Кокошинці та Мала Лука – храми, Хресна дорога та вбита росіянами дитина

Почну з рельєфу. Він тут дивовижний — надзбручанські гори вражають кожного. До того ж шарму додає річечка Біла Криниця, кришталево чиста вода якої весело дзюркотить убік Збруча дном мальовничого рівчака. Потічок щедро живлять чисельні джерела. Їх вважають цілющими. Принаймні у цьому селі здавна ніхто ніколи не хворів на ниркові недуги.

Найбільше має назву «Джерело Пресвятої Богородиці». Над ним зведена капличка.

Капличками над джералами сьогодні нікого не здивуєш. Особливо затятих мандрівників. Масова мода на це поширилася десь на початку нульових. Сьогодні знайти поважне джерело без каплички набагато складніше, ніж із нею.

Від каплички на гору веде Хресна дорога. Але на відміну від подібних деінде (за виключенням хіба що кількох), ця – вразила. Зазвичай в маленьких галицьких містечках і селах «стації» таких доріг гравірують на заготовках до надгробків у найближчій гробарській майстерні. Виглядає недолуго і похмуро. В Кокошинцях і сама дорога, що веде на вершину чималого пагорба, який втілює Гологофу, нетривіальна, так і зображення на кожній із станцій – це писана художником ікона із віршованим описом, явно від якогось народного автора. На цю Хресну дорогу варто подивитися!

Ідея створення Хресної дороги належить священикам Тарасові Рогачу та Олегові Сарабуну. Звели її в 2010 р. до 360-ліття села Кокошинці методом народної будови.

Якщо вже доля занесла до «незапланованих» Кокошинців, — захотілося дослідити чи немає тут ще чогось цікавого? Але самостійно «прочісувати» хоч і невеличке село – справа марна і довга. А жовтневий день – короткий. На біду нікого із селян, аби розпитати, і близько не спостерігалося.

На щастя за повороту виринула старенька синя «Волга». Місцеві мешканці Володимир та Ольга Околіти підтвердили, що так, — в Кокошинцях є стара і дуже цікава церква. Почали пояснювати, як до неї дістатися, а коли зрозуміли, що справа марна (маршрут, дійсно виявився ще тим квестом) — люб’язно погодилися показати дорогу.

Прилаштувалися за їх авто та поїхали. Дорогою кілька разів хотілося терміновово зупинитися та фотографувати і фотографувати. Вкриті лісом надзбручанські гори в багряних спалахах останніх днів золотої осені та сріблясте плесо Мартинківського водосховища – одного із найбільших на Збручі – це щось неймовірне. Але автівка провідників невблаганно рухалася уперед і фотосесія була відкладена на зворотну дорогу. Однак, як з’ясувалося пізніше, від храму є пряма дорога до Малої Луки і повернутися не вдалося. Тож читачам доведеться повірити на слово – краєвиди там дивовижні!

Храм святого Юра постав 1873 року і є пам'яткою архітектури місцевого значення. З розмови стало зрозуміло, що Володимир та Ольга Околіти ним надзвичайно пишаються і ставляться до нього як до своєї дитини. Ще б пак – у маленькому селі усього кілька десятків активних парафіян і утримувати таку чималу споруду доглянутою та впорядкованою дуже непросто.

Враховуючи невеличкі розміри Кокошинець, свого панотця в селі немає. Служить священик із сусіднього села Красне. Про дуже цікаву Троїцьку церкву в Красному РІСУ розповідала раніше.

До речі, як добре видно на світлині, храм хоч і у типовому для Тернопільщини псевдовізантійському стилі, але все ж досить нетривіальної архітектури.

Кокошинці також цікавлять досить фактурною і яскравою автентичною сільською забудовою, колись досить поширеною в селах Галичини. На сьогодні таких зразків народної архітектури зберіглося небагато. Зазнимкувати не вийшло з тієї ж причини, що й краєвиди.

Мала Лука

Майже одразу при в’їзді до села Мала Лука біля самої дороги бачимо колишній костел (освячений 1938 р, закритий у 1945 р.). Назвати його шедевром чи хоч трішки яскравим архітектурним об’єктом, не виходить. Десь на трасі автор біля такого навіть не зупинився би. Чистий функціонал.

Попри те він все ж цікавий. У першу чергу автором. Проект розробив знаменитий польський архітектор Альфред Маєвський (1907-1998). Однак знаменитим і професором Краківського технологічного університету він став вже по тому, а на момент роботи над храмом пан Альфред ще був зеленим початківцем. До того ж робилося це у рамках державної програми будівництва римо-католицьких храмів в прикордонній смузі. Відповідно на передній план тут виходили мінімальні витрати на будівництво та простота зведення, а не архітектурні витребеньки.

Цікавий факт – в селі Острів, що неподалік Тернополя, маємо практично ідентичний храм, зведений за тим ж проектом.

Одразу навпроти екс-храму — старий цвинтар. Кілька пам’яток там не просто вразили, а дуже-дуже вразили. Передовсім капличка-гробівець знаної на Галичині графської родини Забєльських гербу Tшаска.

Люди то були далебі не із бідних, тому без проблем могли винайняти найбільш іменитих архітекторів.

Забєльські без будь-якого помітного впливу на свій гаманець цілком могли замовити щось з багатим оздобленням, пишними різьбленими деталями, скульптурами-барельєфами та іншими архітектурними витребеньками. Хто бував на старих цвинтарях Галичини уявляє, що мається на увазі. Але, вірогідно, архітектор отримав завдання зробити щось таке, аби не як в усіх і щоб споруда, одночасно, передавала весь сум та скорботу місця останнього спочинку представників графської родини.

Із завданням невідомий майстер впорався успішно і креативно – навряд яка інша споруда викликала би скільки емоцій.

Не виключено, що замовники захоплювалися творчістю Вальтера Скота чи лицарськими романами. Відповідно споруда постала у показно-архаїчному вигляді сільських храмів часів лицаря Айвенго.

Демонстративна архаїчність проглядається вже у муруванні. Стіни каплички складено із ледь оброблених блоків різних розмірів, а також із зовсім невеличких необроблених каменів. Добре видно, що це саме засіб художньої виразності, а не спроба економії на будматеріалах. Архітектор також дуже вдало поєднав світле і більш темніше каміння. Різниця між ним незначна, усього на якийсь тон, але у цілому це надає споруді суворої краси та гармонійності. Поєднання каменів різних відтінків і форм цілком замінює різьблений декор. Враховуючи працезатрати, це коштувало значно більше, ніж аби там просто втулити монолітний різьблений блок. Двері теж копіюють середньовічну замкову браму.

Насправді поставити таку капличку коштувало більше, ніж звичайну. Гробівець, — то поріг вічності. Хто притомний буде економити на вічності?

Єдина витончена архітектурна деталь – віконні рами. Навіть скельця де не де уціліли. А от залізний кований хрест на обшитій мідною бляхою сигнатурці давно завалився, — дерев’яний каркас, на якому він тримався, струхлявів.

Майже повністю уцілів невеличкий вівтар. Правда, ікона, а може Розп’яття, що були над ними – зникли. Лише іржаві гаки для кріплення стирчать зі стіни.

Крипта під підлогою каплички наразі відчинена. Схоже, що колись прохід просто перекривався товстими дубовими дошками, які поверху вистелялися цеглою. Старожили розповідають, що років 30 тому там можна було побачити труни з кістяками, але по тому їх перепоховали.

Виходячи із дати найдавнішого поховання (таблички з епітафіями прикріплено до стін) — капличку звели близько 1880 р.

Стара частина цвинтаря виявилася досить доглянутою та без традиційних для закинутих сільських некрополів чагарників (місцевим селянам повага за це). Якихось аж занадто цікавих з художньої точку зору надгробків знати тут не поталанило. Звичайна мішанина з кам’яних та чавунних хрестів та пам’ятників, увінчаних фігурами святих. Епітафії польською та українськими мовами. Українською – більше. Станом на початок ХХ ст. поляки складали усього 20% населення села.

Скульптур, зауважимо, дуже мало. Тому фігура св. Анни, виконана у симпатичному наївному народному стилі, одразу привернула увагу. Епітафія під нею взагалі шокувала!

Напис на постаменті сповіщає (орфографія та стиль збережено): «Ту спочиває Анна Кирилів Родилася року 1914 Понесла смерть через руску гранату року 1920»

Страшне й трагічне свідчення подій буремного ХХ ст.

На той час під «гранатою» розумілося не зовсім те, що сьогодні. Що нині називають «гранатою», тоді називалося «ручною бомбою». У даному випадку «граната» – гарматний снаряд.

Шестирічна дівчинка загинула під час російсько-польської війни, в момент, коли готуючись форсувати Збруч, росіяни завдали потужного артилерійського удару по прибережним селам. При чому від нього традиційно постраждали переважно цивільні.

У цьому випадку «червоні» росіяни нічим не відрізнялися від росіян «царських». Зокрема, у 1914 р. у перші ж дні Світової війни російська артилерія зрівняла з землею історичний цент Гусятина, надзбручанського містечка, розташованого менш ніж за якихось три десятки кілометрів нижче Малих Лук за течією Збруча. Це при тому, що в Гусятині на той час крім поліції і невеличкого загону прикордонної стражі ніяких збройних формувань пана цісаря не спостерігалося і жодної воєнної потреби у масакрі, у якій загинуло безліч цивільних, не було.

Тож у звірствах та злочинах, включно з обстрілами мирних міст і сіл, які російські загарбники чинять сьогодні, нічого нового немає. Росіяни завше такими були – що при царі, що при Лєніну, що при Путіну. Сатрапи міняються, але російський народ залишається все тим же… Сумний доказ цьому факту можна побачити в Малій Луці.

Якщо від цвинтаря з екс-костелом спуститися нижче у бік долини Збруча, то ліворуч буде дуже цікавий храм, що наразі спільно використовується УГКЦ та ПЦУ.

Храм Покрови Пресвятої Богородиці постав у 1780 р. як греко-католицький за сприяння княгині Ізабелли Любомирської, якій належало село. Сьогодні церква дещо відрізняється від первісної. У 1909 році до храму добудували притвор.

В силу певних обставин, а головне через період запустіння, коли за влади комуністів в церкві облаштували зерносховище, цей храм значно втратив у декорі. Зокрема не уціліла жодної із фігур, що мала би прикрашати його фасад.

Якщо далі прямувати вулицею донизу буде перехрестя, посеред якого стоїть давній кам’яний хрест. Коли точно його встановили – ніхто сказати не зміг. Обмежувалося визначенням: «Давно».

За стилем, що хреста, що барельєфів на його основі – друга половина ХІХ століття. За одним із переказів його встановила «якась полька» у пам'ять про сина, що потонув у Збручі. Тут однак у автора є сумніви – святий Миколай на одній із його граней виконано у східно-унійній традиції, а не в римо-католицькій… З іншого боку, — на цих теренах національні культури досить химерно перемішалися. Зокрема автору доводилось бачити розп’яття, де Ісус прибитий до хреста чотирма цвяхами (за східним каноном), а не трьома – за римо-католицьким. Але епітафії були польською та ще й з використанням абсолютно римо-католицьких христограм!

Розповідають, що за комуністів хрест кілька разів намагалися зруйнувати. Спочатку відкрито, по тому кілька раз – нишком, але селяни не дали.

Якщо від хреста звернути праворуч та проїхати ґрунтовкою вздовж Збруча, можна побачити ще одну цікаву пам’ятку села – закинутий млин. Від більшості інших він вирізняється тим, що стоїть як острів.

Млин постав десь у серелині ХІХ ст. на підвалинах попередника з XVIII ст. і успішно пропрацював до середини ХХ-го. Але 1953 року нижче за течією Збруча біля села Мартинківці постала ГЕС, а гребля утворила чимале водосховище.

До Малої Луки те водосховище хоч і не дійшло, але рівень води у річці все ж піднявся та частково затопив млин.

У цілому села Кокошинці та Мала Лука можуть стати цікавою ділянкою великого маршруту берегами Збруча.