Бельгійська молитва за Україну: пам’яті Артема Димида
Ганна Твердохліб
Загалом Церква Успіння Пресвятої Богородиці служить українцям вже понад 80 років. "Після Другої світової війни люди з України, котрі не могли повернутися додому через жорстокі розправи з боку радянських окупантів, заснували цю церкву у Бельгії як духовний осередок місцевого українства", - розповів Голосу Америки місцевий священник.
Свого часу тут служив добре відомий серед емігрантів Бельгії отець Іван Кіт, який завжди закликав прихожан "шанувати свій український рід і не губити його на чужині" та допомагати з-за кордону людям в Україні, "яких окупаційна радянська влада позбавила можливості свобідно виявляти й зберігати свою національну ідентичність".
Традицію щоденної молитви у Шарлеруа у 2022 році розпочав уродженець цього міста, священник Української греко-католицької церкви (УГКЦ), протоієрей Михайло Димид.
Перший ректор відновленої Львівської Богословської Академії (нині Український католицький університет (УКУ), капелан Майдану, він разом з дружиною, українською іконописицею Іванкою Крип’якевич-Димид, виховали п'ятеро дітей.
Старший із їхніх синів та похресник о. Іван Кота, Артемій Димид, влітку 2022 року не доживши кількох днів до 27-го дня народження, віддав своє життя, захищаючи Україну від російської агресії.
З 7-річного віку Артем був пластуном, потім студентом УКУ, мандрівником, захоплювався парашутним та іншими екстремальними видами спорту, відвідав понад 50 країн світу, був активним учасником Революції гідності, 2014 року зразу з Майдану він поїхав захищати Україну в АТО, воював у складі батальйону “Гарпун”, потім – “Азов”, був розвідником.
У лютому 2022 року Артем був у Ріо-де-Жанейро, де стрибав з парашутом зі статуї Ісуса Христа саме 24-го лютого, коли розпочалося вторгнення, але, дізнавшись про новий напад на Україну, одразу полетів у США, до Нью-Йорка, купив там шолом, бронежилет та приціл до гвинтівки, і вирушив через Варшаву до України, на фронт.
“Що його привело до того рішення [воювати, – ред.] – це є поклик предків, – вважає батько Артема. – Його дід і прадід боролися за вільну і незалежну Україну, у тому числі потерпали на Сибіру. Так що це історія і виховання”.
Серед предків Артема – борці за Україну ХХ століття, родина товаришувала з Іваном Світличним, Зеновієм Красівським, В'ячеславом Чорноволом, подружжям Калинців, братами Горинями. У розмові з Радіо Свобода художниця розповідала, що походить відразу з двох славетних українських родів. Її дідами були історик Іван Крип’якевич і скрипаль, музикант та священик Артемій Цегельський, після розгрому УГКЦ разом з родиною засланий на Сибір. На його честь і отримав своє ім'я Артем Димид.
У Бельгії, де народився його батько, більшу частину життя прожила бабуся Розалія, біженка з України ще під час Другої світової.
Колись у цій затишній церкві, де тепер моляться за Україну і за його пам'ять, відбулась кумедна історія - малий Артем мало не спалив килим – вчився запалювати вугілля для кадила.
“Коли у Бельгії говорили про Марію, яка вкладала до труни Ісуса, то згадували Іванку, яка поховала свого сина Артемія”
Торік під час Хресної ходи бельгійські священники згадували у своїх промовах маму Артема, Іванку Крип’якевич-Димид.
На 14-ій стації, де Марія вкладає до гробу Ісуса, священники розповідали про те, як пані Іванка вклала до гробу свого сина Артемія.
Її остання колискова для сина під час його похорону у Львові стала одним з найщемкіших і болючих моментів цієї війни.
"Та колискова не була сентиментом, це був гімн, моя молитва", – цитує УКУ слова Іванки з інтерв'ю виданню Твоє місто.
Після загибелі Артемія бельгійські єпископи особисто спілкувалися з пані Іванкою у львівському домі Димидів. Поїздку до України у розпал війни організував протоієрей Іван Данчевський, священник Паризької єпархії УГКЦ у Бельгії.
А сама ідея наблизити європейських священників до розуміння того, з чим доводиться стикатися українським родинам, з’явилася у розмовах українських парохів Бельгії з Архиєпископом та Митрополитом Філадельфійським Борисом Ґудзяком.
"Ми собі подумали, що було б добре творити таку церковну дипломатію, – пояснює о. Михайло Димид. – Щоб, скажімо, французькі, англійські, бельгійські єпископи їхали в Україну і щоб вони там на місці відчули “запах війни”".
Тож о. Іван Данчевський запросив чотирьох єпископів Бельгії відвідати Ірпінь, Київ, Львів.
“Єпископи поїхали виявити свою солідарність і близькість до України, – розповів він Голосу Америки. – Це був дуже мужній крок з їхньої сторони, бо дуже багато українців в той час виїжджали з Києва через російські атаки, а ми приїхали у той час в Україну”.
“Ми бачили ці рани і відчули цей біль, бо спілкувалися з родинами загиблих. І це були дуже глибокі пережиття”, – додає священник.
Священник згадує: “Нам хотілося бути близько з цією родиною, оскільки вона має дуже тісні зв'язки з Бельгією – отець Михайло Димид народжений тут. І для єпископів також це було важливо – висловити їм підтримку. Під час вечері ми багато розмовляли, пані Іванка розповідала про свою втрату, і як вона переживає її. Я би краще сказав так – ділилася своєю вірою”.
“Те, на чому можна будувати, коли все хитається”
У коментарі Голосу Америки Іванка Крип’якевич-Димид також поділилася спогадами про ту вечерю, коли запросила бельгійських єпископів до себе на вареники.
“Єпископи – це також люди, і вони також хочуть нормального людського тепла, хочуть побачити, як виглядає українська родина. У нас була дуже скромна вечеря, це дійсно були вареники і сметана. Але й сам їхній візит був страшенно гарний. Отець Іван запропонував, що кожен буде нести білу троянду, і так у мене вийшов цілий букет”.
Самій Іванці запам’яталася простота і навіть аскетичність високих гостей.
“Атмосфера за столом була дуже вільна, наші діти вільно спілкуються англійською і французькою, я думаю, що їм було цікаво.
Єпископи були страшенно прості, оці їхні панагії – там не було ніяких блискіток, ніякого золота чи прикрас. В одного з них це взагалі був просто шматок дерева, на якому вишкрябана монограма “Ісус Христос”.
Мене дуже вразила ця їхня простота, а також те, що вони щиро цікавилися ситуацією в Україні, співчували, ця емпатія була дуже відчутною”, — каже пані Іванка.
З єпископами вона ділилася власною вірою, яка не похитнулася після загибелі сина, а навпаки, зміцніла.
“Віра – це для мене найопорніша опора, найтвердіша твердь. Це те, на чому можна будувати, коли все хитається”.
"Яскраво літаючи, жив і гідно відлетів”
Мама Артема розповіла, що він подорожував по всьому світу - пішки, літаком, машинами, навіть мотоциклом по Близькому Сходу. Він читав Сенеку та інших мислителів, а його улюбленою була фраза з пісні “Гей, браття-опришки”:
“Краще раз злетіти соколом у небі, аніж вічно жити у ярмі”.
Саме цю фразу разом із скайдайвером у польоті зображено на пам'ятній футболці від колег Артема. Друзі з “Авіації Галичини” спрямували весь прибуток від її продажу у фонд стипендії його імені, започаткованої в УКУ.
“На війні загинув наш друг та побратим Артем Димид або, як його всі називали, Курка. Артем зробив свій внесок у створення "Авіації Галичини", і після нашої спільної роботи захопився скайдайвингом по-справжньому. На тих відомих відео з кулями та літаками, які виробляють неймовірні трюки на фоні українських гір, один із них стрибає власне Курка в команді Aerotim”, – йдеться у зверненні від українського бренду, до розробки якого долучився Артем.
Його друзі пишуть: “Він, яскраво літаючи, жив і гідно відлетів”.
Артем Димид нерідко бував у США, каже його батько:
“В Америці він мав багато друзів, багато контактів, мав там свої різні бізнесові справи. Також працював для американської організації, що обслуговує Олімпійські ігри, і тому побував на шістьох останніх Олімпіадах, як глядач, безкоштовно”.
Понад 300 разів Артем стрибнув із парашутом, до того ж – у різних країнах. Як данину цій любові до польоту друзі і побратими вклали до його могили справжній парашут, розповідає львівський фотограф Іван Станіславський.
Молодший брат Артема, ветеран ЗСУ Дмитро Димид 19 місяців воював на передовій, хоч на момент вторгнення як студент останнього курсу політології УКУ міг залишитися вдома.
“Залишив все і поїхав. - Я не можу, - каже, - тут сидіти на лавці шкільній, якщо моя Батьківщина потерпає”, – розповідає о. Димид.
Бельгія надала допомогу біженцям та озброює українську армію
Понад 75 тисяч українців отримали тимчасовий захист у Бельгії після повномасштабного вторгнення Росії.
“Я вважаю, Бельгія ще ніколи не була такою “українською”, як зараз, – каже о. Данчевський. – Прикро, що це через війну, але для нас, українців, це особливий шанс, скажемо, навіть можливість радше – розповісти про наш народ, про свою культуру, про нашу церкву, про наші традиції. І показати наше бажання цієї гідності і свободи, які у нас намагаються забрати”.
Бельгія створила фонд для підтримки України обсягом 1,7 млрд євро, який наповнюватимуть – вперше у світі – з оподаткування заморожених в країні російських активів.
Про це сказав прем’єр-міністр країни Александр де Кроо на спільному брифінгу з президентом України Володимиром Зеленським.
Раніше міністерка оборони Бельгії оголосила, що бельгійці відправлять в Україну кілька винищувачів F-16, починаючи з 2025 року.
Від початку російського вторгнення Бельгія надала Україні озброєння на суму понад 306 мільйонів євро, а також тренувала понад 700 українських військовослужбовців.
Українці повертають до Бельгії віру в Бога і людей
Зі свого боку Україна може багато чим поділитися з Бельгією, переконаний о. Димид, і насамперед вірою та цінностями.
Бельгійські єпископи повернулися додому з України, каже він, сповнені надією, тому що бачили з одного боку біль і тривогу, а з іншого – надію і переконання українського народу, що “він бореться за справедливу справу, і що він переможе”.
“Український народ непереможний, і не тільки через свою силу, бо часом його сила проти Росії може бути і слабкою, але і за допомогою віри в Господа Бога, – каже о. Димид. – Ті єпископи потім приїхали сюди, до Бельгії, і вони цю силу віри передавали своїм вірянам”.
Після цього віряни, каже священник, сповнені такою вірою, допомагали і надалі допомагають українцям – гуманітарною, військовою й політичною підтримкою.
Михайло Димид наголошує: “А а з іншого боку, це не є просто подарунки у порожнечу. Бо Україна приносить інші вартості сучасні Європі. І одна з них – це є віра, і це є ті цінності, які, можливо, тут часами й розгубилися”.
