Божа путь, Хресна путь (2)
У цьому числі «ЛіС» закінчує (Початок у № 3) публікацію роздумів та молитов Вселенського Патріарха Варфоломія І на чотирнадцяти зупинках Хресної путі
ЗУПИНКА ВОСЬМА
Симон Киринеянин допомагає Ісусові нести хрест
Одного ж перехожого, Симона Киринея, що повертався з поля, присилували нести його хрест. (Мрк., 15:21).
Симон — єврейське ім’я, але Крени — грецьке місто десь в Африці.
Повернувшись на землю батьків, він обробляв її.
Міцний селянин, вимазаний родючим гноєм,
радісний, може, тому, що цвітуть фруктові дерева.
Ось він біля воріт міста,
іде, нічого не знаючи, що відбувається.
Офіцер окупаційних військ,
побачивши здорового та бідного чоловіка,
затримує його: він зможе швидко йти, несучи хрест Ісуса.
Не учень це і не друг.
Апостоли розбіглися.
Але він не відмовляється, він несе хрест,
що не йому призначений.
Багатьох життя примушує нести хрест,
і не знають вони, що це Хрест Христа.
Вони несуть його щоразу, коли, долаючи егоїзм,
дають незнайомцю притулок, одяг і їжу.
«Ми не знали Тебе», — кажуть вони Христові,
але він відповідає: «Ви це зробили Мені».
Перед очима Симона було ще квітуче дерево,
але під згустками крові
він, мабуть, розгледів лице променисте
і відчув, що несе щось більше, ніж дерево,
що незабаром засохне;
відчув, що несе
нове Дерево Життя.
Господи, доля дає нам нести хрест.
Відкрий нам, що це Твій Хрест,
і що насправді це Ти несеш наші хрести.
Господи, ми несемо наші страсті як хрести,
вони не позбавлені любові й не вільні від олжі.
Страстями Твоїми звільни нас від ілюзій :
та перетвори наші страсті — не позбавлені любові — на співчуття.
Господи, ми несемо хрест своєї смерті, смерті тих, кого ми любимо.
Відкрий нам, що на нестерпнім нашім шляху це Ти чекаєш нас,
Ти, що претворюєш мій хрест на Твій хрест Воскресіння.
ЗУПИНКА ДЕВ’ЯТА
Ісус зустрічає єрусалимських жінок
Ішов за ним натовп людей великий і жінки, що плакали за ним та голосили. Ісус же обернувся до них і сказав: «Дочки Єрусалимські, не плачте наді мною, а плачте над собою і над вашими дітьми! Бо коли так обходяться з деревом зеленим, що тоді з сухим буде?» (Мрк., 23:27-28,31).
Чоловіки засудили Ісуса,
але жінки у голосінні йдуть за ним.
Серед ворогів Ісуса нема жінок.
Вони б’ють себе у груди,
як свідчення
зневаженого материнства.
Але Icyc говорить їм: не плачте.
Не ридай за мною, мати,
через три дні повстану.
Не треба плакати над священиком,
що здійснює офірування
вселенської святості.
Плакати треба над долею людства,
над тим, що вчинила людина із своєю долею.
Лазар помер і вже смердить,
і місто вже в облозі ворогів,
сили небуття людину обложили,
тягнучи її в безодню порожнечі.
Ісус приймає долю, щоб її перемогти
Він, воскресивши Лазаря,
готується до поєдинку з тим, що роз’єднує,
і ні в чому в Нього не знаходить співчуття.
Це буде для того, щоб настав той день
коли нарешті Він скаже нам:
Витру сльозу всяку з очей ваших,
і смерті не буде вже, ні плачу,
ні зойку, ні недуги,
бо минуле минуло.
Силуанська башта все падає й падає,
війська знов та знов палять міста.
Не тому це відбувається, що Ти нас караєш,
а тому, що деревом всохлим ми стаємо.
Ти, дерево зелене, даруй нам Твою живу силу,
щоб ми дізналися, як отерти сльози
єрусалимським жінкам.
Дай, щоб кожен з нас став Веронікою,
що втирає піт з Твого Лиця,
щоб Твоє Лице на наших іконах, —
адже кожна людина — то Твоя ікона, —
було нам дверима у вічність.
ЗУПИНКА ДЕСЯТА
Розп’яття Icyca
Тоді розіп’яли його й поділили його одежу, кинувши на неї жереб, хто що візьме. (Мрк., 15:24).
У той день прикували до шибениці
Того, Хто в безмежності
утримує в рівновазі світи.
Він прикутий цвяхами,
Наречений Церкви,
прохромлений списом
Діви Син.
Хрестові Твоєму поклоняємося, Христе,
нехай Твоє Воскресіння прийде,
У цей день Ісус пізнає
жахи тіла, простягнутого на хресті,
душі сум’яття страдницьке
та зневагу людей.
Віднині усім Він брат,
кого піддають катуванням,
хто у відчаї та зневазі.
У той день Він — єдиний живий, —
Я є Воскресіння й Життя, —
народжений від Діви, не поранивши її,
пізнає поранення за межами
людських вимірів.
Спокуса для тих, хто шанує розважність,
та для нас — могуття Боже
і премудрість Божа.
О Ісусе, що навіки розкрив обійми,
з прохромленого боку твого
б’ють води Хрещення та кров Євхаристії.
Кілька крапель крові оновлюють всесвіт,
від змордованого Тіла займається Духа зоря.
Треба було втілення Бога і його смерті,
щоб знову ми жити могли.
Дерево ганьби Деревом Життя стає,
віссю світу, що збирає всі наші скорботи,
щоб їх віддати у Духа вогонь.
Це дерево від землі сягає Небес,
Сходи Якова, ангельська стежка,
Плід його несе в собі життя,
ми їмо од нього, і від нього ївши, не помрем.
О Христосів Хрест,
тільки ти можеш винести нам
обвинувальний вирок,
тільки ти нам відкриваєш
Божу безмірну любов.
О Христосів Хрест,
єдина відповідь Йову
й незліченним йовам історії,
споглядаючи Тебе, нехай вгамується у нас
усякий бунт
і всяка ненависть безглуздою нехай стане.
О Христосів Хрест,
дай нам у найважчі хвилини
не зайти у відчай,
а впасти до Твого підніжжя,
щоб Той, що на Тебе піднятий,
всіх нас пригорнув до Себе
у Своїй парадоксальній славі.
ОДИНАДЦЯТА ЗУПИНКА
Ісус обіцяє своє царство розважливому злочинцеві
Один з повішених злочинців зневажав Його, кажучи: «Хіба ти не Христос? Спаси себе і нас!» А другий, озвавшись, скартав його і мовив: «Чи не боїшся Бога, ти, що покутуєш ту саму кару? Бо ж ми приймаємо кару, гідну наших учинків, Цей же не зробив нічого злого», І додав: «Ісусе! Згадай про мене, як прийдеш у своє Царство». Сказав Ісус до нього: «Істинно кажу тобі: сьогодні будеш зо мною в раю». (Лк.6,23:39-43).
Вся наша доля міститься
у долоні цих двох злочинців.
Не чужі вони, не інші: вони — це ми,
Не маємо іншого вибору, як між злочинцями
праворуч і ліворуч.
Злочинець ліворуч пропонує Ісусові
останню спокусу:
якщо Ти — Месія, спаси Себе Самого!
Вже говорили священики й солдати:
нехай спасе Себе Самого, і ми увіруємо в Нього.
Але Ісус мовчить, а інший злочинець,
звертаючись до першого, каже йому:
ми, люди, вбиваємо і нас убивають,
смерть записана в глибинах нашого єства.
Але в Ісусі, в якому немає зла,
нема й фатальної присутності смерті,
а тільки з любові смерть.
І злочинець, прикутий, нерухомий,
зберігає останню, найвищу свободу,
свободу віри.
Волає: Ісусе, згадай про мене,
коли прийдеш у Царство Твоє.
Чи передчуває він, що Царство — не в майбутті,
що вже воно настало, воно — Ісус
в Його офірності любові.
Воно ось тут, воно — Ісус: єдині подихи життя з Отцем.
У Ньому земля смутку раєм стає.
Звертаючись поглядом до злочинця, Він мовить:
«Сьогодні ж ти будеш зі мною в раю».
Ісусе, кожен з нас водночас і блюзнірський злочинець,
і той, що вірить.
Вірую, Господи, допоможи моїй невірі.
Я прикутий до смерті, нічого не залишається мені,
як благати: Ісусе, згадай про мене, коли
прийдеш у Царство твоє.
Ісусе, я нічого не знаю, нічого не розумію
у цьому світі жаху.
Але Ти йдеш до мене, відкривши обійми
і відкривши серце,
одна Твоя присутність — мені рай,
Пом’яни мене,
коли прийдеш у Царство Твоє.
Слава і хвала Тобі, що приймає
не здорових, а немічних,
Тобі, Чий несподіваний друг — злочинець,
відкинутий правосуддям людським.
Вже Ти сходиш у пекло й звільняєш
тих, що проклятими себе вважали,
і волають вони до Тебе:
Пом’яни нас, Господи,
коли прийдеш у Царство Твоє.
ДВАНАДЦЯТА ЗУПИНКА
Ісус розп’ятий. Мати і учень
Бачивши Ісус матір і біля неї учня, що стояв, — а його ж любив Він, — мовить до матері: «Жінко, ось син твій». А тоді й до учня мовить: «Ось матір твоя». І від тієї ж хвилі учень узяв її до себе. (Йн., 19:26-27).
Біля Хреста підніжжя Марія та Йоан,
Мати та учень улюблений.
Марія, Мати Божа, вона сказала ангелу: «Хай буде»,
царствено розв’язавши трагічний вузол нашої свободи.
У тихій прозорості свого тіла вона народила Дитя.
Тепер зброя пронизує її душу.
Йоан, єдиний учень, вірний до кінця,
На останній вечері
голова його лежала на серці Вчителя, на серці світу,
Він зберіг останні слова:
єдність Ісуса з Отцем,
Обіцянка Духа Святого.
«Жінко», — каже Ісус,
Жінка: в Ній всяка жіночність, ніжність та краса.
Жінка сильна та вдумлива,
що все зберегла у серці Своїм,
Твій Син, що воскрес, зникає з людських віч,
та ось і син у Твоєму Сині.
Усиновлення Заступнице,
Мати всіх людей,
радуйся, Благодатна, Господь з Тобою.
Взяв Йоан її до себе,
у свою любов,
у великому мовчанні молитовної любові,
Нехай Вона буде також у наших оселях,
Мати усякої вірності та ніжності,
Нехай Вона також буде у будові миру,
безмежно родючої землі.
Ось, це перша Церква,
народжена з хресного дерева.
Схиливши голову, Христос віддає дух,
І це — як перша П’ятидесятниця.
Ісусе, Сину неба через Отця,
Сину землі через матір Твою,
зроби нас дітьми землі і неба
молитвами Божої Матері.
Ісусе, спис Твоє ребро пробив,
а може — Твоє серце.
А Тобі, Маріє, зброя пронизала душу.
Господи, дозволь нам увійти у цей страшний обмін
молитвами матері Божої.
Ісусе, Сину Діви,
зроби нас, як улюбленого Твого учня,
свідками світла й життя
молитвами Матері Божої,
ТРИНАДЦЯТА ЗУПИНКА
Ісус вмирає на хресті
О дев’ятій же годині Ісус скрикнув голосом сильним: «Елої, Елої, лама савахтані?» — що означає у перекладі: «Боже мій, Боже мій! Чому єси покинув мене?». Побіг один і, намочивши губку оцтом та настромивши на тростину, давав йому пити. А Ісус, голосом сильним скрикнувши, віддав духа. (Мрк., 1:34. 36-37).
Ісус, втілення Слова,
пройшов найбільшу відстань,
яку може пройти грішне людство.
Боже мій, Боже мій, нащо Ти мене покинув?
Відстань безконечна, конечне поранення, чудо любові. Між Богом і Богом,
між Отцем та втіленим Сином,
утрутився наш відчай,
й Ісус до кінця хоче бути із ним солідарним.
Відсутність Бога — це саме пекло.
«Прагну, — каже Ісус, як у псалмі, —
Мов черепок, висохла моя сила,
язик мій прилип до горлянки,
кладеш мене в порох смерті».
Бог прагне людини, а людина втікає від Нього,
зводячи стіну розділення.
Прикутий до тої стіни, Ісус говорить:
«Прагну», —
і дають Йому оцет.
Вічні обійми Отця і Сина
стають далиною між небом і пеклом.
«Елої, Елої, лама савахтані?»
Наче на мить розіп’ятий Бог
губить віру в Бога.
І тоді все перетворюється,
людська воля в Ісусі,
як в Гефсиманському саду,
згоджується.
«Отче, в руки Твої віддаю Мій Дух».
Відчаю прірва розсіюється,
як мізерна крапля ненависті
у бездонній безодні любові.
Відстань між Отцем і Сином
вже не місце пекла, а оселя Духа.
Ісусе, Ти, що сам Себе знищив,
приймаючи образ раба,
навіть до смерті, і смерті хресній,
навчи говорити нас у день біди,
можливо, в день смерті:
«Отче, в руки Твої віддаю Мій Дух».
Віднині небо, земля і пекло наповнені світлом.
Ніщо не в змозі відділити нас від Тебе,
«Куди піду від Духа Твого?
Зійду у пекло — і там Ти».
Пастирю, якого закололи як жертву,
візьми нас на плечі Твої,
щоб знову привести нас до Твого Отця,
Нехай навіть найвимученіший з маловірів
знайде нарешті відповідь у Тобі.
Слава Тобі, Ісусе, Боже наш:
Ти перетворюєш хрест відчаю
на Хрест Пасхальний.
ЧОТИРНАДЦЯТА ЗУПИНКА
Похорон Ісуса
А Йосиф, купивши полотно, зняв Його, обгорнув полотном і поклав Його в гробі, що був висічений у скелі. (Мрк.,15:46).
Коли Ти був дитям, про Тебе піклувався Йосиф.
Інший Йосиф обережно знімає Тебе з хреста.
На руках його Ти віддаєш Себе
ще більше, ніж дитя на руках матері,
В лоно скелі він покладає
святиню Твого непорочного Тіла.
Привалено камінь, і все мовчить.
Це таїна Великої суботи.
Усе мовчить,
творіння затамувало подих.
До пустелі відсутності любові
сходить
Христос
Він палає полум’ям Духа.
Пута людські згоряють від дотику з Ним.
О Життя, як можеш ти умерти?
Вмираю, щоб знищити владу смерті
і воскресити померлих у пеклі.
Усе мовчить. Але битва велика закінчується.
Того, що розділяє, переможено.
Під землею, у глибині наших душ
зайнялася іскра вогню.
Переддень Пасхи.
Усе мовчить, але в сподіванні.
Адам останній простягає руку першому
Адаму.
Мати Божа отирає сльози Єви.
Довкіл скелі смерті розквітає сад.
О мій Визволителю,
далеко від Тебе я утікав,
у смертельну міцність скелі.
Але Ти ламаєш усі перепони,
Ти виводиш усіх в’язнів,
тих, що в полоні у себе самих та в диявола,
І відводиш їх до Зорі Пасхальної,
бо любов сильна, як смерть
Душу свою бережу в тиші й мовчанні,
як дитя, що пригорнулося до материнських грудей,
Знаю: Ти знайдеш мене.
Ісусе Царю, засяй у пітьмі,
як життя смолоскип.
Нехай звучить присутністю Твоєю тиша,
а світ нехай залишається лише порожнім гробом!
Два Адами зливаються воєдино у променях світла,
в гробах уже немає мертвих.
Христос воскрес із мертвих,
смертю смерть подолав,
і тим, що в гробах
дарує життя.
ВСЕЛЕНСЬКИИ ПАТРІАРХ, АРХИЄПИСКОП КОНСТАНТИНОПОЛЯ НОВОГО РИМА ВАРФОЛОМІЙ І
Переклад Зиновія АНТОНЮКА
Людина і світ. — 1996. — №4. — С. 8-13
