«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина

Олександра Андріяшина - фото 1
26 липня, 12:12
Інтерв'ю
Педагогиня та психологиня за фахом. Служителька за покликанням. Останні роки військова капеланка. Одна з небагатьох жінок, задіяних у цьому нелегкому служінні – духовній підтримці наших бійців.

З Олександрою Андріяшиною ми знайомі вже років двадцять. Скільки її знаю, завжди усміхнена, щира, готова прийти на допомогу, завжди в тісному оточенні людей, особливо підлітків.

За першою нагодою (а це було не просто з її щільним графіком) відверто поговорили з Сашою про капеланські будні, труднощі, страхи та мрії.

– Сашо, чому саме капелан? В тебе був досвід і місіонерський, і волонтерський, ти психолог за фахом. Ти могла бути корисною будь-де.

– Коли почалася війна, ми з друзями почали їздити на війну спочатку як волонтери, а потім зрозуміли, що волонтери є, немало, люди зразу стали активно допомагати армії тоді ще, в 14-му році. Зрозуміли, що, оскільки були дуже гарячі події, багато наших захисників гинуло, ми хочемо (це ніколи не озвучувалося) дві речі основні для бійців привезти: перш за все, Добру новину, що Господь з бійцями, Він захищає, благословляє, допомагає, а друге, що якраз не озвучували, це те, що, якщо Господь знає наперед, що боєць скоро має загинути, то приготувати душу людини до зустрічі з Господом, нагадати про Божу любов, благодать і милість.

Я ніколи не відчувала себе психологом-психологом, я досі, хоча багато роблю цієї роботи, відчуваю себе психологом-любителем. Я думала про те, щоби бути парамедиком, тому що це важливо, це треба, це теж рятує життя, а не тільки душу, але я не змогла переконати себе, що можу брати на себе таку відповідальність постійно бути готовою до того, щоби надавати таку допомогу.

Я залишаюся волонтером, мені ніхто гроші не платить. Я була сім років місіонером. В Станиці Луганській прожила чотири роки і три роки в Авдіївці. Ми служили цивільним людям.

Але Господь якось так відчиняв двері, показував, вів, що саме духовний аспект, підтримка духовна, моральна, емоційна, психологічна наших захисників, їхніх сімей також, – це те, що саме вийшло на перший ряд. Якось так виокремилося, бо існує страшний брак капеланів, дуже не вистачає. Тому так.

– Офіційно ти з 2016 року капеланка, так? Тебе благословили у церкві.

– З 15-го. Взагалі вперше я поїхала в 14-му році – Волноваха, Гранітне, Слов’янськ. Потім в 15-му Маріуполь, Попасна, дуже багато поїздок в Попасну — на тиждень, на два, на місяць. Ще в інші місця. Але в листопаді 15-го я приїхала вперше в Станицю Луганську і відразу зрозуміла, що я там залишусь і буду служити. І я офіційно себе вважаю капеланом з листопада 15-го року.

«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина - фото 96981

– Як змінилося з того часу ставлення командування, рядового складу до капеланів взагалі й до тебе як капеланки зокрема?

– Часто ставлення залежить від того, в якій ситуації бійці. Чим гарячіше, чим важче – тим вони щиріше просять і молитися, і приїжджати, і підтримувати. Чим спокійніше, тим, прямо скажемо, вони теж розслабляються і про Господа часто забувають. Це нормальна людська натура, це ми завжди бачимо в Біблії.

– Як тривога – то до Бога?

– Так. Я ніколи їм не докоряю за це. Це не моя задача — судити їх, якось організовувати їхнє духовне життя. Це між ними і Богом. Але воно нагадує іноді Книгу Суддів, коли там мінялися оті судді. Поки вони взивали до Бога – все нормально, потім починали грішити, Бог їх наказував, потім вони знову наверталися й Бог їх знову звільняв, і ось так хвилями. Але там є така думка, у кінці написано, що кожен робив, що вважав у своїх очах нормальним. Тобто, коли людина робить, що хоче, вважає за нормальне, а не по заповідях, принаймні «люби Бога», «люби ближнього», то ставлення міняється до Бога.

Я нормально все це переносила, тому що вони мені нічого не винні, це моя ініціатива їм служити. Так само, як Божа ініціатива була спасти мир. Тому, в принципі, ми ніколи не можемо очікувати від людей якоїсь стабільної духовності. Ми всі ходимо: то біла смуга, то чорна, то за духом живемо, то за тілом. І тим більше військові.

Зазвичай вони дуже раді, часто щиро дивуються, кажуть, чого це жінка – капелан. Я пояснюю, що під час війни жінки, навіть жінки з монастирів, можуть бути і зв’язківцями, і медиками, і водіями – ким завгодно. А я в своїй церкві маю сан диякониси, тому можу служити як капелан. Я зараз також вчуся в семінарії і вже майже маю духовну освіту теж.

А ставлення у них насправді дуже гарне. Вони шанують, поважають всіх, хто шанує та поважає їх, хто допомагає та підтримує. Це для них завжди було дуже цінно, актуально. Тому тут скаржитися не можна ні в якому разі.

– Ти серед піонерів жіночого капеланства в Україні. Можна ж так сказати?

– Ні, вибач, я не люблю слово «піонер». Розумію, що pioneer – міжнародне слово, першопроходець, але... Я не знаю, хто я серед капеланів. Думаю, що я просто капелан. Скажу одну річ, чесно і щиро: я єдина жінка-капелан, яка переїхала жити на лінію фронту і сім років прожила на лінії фронту. Не приїжджала з подарунками, з концертами, хоча це теж надзвичайно треба, не жила просто як цивільна людина і допомагала, а саме свідомо залишила Київ, приїхала, щоби бути там, де вони, щоби бути серед них, коли треба, постійно.

– А що на початках було найскладнішим для тебе?

– Мабуть, найскладнішим був страх. Перш за все, страх того, що я буду знайомитися з ними, а вони будуть гинути, а в мене вже була гіпертонія і всяке таке. Я знала, що це буде боляче, важко, складно, але не могла теж будувати бар’єри і триматися з ними на відстані, типу, я не можу бути з вами друзями, бо ви можете загинути. Це було би неправильно. Тому боялася їх втратити.

Боялася, тому що мені довелося в 16-му році навчитися водити машину. Це було дуже важко, складно, страшно і відповідально, тому що, коли везеш себе, ще пів біди, а коли везеш людей, то це вже відповідальність. Не пройшло й місяця, як я зрозуміла, що реально це питання чотирьох секунд і ти або в стіні, або в дереві, або в полі, або в іншій машині, або не зрозуміло де. Це шалена була для мене відповідальність водити машину.

Звісно, був страх щось накосячити, вибач, в когось там закохатись або романи якісь, шури-мури. Трохи було страшно. Хотіла, щоби Бог захищав мене від усіляких спокус. Часто, коли я жила у хлопців по тижню, по два, я закривала двері на замочок, де жила, і ще ставила там іноді маленькі барикади, стілець якийсь чи що, щоби раптом якесь чудо не вломилося, то я якось так себе захищала. Ніколи не залишалася ні з ким наодинці. Оці всі правила.

Наскільки був страх смерті? Я намагалася про нього взагалі не думати, навіть, як то кажуть, не починати боятися. А як тільки починала боятися, я ретельно і глибоко починала молитися. Був трохи страх потрапити в полон. Ми з друзями проходили навіть навчання, як себе поводити, коли потрапляєш в полон. Тому всяке таке було.

– А чого тобі ще, крім водіння машини, довелося навчитися за роки капеланського служіння?

– Головне, чому я навчилася, – це реально слухати, реально любити, поважати, мати багато терпіння, приймати людей такими, якими вони є, дуже-дуже реально довіряти Богу: що Бог буде і приводити людей, яких треба, і давати ресурси, які треба, і забезпечувати. Як сказав колись один пастор: легко довіряти Богу, коли в тебе повний холодильник, а важко довіряти, коли він порожній.

А ще цінувати людей, розуміти. Я приїжджала на тиждень чи два-три, жила, і дійсно не всі там сприймали: о, капелан, нарешті ми дочекалися! Деякі були такі: «Капелан, що ти хочеш? Що, зараз будеш навертати? Моралі читати, будеш по вухах їздити. Ти не туди приїхала, карочє». Але насправді мені це був комплімент, коли вони були такі щирі зі мною. Це було набагато краще, ніж якби вони лицемірно щось там сиділи, кивали головами і говорили: «Канєшно, капелан, канєшно, розкажіть ще». А так вони комфортно почувалися зі мною, були собою. І я казала їм жартома: «Капелан завжди робить бійців щасливими. От реально, завжди. Або коли приїжджає, або коли їде вже». І хлопці так дві секунди думали, а потім: «А-а-а».

Я не тішуся, в мене немає самообману, не кажу, що я «звізда». Але знаю, що я потрібна. Я знаю, що те, що Господь дає через мене, воно потрібно. Знаю, що це моя місія. Тому…

Робота капелана є різною - фото 96979
Робота капелана є різною

 

– Тому, можна сказати, що твої хлопці щасливі, коли ти приїжджаєш, але не коли від них їдеш.

– Переважно. Скажу по секрету, я стараюсь про це мало де говорити. Коли починаєш знайомитися з військовими (в мене не було такого досвіду до війни, бо я багато з підлітками працювала, з різними сім’ями малозабезпеченими, в Чорнобильській зоні), у мене буквально було відчуття, що я, вибач, як отой Маленький Принц і Лисеня, що я «відповідаю за тих, кого приручила». Може, це неетично звучить, але коли ми ставали з ними друзями, тобто коли перший раз я приїхала, ми знайомимося – це одне, а от коли приїжджаєш другий раз, третій, і коли вони знають, що ти на тиждень чи на місяць, – вони дивуються. Вони знають, що ти не в комфорті. Вони знають, що тобі складно. Вони знають, що ти товста, що тобі важко там ходити, тобі на ліжку тому, де спина вбивається за дві-три ночі, важко, що тобі в той, вибач, дурацький туалет або подобіє туалет, ходити важко з ними разом і серед ночі, і вдень. Їсти з ними ту кашу, до якої часом, так, є щось смачненьке, а іноді немає. Тобто коли розділяєш з ними оце життя, побут, то ставлення змінюється і більшість із них стають друзями, знайомими, про сім’ї розповідають, знайомлять з усіма: з мамами, дружинами, з дітьми.

– Скажи, будь ласка, а чим починається і чим закінчується день капелана Олександри Андріяшиної?

– Геть по-різному. Це тільки коли я з ними живу, то він починається, як у них: з шикування, умивання, сніданку, а далі кожному нарізають свої задачі. Мені теж часто нарізають якісь задачі: когось на Нову пошту завезти, з кимось бесіду провести, з командиром поспілкуватися, на кухні допомогти.

– Тобто з тобою там не панькаються, на рівних.

– Так, якщо ти живеш з ними, живеш серед них і ти служиш всім, чим можеш: і словом, і ділом, і машиною, і всім. Ввечері іноді я могла з ними проводити вікторини, загадки загадувати, цукерки роздавати в якості призів, різні-різні речі. Фільми якісь іноді дивилися, турніри проводили, у волейбол грали. Я любила їм купувати спортінвентар, призи якісь, грамоти виписувати. Часто вони до мене в церкву в неділю приходили, де б я не була: в Попасній, в Станиці, в Авдіївці. Тобто взагалі шаблону немає. І це одна з важких таких речей, тому що приємно, коли є більш-менш рутина, коли в тебе робочий графік, робочий день. А коли ти не можеш планувати більше, ніж на пів дня, то це часто трохи важко, але навіть до того якось звикаєш. Звикаєш, що в тебе є набір певних речей, які ти просто робиш в певній послідовності, кількості й частоті і все.

– Які ти можеш назвати негласні правила, що капеланові не можна порушувати?

– Їх багато. Вони негласні, але вже стали гласними, тому що, на жаль, було немало капеланів, які їх порушували досить часто, і потім їм командири відмовляли чемно, і ті капелани втрачали зв'язок, ті відчинені двері зачинялися через ці порушення правил.

Я не буду в порядку пріоритетності, а просто скажу, які вони є. Одне з самих основних, так само, як у медиків, не нашкодити. Своїми думками, віруваннями, світоглядом, переконаннями, поведінкою, звичками, будь чим. Навіть коли капеланам не подобаються матюки або те, що хлопці курять, або ще щось. Ми не ліземо зі своїми правилами у чужий монастир. Ми на їхній території, ми ними запрошені, вони нам дають дозвіл, тому ми можемо бути просто такими, якими ми є. А казати: припиніть робити це, краще не робіть того, давайте я вам поясню, чому це шкідливо, або ще щось… Краще, якщо хтось це хоче робити, то тільки тоді, коли вас запитають про це, коли вам скажуть: а яка ваша думка, а от ви не курите, це тому, що ви спортсмен? Або: капелан, ви ж вип’єте з нами винця вечером чи пивка? І от тоді, капелан, будь ласочка, кажи, що ти там хочеш, але не роби з того великих якихось своїх демагогій і «чтєній моралі».

Наступне – це конфіденційність. Перш за все, взагалі капелан має слухати, багато слухати. І коли слухає, молитися, щоби Господь саме дав відповідь, а може не давав відповідь, а щоб людина сама зрештою прийшла до своїх відповідей.

– Сама себе почула і відповіла собі.

– Це взагалі найкращий варіант. Слухання і конфіденційність. Бо були капелани, які слухали бійців, а бійці якраз «по-мужскі» щось один одному розказували, і потім капелани видавали на прощання: перед тим як їхали, йшли до командира. А потім командири проводили виховну роботу. Тому без фанатизму. Не так, як діти, ябеди такі. З тим треба бути обережними, тому що конфіденційність – неймовірне правило.

Далі я би дуже радила капеланам стримуватися в розказуваннях про свої політичні погляди. Це часто особистий простір. Можливо, хтось вам щось розказує і ви з чимось можете погодитися, щодо чогось сказати, що я не впевнений, десь сказати, що я не володію всією інформацією, десь сказати, що це моє особисте, а зараз я на роботі, тому не відчуваю, що хочу про це говорити тощо. Є певні причини для того.

Ну і, мабуть, останнє, це, з одного боку, бути завжди щирим і самим собою, відкласти якісь свої амбіції, прагнення, якось там сподобатися, справити враження, а з іншого – просто цінувати кожного бійця. Навіть на рівні того, коли ви щось запитуєте. Думайте, навіщо ви питаєте. Ну от навіщо? Наприклад, є такі відверто дурні запитання, типу: чи ти вже вбивав людей? Скільки ти людей убив? Тобі подобається твій командир чи ні? У питання має бути причина. Навіть якщо ти питаєш про сім’ю. Боєць завжди може запитати, а чому ви питаєте. Або там про кваліфікацію, хто ти – кулеметник, снайпер або хто? Боєць запитає: вам це навіщо? Ви капелан? Давайте говорити типу про Бога, про філософію. Тому треба бути дуже обережними, пильнувати.

І найостанніше, моя порада, це постійно вивчати, досліджувати дві теми: конфліктологію та комунікацію. Тобто вміти розмовляти і вміти або передбачати, або розв’язувати конфлікти. Це надзвичайно важливо. Це постійно. Комунікація, конфліктологія – це кожен день. Тому капелан має бути обізнаний, має бути врівноважений і має бути, ну дійсно, як Ісус казав: простий, як голуб, хитрий, як змій.

В мене було з одним командиром. Я приїхала до них, вони десь жили під Новотроїцьким на териконі. Командир, такий собі «няшка», який мене любить і поважає, вирішив провести виховну роботу з бійцями з підготовки до зустрічі з капеланом і розказав їм, що капелан – «шикарна людина, свята» і всяке таке, тому вона приїде, щоб ви при ній не матюкалися, щоб ви ж там не курили. Ну хлопці такі: «Окєй, нє вапрос».

Я приїжджаю, це літо було. У них там літня кухня, а на ній навіть маленький телевізор є і різні умови нормальні, але сплять в землі, в бліндажах. Приїхала теж на тиждень, бо той терикон трохи обстрілювався. Ну от я з ними там, а вони потроху ходять кудись. Я в їдальню – вони потрошку на вулицю. Я так за ними ганялась півтора дні, а потім спіймала і кажу: слухайте, поясніть мені, будь ласка, що відбувається. І один з них, теж з моїх друзів, каже: «Ну нам дали установку». Я кажу: «Так, повернулися на кухню, сіли, дивимося телевізор, куримо і матюкаємося зараз всі, тому що не треба мені оце все». Після того вони повернулися і ми решту тижня нормально спілкувалися.

– Ти бачиш, ти свята людина: дозволила офіційно, слово капелана.

– Розумієш, не від мене має залежати, скільки вони курять чи матюкаються. Маю сказати, що реально 90 відсотків, ну може 85, бійців при мені не матюкаються. По-перше, вони прощупують мене, дивляться, як я реагую. Якщо я там мать-перемать, емоції-переемоції, тоді вони теж відповідно. Бо є жінки-військовослужбовці, які дозволяють з матом і самі матюкаються не менше. Але коли вони бачать мій стиль розмови… Я іноді з ними жартую: «Хлопці, та згадайте якісь дієслова, бо у вас замість „вибухнув“, „прилетів“, „розірвався“ тільки одне слово». І вони: «Га-га-га, а точно, оте одне слово». І я кажу, будете людям на «гражданкє», дітям розказувати про свої подвиги, а ви забули дієслова та іменники. Давайте згадуйте їх вже, кажу. І ми з ними сміялися.

Іноді було навпаки, ми могли сидіти, наприклад, зима, в приміщенні десь, після вечері затриматись, двоє-троє хлопців, так щось розговорилися за душевне, духовне. Сидимо, і бачу, що вони слухають, коли вже та маленька пауза, я кажу: «Хлопці, може, вийдемо покуримо?» Вони такі: «А ви що, курите?» Кажу: «Ні, але вам треба, то ми можемо продовжити розмову в курилці». Вони: «Ну так, пішли».

Але суть не в тому: вони викурять на п’ять сигарет більше в день чи на три менше. Не в тому святість їхня буде, розумієш? В мене один боєць в окопах питав: «Олександро, а можна молиться з матюками?»

– І що, можна?

– Людина хоче молитися, але в неї матюки іноді вискакують, бо крепко страшно, бо крепко важко.

– Ну і ще ж одне слово на всі дієслова.

– Так ото ж. Я йому сказала: «Друже, Бог думки твої знає. Він знає, що ти подумав, перш ніж ти сформулюєш те речення з тою молитвою. Тому вже кажи Богу, що можеш, що хочеш, що реально. Кажи: спаси, Господи. А там уже…»

Бог – джентльмен. Він знає твоє серце, Він бачить твою душу, тому подавати Йому себе якось там «красиво», з якоюсь красивою молитвою – це не те, що Він від тебе чекає. Тому просто будь з Ним таким, як ти є. Проси про те, що треба. А потім, будь ласка, подякуй.

«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина - фото 96982

– Сашо, ти, мабуть, вже не один раз чула, що капеланство – не жіноча справа. Згідна з цим?

– Ірочко, мало того, що згідна, я була одна з тих, хто вже багато разів казав, що капеланство – це не жіноча справа. Я абсолютно з цим згідна, тому що вірю, що Бог покладає це на чоловіків. І екстремальні усілякі ситуації, де треба багато особливої сили, відповідальності, стриманості, якоїсь розсудливості й багатьох речей, які є у жінок, є (я не кажу, що того немає, що жінки – це суто емоційні дівчатка, кліпають очками і наївно посміхаються, ні), але воно якось більше притаманне чоловікам.

Звісно, в армії є жінки, тому для жінок, сто процентів, мають бути жінки-капелани. В Америці, в Європі в армії вони вже сто років як є. В нас поки що не так багато жінок-капеланів. Але я згодна, це не жіноча робота.

В мене в Станиці була така ситуація. Ми там організовували спочатку християнський волонтерський центр, а потім церкву. Але сталося так, що брата, який там служив, через проблеми відкликали від служіння додому, і я залишилась одна. Була більше року одна практично: і причастя роздавала, і проповідувала. Тільки приїжджали пастори хрестити й іноді на тиждень-два теж проповідувати. Одного разу я проводила служіння, проповідувала. Потім спілкувалися після церкви, там чайок, пиріжки якісь бабусі наші зробили. І брат, віруючий дуже, підходить до мене і каже: «Ну, сестро, як же так, ми ж у Біблії читаємо, що сестри не мають проповідувати». Кажу: «Повірте, я теж те саме читаю в Біблії. І дивіться, ось є ключі від нашого волонтерського центру, де ми живемо. Я можу протягом двох-трьох днів максимум забрати речі, я знайду, де мені служити і що робити, якщо ви з братами можете заїхати». Він, бідося, стояв дивився на мене, розстроєний, бо посперечатися не вийшло, блиснути знаннями Писання не вийшло. Така пропозиція була провальна для нього. Тому я молюсь і прошу всіх завжди молитися, щоби Господь кликав капеланів, ставив капеланів.

Я маю радість сказати, що серед моїх знайомих з «Церкви Голгофи» (Calvary Chapel) за ці п’ять місяців стало більше п’яти гарних капеланів, які швидко мобілізувалися, налаштувались, трохи навчились.

Взагалі всі наші, там, тут, всюди, чудові люди. Я реально пишаюся всіма нашими братами і сестрами. Знаєш, от дійсно, на жаль, є правда в тому, що поки не стане жахливо, страшно і погано, ми не дізнаємось, які ми круті й бомбезні. Іноді треба аж до війни, щоб ми зрозуміли, наскільки ми реально круті, наскільки Бог у нас крутезний. На жаль, одне без одного іноді не буває. Тому я в шоці, я пишаюся. Просто потужні Божі люди.

Я тільки-но була в Прилуках і проводила навчання для капеланів, скажемо так, новонавернених, новоприйнятих. Начальство наше в капеланській організації видало їм вже документи, і вони працюють, працюють дуже ефективно. Бо так треба, і хай це будуть чоловіки, бо ми з дівчатами круті, класні, чудові, але переважно маємо служити жінкам на фронті.

– Тобто, загалом, ти би не радила жінкам іти у капелани.

– Я би не радила. Якщо можна робити щось інше: бути волонтером, в шпиталі, десь їздити, не знаю, підписувати контракти, йти краще військовим і бути медиком, зв’язківцем, ще кимось і потроху розказувати тим, хто навколо вас, про вашу віру – це більш нормально, це більш природно. Особливо зараз, коли йде така повномасштабна війна.

«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина - фото 96980

– За ці останні п’ять місяців що для тебе було найважчим?

– За сім років Бог привів мене до дуже особливих людей. Багато хто з них розвідники, багато хто з них просто люди, які вміють воювати, знають, як воювати, сильні духом, дуже гідні, мають освіту, такі просто неймовірні люди. І протягом п’яти місяців я втратила вже більше тридцяти друзів, з якими ми дружили: їли шашлики, були знайомі з сім’ями, мали номери телефонів, бачилися постійно, а не тільки тоді, коли вони в секторі. Я перестала фарбувати сиве волосся, це моє переживання, зараз я майже як мати переживаю. Я ношу на сумочці чорну хусточку як нагадування, такий, знаєш, траур, що постійно триває.

Буквально тиждень тому загинув на війні хлопчик, якому 22–23 рочки, який в Бородянці в церкві у нас був дитиною, підлітком. Я знаю всю його сім’ю. Він виріс там буквально. Ми познайомились, коли йому було 11 років, може 10. Потім він пішов воювати, може уже рік назад, може менше, і десь тиждень тому загинув. Такі речі дійсно найважчі… Іноді складно зрозуміти, що Бог хоче від мене, де я маю бути.

Їздити на похорон дуже важко, я знаю, що треба дуже, але важко. Їздити в шпиталі та спілкуватися з ними, коли вони поранені, хтось без ноги. В мене один командир впіймав вісім куль. Вісім куль! Якщо б мені хтось розказував, я би не повірила, а так я його ледь не обмацала всього, всі вісім дірок побачила і я була в шоці. Але Бог його спас, і він, звичайно, це знає, і він, мабуть, через деякий час сам почне проповідувати.

Все це важко. Важко знаходити слова, а їх треба знаходити, бо на похоронах мені дають теж іноді сказати слово як капелану. І це треба робити, це правильно. Це треба щоб було щиро, обережно. Це просто, не знаю, якась ювелірна робота. Але це треба робити. Це якщо не тут і не зараз, то коли і де?

І в усьому взагалі, раніше сім років і зараз, повна залежність від Духа Святого: кому подзвонити, кому допомогти купити машину, з ким поговорити, до кого поїхати в гості. Я от нещодавно повернулася з майже трьохтижневого такого туру по всій лінії фронту від Полісся до Одеської, Миколаївської, Харківської, Донецької, Луганської областей. Побачила багатьох своїх друзів і нових друзів, які ще не були друзями, але вже стали. І, знаєш, жодна розмова не повторюється, вона кожен раз як перший раз, взагалі немає шаблонів. Їх, навіть якщо захочеш щось напрацювати, ну немає. І оце ось розуміння, що ти залежиш від Духа Святого, коли ти постійно слухаєш, коли ти постійно молишся, намагаєшся зрозуміти контекст, що Господь хотів би сказати цьому чоловіку чи жінці зараз, як реагувати…

Це часто терпіння і пошук, щоби або Бог щось міняв в їхніх серцях, або ще щось. Я можу пояснити, якщо запитають, можу своїм прикладом показати, що це є коротка молитва. Я дуже часто за них молюсь. Буквально тільки-но я була з іншої сторони України, в Мукачево, там у мене знайома гарна група військових, до яких я їжджу постійно на два дні з однією ночівлею. Я сиділа з командиром в кафешці – там за нього помолилася. Ми стояли з медиком розмовляли на вулиці біля його машини – я на вулиці біля його машини помолилась за нього. Коротка молитва як зразок. Ти молишся, ти показуєш, що дійсно молишся за людей. Люди розуміють, як ти молишся, що це не просто молитва. В умовах війни хочеться, щоби не стільки було релігійних обрядів, традицій (хоча ми відкрили десь 4 чи 5 капличок), скільки простоти, що Ісус і боєць, боєць і Господь, розумієш?

– Зараз часто згадують, що в окопах немає атеїстів. А що після того, як вийшли з окопів? Як залишатися не-атеїстом? Чи можна якось вплинути на те, щоби бійці пам’ятали про Божу милість і Його втручання?

– Господь, мені здається, наскільки я знаю Бога, не гордий, в тому плані, що Він не такий: ну що ж ви не подякували? Або: що ж ви пішли і знову самі намагаєтеся рулити своє життя? Він знає, що потрібен як Спаситель, як Рятівник. Це завжди було, є і буде. Я стараюсь просто нагадувати, що, будь ласка, ти будеш зранку пити каву – подякуй Господу за ніч і попроси, щоби Він благословив тебе. Будеш звечора пити чайочок – подякуй за день і попроси, щоби благословив. Десь ти їдеш, і так, до речі, часто з ними буває, і відчуваєш, що твоя совість щось до тебе говорить, не замовчуй ту совість, не затикай її, а зупинись і скажи: «Боже, так, очисти моє серце». Я всім кажу, що совість – це Божий голос в твоїй душі, він був, є і буде, скільки ти будеш жити, Бог буде до тебе говорити через твою совість. В якусь неділю встань, зупинись і видихни, і подивись на небо або подивись на природу та згадай, що є Бог, Господь і Спаситель. Скачай собі одне якесь Євангеліє від Марка, Матвія, Івана чи Луки. Хай воно в тебе буде. Три рази на рік прочитай це Євангеліє, прочитаєш за 4 години.

Такі маленькі практичні поради я стараюся лишати з ними і молюся, щоби Дух Святий їм нагадував, бо інакше люди є люди, але вірячи, що ми служимо, а Бог спасає, це дуже знімає будь-який тягар. Немає у мене тягаря, що я всім винна, що мені треба їздити, що я маю постійно дзвонити, нагадувати, проповідувати, писати їм, листи висилати.

– Це дуже класна думка, тому що в такому разі в тебе залишається лише твоя відповідальність. Ти не береш на себе відповідальність Бога.

– Не можу. Навіть якщо іноді спробую, то там такий хаос, що ой-ой-ой.

– Слухай, а я бачила на світлинах у тебе разом з жетоном висить на шиї ще патрон. Він має для тебе якесь особливе значення?

«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина - фото 96978

– Яка ти спостережлива. Це подарунок від бійця. Він зробив своїми руками, сказав на пам’ять. В один момент я подумала, що це реально смішно, що я це ношу. Деякі християни сказали мені зняти, бо, кажуть, тобі не пасує типу як служительці в церкві, ти проповідуєш. Я подумала, я нікому то не казала, але, послухай, ми всі хрестики носимо, ми на футболках хрестики носимо. А ми ж казали завжди: була б гільйотина, на якій би Ісуса стратили, то ми би носили гільйотину. Хрест – це зброя страти, куля – це зброя вбивства. Це теж як нагадування. Можливо, якщо чесно, це робить мене при знайомстві з військовими на 10 відсотків більш крутою, прикольною і такою потужною, капеланською, войовничою…

– Капеланшою такою. Сашо, а що ти можеш порадити, яка допомога тих, хто в тилу, буде найкориснішою для тих, хто зараз на фронті?

– Це окрема тема, на годину, бо багато напрямків. Але зараз скажу одну тільки річ: щоби допомагати військовим, треба робити те, що ти можеш зробити для людей навколо себе. Люби своїх батьків, люби дітей, чоловіка/дружину, рідних, сусідів, посміхайся жіночці в магазині, чемно привітайся з бабусею в маршрутці тощо. Це те, що треба робити обов’язково.

– Тобто будь людиною, перш за все.

– Навіть не просто людиною, а суперлюдиною. Будь суперлюдиною! От реально, людина просто привітається з чоловіком і, можливо, подзвонить мамі. Це така нормальна середньостатистична людина. Зараз треба примножувати добро, як на дріжджах. І я поясню чому. Ще десь у 17-му році від одного бійця я почула таку фразу: хочеться, щоби країна була такою, яку хочеться захищати. І він говорив не про політику. Він говорив про людей. Там було все, повний спектр: від того, що бажано, щоби говорили рідною мовою, до того, щоби дбали про свою клумбу, свій ліфт, щоб не обгаджували під’їзд, не кидали сміття, паркувалися нормально, пропускали пішоходів, щоби були чемні й таке інше. Я на 300 відсотків впевнена, що це основне.

Я хочу, щоб ми звикали до того. Бо коли далі бійці будуть повертатися назад у суспільство, коли в нас буде більше отих звичок саме свідомо робити оці добрі речі тим, хто навколо нас, то ми зможемо тоді те бійцям робити теж і підтримувати їх усіляко.

Коли я була в Прилуках, там теж багато зараз військових, я казала тоді в церкві, цивільним людям, що, будь ласка, от ви побачите військового в магазині, десь на заправці, на стоянці, я вас прошу одну просту річ: не відводьте погляд, навіть якщо з очима контакт є на секунду, не відводьте, не схиляйте голову, просто кивніть, просто скажіть «дякую», помахайте, посміхніться і все, розумієте? Все. Це три секунди, це не коштує грошей, але це буде бомбезно для захисника, просто що його бачать, що йому вдячні. Все, більше нічого. Інші речі є, багато ще чого можна робити дуже практично і дуже корисно, але це основне.

– Я розумію, що на моє наступне питання ти скажеш, що теж треба годину відповідати, але. Як дожити до перемоги і вижити? Якісь є поради? Тому що ці «гойдалки», ці «алярми» безкінечні, ці втрати і цей біль, який просто не можна виносити. Здається, що ти трошки чи заспокоївся, чи якось прийшов до тями, але щось нове-нове-нове. Як вижити?

– Це дуже правильне питання. Так, про нього можна говорити годину. У мене з’явився один знайомий, дуже серйозний психолог військовий, дуже професійний, Андрій Козінчук. І я його слухала, писала йому про певні речі, він відповідав мені на деякі питання. В нього одна з фішок, він постійно так чи інакше повертається до цього, – це таке поняття як функціональність. Тобто ми можемо дійсно переживати, ми можемо плакати, можемо іноді погано спати, втрачати апетит або, навпаки, нажиратися, тобто свій стрес, свої емоції ми можемо і маємо проявляти обов’язково. Єдине, ми маємо пам’ятати, що, по-перше, ворог у нас один – русня, тому один на одного зриватися дуже не бажано, треба контролювати це. І що стосується себе, бути такими, як ми є, переживати, плакати, комусь подзвонити, написати, запитати, як ти, потім розказати, а як я, тощо. Далі день за днем продовжувати робити, от бути функціональними. Він каже, не захоплюйтеся новинами, тим, що там в новинах, а творіть новини самі. Тобто щось організуйте, щось проведіть для дітей: ігротеку у дворі, купіть у дворі хлопцям футбольний м’яч і створіть футбольну команду, навіть якщо це в Польщі, навіть якщо це в Америці.

– Тобто треба, щоби був якийсь «двіж».

– Так. Вчіть мову, будьте зайняті, робіть хобі, які робили чи не робили, візьміть прочитайте книжку. Ми функціональні, поки працюємо, трудимось, займаємося хобі, відпочиваємо, гуляємо. Також важливо планувати. Так, обережно, бо ми не знаємо, що буде восени, взимку, плани теж, можливо, такі трохи сумні, але зваріть хоч дві банки варення. Ну серйозно. Хоч дві маленькі баночки. Зробіть дві баночки аджички. Хоч щось. Ну хоч якось десь зекономте і щось таке зробіть.

І дуже важливо, це теж окрема тема, будьте обережні з дітьми. Є батьки, які попускають дітям, кажуть, вони діти війни, їх і так шкода, вони стільки пережили. Так, але ні. Певна рутина, таблиця множення, оце все треба. Або навпаки, коли батьки начиталися новин, а потім починають зриватися на дітях. Цього теж, будь ласка, не треба робити. Тому це все пильнувати, стежити, спілкуватися і, звичайно, не нехтувати і психологами і всіма, хто може консультувати, звертатися обов’язково. Тобто купа роботи.

«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина - фото 96983

– Якою ти бачиш Україну після перемоги?

– Ти знаєш, у мене чомусь тільки одне: такою світлою, чистою і красивою. І все. От не знаю, просто світла, чиста і красива. Якась така. А як воно далі буде ще проявлятися – не знаю. І ще я вірю в дітей, вірю, що наші діти, хоч вони і діти війни, але от далі у них буде, може на контрасті, може ще якось, але буде світле, чисте і красиве.

«Бог привів мене до дуже особливих людей», – військова капеланка Олександра Андріяшина - фото 96984