Бойківщина сакральна: дерев’яні храми, які варто відвідати

Бойківщина сакральна: дерев’яні храми, які варто відвідати - фото 1
Львівщину справедливо можна охрестити концентратом туристичних атракцій — тут і архітектура, яка пережили кілька століть, і низка природоохоронних об’єктів, і ціла міста зі спадщиною ЮНЕСКО (що вже говорити й про сам Львів).

Однак, неподалік — за якусь там сотню кілометрів від Львова — можна побачити ще один бік тутешньої історії. І ні, це не чергова оповідь про типову поставстрійську мультикультурність, ця історія з львівських Карпат — про церкви, збудовані з дерева, у типово бойківському дусі.

Львівська ОДА організувала подорож для журналістів задля знайомства з дерев’яними храмами Бескидів.

***

Верхнє Синьовидне

Зі Львова до Верхнього Синьовидного — селища неподалік Стрия — їхалося недовго. За якихось дві години, незважаючи на грудневі снігопади, ми вже робили знимки тутешніх краєвидів.

— У нас 45 разів був Іван Франко. Дуже багато про наше село він написав коломийок, — на ходу розповідає жвавий чоловік — Омелян Заревич, місцевий краєзнавець, а заразом — і голова церковного братства.

Пан Омелян показує околиці Золотої гори - фото 86647
Пан Омелян показує околиці Золотої гори

 

Насправді, у Верхньому Синьовидному бував не лише Франко. Переказують, що тут, у 1240 році, зупинявся на той час ще князь Данило Романович — по дорозі в Угорщину, куди їхав сватати сина Лева за королівну Констанцію. Кажуть, тут був й Олекса Довбуш.

А ще — звідси походить найвідоміший український меценат Петро Яцик — той самий, імени якого зараз проводять конкурси з української мови.

Річка Стрий — вона тепліша, річка Опір — холодніша, — вказує пан Омелян на обидва боки Золотої гори, на яку підіймаємося, балансуючи на льоду. — Колись місто Стрий взагалі було портове.

Від полудневого сонця виблискують дахи невеликих каплиць — це Хресна дорога, яка заразом веде до церкви Собору Пресвятої Богородиці. Хоча ще з XIII століття тут був монастир.

— Монастир, який до цього стояв на Золотій горі, служив обороною від монголо-татарської навали, — протираючи вже червоні від морозу руки, розповідає директор місцевої школи Володимир Кавка. — Коли ж татари нападали, монастир зібрав з навколишніх сіл близько 5 тисяч оборонців. Легенда розповідає, що серед них був такий собі Божко. Його стріла влучила у саме серце ватажку татар і ті відступили. Тому така і назва гори — на честь героїчної оборони від загарбників.

Пан Володимир розповідає про церкву - фото 86648
Пан Володимир розповідає про церкву

 

Сам монастир проіснував тут до кінця XV століття. Тоді його спалили поляки. Опісля тут збудували церкву, яка проіснувала до 1790-го. Що з нею трапилося — кажуть, невідомо: може, спалили, може, будівля зазнала руйнації під час чергових історичних перипетій. Але факт лишається фактом: саме цього року постала вже інша церква — святого Юри або Георгіївська. Через аварійний стан в 1938 році за наказом місцевого старости її розібрали та звели нову. Власне, тому нинішню називають двояко — це і церква Собору Пр. Богородиці, і церква святого Юри. Звів її, до речі, як тут кажуть, народний умілець Микола Барабаш за проєктом Василя Нагірного.

Церква Собору Пресвятої Богородиці - фото 86649
Церква Собору Пресвятої Богородиці

 

1943 року церкву освятили. Однак, за три роки через прихід радянської влади її закрили — ледь не на пів століття. Церква відновила свою діяльність в кінці 80-х. До здобуття Україною Томосу вона належала до УПЦ КП.

Зі старого архітектурного ансамблю на Золотій горі залишилася лише дзвіниця XVIII століття — її і вважають найстарішою тутешньою пам‘яткою.

Секрет довголіття цієї дзвіниці простий: переважно на Бойківщині будували їх із сосни або смереки. А ця збудована із дуба, — натхненно вказує на дзвіницю пан Володимир. — Правда, колись вона була покрита ґонтою. Навіть є фото з 20-30-х років, на яких можемо побачити первозданний вигляд дзвіниці.

Дзвіниця — найстаріша пам‘ятка Верхнього Синьовидного - фото 86650
Дзвіниця — найстаріша пам‘ятка Верхнього Синьовидного

 

У радянський час старі дзвони зняли і переплавили для потреб колгоспу. Нові дзвони з‘явилися зі здобуттям Україною Незалежности. Вони там є і досі.

Перед входом у дзвіницю всі разом обтупуємо ноги. Між плащаницею та килимами — сходи наверх. Біля них — в куті між павутинням білий постамент Ісуса — дещо пригніченого і з опущеною головою. З дзвіниці добре видно церкву — правда, час від часу ліпить сонце і не дає сфокусувати кадр для знимки.

Ми плануємо реставрувати дзвіницю, але поки чекаємо на перевірки та готуємо документацію, — вже дорогою з дзвіниці до храму розповідає пан Володимир.

У церкві доволі зимно — немає опалення. Пояснюють, що то для того, аби не трапилося пожежі. Свічки теж стараються не палити — лише на службі, опісля всі задувають.

Церква усередині - фото 86651
Церква усередині

 

Всередині — позолочений іконостас, вкритий численними вишитими рушниками. Особливо пишаються тут копією Томоса. Під ним хрест в рушнику, зверху на підставці — вазон.

Копія Томосу - фото 86652
Копія Томосу

 

Вже на виході з церкви пан Омелян розповідає, що цією церквою, та й місцями загалом, дуже колись цікавився Левко Лук‘яненко.

Ми їздили по горах, я розповідав йому про Івана Франка — йому дуже було інтересно, — каже пан Омелян і ховає ключі від храму у внутрішню кишеню куртки.

Спускаємося вниз, жартуємо, що звідси добре було б з‘їжджати на санях. Сонце блищить між смереками. На крутому повороті — капличка.

Зрізали дерево, а ньому з‘явився образ Матері Божої. Священник каже: люди не можуть постійно молитися до дерева; давай, Омелян, шось придумаємо. Ну і зробити капличку, — трохи задихано, але з неабияким ентузіазмом розповідає чоловік.

Вирушили далі. Пан Омелян разом з директором школи один наперед іншого запрошували приїхати ще раз. Ми виїхали. В бічному дзеркалі було видно, як чоловіки ще кілька секунд махали на прощання, потім перекинулися словами, потисли руки і розійшлися.

Урич

Трансфер до Урича зупинявся по дорозі кілька разів: на фоні живописних смерек просто гріх було не зробити селфі.

Урич — насправді невелике село. За переписом населення України 2001 року в селі мешкало 289 осіб. Однак, вони не спішать виїжджати: відколи «Тустань» стала знаною туристичною атракцією, жити і працювати тут вигідно. Сюди проклали дорогу, зі Львова до заповідника йде прямий автобус, а місцева торговиця вельми модернізована під запити туриста. Кажуть, тут продають добру калганівку [але авторці спробувати її не стало часу].

Однак, окрім Тустані — Урич славиться ще кількома пам‘ятками, зокрема, — дерев‘яною церквою початку XX століття, збудованою також за проєктом Василя Нагірного.

Церква святого Миколая в Уричі - фото 86653
Церква святого Миколая в Уричі

 

Церква у серці Бойківщини має традиційну форму галицьких храмів — тризрубна хрестова одноверха з вівтарем.

На територію церкви заходимо, коли вже смеркає. Місцевий сторож завзято не дозволяє робити фото, мовляв, священник забороняє. Кілька телефонних дзвінків — і сторож, голосно буркочучи собі під ніс, йде вмикати світло в церкві.

Наталія Керч, головна зберігачка фондів державного історико-культурного заповідника «Тустань», лише похитує головою, мовляв, не зважайте. Просить вдягти маски, питає, чи вакциновані. Світло вмикається, освічуючи пишний іконостас, на якому — Ісус Христос та Матір Божа у вишиванках. Правда, автор цього витвору невідомий.

Іконостас церкви в Уричі - фото 86654
Іконостас церкви в Уричі

 

Тутешня церква святого Миколая — також з «новобудов». Її звели на місці старої в 1911 році.

Стара церква, на місці якої збудована нова - фото 86655
Стара церква, на місці якої збудована нова

 

Побудували нову церкву суто з практичних причин, — напівголосом каже пані Наталія. — Старожили кажуть, що кількість населення зростала і люди не поміщалися в маленьку церковцю. Тому вирішили збудувати саме цей храм. А з дерева старої церковці було побудовано Просвіту.

За Радянського Союзу церква була закрита. Місцеві сховали старий дзвін, переховували ключі, а на великі свята таємно збиралися. Дзвін, до речі, так і не знайшли.

Матір Божа у вишиванці - фото 86656
Матір Божа у вишиванці

 

Виходимо. Над головним входом видно табличку: «Будова Церкви 1908 році за п. Франца Їосифа, за м. Андрея Шептицького, за от. Гната Калінського, отця пароха р. Охремовича. Укінчена року 1911».

Справа від церкви — дзвіниця. На порозі пише рік її спорудження — 1910.

Щоб зробити вдалу знимку, доводиться по коліна залізти в сніг. Смеркає. Гори кидають на церкву довгі тіні. Закриваємо браму і від того скрипіння раптом злітає з дерева птах.

У церкві вимикають світло.

Верхня Рожанка

Зі Славського до Верхньої Рожанки доводиться їхати повільно. Дороги замело, але то і на краще: виходить зробити вельми вдалі кадри із засніженими смереками обабіч. Жартуємо: львівська Бойківщина — либонь, не гірша за Альпи.

Кажуть, так багато смерек насадили тут за Радянського Союзу — в промислових цілях. Але чомусь хочеться вірити, що вони завжди тут росли — великим і одвічним пралісом між Сколівськими Бескидами.

Церква у Верхній Рожанці - фото 86657
Церква у Верхній Рожанці

 

У Верхній Рожанці Бойківщина вчувається сповна: чи то від розташування села на межі трьох областей, чи то від типових хат обабіч дороги, чи то від людей, які саме тут чимсь ззовні відрізняються.

Посеред села — нова школа з кольоровими шибами на вікнах та церква із золотими куполами, що вельми вибивається із тутешнього антуражу. Однак позаду неї — церква зовсім інакша.

Кілька метрів містком через річку Рожанка і ми біля неї. Це — церква Зіслання Святого Духа, побудована 1804 року, і що важливо — досі чинна.

Перший камінь був закладений у 1801 році, — відкриваючи залізні ворота до церкви, розповідає місцевий парох Ярослав Левицький.

Отець Ярослав розповідає про церкву - фото 86658
Отець Ярослав розповідає про церкву

 

Церква дерев'яна бойківського типу — тризрубна, триверха, з широким, спільним піддашшям, орієнтована з півночі на південь.

До церкви з південного-сходу примикає двоярусна дзвіниця, яка була побудована у 1877 році. На дзвіниці є напис: «Цю дзвінницю громадським коштом за ініціативою отця ієрея Григорія Гуменного збудував Андрій Галадій».

В час богоборчої радянської влади церква була закрита, — скорботно каже отець й опускає очі. — Під час війни місцеві сховали десь на території трьохсоткілограмовий дзвін і досі не можемо його знайти.

Парох додає, що цінність такої церкви в тому, що вона не взяла на себе новомодне вбрання, натомість залишилася автентичною, ба більше — покритою ґонтою, а не бляхою. Бідкається лише, що досі немає ані належної протипожежної системи, ані камери спостереження.

Прямуємо до храму. Великим ключем отець відчиняє брунатно пофарбовані двері. Вмикає світло. Іконостас обведений синіми гірляндами. Посередині — також гірляндами — правда, жовтими — викладено напис: «Христос посеред нас».

Вигляд на церкву з хорів - фото 86659
Вигляд на церкву з хорів

 

До слова, цей іконостас в церкві був встановлений набагато пізніше — лише в 1891 році завдяки майстру Генріху Гейнху. Ікони намальовані художником Іваном Залуським. Хвала, всі вони збереглися і досі.

Богослуження тут ми не занихуємо, — священник бачить нерозуміння на обличчях і швидко пояснює: тобто не облишуємо Богослужень. Правимо по празниках, на Святого Духа, коли відправляємо людей на вічний спочинок.

Виходимо. Зліва в бабинці картина Страшного Суду — тепер вже рідкість для церков.

Священник вимикає світло, перевіряє лампадки:

Зрозуміло, що церква переважно закрита. Але якщо комусь треба — тут ледь не кожен житель має мій номер телефону. Питаєте, дзвоните, і я відчиню. Звісно, якщо буду на місці.

Матків

В Маткові вже біля церкви нас зустрічає Лідія Комарницька, місцева вчителька у школі. Поправляє велику шилінову хустину, одягнуту поверх короткої шуби.

Колись в цьому селі була інша церква — Святого Духа, — пані Лідія вказує на пагорб навпроти. — Однак під час сильної грози хрест з того храму зірвало і принесло сюди. Тому тут і звели оцю церкву.

Церква в Маткові - фото 86660
Церква в Маткові

 

Церква Собору Пресвятої Богородиці споруджено 1838 року — тридільна, трьохярусна і триверха, увінчана шоломовими банями із маківками. Будували храм майстри Іван Мельникович та Василь Іваникович.

Поруч з храмом — дзвіниця, де є також проповідальниця для священника. Серед дзвонів найвідоміший — Димитрій, подарований 1928 року українськими емігрантами з США. Другий дзвін — виготовлений самбірським товариством «Ризниця» у 1914 році. До слова, вони досі дзвонять. Інші два мають тріщини і не підлягають реставрації. За часів війни, до речі, були ще інші дзвони, які закопали на цвинтарі. Однак, їх досі не знайшли.

Переказують, що спершу в дзвіниці неправильно поставили двері — до заходу, а не до сходу, — розповідає жінка. — І через це почало затьмарювалося небо: сонце ховалося і наступала ніч. Тому дзвіницю повернули.

Через відлигу капає з даху. Надворі довго не затримуємося — прямуємо до храму.

Пані Лідія вказає на масивні вхідні двері, які зроблені всього з двох дощок. Над дверима — напис польською мовою: «Tey swiatyni fundamenta», на лівому одвірку напис з датою спорудження: «Zalozone dnia 21 czerw.», на правому: «Roku 1838».

Пані Лідія розповідає про церкву - фото 86661
Пані Лідія розповідає про церкву

 

Тільки до церкви заходячи треба перехреститися, — нагадує всім пані Лідія, роблячи на собі хрест. — Віддати шану.

Цікаво, що робочою силою на будові храму в основному були жінки — чоловіче населення села у ті роки масово було рекрутовано до війська Австрійської імперії.

Храм переважно вкритий фресками кінця XIX століття. Зберігся також тогочасний чотириярусний іконостас з намісними іконами. Царські ворота мають композицію, яка притамання ще XVII століттю — Дерево Єсея.

Іконостас, який зберігся досі - фото 86662
Іконостас, який зберігся досі

 

В нас в церкві століттями співають однаково — ми його не перебудовуємо, — усміхається пані Лідія. — Священники як приходять, то співають не так, як їх там вчили, а так, як ми всі знаємо — автентично.

Тут співають автентичним співом - фото 86663
Тут співають автентичним співом

 

Під час Радянського Союзу церква була закрита, однак ніхто не перечив тому, що люди храмом опікувалися. Храм відкрили тільки-но 1989 року та наново освячено на честь святого Дмитрія, нині він належить місцевій громаді УГКЦ.

14 червня 2010 року матківську церкву ледь не спіткало лихо, в неї влучила блискавка, і лише надійність автоматичної системи пожежогасіння врятувала святиню від загибелі.

Бойківщина сакральна: дерев’яні храми, які варто відвідати - фото 86664

А трьома роками пізніше сталася знаменна подія – 21 червня 2013 року на 37-й сесії Комітету Світової спадщини ЮНЕСКО, що проходила у Камбоджі, церква Собору Пресвятої Богородиці, разом з сімома іншими дерев’яними церквами карпатського регіону України, була включена у список світової спадщини ЮНЕСКО.

ЮНЕСКО нам не дає грошей, — каже наостанок пані Лідія. — Село прибутку від цього не має. Це радше про загальну відповідальність і про те, що наша церква є під охороною.

Виходимо з церкви. Робимо спільну знимку. Пані Лідія, вже провадячи нас до трансферу, згадує все нові історії з життя села.

Розповідає, що колись церква була вкрита ґонтою, а в 30-х покрівлю змінили на бляшану. Каже, скоро знову поставлять ґонту.

Над церквою знову затьмарюється небо. Тільки цього разу — вже не через дзвіницю. Смеркає. Клубочиться по горах вечірній туман.

Бойківщина сакральна: дерев’яні храми, які варто відвідати - фото 86665

З ґрунтових доріг поволі виїжджаємо на трасу. В бічних дзеркалах віддаляється гірська Бойківщина. Їдемо на Львів.

***

Ці чотири бойківські церкви — звісно, лише крапля в морі. Аби відвідати більше — не стане й місяця. Але й і така крапля насичує — й, можливо, трохи повертає до себе.

***

Подорож відбулася в межах програми «Світ карпатських розет» за сприяння Львівської ОДА.