Бог ставить кому. Про духовне служіння в’язням

Питання про смерть і вічність

— Пишуть, і пишуть, і пишуть… детально, дрібним почерком, з обох сторін аркуша, – розповідає Ростислав Михайлович, тримаючи в руках стос листів. – Декому напишу, а вони вже наступного дня відповідають. Я попередив, щоб не чекали негайної відповіді, бо ж я не можу лише сидіти і писати листи. Але вони чекають.

Пан Ростислав, викладач Львівської Політехніки, на пенсії. За своє життя написав майже п’ятдесят наукових праць і підручник з теоретичної механіки у співавторстві з колегами. Тепер він пише листи засудженим на довічне ув’язнення. Пише про вічне – Бога, покаяння і прощення. Пригадує, як у дитинстві дивувався своєму дядькові. Той, коли молився перед сном, просив благословення для тих, хто в тюрмі.

— Я тоді, як дитина, запитав, чому він молиться за них? Чи зі всіма ними знайомий? Він сказав, що не знає їх, але розуміє, в яких умовах вони несуть покарання, тому і молиться.

Ростислав Михайлович уже двадцять років служить у місії «Гедеон», міжнародній міжконфесійній християнській організації, завдання якої – ширення Нового Заповіту у всіх сферах життя, в тому числі в місцях позбавлення волі.

За плечима у пана Ростислава бібліотека, що займає майже всю стіну. Він говорить дещо дидактично, даються в знаки тридцять п’ять років викладацького досвіду. Коли надягає окуляри, щоб прочитати листа, ще більше стає подібним на лектора.

«Вітаю Вас, Ростиславе Михайловичу, любов’ю Господа нашого Ісуса Христа. Мир Вам! – він читає виразно. Голос добрий і строгий водночас. – Щиро радію вашому листу. Коли ми шукаємо Господньої любові, то часто забуваємо, що Він посилає її через серця вірних своїх. Так Бог зливає свою любов до мене через ваше серце».

Слова, які читає пан Ростислав, радше нагадують листи апостолів, які ті писали до перших християн, аніж послання злочинця з-за ґрат.

— Люди, з якими ви листуєтесь, вбивці? – не так запитую, як нагадую сама собі, хто адресати пана Ростислава.

— Так, – буденно відповідає він, – але не всі свої злочини визнають. А я і не в кожного запитую. У кого є на серці бажання розказати – розповідає сам. Люди, які щиро визнали свою провину, нічого не замовчують. Із п’яти в’язнів, з якими я листуюся, лише один запитує про вихід з колонії.

— Про що пишуть інші?

— Ставлять питання про вічність і смерть. Один чоловік дав номер своєї бабусі. Я їй інколи дзвоню. Вона радіє, каже, що внук вважає мене своїм духовним батьком. Але я компліментів не сприймаю, просто знаю, що людям треба допомогти.

Коли б в Україні не ухвалили закону про скасування смертної кари, адресатів Ростислава Михайловича, можливо, вже не було б серед живих.

Сни з-за ґрат

— Я у глибокій ямі, ніби в кар’єрі, але замість піску під ногами попіл, сірий до чорноти, в’язкий. І я на колінах повзу на гору і розумію, що не зможу викарабкатись. І раптом бачу тонесеньку синьо-білу мотузку. Хапаюся за неї – і вилажу.

Такий сон наснився ув’язненому Степану відразу після того, як йому оголосили вирок – довічне ув’язнення. У в’язничній камері лежало маленьке Євангеліє, видавництва «Гедеон», з обкладинкою синього кольору. Коли Степан почав читати його, то знайшов для себе пояснення, що то була за мотузка, така тонка, але міцна водночас.

Кожен лист Степана до пана Ростислава починається і закінчується словами подяки чи то за турботу, чи то за черевики, кращі за які він не мав уже десять років. Після ув’язнення з ним підтримувала зв’язок лише мама. Але її вже немає в живих. Рідні від спілкуванням з ним відмовились.

Листи Степана – довгі. Почерк має каліграфічний. На кожному листі печатка – перед відправленням його перевіряли.

У листі № 58 він пише:

— Місце, в якому ми перебуваємо, по своїй суті – місце скорботи і розчарування. Кожен тут, в більшості своїй, керується лише власним досвідом. Всі погрузли у рутині, тому християнські істини тут сприймати не легко.

Степан уже вісім років не керується поняттями і законами кримінального світу.

— 2005 рік був нелегким для мене, – звіряється Степан у наступному листі до Ростислава Михайловича. – Я сидів у камері один і читав Євангеліє. Одного разу, коли мені було особливо складно, я звернувся в молитві до Бога. Я розумів власне безсилля, гірко плакав, і просив допомоги. Я вирішив кинути курити і лаятися, але мені не вдавалося. Тоді я ще не розумів, що процес очищення не такий легкий і швидкий.

Через місяць Степана відправили по етапу і він опинився у Дніпропетровському СІЗО. Камери там розміщені в підвалах. Колись у них сиділи в’язні-смертники, яких готували до розстрілу.

— Те місце просякнуте смертю, – пригадує в’язень. – У своєму минулому житті я бачив багато страху людського, але в тих стінах він був інакшим. Там, в Дніпропетровському СІЗО, вдень і вночі я молився і плакав. В ті дні всі мої злочини постали в мене перед очима і я розкаявся, що вчинив їх. Я побачив їх перед собою і жахнувся. Мені здавалося, що я їх вчинив проти себе самого.

В одиночній камері слідчого ізолятора Степану знову наснився сон.

— Я йду по вулиці, тримаючи за руку хлопчика і дівчинку. Погода похмура. Ми заходимо у високе приміщення, піднімаємося ліфтом і, на моє велике здивування, виходимо на дах. Я роззираюся навколо і бачу двоє дверей. Лівою рукою, як зараз пам’ятаю, відчиняю ті, що з лівого боку, і бачу за ними пітьму. Відкриваю ці самі двері правою рукою і бачу за ними смерть. Тоді відчиняю ті, що справа. А за ними – небеса. Діти побігли собі по цих небесах. Потім зупинилися і чекають, коли ж я піду за ними? А я стою і думаю, як це, бігати небом? А потім вирішив, якщо не можу йти по небесах, то принаймні сяду на порозі і вмиюся ними. А вони переливаються кольорами найдорогоціннішого каміння, і я набираю їх в долоні.

Бог ставить кому

У колишнього оперуповноваженого Юрія сьогодні нічне чергування, проте вже не в міліційному відділку, а в церкві. Юрій одягнений у бежеву куртку. Її колір зливається з кольором його обличчя, і це надає чоловікові дещо хворобливого вигляду.

— Коли працюєш в міліції, хочеш чи ні, а задумуєшся над вартістю життя. Мене не раз могли вбити, – розповідає Юрій, і я помічаю в нього на шиї шрам. – Одного разу я ловив злодія і мусив стріляти. Коли цілився в нього, – то, з одного боку, чув чіткий голос: «Стріляй, це злодій. Ти працівник міліції. Ти повинен виконати свій службовий обов’язок». А другий голос говорив: «Зупинись. Хоч це і злодій, але ти можеш його вбити».

Юрієве обличчя стає блідішим.

— Вистрілили?

— Ні, але руку з пістолетом опустити було неймовірно важко. Військові, які служили в Афганістані, розповідали, що лише перший раз вбивати людину складно. Я думав, як так, адже кожен раз вбивати тяжко? Коли я наближався до Бога, водночас розумів, прийде час, і я буду змушений стріляти в людей. Вирішив більше не брати в руки зброю.

— Той злочинець втік?

— Так, – збентежено відповідає Юрій.

Після того, як Юрій залишив службу в міліції, він щонеділі їздить у колонії і проводить там молитви. Коли вперше їхав до в’язниці, дуже переймався: колишній опер, приїхав на зону і розповідає про Бога.

— Ми в’язням завжди щось привозимо. Минулої неділі роздавали їм цукерки. Один чоловік цукерку мені повернув. Сказав, що я їм всі віддав, а сам без цукерки лишився. – Юрій дістає з кишені льодяник «Барбарис», показує його, ніби бойовий трофей, і кладе назад до кишені. – Приємно. Злодій, а віддає колишньому міліціонеру цукерку.

В’язні, до яких їздить Юрій, засуджені за злочини середньої тяжкості. У колоніях суворого режиму, запевняє він, люди більше починають задумуватися над життям.

— Якщо людина четвертий раз сідає до в’язниці, вона стає непотрібною для рідних. Навіть одягу їм ніхто не передає, – не без співчуття говорить Юрій. – У колоніях, де буваю я, там своя романтика.

— Романтика?

— В них там свої касти. Поняття, блатні, мужики, – про кримінальні закони Юрій розповідає неохоче. – Якщо, наприклад, – «мужик» прийде до нас на службу, він опускається.

— От ця єрархія впливає на покаяння?

— На служіння приходять ті, кому тяжко, кого утискають. Хто надіється сам на себе, до нас не приходить. Лікаря шукають хворі, – Юрій цитує Євангеліє. Його обличчя трохи яснішає.

— Ви ж знаєте, хто першим попав в рай? – питає тепер він мене.

— Хто?

— Розбійник. На хресті розпинали людей найжорстокіших. Згідно із Кримінальним кодексом є крадіжка, грабіж, а є розбій із застосуванням зброї. Цей розбійник висів на хресті і сказав до Ісуса: «Пом’яни мене, Господи, коли прийдеш у царство Твоє». А Ісус, побачивши переміну не в словах, а в його серці сказав: «Вже сьогодні будеш зі мною в раю».

— Чи може існувати пенітенціарна система, яка могла б по-світському виправляти злочинців?

— У нас немає ніякої пенітенціарної системи. Людей карають і все. Існувати така система може. Для цього в ній мають працювати люди, які тих, хто за ґратами, не вважають пропащими, а дають їм шанс. Бо на них легко махнути рукою, коли бачиш – перший раз сів, другий, третій… – Юрій бере зі столу велику в’язку ключів. У його руках вони стають подібними на ключі від тюремних камер.

— Всі злочинці вам скажуть, навіть відсотка людей немає, які б після в’язниці розкаялися. Вони навпаки озлоблюються. Через мою роботу з десяти ув’язнених можуть виправитись двоє-троє. Це небагато. Я вірю, що тепер я можу принести більше користі, ніж коли я служив у міліції.

Декілька місяців тому Юрій написав першого листа до ув’язненого Степана. Боявся, що той не відповість. Однак, даремно. Степан запевнив – те, що він в’язень, а Юрій колишній міліціонер, не може стати перепоною для дружнього спілкування.

— Насправді, ніколи не думав, що буду листуватися зі злочинцем, засудженим на довічне ув’язнення, – говорить Юрій, і знову бере до рук в’язку ключів. Ні, він таки зовсім не подібний на тюремного наглядача. Навіть у міліцейський формі його уявити складно.

— Що ви тоді думали про таких злочинців?

— На початку роботи в органах до мене прийшов чоловік і написав заяву про зникнення батька. До сьогодні пам’ятаю, як він сидів переді мною, – Юрій робить довгу паузу між реченнями, ніби прокручує в пам’яті ту картину. – За два роки він у власному будинку вбив друга. Дуже жорстоко. Після розслідування виявилось, що батька також вбив він. Приговорили до розстрілу. Це був 97-й рік. Я тоді подумав: собаці – собача смерть, – Юрій говорить останні слова ніяковіючи.

— Вже пізніше, коли я звільнився з органів і почав ходити до церкви, мені до рук потрапила газета. Там був великий матеріал з малюнком: дві камери, а між ними коридор. На одній напис – «смертна кара», на другій – «довічне ув’язнення». І в’язень переходить з однієї камери в другу. Тоді в Україні наклали мораторій на смертну кару. Коли я читав ту статтю, то побачив прізвище Віктора Сидунова. Це був той самий злочинець. Йому замінили смертну кару на довічне ув’язнення. Виходить, я його осудив, а Бог дав йому ще шанс. Бо там, де ми, люди, ставимо крапку, Бог завжди ставить кому.

Малюнки Вадима КРАВЧЕНКА