Це відверта розмова з Марком — українським воїном, який втратив чимало, але не втратив віру. У цьому інтерв’ю — його шлях від дитячої бунтарської вулиці та тюремних камер — до фронту, реанімації й глибокого усвідомлення присутності Бога. Він розповідає про духовні видіння після поранення, особисту боротьбу з болем, щоденні молитви на передовій, а також про свій шлях до християнства — не через догму, а через щиру довіру.
Кругляк Христина та Левус Христина
Марк Федорів — боєць 36-ї бригади морської піхоти, колишній ув’язнений, якого до війська привела не тільки воля, а й молитва. Його життя — це приклад того, як навіть з найтемніших місць можна піднятись, якщо тримати діалог із Богом. Його історія — про віру, яка стала бронею.
Наша розмова відбувалася у лікарні, далеко від фронту, де Марк перебував на реабілітації. Він потрапив у лікарню після важкого поранення під час виконання бойового завдання. За його словами, зараз він почувається добре, бо вже давно не було операцій — всього він переніс 56 (на цей момент вже 60 - ред.) хірургічних операцій.
— Чесно кажучи, мені вже трохи набридло, але розумію, що їх треба робити, бо зі здоров’ям ще багато проблем. Скоро мають знову відправити в Київ на подальші операції.
А було так: дрон ФПВ з незвичайним снарядом впав мені під ноги. Зазвичай на такий дрон чіпляють снаряд від РПГ-7 чи гранатомета, а у мене був саморобний вибуховий пристрій. Хлопці знайшли залишки: банка від чіпсів “Прінглз” із гвіздками, підшипниками, рибальськими гачками, склом і чавуном, обмотана ланцюгом від бензопили. Снаряд упав під ноги — я побачив спалах, а далі провал. Прокинувся через тиждень у реанімації, спершу не розумів, де знаходжусь. Думав, що все ще в посадці, йдуть бої.
Побратими розповіли: після вибуху мене затягнули в яму, наклали турнікети, передали командиру по рації. Евакуаційної машини не було, тож зняли турнікети і наклали ізраїльські бандажі. Я лежав у ямі добу, поки не вдалося забрати через обстріли дронами та мінометами. Приїхав “Хамер”, мене швидко витягли з ями і закинули в багажник. Водій мчав полем зигзагами на швидкості до 200 км/год під обстрілом міномета.
Спершу мене привезли на “стабік” у Суджу, потім у Суми, але там відмовилися брати — боялися, що помру на операційному столі. Відправили до Києва. Лікар Іван Миколайович Руденко розповідав, що коли мене привезли, тиску не було, крові майже не залишилося. Серце зупинялося тричі, найбільше — на 8 хвилин. Останній раз запускали прямо на території шпиталю дефібрилятором і адреналіном у серце. Операція тривала з пів на десяту вечора до пів на п’яту ранку.
Після того я майже три місяці лежав у реанімації — рухалися лише руки й шия, все інше було нерухомим через епідуральний катетер у спині, що знеболював тіло. Оперували кожні два дні. Коли вийшов із реанімації, почувався краще, але пережив там важкі моменти — не розумів, чи це галюцинації, чи видіння, чи я був у пеклі.
Пам’ятаю одну. Ніби підходжу до трьох підйомів, як на олімпійських іграх — без номерів, але різної висоти. Я підійшов до середнього, там стояв чоловік. Я його не впізнав, не розумів, хто це. Потім вони по черзі почали представлятися: перший простягнув руку й сказав: “Привіт, мене звати Рафаїл”. Другий назвав себе Михаїл, третій — Гавриїл. Вони сказали, що все закінчиться так, як задумано, але не пояснили, що саме…
— Хотілося б трохи повернутися в твої спогади про дитинство. Як ти можеш взагалі себе охарактеризувати в ранньому дитинстві?
— Я був гіперактивною дитиною, але це в малому дитинстві. Потім я став, скажімо так, таким собі розбишакою, якому завжди не вистачало якихось веселощів. Я постійно займався тим, що приносило адреналін. Навіть просто банальні бійки, футбольні матчі, бійки між фанатами, скакання по багатоповерхівках, по дахах і тому подібне. Тобто я шукав завжди собі десь... пригоди, але страшні.
Якщо згадати дитинство, батько, напевно, посивів через мене. Один випадок особливо запам’ятався: ми з хлопцями шукали металобрухт по полях, здали його на прийомку й отримали гроші. Я вирішив, що це нормальний бізнес. Коли сусіди поїхали, я зайшов до них на подвір’я, зламав замок, розібрав пічку й здав метал. Потім батькові довелося викупити брухт, зібрати піч і відновити все. Таких історій було багато.
— Батько не змушував ходити на Богослужіння?
— Я пам'ятаю, кожну неділю ми з батьком ходили до церкви на дитяче служіння, там для дітей розповідали про Бога, про віру в Ісуса Христа. Але я за життя був в дуже багатьох церквах, різних конфесій, православні, харизмати, адвентисти сьомого дня, баптисти, п'ятидесятники. Дуже багато де я відчував себе не в своїй тарілці. Мені завжди хотілося звідти піти, мені не подобались ці люди. Але зараз тато каже, що в кожного свій шлях до Бога. Хтось приходить до віри з дитинства, хтось у дорослому віці — у кожного свій час і випробування. Зараз із цим проблем немає. Батьки мене любили й підтримували, але я був справжнім хуліганом. Вихований і батьками, і вулицею — більше вулицею, бо часто туди тікав.
У 17 років, після звільнення з колонії, я познайомився з Василем Возняком. Він запросив мене на службу в монастир Святого Василія Великого в Києві. Спершу я не хотів, але Василь наполіг. Там нас зустрів монах — брат Пахомій. Він радісно привітав мене, провів екскурсію. Служба пройшла легко, і мені стало спокійно на душі. З того часу я частіше став ходити до церкви, познайомився з Товариством “Обнова”, брав участь у вертепі.
Думав вступити в семінарію, але знову потрапив до в'язниці через пошук адреналіну. Потім почав більше спілкуватися зі священиками, слухати й довіряти. З того часу читаю Біблію, я знайшов те, що мені по душі, там моя душа там спокійна, там я знайшов своє місце, і ти довіряєш Богові та людям.
— Чи могло те, що ти не відчував себе на своєму місці в церкві, а батько був пастором, вплинути на те, що ти більше часу проводив на вулиці?
— Можливо. Дитина шукає там, де їй добре. Я прагнув уваги й визнання серед друзів, тому більше тягнувся до вулиці, ніж до церкви. Мені просто не подобалися деякі люди там.
— Поговорімо якраз про момент СІЗО. Як ти туди потрапив?
— У 14 років я вперше потрапив до СІЗО. Ми з друзями вирішили випити у дворі, до нас підійшов п’яний чоловік з претензіями. Я не мовчав, між нами зав'язалася бійка. Я ударив його в скроню, через деякий час він помер, я про це не знав. Мене затримали вдома — аж 30 поліцейських. Спершу мені інкримінували умисне вбивство, але після експертизи перекваліфікували на тяжкі тілесні ушкодження, що призвели до смерті. Отримав 5 років, але за гарну поведінку вийшов через три.
У 17 років я знову потрапив до в’язниці через крадіжку телефону. Мені потрібен був смартфон для роботи, і я вирішив забрати його у п’яного чоловіка. Мене швидко знайшли, дали 7 років. Уже в СІЗО почав задумуватись про життя, молився потайки.
У мене дуже часто виникали розмови з собою і з Богом: “Що ти робиш, навіщо це тобі, чому я тут, що я тут роблю і що мені треба зробити, щоб опинитися десь далі?”. Згадується мені ситуація, третій раз в СІЗО, ми сиділи в камері, і всі хлопці, нас було 19 чоловік, сіли між собою спілкуватися про те, хто чого от досягнув в житті. У них там вже були сім'ї, діти і тому подібне. І я собі так задумався, а що мені їм розповідати? Я наймолодший серед них, ще нічого в житті, окрім цих дитячих гулянок, не бачив. І я думав: “Господи, нащо я тут в цьому світі?”.
І я помолився, щоб ніхто не чув. І мені наснився сон. Я бачив гарний іконостас. Стою на колінах у підряснику з білим комірцем, тримаю вервицю та молитвослов. І водночас спостерігаю за собою зі сторони, наче сиджу за власною спиною. Цей фрагмент я чітко запам’ятав.
І після того я для себе зрозумів, що мені десь потрібно йти шляхами батька. Але не стати пастором як він, а вступити в семінарію, стати священиком, оскільки мені сподобалася Українська Греко-Католицька Церква. І ще будучи у в'язниці, я почав вивчати історію Церкви, філософію, богослов'я. І от дійшов до вивчення історії монаших згромаджень Католицької Церкви і світу загалом, зокрема і до Ордену Єзуїтів.
І найпершим, кого я знайшов, був отець Андрій Зелінський. Це дуже така кльова людина взагалі. Він і священик, і монах, і політолог, і письменник, і публіцист, і філософією займається. Викладає в трьох університетах. Ще є капеланом. Отець Андрій відповідав за Департамент військового капеланства Патріаршої курії УГКЦ. Я з ним познайомився, ми почали спілкування про політологію, психологію, філософію.
Коли у 2022 році почалося російське повномасштабне вторгнення, багато ув'язнених захотіли стати на захист Батьківщини. У кожного були родичі, які потребували захисту. Але можливості мобілізуватися не було — доки я не опинився в колонії в Черкаській області в селищі Старі Бабани. Тоді вже вийшов закон, який дозволяв ув'язненим долучатися до війська.
Отець Андрій, капелан 36-ї бригади морської піхоти, мав великий авторитет серед військових. Порадившись із ним, я вирішив вступити саме до цієї бригади, хоча були пропозиції й від інших підрозділів. Навчання пройшло добре. Потім ми брали участь у бойових діях на Харківщині, зокрема у Вовчанську, де йшли запеклі бої. Нам добре вдавалося штурмувати, і мені це навіть подобалось — адреналін, якого мені так бракувало в житті. Але водночас було страшно. На війні кожен має свою віру. І ви знаєте, це дійсно допомагає. По-перше, молитва і щира віра, коли ти знаєш, що це вже останнє, що ти можеш зробити. Ти розумієш, що ти зараз можеш померти, і все, що тобі залишається, тільки молитися.
— Ти можеш виокремити слова, які на тебе повпливали?
— Капеланом в нас був отець Андрій. Я з ним більше спілкувався окремо від інших. І я в нього дуже багато запитував: “Як ви думаєте, як це воно померти, як це не жити?” І він мені завжди казав, що ти не помреш, поки не прийде твій час. Бог зараз дає тобі право жити, і ти сьогодні живеш. Тобто, з одного боку, можна, скажімо так, запитувати вічно Бога, навіщо ти тут. Ти запитуєш у долі, у Бога, у свого життя, сам у себе, навіщо ти тут. А, з іншого боку, якщо цей діалог перевернути, то ти сам у себе запитай, що ти можеш, чого ти вартий і навіщо ти тут.
Тобто, людина від народження та від початку існування людства, наділена волею вибору, творити добро чи зло. І ти обираєш сам свій шлях, і твоє сьогодні — це твій вибір, що ти зробив вчора. І те, що ти обереш сьогодні, те ти завтра і отримаєш. Ці слова дійсно мотивували на те, щоб жити, боротися, і найбільше кожен з нас, будучи військовослужбовцем, розумів, навіщо ти прийшов сюди, навіщо ти взяв зброю в руки, з якою метою, і за що ти взагалі тут борешся.
— Саме під час перебування в зоні бойових дій, можливо, виконання бойових завдань, як відчувалася присутність Бога, молитва, до якої ти звертався, в які моменти це було потрібно і як це допомагало?
— Це постійно потрібно, якщо чесно. На війні ти розумієш, що навіть бліндаж не врятує. Якось ми бігли, командир крикнув про виліт КАБу — керованої авіабомби. Ми кинули рюкзаки й стрибнули в погріб, але навіть він не врятував би, бо потім на сусідній вулиці побачили вирву глибиною понад 10 метрів — нас би просто розірвало. Коли літають КАБи чи за спиною чутно дрон, стає страшно. Ти знаєш, що можеш померти в будь-яку мить. І тобі більше нічого не залишається, як в Бога попросити пробачення за всі гріхи і просто піти до нього.
Перебуваючи навіть тут у шпиталях, я чув, як хлопці криком зверталися до Бога, особливо ті, кого дуже болить. Зокрема, і у мене таке було. Ти просиш Господа зроби так, щоб у мене не боліло, або просто дай мені вже піти до Тебе. Такі звернення дуже часті, тому що страшно і боляче. Зараз я почуваюсь, скажімо так, добре, але це тільки в день. Вночі мені дуже погано. Я відчуваю постійний біль. У мене в животі стоїть декілька трубок і коли трубки перекручуються, вони мені впираються у внутрішні органи. І це страх як болить, до сліз просто. От тому більше нічого не залишається, як читати Біблію, молитися до Бога і вірити в те, що це є твоє випробування, твій хрест і ти маєш його нести.
За весь час лікування я найбільше звернув увагу на книгу Йова. От, скільки випробувань він там пережив. Ми розуміємо з цього опису, що Бог не посилає тобі тих випробування, тої ноші, якої ти не можеш винести. Тому я вірю, що це моя ноша, і це ноша кожного, хто взявся за зброю, це ноша кожного, хто зараз лікується, хто перебуває зараз в окопі або йде на штурм, або сидить десь у засідці. Адже якщо згадати таку коротеньку притчу: п’ятеро чи шестеро людей йшли по пустелі і кожен ніс свій хрест. Дехто кидав свій хрест і йшов легко, а дехто ніс до кінця. Наприкінці життя вони дійшли до ущелини. Ті, хто ніс хрест, поклали його як колоду через прірву — і перейшли на інший бік, де була травичка, озеро, ягідки. Тому те, що ми переживаємо, — це наші виклики. І людина стає міцнішою, коли розуміє, що це виклик.
Після розуміння цих слів мені дуже легко стало жити. Мене люди питають, як ти так сприймаєш, що все так легко. Я кажу: «Cьогодні проблеми є, завтра є. Або ти їх вирішуєш спокійно, з холодною головою, або ти дратуєшся, впадаєш у відчай. Все залежить від сприйняття тобою реальності» .
— А як у тебе спілкування з батьком під час перебування на фронті, під час служби, як допомагали його настанови, слова та підтримка?
— Поки я був на території України, як тільки я виходив на зв'язок, перший, кому я телефонував — це батько. Бо він за мене дуже переживав, я йому дзвонив навіть по кілька разів на день. Він мені казав, що дуже мене любить, що Бог мене любить, він за мене молиться, дуже багато людей за мене молиться. Тобто така духовна підтримка. А після того, як я заїхав на територію Курської області, то зв'язок у мене пропав взагалі.
— А от загалом, що допомагає тобі триматися під час лікування та реабілітації?
— Давайте почнемо з того, що це знову ж таки, моя особиста віра, моя молитва, читання Святого Письма — я кожен день там знаходжу щось цікаве для себе. Наступне, це спілкування з батьками, їхня присутність, духовна підтримка, молитва. Знову ж таки спілкування, адже в яке б я місто не приїхав, мене вже священик чекав біля госпіталю.
По-друге, Бог подарував мені оптимізм. От зараз триває весна, ми тут з хлопцями вже встигли понакупляти собі вудочок, ходимо на риболовлю майже кожного дня, гуляємо містом, проводимо разом час, тобто, ті хлопці, які можуть ходити, та навіть і тих, що не могли ходити, ми їх грузили в машину і забирали з собою, а потім на стільчик заносили і все, проблем не було. А тому або ти приймаєш, що все дуже погано, або дуже добре.
— Хотілося би запитати про майбутнє, про те, яким ти його бачиш, до чого ти прагнеш і про що ти мрієш?
— А тут, оце вже складне питання, тому що, я остаточно не вирішив, чи хочу я одружуватися, чи ні. От, і як в мене з цим взагалі вийде. Також в мене є бажання все-таки піти навчатися. Я не знаю чи хочу спочатку вступити в УКУ у Львові, або піти до семінарії. Але якщо я, от, все-таки, надумую не одружуватися, то в мене були такі думки, піти у монаше Згромадження Редемптористів. Тому, поки це дуже складне питання, мені треба спочатку закінчити лікування. Адже заглядати у майбутнє, коли ти ще не закінчив сьогодні, це, звісно, добре — мріяти або щось собі планувати, але треба закінчити те, що ти робиш сьогодні.
— Що б ти сказав собі 5 років тому?
— Я б сказав живи для себе і будь самим собою, таким, який ти є, яким тебе створив Бог. Не намагайся добитися якогось визнання, якоїсь поваги від когось, тому що Бог бачить насправді твоє серце, яким ти є. Ти можеш бути таким м'яким хлопчиком, але вдягнути на себе маску злої людини і всіх навколо ображати, і тому подібне. Але Бог все одно бачить, який ти м'який всередині, Він бачить цю маску. І просто треба жити так, щоб ти був самим собою.
Інтерв'ю було зроблене у рамках співпраці РІСУ з Факультетом журналістики Львівського національного університету ім. Івана Франка
##DONATE_TEXT_BLOCK##