ідеологічна структура, не служба соціального забезпечення. Тому відсутність цих служінь для священнослужителя не є критичною. Що тоді є критично необхідним в церковній діяльності священнослужителя?
Для себе я сформував простий триєдиний критерій: Євангеліє, Євхаристія, Побожність. Іншими словами: проповідь, богослужіння, душпастирство. Чи ще іншими словами: Христос, освячуюча благодать Святого Духа через Таїнства, примирення людини з Богом. Через проповідь, священник має вести людину до Христа, через богослужіння і Таїнства Церковні відкривати людині благодатне джерело освячення, щоб внаслідок цього людина могла духовно і морально зростати.
Люди до служителя Церкви приходять за цим. Інше можна знайти в інших місцях.
Якщо бракуватиме хоч одного з цих трьох елементів, життя церковної громади не буде повноцінним. Ніякі гуманітарні місії чи патріотичні акції, громадська активність цього не компенсують. Якщо є ця повнота, викладена в запропонованому критерії, то все, що служитель Церкви і громада роблять додатково, робить їхню місію більш виразною і успішною.
Щодо стосунків з владою, найперша порада, яка спадає на думку: не ставати їхньою прислугою. Добре, якщо є конструктив і взаємоповага. Спільні церковно-державні чи церковно-громадські проєкти бувають цікавими і корисними. Якщо вони передбачають суспільну користь, в тому числі для Церкви, і не зводяться лише до особистої користі для окремого священнослужителя.
Стосунки з владою – не панацея. Щоразу за недільною літургією співаємо слова псалма: не надійтеся на князів і синів людських, в них нема спасіння. А ще, вже не пам’ятаю автора цих слів: «Церква не може дозволити собі бути вдовою кожні п’ять років».
Нехай влада виконує свої земні обов’язки, а ми – свої церковні. Кожний нехай робить своє в своїх законних рамках і не заважає іншому. Якщо влада виходить за межі своїх повноважень – Церква нехай свідчить про моральну й духовну неправоту, і підтримує правду. Якщо церковники порушують належне їм, нехай влада їх ставить на місце.
Чи втягує патріотизм Церкву в політику? Ні. Любов до Батьківщини – серед універсальних людських цінностей. Як віра, сім’я, справедливість та інші подібні. Незалежна держава – запорука свободи і процвітання рідного народу та Батьківщини. Це Божий дар, який маємо плекати. Політика може звертатися до цінностей. Але неправильно зводити патріотизм чи державність до політики та ідеології. Люди боронять ціною життя Батьківщину, а не політиків.
Мені припали до душі слова нашого Предстоятеля, Блаженнійшого Митрополита Київського і всієї України Епіфанія, що ми є державницькою, а не державною Церквою. Різниця в тому, що державна Церква – про політику, державницька Церква – про ідеали.
– Розкажіть про Ваше керування єпархією: в період окупації та про керування єпархією зараз, знаходячись під постійними обстрілами.
– В період окупації я проживав і служив в Олешках, що дозволяло залишатися в тіні. Були лише кілька коротких поїздок до Херсона.
Допомогло й те, що тоді в єпархії, яка в канонічній єдності з моспатріархією, в росіян справи йшли не дуже вдало. Група священиків-колаборантів почали планувати, хто стане новим архієреєм, хто собі який храм відіжме. Почали клепати доноси на своїх співбратів, яких вважали проукраїнськими. Сталися обшуки у «канонічних», на яких донесли. Мені з Києва пересилали копію листа зі списком «неблагонадійних», щоб я міг попередити наших священників, якщо вони в списку є. Слава Богу, там не було жодного з наших, так серйозно вони погризлися всередині.
У мої приїзди в Херсон були і хіротонії, святкування дат. У 2022 році на День Святого Духа з’їздив на виїзд в одну з парафій в Скадовському районі. Було страшно, але священник з тієї парафії сказав, що можна проїхати. В Олешках люди за межами громади мене сприймали як того, хто просто заміняє настоятеля, котрий виїхав через сімейні обставини. Якось прийшли до храму росгвардійці, які шукали настоятеля й розпитували, де його дім. З розмови зрозуміли, що я архієрей: «Отлично, на ловца и зверь бежит». Тиснули, грубили, казали, що скоро прийдуть в гості. Чи завдяки їхнім ротаціям, чи якось ще, Господь вберіг. Адреси настоятеля їм не сказав, зумів викрутитися. Питали, які наші храми на території Херсонщини. Зрозумів, що вони знають небагато, то й назвав пару, про які вони, як я зрозумів, вже знали.
Лише пару місяців було тихо, але наші вже верталися з боку Миколаєва, і лінія фронту наблизилася знову до нас. Перед службою, або під час неї бувало так гучно, що двигтіла земля. Люди приходили, і немало, навіть в такі дні.
В серпні фсб-шники таки влаштували «гастролі» по храмах нашої єпархії. Ті, в кого вони побували, розповіли, до чого готуватися. Одного дня і мене запросили на зустріч. Сказав, що боюся їхати в Херсон по мосту. Вже були влучання хаймерсами. Сказали самі приїдуть, куди запропоную в Олешках. Вирішив, нехай буде в парку біля лікарні, біля вічного вогню, на очах у людей. Вони зондували настрій, плани на майбутнє, якщо «тут будет россия». Сказав, яке буде благословення Предстоятеля, так і вчиню. Їх тоді це влаштувало. Була вже середина серпня, міст регулярно бомбили, продовження, видно, відклали на потім.
З нашим духовенством на місці, і тими, хто виїхав на підконтрольну чи закордон, ми були на зв’язку. Обмінювалися інформацією, радилися, як краще. Видавав необхідні укази, розпорядження, які надсилав через WhatsApp чи Messenger. Щось постив у соцмережах, як маячок, що живий і тримаюся. Були регулярно на зв’язку з Предстоятелем, я вдячний йому за моральну і всіляку підтримку.
Коли звільнили Херсон, і опинився замкненим в окупації, продовжував керувати дистанційно.
В Херсоні нині, так, під вибухами і обстрілами. Не знаєш, що буде через хвилину. Зараз через скиди з дронів не в усіх районах Херсона можна служити. Багато священників до кращих часів виїхали. Час від часу спілкуємось. Разом з діючими в нас священниками вирішуємо проблеми в кожному окремому місці. Місцями виручають капелани. Їм є де послужити, а нам, ким забезпечити хоча б на якийсь час людей богослужінням.
Працюємо, де потрібно, з документацією, як можемо забезпечуємо в цих умовах життєдіяльність єпархії. Сам собі завканцелярією, прессекретар, водій. Добре, що я це вмію. Ця рутина забирає багато часу і вимотує. Майже щодня якісь проблеми, про матеріальні ресурси промовчу, щоб не розплакатись, що теж дуже обмежує діяльність. Все складно, але, тримаємось тут разом, намагаємось забезпечити людей тим, чого вони найперше чекають від Церкви: проповіддю, богослужінням, пастирською діяльністю. А по мірі можливостей – всім іншим.
– Зараз можна побачити сутички між православними біля храмових будівель. Хто несе відповідальність за ці конфлікти, чи можна якось цього уникнути?
– Свою думку щодо винних скажу далі. А от відповідальність за це зазвичай в нас ніхто не несе. Коли держава втрачає свою монополію на насильство і питання вирішуються через народні бунти з погромами, це дуже неприємна ознака.
Винна незрозуміла державна політика в області регулювання релігійного життя. Це триває більше тридцяти років. Винні політикани, які часто грають церковні питання в своїх інтересах.
Згадаймо бійки греко-католиків з православними у 1990-ті, «тітушок», які роками з радістю віджимали на користь УПЦ-МП храми за першої можливості. І не давали парафіянам реалізувати законне право на самовизначення, тримаючи силою в РПЦвУ як кріпаків. Хто за це відповів?
Тепер події на фоні людожерських заяв т. з. патріарха Кирила Гундяєва, який є патріархом для УПЦ (РПЦвУ). Відкинемо в бік маячню про їхню незалежність від МП і Гундяєва, бо для всього православного світу вони частина РПЦ на українській території. В іншому статусі їх ніхто не визнає. Історія з їхніми колаборантами на різних рівнях, нездатність однозначно висловити свою позицію щодо питань, через які сьогодні десятки тисяч українців загинуло. Не завжди зрозуміла реакція влади на місцях. В результаті люди вчиняють бунти у вигляді бійок. Намагаються досягти правди ось так, бо не вірять, що це можливо вирішити за законом.
Не виправдовую мордобої біля храмів, лише кажу, що ці прикрі випадки мають системну причину. Ніколи не чув від жодного з наших архієреїв підбурювань, чи щось про бажаність силових методів. Натомість, можу повідати цікаву історію, як свого часу митрополит Іларіон Шукало, з якого нещодавно мало не зліпили мученика за Україну, організував садистське побоїще патріарху Філарету під час його візиту до Маріуполя і в Донецьк.
Уявімо таке. Розлючений натовп, висловлює в цілому справедливі вимоги. Їх не чують. Приходять до мене, архієрея, заявляючи бажання про перехід. Моя перша реакція: проведіть збори, подайте документи на реєстрацію, щоб все було законно. Якщо при цьому виникають якісь незрозумілі для людей перешкоди, може статися бійка. Я, звісно, щиро скажу, що так неправильно. Чи дослухаються до мене доведені до бунту люди? Присутні при цьому священники, які почули від людей зрозуміле обурення, на боці народу і з народом. Мені що, піти замість чиновників законність встановити?
Далі, ось вони відстояли в такий спосіб свою правду. Приходять, і кажуть, хочемо приєднатися до Вашої єпархії. Якщо з документами все гаразд, мені їх що, покарати і прогнати? А може, все це й не їхня провина?
Можна цього уникнути. Якщо буде нормально працювати державна система, як-то суди, правоохоронні органи. Якщо держава нарешті визначиться, що вона намагається досягти своєю політикою в релігійній царині. Щось мені підказує, такі сприятливі умови настануть не наступного тижня.
Коли чую, що то ПЦУ така войовнича і проблемна, в моєму розумінні це або свідома маніпуляція, або не варта уваги маячня.
– Невеличке питання адресоване Вам від ГО «Софійське братство»: що Ви чули за це об’єднання і чи підтримуєте такі ініціативи?
– Наскільки розумію, Софійське братство декларує відданість діалогу серед православних в Україні. Гарна мета, я теж за діалог і єдність. Завжди був, ще до приєднання до ПЦУ.
Для діалогу потрібна готовність другої сторони, якої я не бачу. Таке враження, що та друга сторона ніяк не всядеться, і поводиться, як принцеса на горошині. Їхня структура всі роки Незалежності фактично протидіяла єдності і мотивувалася темою розколу, замість проповіді єдності у Христі. І досі вони тримаються цієї лінії, за винятком окремих своїх кліриків.
Як колишній священнослужитель УПЦ (РПЦвУ), що приєднався до Томоса і ПЦУ, досі не бачу жодної зрозумілої причини, чому не шукати єдності на платформі ПЦУ. Вони довго людей зомбували про нашу неканонічність? На то є покаяння. Про особливі статуси й шляхи нехай без мене дискутують, не бачу в тому сенсу.
Учасників цього братства поважаю. Щодо моєї підтримки, говорити рано.
– Як живе підконтрольна Херсонщина зараз? З якими проблемами стикаються жителі підконтрольної частини Херсонщини, чи вдається Херсонській єпархії в таких важких умовах здійснювати соціальну місію?
– Підконтрольна Херсонщина живе в умовах активних бойових дій. Думаю, для тих, хто розуміє, що це означає, і має хоч якийсь досвід з цього приводу, цим все сказано. Хто не розуміє, це все одно, що розповідати жителю Аляски, який ніколи не покидав своєї території, про чудовий запах конвалій.
Щодо соціальної місії Херсонської єпархії: вона здійснюється. Соціальну місію єпархії я б не звужував до рамок єпархіального управління, чи окремих парафій. Наша єпархія, це і Управління з архієреєм, і парафії, і парафіяни, які на Херсонщині багато займаються цією роботою. Єпархія складається не тільки з кліру. Добре, коли цією роботою фахово займаються досвідчені люди.
Буває дивно чути від держслужбовців в якості компліменту, як добре, що ми займаємось цією роботою, а не тільки махаємо кадилом. Звучить кумедно, бо єпархія не є відділенням соцзахисту, священники не повинні і не зможуть собою замінити волонтерів. Часто волонтери – наші парафіяни. Так само, як волонтери не можуть замінити священника, і до держслужбовця ніхто не прийде відслужити панахиду, тому що держслужбовець не той, хто «махає кадилом».
В усьому іншому, які умови, така і соціальна місія. Якщо хтось ззовні надає допомогу, стараємось розподілити. Область схожа на руїну, люди бідні, священники, які залишаються з людьми, щоб проводити богослужіння, ледь жевріють, і надихає їх в цих екстремальних умовах здебільшого моральна винагорода.
– Чи втомились Ви особисто від війни, чи можна зараз поступитись своїми територіями з тим, щоб нас прийняли в НАТО? Чи є у Вас слово розради для своєї пастви, для жителів Херсонщини по ту сторону Дніпра – в тимчасовій окупації?
– Війна морально і фізично виснажує. Людина до війни адаптується, це вимагає внутрішньої мобілізації і надзусиль. Як може війна не втомлювати?
Але ця втома не є приводом поступитися агресору. Ми терпимо цю втому, напружуємо сили, робимо все можливе, щоб не поступитися. Ми втомлені, але вільні. Нам є що втрачати.
Поступитися територіями за обіцянки про НАТО? Обіцянки-цяцянки, а дурному в радість – стара українська мудрість! Якщо ми продемонструємо таку недалекість, наші шанси на НАТО будуть ще менші, навіщо їм такі? Я вважаю дурнями не нас, а тих, хто давав нам три дні, і тепер лізуть з такими пропозиціями.
Найбільша «втома» від війни помітна в тих, хто ще серйозно не пережив її жахів, трагічних втрат, які не заглянули в пащу безодні.
Важко підібрати слова розради людям під окупацією на лівобережній Херсонщині. Мене теж намагалися телефоном розрадити. Я слухав з вдячністю, і, одночасно, з болем. Більшість тут не уявляють, що переживають там. Але вони тримаються. Тому, як і раніше, я б сказав їм: там де ви – там Україна, там де не вмерла ваша надія – ворог вже програв. Ми разом з вами, ми вас любимо, і без вас нам погано. Ми не можемо бути щасливими, поки ви страждаєте. Колись разом, за кращих часів, будемо згадувати ці дні як минуле, яке нас змінило і зробило сильнішими, навчило, що Бог є не в силі, а в правді. Робімо все від нас залежне, а далі, Господь доповнить Своєю допомогою наші зусилля.
