«Києво-Печерський патерик» про стосунки чернецтва і світської влади

Радзивілівський літопис XV ст. Мініатюра з арк. 91. Антоній засновує на березі Дніпра Печерський монастир - фото 1
Радзивілівський літопис XV ст. Мініатюра з арк. 91. Антоній засновує на березі Дніпра Печерський монастир
«Патерик» пов’язує заснування Києво-Печерського монастиря з діяльністю ченців-аскетів. Принаймні можна зрозуміти, що спочатку на місці обителі викопав печеру Іларіон, який згодом став київським митрополитом і автором «Слова про Закон і Благодать». «Печерське первородство» Іларіона можна зрозуміти. Адже це був знаний на Русі за часів князя Ярослава Мудрого церковний діяч.

Продовження циклу статей про «Києво-Печерський патерик». Попередні:


І все ж було б «натяжкою» пов’язувати становлення монастиря з постаттю Іларіона. Зберігалася пам’ять, що обитель постала за часів князювання Ізяслава Ярославовича, який надав підтримку печерським ченцям.

Із розповіді «Києво-Печерського патерика» випливає, що Іларіон лишив після себе невелику печерку на пагорбі, де оселився Антоній. До нього почали приходити й селитися ченці. Він же вирішив створити монастир, призначивши чорноризцям ігуменом Варлаама. Саме же Антоній усамітнився в печері.

Власне, під керівництвом Варлаама й постав монастир. Про це розповідається таким чином. Мовляв, Антоній послав до князя Ізяслава когось із ченців, котрий передав можновладцю такі слова: «Благочестивий княже, Бог примножує братію, а місця є мало. Просимо, аби віддав ти нам гору, яка є над печерою». Почувши це, за словами «Києво-Печерського патерика», князь дуже зрадів, послав до ченців свого боярина й віддав їм гору. Далі ж оповідається про те, як ігумен та ченці спорудили храм та монастир, обгородивши їх стовпами. Було побудовано багато келій, церкву ж прикрасили іконами. «Відтоді, – зазначається в «Патерику», – почав називатися монастир Печерським, бо раніше монахи жили в печері». При цьому наголошується, що ця обитель постала «із благословення Святої Гори», тобто Афону. На «афонське первородство» Києво-Печерського монастиря неодноразово вказується в «Патерику». Антоній теж постає ченцем, який прийшов із Афону й приніс у Київ чернечі афонські практики. Однак видається, що ці «афонські моменти» є відносно пізніми вставками XV ст., коли на Русі почав набувати поширення ісихазм, пов’язаний із афонським чернецтвом.

Поряд із «чернецькою» й «афонською» версіями становлення Києво-Печерського монастиря маємо й версію «князівську». На самому початку «Патерика» (в його Касіянівській редакції) зустрічаємо натяк на те, що монастир постав на честь перемоги князя Ізяслава та його братів-ярославовичів над половцями. При цьому вказується навіть дата цієї події – 6576 рік від створення світу (1068 рік від Різдва Христового).

Таке цілком могло бути. Адже на Русі існувала традиція закладення храмів на честь перемоги князів та військових подій. Наприклад, князь Володимир заснував церкву Преображення у Василеві на місці бою з печенігами. А Ярослав Мудрий на полі під Києвом, де йому вдалося перемогти тих же печенігів, закладає храм святої Софії.

Зрештою, навіть у «чернецькій» версії становлення цього монастиря також фігурує князь Ізяслав. Безперечно, він відіграв помітну роль у появі цієї обителі. Однак відносини князя з монастирською братією не були простими. Ізяслав прагнув монастир зробити «своїм». А це викликало супротив чернецтва, на що вказують окремі фрагменти «Києво-Печерського патерика». У тому місці «Патерика», де йдеться про становлення Києво-Печерського монастиря, говориться також про те, що Ізяслав збудував монастир святого Дмитрія й призначив (!) там ігуменом Варлаама, який до того часу керував Печерським монастирем і мав боярське походження. Як бачимо, князь втручається в церковні справи, сам визначає, хто має бути ігуменом спорудженого ним монастиря. І при цьому ним спеціально ставить ігуменом Варлаама, «бажаючи поставити свій монастир вище від Печерського, сподіваючись на багатство». «Патерик» кидає докір Ізяславу, вказуючи таке: «Багато було монастирів поставлено царями й боярами, надавши їм багатство. Але вони не такі, які збудовані сльозами й постом, молитвами постійними (в оригіналі – молитвою і бдініем). Антоній не мав золота й срібла, але здобув усе сльозами та постом…».

Замість Варлаама ченці Печерського монастиря обирають Феодосія. В останнього, як і в усієї монастирської братії, (що закономірно) складаються непрості стосунки із князем Ізяславом – адже той створив для очолюваного ним монастиря конкуруючу обитель. Хоча, зрештою, ігумен та князь стають спільниками.

У «Києво-Печерському патерику» детально описується конфлікт, який виник між монастирем та Ізяславом ще до поставлення тут ігуменом Феодосія. У той час монастирем, власне, групою ченців-аскетів, що жили в печерах, керував Антоній. Розповідається, що до обителі почав ходити син боярина Іоанна, який захотів стати ченцем. Антоній наказав одному з монахів, Никону, постригти цього хлопця й одягнути в чернечу ряду. Й дали йому ім’я Варлаам.

Але це ще не все. У «Патерику» читаємо: «Прийшов тоді ж і один скопець (в оригіналі – каженикъ) із княжого двору, улюбленець князя і наставник над усіма». Тут потрібно зробити деяке пояснення. У Ромейській імперії була поширена практика кастрації чоловіків, деякі з яких могли стати впливовими особами при імператорському дворі. Русь же наслідувала цю державу. Й подібні традиції утверджувалися при руському князівському дворі. До речі, така ж традиція під впливом ромеїв утвердилася в Османській імперії, де помітну роль у політичному житті відігравали євнухи. У «Києво-Печерському патерику» розповідається, що Никон також постриг цього скопця в монахи, надавши йому ім’я Єфрем.

Зрозуміло, такі дії (постриг у монахи боярського сина та скопця) робилися без санкції князя Ізяслава. Це обурило останнього, викликавши відповідну реакції. Він покликав до себе ченця Никона і запитав, чи це він зробив постриг без його повеління. Той же відказав: він здійснив це за повелінням небесного царя та Ісуса Христа. І тоді князь пригрозив: мовляв, якщо Никон не вмовить боярського сина й скопця повернутися з монастиря, то він ув’язнить і його, і його людей, а печеру їхню завалить. Никон же смиренно сказав: як тобі, владарю, завгодно – так і вчини.

Тим часом у Печерському монастирі почався своєрідний «бунт». Антоній та його соратники вирішують покинути Київ і податися до іншого краю. Дружина Ізяслава Гертруда, яка походила з Польщі, спробувала напоумити свого мужа: «Послухай, господине, і не гнівайся. Таке ж було і в країні нашій: пішли з неї через певну причину ченці – і багато зла сотворилося. Тому остерігайся, господине, щоб такого не сталося в твоїм краї».

Заступництво Гертруди спрацювало. Ізяслав відпустив Никона й той повернувся до своєї печери. Також були послані люди до Антонія з проханням повернутися назад. Їх умовляли три дні. Нарешті ченці повернулися до своїх печер – «наче якісь переможці з битви, які перемогли супостата свого, ворога-диявола».

Загалом вимальовується цікава картина відносин у самому печерському чернечому середовищі, так і відносин ченців із князівською владою. Провідником печерських чорноризців, безперечно, був Антоній. І, наскільки можна зрозуміти, він не виявляв менеджерських талантів. Не вдалося йому утримувати ченців під своїм керівництвом.

У «Києво-Печерському патерику» говориться, що фактично відбувся відхід частини чернецтва від Антонія. Згадуваний Никон з ченцем іншого монастиря, якого називали Болгарином, покидає Київ. Він опиняється в далекій Тмутаракані, де закладає церкву Святої Богородиці й монастир, подібний до Печерського. Пострижені Никоном боярський син Варлаам та скопець Єфрем досягають помітних успіхів на церковному поприщі.

Єфрем опиняється в Константинополі, де живе в одному з монастирів. Потім він повертається на Русь і стає єпископом у Переяславі.

Щодо Варлаама, то він стає з благословення Антонія настоятелем Печерського монастиря, виявляючи при цьому менеджерські таланти. Варлаам ставить над печерою церкву Святої Богородиці. А монастир, отримавши свій храм, перетворюються в повноцінний. У «Києво-Печерському патериці» навіть сказано, що відтоді це місце стало відоме всім. Отже, виходить, що печера, де жив Антоній, не була особливо відома. І це закономірно. Адже то не було місце, куди приходили люди. Інша справа – коли був поставлений храм. Тепер тут служили ченці й сюди йшов люд. Монастир поступово ставав відомим.

Менеджерський талант боярського сина Варлаама належно оцінив князь Ізяслав. Він, як уже говорилося, поставив його настоятелем монастиря святого Дмитрія, намагаючись перетворити цю обитель у «свою», таку, на яку можна було спертися.

Але сталося не так, як гадалося. Гору над монастирем святого Дмитрія взяла Печерська обитель. Й велику роль у цьому відіграв Феодосій Печерський. Останнього, як говорить «Патерик», обрали ченці після того, як Варлаам очолив Дмитрівський монастир. При цьому Антоній, наскільки можна судити, не мав стосунку до цих виборів. Монастирська братія лише (!) сповістила про обрання Феодосія настоятелем.

Саме завдячуючи Феодосію відбулося підняття Печерського монастиря. Хоча в «Києво-Печерському патерику» й відзначається, що новообраний настоятель «не змінив свого чернечого смирення й правила», одначе він зумів нагромадити чималі статки, щоб побудувати монастирські споруди. Говориться, що до Феодосія багато приходило вельмож за благословенням, даючи частку своїх маєтностей. При цьому зростала кількість чорноризців.

Феодосій «вивів» монастир із печер – побудував храм, келії. Навіть вказується дата цієї події – 6570-ий рік від створення світу (1062-ий від Різдва Христового). Та дата не зовсім гармоніює з датою (1068-м роком), що наводиться на початку «Києво-Печерського патерика», де маємо натяк про заснування монастиря в честь перемоги над половцями. Однак слід враховувати, що коли йдеться про давньоруські пам’ятки, то тут можна зустрітися зі «зміщенням дат», неточною хронологією. Але як би не було, можемо констатувати: реальне становлення Києво-Печерського монастиря відбулося за часів князювання в Києві Ізяслава Ярославовича. І судячи з тієї інформації, яку маємо в «Патерику», Феодосій знайшов порозуміння й підтримку з боку цього можновладця – на відміну від Антонія. Новий ігумен «ввійшов» до «партії Ізяслава».

Завдячуючи яким чинникам Києво-Печерський монастир став головною чернечою обителлю Києва? Частково відповідь на це питання дає «Патерик». Там постійно наголошується на аскетизмі ченців обителі, на тому, що вони (принаймні на початках) жили в печерах. Не даремно ж монастир назвався не від імені храму, а Печерським. Саме аскетизм, «печерність» створювали відповідний імідж обителі. Вона почала розглядатися багатьма киянами як особливе місце святості. Цей аскетизм, який сприяв популярності монастиря, був Феодосієм уміло доповнений дотаціями.

«Києво-Печерський патерик» чимало говорить про спілкування Феодосія та князя Ізяслава, про порозуміння між ними. Навіть коли цей можновладець утратив владу, ігумен печерський (і тут треба віддати йому належне!) залишається вірним своєму покровителю та благодійнику. При цьому Феодосій виступав проти князя Святослава як узурпатора київського престолу. Відмовився спілкуватися з ним, не прийняв запрошення від Святослава, сказавши, що не прибуде на бенкет до Вельзевула та не споживатиме страву з крові та вбивства. Феодосій «не переставав йому дорікати; іноді листи писав, посилаючи князеві; іноді винуватив його у неправедному вигнанні брата перед вельможами, що приходили до нього». Звісно, така поведінка ігумена Печерського монастиря викликала гнів князя. Про це Феодосію розповідали бояри, котрі приходили до нього.

Зрештою, відносини між князем та ігуменом більш-менш нормалізувалися. Наскільки можна зрозуміти, Феодосій частково угамував свій гнів. Однак напруга лишалася. Настоятель Печерського монастиря й далі говорив Святославу, що той має віддати престол братові Ізяславу. Останнього ж він поминав у ектенії як першопрестольного та найстаршого з усіх князів, а Святослава велів не поминати. Однак під тиском братії, яка, судячи зі всього, не хотіла конфліктувати з князем, пішов на компроміс. Погодився поминати одного й другого, але на першому місці в нього стояв Ізяслав.

Отже, Печерський монастир аж ніяк не стояв осторонь тієї політичної боротьби, яка велася в Києві. Він був важливим суб’єктом цього процесу. «Патерик» же намагається представити Феодосія як людину, котра протистояла спокусам князів, бояр і єпископів. Ігумен печерський також постає як заступник багатьох людей перед князями й суддями. Однак ці твердження ще не дають підстав вважати, що монастир протистояв владі.

У «Києво-Печерському патерику» не раз згадуються руські можновладці, зокрема, князь Володимир, його син Ярослав. Велика увага, як уже говорилося, була приділена Ізяславу Ярославичу, його брату Святославу. Згадується також князь Володимир Мономах. Причому ці згадки переважно позитивні. Тобто монастир не знаходився в опозиції до князів. Загалом він вписувався в систему тодішніх політичних руських відносин.

Про «Києво-Печерський патерик» та його текст див.: Абрамович Д. І. Києво-Печерський патерик. Київ, 1930.