В печері в Товтрах знайдено загадкові хрести-петрогліфи

Найбільші і найвідоміші пам’ятки цього типу пов’язані із давніми монастирями як, наприклад, печери у Бакоті.

У багатьох випадках «печерний період» був лише «стартовим» етапом існування обителі. Тобто від початку якась група ченців обживалася у печері (природній, видовбаній власноруч чи дохристиянськими попередниками), але як знаходився щедрий ктитор, то деколи братія могла облаштуватися і на поверхні. Яскравий приклад – Троїцький монастир на околицях Сатанова, монастир в Монастирку, що біля Більче-Золотого чи печери в Маліївцях. В останньому від монастиря нічого не залишилося, але уціліли видовбана в травертиновій скелі печерна церква, та облаштована у напівприродньому гроті капличка.

Але найпоширенішими сакральними печерними пам’ятками є об’єкти пов’язані із відлюдниками.

Виникнення, що перших, що других народні перекази здебільшого пов’язують із печерськими ченцями, які, буцімто, утекли із Києва рятуючись від ординців Батия. Подібні байки популярні від Карпат і аж до берегів Білого моря. Але такої кількості ченців, навіть разом з послушниками, на той час у славетному монастирі й близько не було.

Практика анахоретства на теренах України широко поширилася у давньоруський період і у XVI-XVIІ століттях.

На перший погляд скельно-печерні сакральні пам’ятки не є аж занадто унікальними. Як вже зазначалося вище, лише у басейні Середнього Дністра таких відома добра сотня. Але якщо врахувати площу теренів, про які йдеться, то насправді це досить нечастий тип пам’яток. До того ж всі вони давно відомі, а нові знаходять вкрай нечасто. Тому відкриття кожної нової сакральної печери – для істориків є сенсацією.

Печера на схилах гори Баба (Івахновецький заказник в складі НПП «Подільські Товтри», що біля села Івахнівці, Хмельницька обл.) ні для спеціалістів національного парку, ні для краєзнавців, ні тим більше для місцевих мешканців великою таємницею не була. У сусідніх селах Івахнівці та Закупне взагалі неможливо знайти представника чоловічої статі, який хлопчаком до неї не залазив.

Ба, є про неї згадки й у літературі. Зокрема, краєзнавець із Івахнівець Володимир Ляхта в книжці: «Село Вахнівці Чемеровецького району Хмельницької обл.» подає переказ про цю печеру:

Одного разу на Великдень пасли діти худобу в горах коло печер і гралися. Кинув багацький син шапку бідного пастушка в чорне підземелля. Гірко плачучи, хлопчик поліз у печеру за шапкою. Коли ввійшов вглиб печери, то побачив там чотирьох ставних чоловіків, які сиділи навколо великого стола і обідали. Хлопчик попросив їх віддати шапку. Вони йому її повернули та ще й дозволили набрати чого хоче: чи черепків, чи золота, що було розсипане під ногами. Хлопчик набрав черепків повну шапку і пішов до виходу. Коли він вийшов з печери, то на своє здивування побачив, що в шапці золото блищить. Другий хлопчик, син багатого, позаздрив бідному, забажав набрати золота і кинув свою шапку в печеру. Через кілька хвилин він теж пішов шукати свою шапку. Йому віддали шапку і звеліли набрати черепків, що лежали у кутку, але цей хлопчик побачив в іншому кутку золото, яке сяяло на всю печеру. І захотів його набрати. Йому дозволили, і він швиденько нагорнув його повну шапку та ще й напхав за пазуху, і покинув печеру. Як тільки він вийшов з печери, то побачив, що замість золота його шапка набита сміттям та черепками. І тут хлопчик почув за плечима страшний гуркіт, і коли оглянувся, то побачив, що печера завалилась. З того часу в цю печеру не може проникнути жодна душа.

Сюжет досить традиційний та поширений. Але є одне але…

1. Такі легенди зазвичай розповідають про якісь історичні місця.
2. В легенді яскраво прослідковується інформація, що в печері жили якісь старці.

Висновок, що печерка ця є непростою, напрошувався сам по собі.

Що це могла бути не просто так печера, натякає і назва гори, де вона знаходиться, — «Баба». Таку назву вона отримала завдяки ідолу-«бабі», що стояв на її верхівці ще перед Другою світовою війною. Сьогодні на місці, де бовванів ідол, зіяє виразка каменоломні.

Печера знаходиться в основі мальовничого скельного гребню, що тягнеться від верхівки Баби до її основи. А за якусь сотню метрів від верхньої частини скель маємо ще одне дивне утворення – структуру надзвичайно схожу на дольмен. Нагадаємо, дольмени — найдавніші споруди, створені людьми. Вони виконували виключно сакральну функцію. Такі зводилися від енеоліту та до доби бронзи включно, а от пізніше вже ні.

Зі стовідсотковою впевненістю стверджувати, що це саме дольмен, можна буде лише після археологічних досліджень. Поки ж не варто виключати, що це може бути якась дуже химерна гра природи.

Низка опосередкованих фактів яскраво вказувала на сакральність місця і, відповідно, на непростий статус печерки.

Позаминулого року автор знайшов ще одну матеріальну вказівку, що тут ховається якась історична таємниця. Поряд із печерою на великій каменюці (чи може невеличкій скелі, - кому як) було виявлено специфічні пази для кріплення дерев’яних конструкцій. Тобто раніше до цієї скелі тулилася ще й якась споруда. Тут маємо аналогію із печерно-скельним сакральним комплексом «Печера відлюдника» біля с. Кринцилів, де теж знайдено такі самі пази.

Впродовж довгого часу не було зроблено найголовнішого – сама печера так і залишалася недослідженою (побіжний огляд її ділянки на самому початку не рахується).

Цієї весни цей недолік автор виправив і, зрозуміло, не без відкриття - інакше нащо все перераховане вище було городити?

Печера дійсно виявилася із сакральним минулим. Про що яскраво свідчили хрести, вирізьблені на її стінах.

Першим було виявлено досить цікавий і, як потім з’ясувалося, рідкісний для печерних петрогліфів хрест так званого «миличного» типу. Він прикрашає північно-східну стіну печери, майже одразу біля входу. Миличний хрест - форма геральдичного хреста з поперечками на чотирьох кінцях. Французькою мовою він відомий як croix potencée, німецькою — Kruckenkreuz, що все перекладається як «миличний хрест». Він є різновидом «Єрусалимського хреста», що був центральною фігурою гербу християнського Єрусалимського королівства (існувало на Святій Землі в 1099-1291 рр). В печерних комплексах середньої течії Дністра такі зустрічаються досить нечасто. Зокрема, «миличний хрест», серед багатьох інших, у дев'яностих роках минулого століття виявив відомий археолог, доктор географічних наук, професор Богдан Рідуш під час дослідження згаданих на самому початку статті печер біля села Галиця. На жаль, подальша доля петрогліфів із цих печер невідома. Від 1999 р. там господарюють московські ченці, які повністю знівечили та спотворили давню українську пам’ятку. Тож чи збереглися давні петрогліфи – автор сказати не береться.

Хрест на протилежній стіні, теж біля входу до печери, під якусь певну класифікацію не підпадає. Його зображено на трикутній основі (схематична гора Голгофа?). Кінці хреста – роздвоєні. Подібні роздвоєння (але саме дещо подібні) можна побачити на хрестах-петрогліфах печерного храму біля с. Стінка Чортківського району Тернопільської обл.

Третій хрест, теж на трикутній основі, знайшовся на північно-східній стіні, але далі у глиб. Він же виявився найбільше пошкоджений процесами вивітрювання.

Окрилений знахідками автор вирішив дослідити й саму печеру. Для цього довелося подолати певні перешкоди.

Справа у тому, що завдяки специфічному розташуванню, під час сильних злив чи таненні снігів печеру не лише заливало, але й замулювало всім тим, що вода несла з вершини гори. Відповідно із часом рівень «підлоги» значно піднявся. Якщо від початку до печери можна було зайти ледь нагнувшись, то тут автору довелося повзти. Враховуючи обтяженість зайвою вагою, роками та клаустрофобією – ще те випробування. Перед очами під час цієї пригоди стояла сумна доля ведмежати Вінні-Пуха… Добре хоч «нора» була невеличкою, - десь півтора метрів завдовжки. Далі вже можна було вільно ходити.

Сама печера виявилася невеличким, але досить високим, до 2-3 м. заввишки приміщенням із двома відгалуженням. Менше — десь до метра, а більше - понад 3 м. У цілому яскравий зразок карстової печери із гіпогенною промивкою. На жаль, ніяких давніх зображень знайти не поталанило. Всі графіті, виявилися абсолютно сучасними. Крім написів та малюнків на популярність місця серед місцевих хлопів яскраво вказували кілька пляшок із під горілки та засіб для паління «травички».

Вразили вкраплення скам’янілостей на стінах, що були від голубиного яйця завбільшки і до апельсину. Такі мали би бути і на камінні зовні, але там скелі вкриті шкіркою вивітрювання та лишайниками-мохами. При детальному огляді незрозумілих овальних плям виявилися, що колись то були мушлі двостулкових морських молюсків. Товтри, нагадаємо, - давній бар’єрний риф, утворений вимерлими мешканцями океану Паратетіс та виниклого на його базі Сарматського моря. Виходячи зі структури плям, можна припустити, що по тому, як давній молюск помер, його мушля стала домівкою для колонії червів-серпул. Ці морські організми мали вапнякову оболонку-трубочку і були одними із головних «будівельників» Товтр.

Звісно, знайшлася й парочка кажанів (з великою ймовірністю австрійських вуханів). Яка ж бо порядна печера без них?

Автор був не першим, хто звернув увагу на історичну перспективність печери. Перед ним тут побували копачі. Про це яскраво свідчила невеличка траншейка поперек входу.

Очевидно нічого цікавого для себе вони не знайшли, зате із відвалу поталанило видлубати кілька цікавих фрагментів кераміки. Уламок горщика XVII- XVIIІ століть виявився цілком очікуваною знахідкою. А от досить архаїчні черепки чогось ліпного (тобто виготовленого без гончарного кола), то вже було не менш цікаво, ніж хрести на стінах. Ліпну кераміку в наших краях виготовляли від доби енеоліту та до раннього середньовіччя.

Про знахідку як печери, так і кераміки одразу було повідомлено науковцям, які спеціалізуються на подібних пам’ятках.

Відомий подільський археолог і дослідник печер, кандидат історичних наук Павло Нечитайло так прокоментував відкриття:

«Скельно-печерні християнські пам'ятки — це досить специфічна категорія історичної спадщини. Загалом у Хмельницькій області подібних печер усього кілька десятків і не скажу, що щороку їх кількість якось збільшується. Тому відкриття кожного такого об'єкту це значна подія для істориків».

Відкриття петрогліфів саме у цій печері, як виявилося, взагалі є унікальною подією:

«Майже всі природні, природно-рукотворні та повністю рукотворні скельно-печерні комплекси Подністров’я приурочені до травертинових порід, — розповідає Павло Нечитайло. – Травертин, нагадаю, це досить м’яка осадова порода, утворена в результаті осадження карбонату кальцію з води, зокрема, вуглекислих джерел та підземних вод. У даному ж випадку ми маємо яскраво виражену природну карстову печеру. Що вже незвично. Щодо Товтр, то саме в Товтрах таких пам’яток взагалі дуже мало. Єдине, що приходить на згадку, якщо брати класичний Товтровий кряж, — це «Печера відлюдника» на Звенигороді біля с. Крутилів, печера сатанівського монастиря та печерно-скельний комплес біля села Залісся. Останній, до речі, теж неподалік села Івахнівці та за якихось 3-4 км. від печери із хрестами».

Унікальність щойно відкритої печери на думку історика ще й у тому, що всі, прив’язані до Товтр, подібні пам’ятки є у більшій (печера біля Кринцилова) чи меншій (Сатанів, Залісся) мірі рукотворними. Печера ж на горі Баба – стовідсотково природня.

На думку Павла Нечитайла вирізані хрести можуть охоплювати період від XII до XVIII століття. Для більш точної відповіді потрібні мінімальні археологічні дослідження.

Як вважає історик Павло Нечитайло, печера цілком могла використовуватися як підземний храм, але найвірогідніше маємо випадок житла відлюдника-анахорета, який тут міг жити десь у XVIІ ст. – у час, коли маємо розквіт анахоретської практики на Поділлі. Втім, пан Павло, наголосив, що без археологічних досліджень це все поки що лише припущення та версії.

Що стосується ліпної (архаїчної) кераміки, то з цим все досить складно. Аби вдалося знайти фрагменти з орнаментами чи хоча би вінчики, про приналежність та час можна було говорити більш певно. До того ж аналізувати кераміку лише по фото надзвичайно складно. Історик лише зауважив: «Поки я би акуратно сказав, що це щось пізніше за ранню залізну добу, а от стверджувати щось більше — то вже із галузі припущень».

Історик, археолог, спеціаліст з епохи раннього середньовіччя Євген Синиця після всіх традиційних для спеціалістів застережень щодо «визначення за фото» припустив що: «Тут варто радше говорити про першу половину І тис. нашої ери, з огляду на штучно ошершавлену поверхню деяких фрагментів». Але знову ж таки наголосив, що це припущення.

Наявність архаїчної ранньосередньовічної кераміки може свідчити, що у печері вірогідно могло діяти якесь дохристиянське святилище – християнські скельно-печерні пам’ятки досить часто створювалися саме у місцях язичницьких капищ. Втім, цілком вірогідно, печеру могли використовувати й під житло. А враховуючи її розташування та тип (абсолютно природнє утворення), не виключено, що ще від кам’яної доби.

Археологічні дослідження такої пам’ятки могли би багато чого прояснити для історичної науки. Тут мова саме про науку. Враховуючи, що копачі-детектористи тут не затрималися, якихось цінних у грошовому еквіваленті знахідок тут не буде. А от важливі з точки зору історичної науки – ще й як.