Бліндаж із передової у Хмельницькому — як нагадування, що війна триває

Андрій Агеєв

У напівпідвалі — майже як на війні

Усе це в напівпідвалі з міцним бетонним перекриттям (майже як на війні) найбільшої римо-католицької парафії в Україні — Католицького храму Христа Царя Всесвіту —­ розмістив настоятель, душпастир, капелан-волонтер Хмельницької і Вінницької дієцезії отець Микола Лучинський.

Він від 2016 року почав їздити з волонтерами з Деражні на війну. Возили весь необхідний крам, що замовляли наші хлопці — будівельні матеріали, речі, продукти. Та свою головну місію священник бачив у спілкуванні з воїнами, місцевим населенням, у вірі та спільній молитві, без яких досягти перемоги неможливо.

Відкрили музей у січні 2021 року разом з волонтерами і ветеранами 90-го окремого аеромобільного батальйону імені Івана Зубкова 81-ї ОДШБр.

— Ідея створення музею російсько-української війни з’явилася у мене десь рік тому, — каже Микола Лучинський. — Я торік восени тільки повернувся з чергової поїздки в район Широкиного. Настрій, коли по наших хлопцях прилітає постійно, а вони лиш ховаються і відповідають ворогу вогнем тільки коли добряче припікає, бо «перемир’я», відверто не оптимістичний і гнітючий. Дорогою додому я завжди розмірковую, аналізую, думаю про побачене. Так і того разу замислився, що і як я мушу робити, аби вчергове нагадати всім тут, у мирному місті, про війну з російським окупантом там — на сході України. За всі роки з усіх поїздок я щоразу щось привозив із собою на згадку — багато фотографій у телефоні, гільзи різних калібрів, порожні цинки, осколки, хвостовики ворожих мін, особисті речі живих і полеглих захисників та багато іншого. Надумав створити в підвалі костелу такий собі музей-експозицію, аби все це побачили наші парафіяни, діти зі шкіл щоб приходили. Підключилися волонтери, діючі військовослужбовці, ветерани, рідні та близькі загиблих, і тепер ви бачите що з того вийшло, — каже настоятель.

Все тут дихає і пахне війною

Кожен експонований предмет, з-поміж кількох сотень представлених у музеї, має свою історію, свою пам’ять, свою трагедію з війни.

Отець Микола підводить мене до салатовогарячого кольору жилета passenger services зі світловідбивними стрічками, що висить на стіні (такі використовують працівники в аеропортах. — Авт.). На ньому серед двох десятків підписів маркером від побратимів на кшталт: «Хіміку від Краба 12.12.2014», «Пусть будет у тебя все пучком. С уважением Борода!» досі видно плями крові. Його поверх бушлата одягав, коли захищав Донецький аеропорт, солдат Василь Григор’єв на псевдо «Хімік» із села Нижнє, що неподалік міста Деражня Хмельницького району, який загинув 19 січня 2015 року.

— Ось маскувальний костюм снайпера «кікімора». Його подарував музею побратим загиблого військовослужбовця. Володимир Чепіль з Коломиї, який був у ньому, у жовтні 2015 року підірвався на ворожій «розтяжці» неподалік села Тарамчук Мар’їнського району, — розповідає капелан. — А ще ось «розгрузка» загиблого, яку так само передав до музею його бойовий друг. Маскувальна сітка теж звідти, вона має свою власну історію з маршрутом від Маріуполя до Луганська. До речі, діючий військовослужбовець, який захотів залишити її тут, наразі перебуває в районі ООС і ми бачилися з ним місяць тому, коли я крайній раз їздив на передову до хлопців. Компас, «розгрузка» бронежилет, лялька-мотанка, шеврони — речі, які просякнуті війною… — констатує священник і спрямовує погляд на постріляну ворожими кулями табличку з будинку на вулиці Миру, 8, у Широкиному, де восьмий рік миру немає.

Аби знати і розуміти, що таке війна

Інша частина музейної експозиції — те, що принесли російські окупанти: осколки, гільзи на підлозі, боєприпаси та портрети бійців, яких вже немає серед живих.

Є тут і звуковий супровід, зокрема — запис радіообміну танкістів під час одного з боїв та звуки снарядів, що розриваються поруч.

— Біля розп’яття Спасителя фотографії хлопців із Хмельницького району, які загинули за нас, за Україну. Ця композиція символізує ціну миру і жертовність, аби ми розуміли та були свідомими того, що Ісус Христос колись віддав своє життя за гріхи людей, а ціна нашого миру — це хлопці, які так само віддали найцінніше. Найбільшою мірою прояву любові до ближнього, як хтось життя віддає за друзів своїх, — наголосив отець Микола Лучинський.

Ще однією причиною створення музею російсько-української війни волонтер-капелан назвав національно-патріотичне виховання молоді. Він впевнений, що школярі та студенти мають знати і розуміти, що таке війна. Їхнє виховання має ґрунтуватися на подвигах наших захисників ­— учасників сучасної російсько-української війни, які у боротьбі за Україну віддали власне життя. І тут, занурюючись в атмосферу трагедії війни і героїко-патріотичної звитяги наших воїнів, вони замислюються про такі речі, які не передасть жоден урок мужності у стінах школи чи університету.

Війна триває…

— Я бачив очі дітей, підлітків і дорослих, коли вони приходять сюди, і порівнював із поглядами, коли вони полишають музей, — кардинально інші і сповненні переживань та почуттів, — ділиться спостереженнями настоятель. — Ось на столику праворуч від композиції з розп’яттям і портретами загиблих героїв лежать речі, які ми разом із волонтерами знайшли у 2020-му на місці загибелі українських захисників у районі населеного пункту Новогригорівка, що за три кілометри від Дебальцевого. Це камуфльовані в «дубок» штани, які швидше за все сохли десь після прання, бо були не на тілі. Ми навмисне їх не відчищали від бруду й землі, у якій ті лежали. Шмат автомобільної гуми, дерев’яний фрагмент борту вантажівки, гільзи від великокаліберних кулеметів, гармат, осколки, обгорілий брезент тощо. Там досі мешкають чотири десятки людей. Одна з місцевих бабусь, яка була свідком тих трагічних подій, переповідала нам, як ворог у 2015-му з реактивних систем залпового вогню зрівняв із землею і переорав снарядами позиції наших захисників з 51-ї ОМБр. Все це дуже щемить нам, дорослим, і так само карбується в пам’яті наших юних відвідувачів музею, — каже отець Микола і додає, що чимало з тих, хто бачив війну на власні очі, коли розглядають експозицію, часто не стримують сліз, інші — мовчки просто дивляться. Але кожний із них каже, що важливо не забувати бійців, які поклали своє життя, та пам’ятати, що війна триває.