Рухаючись дорогою до контрольно-пропускного пункту українсько-румунського кордону “Порубне” (з румунського боку розташований пункт пропуску «Сірет»), мало хто здогадується, що зовсім поруч, у звичайному буковинському селі можна побачити надзвичайно оригінальний будинок колишнього німецького банку і велику німецьку кірху. І хто думав, що в українському селі Тереблече витає тільки румунський дух, помилявся. До слова, в цьому ж Глибоцькому районі, як говорять вказівники на трасі, знаходиться і Біла Криниця – знаменитий центр старообрядництва.

Коли говорять про сучасну історію Тереблечого, населення якого складає майже три тисячі населення, то завжди згадують, що саме тут народився відомий співак Іво Бобул. Артист, як і майже все населення села, добре знає румунську мову. У селі є дві школи – українська та румунська. І два храми – римо-католицький костел та православна церква УПЦ (МП). В останній Служби Божі ведуться тільки румунською мовою. І що цікаво, обидва храми – ровесники, їм буде по 130 років.

А ось літопис Тереблечого зафіксував строкатість цього населення: поляки, румуни, німці, словаки і навіть євреї… Поляки збудували тут свій костел, німці – кірху, румуни – православну церкву. А село розвивається і далі. Наприклад, зараз, у самому центрі, де майже один навпроти одного стоять римо-католицький та православний храми, дорога не просто відремонтована, а вимощена бруківкою.

Йдучи до центру села, є нагода милуватися чудовими старовинними будинками. Вони залишилися тут ще з часів, коли у Тереблечому мешкали німці. Можна сказати, це така собі німецька частина села. Власне, сіл колись було два: Тереблешти Румунські і Тереблешти Німецькі. У радянський час їх об’єднали і дали назву Порубне. Вже за часів Незалежності України місцеві жителі повернули своєму населеному пункту історичну назву — Тереблече. А ось назву КПП не міняли, так і залишилося – Порубне.

Перша згадка про село датується 1508 роком. Це грамота молдавського господаря. Точних даних щодо населення, яке проживало тут немає. Збереглися лише перекази людей, що в цьому регіоні здавна проживало румуномовне населення .

Це був звичайний будній день, але із костелу виходили святково одягнені люди. Вони якраз поверталися після Урочистої Меси в день свого храмового свята: римо-католицький храм у Тереблечому освячений під іменем Святих Апостолів Петра і Павла.

На вулиці стоїть віз, запряжений одним конем. А поруч – власник цього транспорту. Іван Харлампович приїхав до храму на возі, йому вже 81 рік і важко ходити. Він один із найстаріших парафіян села.

— Дітей, напевно, до костелу вже ходить мало? – запитую.

— Якраз навпаки! – додає донька пана Івана — Валерія, яка приєднується до розмови. – Цього року до Першого причастя пішло дев’ятеро дітей.

Взагалі в архітектурному плані ні костел, ні церква, не мають нічого незвичного. Двері у православну церкву були зачинені, але навіть крізь шпарину можна було бачити просто звичайну церкву. В цьому сенсі так само можна сказати і про римо-католицький храм. В ньому — теж нічого особливого в інтер’єрі. Єдине, що кидається в очі — ікона Божої Матері з Дитятком при вході. Вона незвична і виглядає модерною. Цю ікону храмові подарували паломники із Польщі.

Майже кожен житель села скаже, що православні і католики живуть тут мирно. Зрештою, їм немає за що сваритися чи що ділити. Настоятель православної церкви Святих Архистратигів Михаїла та Гавриїла отець Віктор Якимчук навіть каже, що кілька років тому ходив на святкування 125-річчя костелу.

Настоятель православної церкви працює у Тереблечому вже 25 років. Постійно він мешкає у Чернівцях, сюди приїжджає на кілька днів. І знову ж — так само в римо-католиків: настоятель отець Францішек Пукайло живе в Глибокій, де теж має парафію.

— Я родом із Хотинського району, — каже отець Віктор. – Мій тато українець, але мама – румунка, тому румунську знаю з дитинства. У Кишиневі закінчив духовну семінарію.

Слід сказати, що православна церква у Тереблечому постала на місці старої дерев’яної. Отець Віктор Якимчук зауважує, що зібрав інформацію про всіх священиків, які тут служили, починаючи з 1750 року. І хоча каже, що 90 відсотків мешканців села – це православні, інші жителі кажуть, що Тереблече не можна називати суто православним селом. До слова, дружина отця Віктора – не тільки матушка, як тут кажуть, а й читець: читає Утреню та Вечірню. По дві години, і румунською мовою.

— Село наше на кордоні з Румунією,— розповідає Віолетта Крижак, вчитель хімії та біології у ЗОШ №1 у Тереблечому. — Кажуть, Тереблею називався пан, який був багатий і заснував Тереблече. Наше село завжди було багатонаціональне. Тут мешкають більшість румунів, але є поляки, які належать до костелу, і польських сімей у нас 45-ть. Є багато протестантів. Село велике, гарне. Дві школи. Загальноосвітня румунська — у старому приміщенні, ще австрійському. І українська школа — ЗНЗ №1 з українською мовою навчання. Колись це була школа-інтернат. Є садочок, лікарня швидкої допомоги. Раніше були велика птахофабрика, комбікормовий завод. Мова панує румунська, люди нею розмовляють. А ми, католики – польською. Серед тижня у нас є Меса українською мовою.

Те, що у селі майже всі вільно спілкуються румунською, можна було бачити. Виходячи з костелу, на вулиці люди вже переходили на румунську, коли віталися з іншими жителями села.

Іван Харлампович і Євгенія Йосипівна, одні з найстаріших парафіян костелу, якраз сідали на віз, яким приїхали на храмове свято.

Тереблечанин розповідає: його тато був румуном, мама – полькою.

— І діти пішли за мамою, — посміхається Іван Харлампович. — Моя сестра і мама боролися за костел, відстоювали, аби його не закривали. Я 1935 року народження. У 1944 році, коли мав 9 років, також возом, запряженим одним конем, їздив до Глибокої на станцію за отцем Францішеком Краєвським. Він приїздив сюди із Чернівців відправляти Службу. А потім так само я його віз назад. Я ніколи не полишив костелу. Це було для мене головним. А у школі я навіть галстука не носив, не любив я це все.

Дві доньки Івана Харламповича – Валерія і Віолетта розповідають, що костел ніколи не був зачиненим.

Віряни відстояли свою святиню. За часів Союзу священикам не дозволяли приїздити сюди, то люди щонеділі збиралися і самі молилися. З початком війни Тереблече не мало тут настоятеля. Отці приїжджали з Румунії, із Серету, та із Чернівців. Наприкінці 80-х у костелі вже був свій настоятель.

— У нас було багато німців колись, поляків,— продовжує пані Віолетта. — У 1940-му багато їх виїхало. У селі люди мало спілкуються між собою українською. А ось молодь вже говорить українською. В українській школі у Тереблечому — 157 дітей, в румунській – 153. Чому дають дітей у румунську школу? Румунська нація тут вважається більшістю. Але зараз пішов перетік в українську школу. Діти всі вільно володіють українською. Наша школа навіть зайняла друге місце у районі за результатами ЗНО, серед 36 шкіл району. Це дуже хороший результат. До речі, у румунській школі документацію ведуть українською.

Жінки кажуть, кожен житель Тереблечого має родичів у Румунії.

— І ми їх маємо, — додає пані Валерія. — Наш дідусь був вихідцем з території теперішньої Румунії, 3 км від Серету. Бабуся звідси, а коли панувала Румунія, кордону не було. За Австрії кордон проходив по річці.

Але не лише румунський дух в українському селі – характерна ознака Тереблечого. Місцеві мешканці гордо зауважують: вони печуть у печі найсмачніший житній хліб, такого, стверджують, не купити ніде.

І друга річ, яка є невід’ємною історією Тереблечого – німецьке минуле.

— У Тереблечому жило багато німців, — каже Віолетта Крижак. – А це, як відомо, раса з «голубою кров ю». І багато сільськогосподарського реманенту перейшло від них. Наприклад, коли в інших селах вручну обробляли город, у нас давно вже використовували плужок.

Історичні джерела свідчать, що це поселення на теперішньому українсько-румунському кордоні виникло в молдавсько-турецький період і було заселено переважно румунами, пізніше і назву отримало — Тереблешти Румунські. Із входженням Буковини до складу імперії Габсбургів, біля румунських Тереблештів виникло нове німецьке поселення, яке отримало назву Тереблешти Німецькі. В радянський період села були об’єднані під назвою Порубне.

Від німців у селі залишилося кілька оригінальних приватних будинків з цікавою архітектурою, а також колишній німецький банк – це одна із найоригінальніших та найкрасивіших споруд села. Після війни ця будівля була передана в користування школи-інтернату.

Збудували собі німці і кірху, вона у самому центрі села, і немала, що свідчить про те, що німців тут мешкало не десять-двадцять.

Коли Буковина була приєднана до імперії Габсбургів, з перших років австрійського управління , край почав інтенсивно заселятися. Сюди запрошували переселенців в першу чергу із Німеччини, щоб поширити кращий досвід землеробства та посилити в країні німецький вплив. У північній частині Молдавського князівства перед її приєднанням до Австрії, існували вже невеликі німецькі поселення — в Сучаві, Сереті та інших селищах. Недалеко села Тереблече була відома німецька колонія у м. Сереті.

17 вересня 1781 року був оприлюднений «Патент про переселення». Ним проголошувалися пільги всім іноземцям, які побажають переселитися на територію, і він створив умови для притоку до Австрії, насамперед, вихідців з німецьких князівств, де спостерігалися аграрне перенаселення й надмірна експлуатація селян.

З часу оголошення «Патенту про переселення» до Першої світової до Тереблечого прибули німецькі колоністи. Вони зайняли найкращі землі, пасовища та луги. Але неоднозначно оцінювали колоністів в селі, тому поступово німецьке поселення відділилося від автохтонного.

Німецьке поселення в Тереблечому прилягало безпосередньо до румунського – кажуть у селі.

На кінець ХІХ століття у селі вже було більше тисячі німців. Вони займалися землеробством та тваринництвом. Цей населений пункт був однією із квітучих німецьких колоній на Буковині. Через Німецьке Тереблече пролягала місцева залізниця Глибока-Серет.

Населення Румунського Тереблече на той же кінець ХІХ століття складало більше двох тисяч людей. Це були переважно румуни, нечисленні німці та словаки. Щодо останніх, то відомо, що словаки поселилися на Буковині за часів її входження до складу Австрії. Сповідували словаки римо-католицьку віру. У селі Тереблече було зафіксовано 18 сімей цієї національної меншини.

А вслід за німцями у край потягнулися і поляки. Найбільша хвиля міграції поляків простежується після 1878 року. Поляки в селі є досить чисельною громадою, проте проживають вони розпорошено. Польська говірка в процесі еволюції трансформувалась в особливий тереблечанський діалект, який залежить від того, з якою національністю спілкуються поляки: польсько-румунська, польсько-українська.

Можна припустити, що німецьке населення покинуло Тереблече у зв'язку із Другою світовою війною. І, напевно, під виглядом німецького населення село покинули ще кілька сотень людей не німецького походження, в такий спосіб рятуючись від нещастя. А щодо нечисленних у селі євреїв, то, за джерелами, з приходом на територію села румунської влади, вони були звинувачені у зраді та жорстоко розстріляні на березі потічка, що знаходився на території сучасної школи–інтернату…

Але є ще одна надважлива річ в історії села — його мешканці.

Тут, безумовно, можна віднайти дуже багато неординарних людей, і у кожного буде своя неординарна історія. Це вони, ці люди, творять сучасну історію Тереблечого. Як наприклад, Тодор Крицул, про якого тут знають всі. Це звичайний вчитель трудового навчання у румунській сільській школі. Він вже багато років на пенсії. Але працює досі, і так любить свою роботу, що його творіннями, які змайстрував з дітьми, прикрашений весь фасад корпусу праці.

Будинок виглядає направду, наче із казки. І як настанова — слова, які викладені українською мовою із дерева, при вході: “Твори. Учись. Знайди. Пізнай. Повір у себе”.

Фото автора