Церковна криза в Чорногорії: Що стоїть за зростанням протестів
Коли у грудні 2018 року Україна отримала від Константинополя Томос, у поборників чорногорської автокефальної церкви це пробудило велике натхнення. Президент Чорногорії Міло Джуканович прямо заявив про те, що держава домагатиметься відновлення автокефалії Чорногорської православної церкви (ЧПЦ).
27 грудня 2019 року парламент Чорногорії проголосував за закон про свободу віросповідання та правовий статус релігійних громад. Якщо ЧПЦ зустріла закон радісно, то Сербська православна церква (СПЦ) та велика частина чорногорського суспільства (передусім серби, але не тільки) – з обуренням.
Закон вніс турбулентність у життя до цього спокійної Чорногорії. У країні розпочалися масштабні протести – масові молебні й хресні ходи – по майже всіх містах країни, які не спадають вже другий місяць
Частина українського суспільства привітала цей закон, порівнюючи церковну ситуацію в Чорногорії з багаторічною боротьбою українського православ’я. Водночас, ймовірність визнання автокефалії Чорногорської православної церкви є вкрай низькою, а сама ситуація має багато відмінностей від української.
Що являє собою Чорногорська Православна Церква?
На відміну від України з її УПЦ КП та УАПЦ, невизнана Чорногорська православна церква має мізерну кількість прихожан (приблизно кілька тисяч) та не володіє жодним повноцінним храмом чи монастирем. Втім її підтримує національно орієнтована чорногорська інтелігенція, а потенційно ЧПЦ могла би мати більшу популярність в народі. Ідею чорногорської церковної автокефалії поділяє й частина чорногорців, які ходять зараз до храмів СПЦ.
Історія ЧПЦ досить суперечлива – вона була створена 1993 року в м. Цетинє на зборах прихильників автокефалії та очолена Антонієм Абрамовичем (до того священик Російської православної церкви в Америці). Офіційну реєстрацію – як громадська організація – ЧПЦ отримала аж у 2000 році. Із 1997-го її очолює митрополит Михайло (Міраш Дедеїч), колишній клірик Вселенського патріархату, який через скандал із одруженням був позбавлений сану та вигнаний звідти. У 1998 році його у митрополита висвятив «неканонічний» альтернативний синод Болгарської православної церкви (потім цей розкол болгари подолали).
З огляду на нинішнє становище ЧПЦ та постать Михайла, Вселенський патріарх Варфоломей неодноразово підкреслював, що Константинополь не визнає її. Після надання Томосу Православній церкві України лідер світового православ’я вчергове наголосив, що український сценарій для Чорногорії неприйнятний і єдина канонічна православна структура країні – СПЦ.
Чорногорська православна церква не має євхаристійного спілкування з іншими православними церквами. Проте раніше вона мала спілкування з теж невизнаною УПЦ КП, а її очільник – дружні відносини з патріархом Філаретом. Глава Київського патріархату висловлював підтримку ідеї чорногорської автокефалії.
Прихильники автокефальної ЧПЦ посилаються на те, що до 1918 року в Королівстві Чорногорія існувала своя церква, визначена в конституції як «автокефальна» (ліквідована в 1920 році внаслідок об’єднання всіх православних церков на теренах новоствореного Королівства Сербів, Хорватів і Словенців у єдину Сербську православну церкву). Представники ЧПЦ послідовно наголошують, що Чорногорія, з огляду на свою стару державно-церковну традицію, має відновити історичну справедливість і отримати окрему від Белграда автокефальну православну церкву та забрати у СПЦ всі старовинні сакральні об’єкти. Проте це питання є дискусійним, оскільки чорногорські владики (до середини 19 століття Чорногорія була теократичною державою) вважали себе єдиними спадкоємцями старого середньовічного сербського Печського патріархату і висвячувалися або в сербського патріарха в Сремських Карловцях (Австрійська імперія) або в російському Священному Синоді. Від цього відштовхується СПЦ, а прихильники чорногорської церковної самостійності звинувачують сербську сторону в імперстві та маніпуляції історичними фактами.
Таким чином, попри колишню дружбу між ЧПЦ та УПЦ КП, відмінності між церковною ситуацією в Україні та Чорногорії все ж суттєві – як за історичним підґрунтям, так і за масштабами. Так, докторант університету Копенгагена Еміль Бйорн Хілтон Сагау, який досліджує церковні питання на Балканах, наголосив в одному з інтерв’ю регіональним ЗМІ, що на відміну від православної церкви в старій Чорногорії, автокефалія Української православної церкви (а саме Київської митрополії), була «чітко підтверджена відповідним церковним правовим актом» й існувала до 1686 року, коли вона потрапила під контроль російської церкви.
Що саме і в кого викликало супротив у Законі про свободу віросповідання?
Слід зауважити, що закон про свободу віросповідання готувався владою Чорногорії протягом 4-х років і, як наголошують в уряді країни, він повністю відповідає усім міжнародним правовим стандартам та має на меті замінити «застарілий» закон ще 1977 року.
Які ж саме положення нового закону викликали таке обурення Сербської православної церкви та її прихильників? Йдеться про наступні.
Стаття 7. «Заборонено зловживання релігійними почуттями в політичних цілях». Зокрема, державні органи матимуть змогу оштрафувати на 20 тисяч євро ту чи іншу релігійну громаду, якщо вона, скажімо критикуватиме владу чи підтримуватиме тих чи інших опозиційних політиків. Трактувати цей пункт закону можна досить широко. В СПЦ заявляють, що в такий спосіб релігійні громади матимуть «менше прав, ніж ЗМІ, журналісти чи неурядові організації».
Стаття 11. «Центр релігійної спільноти, яка зареєстрована й діє в Чорногорії, мусить розміщуватися на території Чорногорії». Це, на думку СПЦ, може створити унікальний правовий прецедент на глобальному рівні. Як собі можна, мовляв, уявити умовну «Чорногорську римо-католицьку церкву»?
Стаття 15. «Релігійне об’єднання може бути зареєстрованим, якщо налічує бодай 50 членів». Тут СПЦ обурюється з того приводу, що вона як найбільша в країна конфесія і будь-яка дрібна секта будуть тотожними за статусом і правами.
Стаття 16. «Назва релігійної спільноти має відрізнятися від назв інших релігійних спільнот та не мусить містити назву якої-небудь іншої держави або її символів». Для СПЦ це би створило серйозну проблему з огляду на саму назву цієї церкви. На думку сербських ієрархів, це положення закону породжує труднощі і для, наприклад, римо-католицької церкви.
Стаття 24. «Після вилучення релігійного об’єднання зі списку реєстрації його майно стає державним у разі, якщо нормативними актами цієї спільноти не визначено нічого з цього приводу». Тобто якщо чорногорська влада вирішить юридично скасувати СПЦ чи будь-яку іншу релігійну організацію, яка володіє майном, держава одразу стане власником цього майна.
Стаття 52. «Усі релігійні об’єкти, про які відомо, що вони були збудовані спільним вкладенням коштів громадян до 1 грудня 1918 року, є власністю держави». Це і є найсуперечливіше положення закону. Оскільки для СПЦ юридично довести права власності на середньовічні сакральні об’єкти буде вкрай складно, всі православні святині країні (наприклад, Острозький і Цетинський монастирі) легко можуть стати державною власністю. А держава, в свою чергу, може із цими об’єктами робити що завгодно на цілком законних підставах. Якщо СПЦ наголошує на своєму історично-сакральному праві на все це майно, то держава наполягає, що на тому, що вона є власником усієї історико-культурної спадщини, зведеної в часи існування старої Чорногорії, спадкоємцем якої себе формально вважає. ЧПЦ ж прагне отримати це майно в своє користування від держави.
На основі аналізу наведених вище статей закону, СПЦ в обличчі митрополії Чорногорсько-Приморської вважає, що він спрямований саме проти неї, але при цьому може зачепити інтереси всіх інших конфесій в Чорногорії. Сербське духовенство закидає, що цим нормативним актом «віра перетворюється просто на адміністративно-комерційне поняття».
Представники СПЦ та прихожани заявляють, що не «віддадуть святині, збудовані коштами предків, корумпованій владі». Саме це є центральним мотивом усього нинішнього протестного руху в Чорногорії, який поступово набуває антиурядового характеру загалом: просербські орієнтовані громадяни згадують всі свої претензії до влади, які накопичилися за останні роки.
Конкретною формою вираження протесту стали масові молебні й хресні ходи (літії) у майже всіх містах країни, а також у сусідніх країнах – Сербії та Боснії і Герцеговині (на території Республіки Сербської) за участю священиків та прихожан Сербської православної церкви. Вимога до керівництва держави однозначна – скасувати закон і розпочати всеохоплюючий конструктивний діалог із СПЦ.
Протестні заходи відбуваються, як правило, кілька разів на тиждень і щоразу збирають все більше народу. Люди йдуть пішки із сіл та містечок до більших міст та до столиці, несучи ікони, хрести, церковні корогви та сербські триколори (офіційний прапор СПЦ), а також державні знамена Королівства Чорногорія (теж триколор, але з блакитною, а не синьою барвою). Кількість учасників цих маршів вже налічує десятки тисяч. Церковні демонстрації виглядають досить ефектно.
Якою ж була реакція на прийняття закону про свободу віросповідання поза Чорногорією?
Реакція Європейського Союзу була ясно озвучена 6 січня: «Регулювання релігійних прав є внутрішнім питанням кожної держави і в цьому відношенні ЄС не має жодних повноважень».
Щодо Венеціанської комісії, то ще влітку 2019 року уряд Чорногорії заявив, що комісія підтримала законопроєкт про свободу віросповідання та намір влади з його допомогою гарантувати права представників усіх віросповідань та утвердити право держави на захист майна і культурної спадщини, яка належить усім громадянам.
Цікаво, що митрополиту Чорногорсько-Приморському СПЦ Амфілохію підтримку висловив Папа Римський, який з ним особисто добре знайомий.
Із Константинополя одразу після прийняття чорногорського церковного закону теж пролунала підтримка СПЦ. Вселенський патріарх Варфоломей написав особисто листа чорногорському президенту Джукановичу із проханням не робити подальших кроків для втілення положень нового закону та вчергове підкреслив, що митрополія Чорногорсько-Приморська СПЦ – єдина канонічна православна церква в країні.
Зрозуміло, що негативною була реакція офіційного Белграда. Мав навіть місце протест під посольством Чорногорії, в ході якого було пошкоджено чорногорський державний прапор. Проте сьогоднішня слабка Сербія явно не та держава, яка може серйозно й прямо втручатися в справи свого сусіда-члена НАТО, тим паче здійснювати на Чорногорію силовий тиск. Сам президент Сербії Александар Вучич наголосив, що в жодному разі «не піде на Чорногорію танками».
Натомість активну підтримку чорногорським прихильникам СПЦ надають патріотичні й націоналістичні кола Сербії. Дуже активно й часто в Сербію їздять і літають представники чорногорської просербської опозиції з Демократичного фронту та партії «Справжня Чорногорія», які позиціонують себе представниками «традиційної старої Чорногорії – Сербської Спарти».
Російська православна церква та УПЦ МП, звісно, теж засудили чорногорський церковний закон, висловили підтримку СПЦ та почали проводити паралелі з подіями в Україні навколо Томосу й створення ПЦУ (мовляв, один «антиправославний» сценарій).
Водночас, підтримку легітимності митрополії Чорногорсько-Приморської СПЦ висловила ще до початку кризи й Православна церква України. Так, митрополит Епіфаній минулого літа офіційно вибачився перед очільником СПЦ у Чорногорії, митрополитом Амфілохієм за співслужіння з ієрархом невизнаної ЧПЦ єпископом Борисом Бойовичем. Тобто ПЦУ, на відміну від колишньої УПЦ КП, розірвала будь-які зв’язки із ЧПЦ і це навіть при тому, що СПЦ досі Православну церкву України не визнала. Це зрозуміло з огляду на зв’язок між ПЦУ та Константинополем, але значить, що в новій українській церкві принаймні частина духовенства не симпатизує ідеї чорногорської автокефалії.
Разом із хресними ходами прихожан СПЦ, які тривають із січня і збирають все більше людей, у Чорногорії з’явилася нова форма протесту, яка проявляється у масовому фарбуванні стін, тунелів і мостів у кольори прапору старого Королівства Чорногорія та сербського знамена (це водночас і прапор СПЦ). Щоправда тут теж не все однозначно: виникають маніпуляції щодо того, який саме був один із кольорів цього старого чорногорського прапору – блакитним чи синім. На старих малюнках зафіксовано і той, і той варіанти. Проте варіант біло-синьо-червоного знамена дозволяє владі та чорногорцям-патріотам заявляти про великосербські мурали.
Влада за допомогою поліції намагалася зупинити цей специфічний флешмоб, але наразі особливих успіхів не досягла. Так, в одному з районів столиці, Подгориці, у другій половині січня вночі сталася ціла сутичка між правоохоронцями, які прибули ліквідувати величезний біло-синьо-червоний мурал та групою молоді, яка намагалася захистити своє творіння (поліція застосувала навіть сльозогінний газ). Та ескалації не сталося.
Сербський підйом
Певним чином суть нинішнього протистояння у Сербії можна подати як з’ясування того, «хто головний у країні». Чорногорія як держава чи Сербська православна церква як найвпливовіша в суспільстві інституція, яка ставить себе вище за світську владу.
Позиція СПЦ поки що підкреслено мирна й ненасильницька – на масових акціях вона забороняє партійну символіку, а також спів націоналістичних пісень. Але настрої частини учасників цього руху все ж радикальніші й виходять за межі, окреслені церквою. Все більше «рух на захист святинь» перетворюється на націоналістичний сербський підйом, своєрідне «національне пробудження».
У самій СПЦ у Чорногорії існують, умовно кажучи, різні фракції – більш поміркована, відкрита та толерантна (як-от відносно молодий ректор Цетинської православної семінарії Гойко Перович – один із найпопулярніших представників конфесії) та консервативніша в обличчі митрополита Амфілохія (людини, яка добре пам’ятає криваві 90-ті та підйом сербського націоналізму, активним учасником якого вона була). За словами митрополита Амфілохія в одному з нещодавніх інтерв’ю, сербська проросійська опозиція «готова навіть до громадянської війни».
А ідеологію чорногорської опозиції можна описати в цілому так: традиціоналізм, православ’я, проросійський курс, вихід з НАТО, максимальне зближення з Сербією та розбудова Чорногорії як другої сербської держави. Хоча для об’єктивності варто зауважити, що проти церковного закону виступили не лише просербські й проросійські політики – його критикує проєвропейська ліберальна «Демократична Чорногорія» та навіть деякі мусульманські політики за логікою, що наступ на СПЦ – це наступ і на права всіх інших конфесій.
Нова та стара чорногорська ідентичність
У нинішній кризі в Чорногорії, яка вже стала найбільшою за весь час незалежності країни та демонструє тенденцію до ескалації, зіграло роль і питання національної ідентичності.
Суверенною державою сучасна Чорногорія стала в 2006 році, коли за підсумками референдуму про незалежність («за» проголосували 55,5% громадян при необхідних 55%) вона вийшла зі спільної федеративної держави із Сербією (із 1992 року – Союзна Республіка Югославія, а з 2003 року – Державний Союз Сербії і Чорногорії).
З точки зору чорногорської влади, то було не здобуття незалежності, а її відновлення. Мовляв, сучасна республіканська Чорногорія є спадкоємицею Королівства Чорногорія, яке існувало до 1 грудня 1918 року.
Відтоді влада країни взяла чіткий курс на побудову нової чорногорської ідентичності та максимальне культурне, політичне та духовне віддалення від Сербії, сербів та всього сербського. А водночас – курс на сучасне секуляризоване й мультикультурне суспільство західного зразка.
Кроком до тотального розриву із «сербством» стало визнання Чорногорією в 2008 році незалежності Косова.
Для повного успіху проєкту сучасного творення чорногорської політичної нації не вистачає двох речей – прийняття цієї ідентичності більшістю громадян та подолання впливу СПЦ як носія старої сербсько-чорногорської ідентичності.
За останнім переписом населення 2011 року, в Чорногорії 47,28% населення ідентифікує себе як чорногорці 30,20% – як серби. Значна частка тих, хто ідентифікує чорногорцями, у той чи інший спосіб вважають себе спорідненими із сербами.
За даними останнього перепису рідною мову назвали чорногорську — 37% населення, а сербську – 43%. Проте тут варто зауважити одну важливу річ – це на практиці одна мова, яка до 1991 року в Югославії офіційно йменувалася сербсько-хорватською або хорвато-сербською. Це фактично регіональне койне з цілим букетом діалектів (так, серби із Сербії та інших республік розмовляють трохи по-різному). Але з розпадом Югославії з політичних міркувань влад нових республік почало називати цю мову кожна по-своєму.
Показовим є те, що чимало представників сучасної еліти цієї країни, які позиціонують себе як послідовних самостійників та критикують великосербські ідеї, ще 20-25 років тому самі були носіями таких ідей. Це стосується й «батька» сучасної Чорногорії та її незмінного лідера вже протягом майже трьох десятків років Міло Джукановича. Уперше він почав відходити від цих позицій у 1999 році під час війни в Косово та повітряної операції НАТО проти Югославії: політик вчасно зрозумів, що слід відмежуватися від програшної політики югославського президента Слободана Мілошевича.
Логіка у сучасних чорногорців-самостійників є. Справа в тім, що з огляду на ряд болючих поразок, яких ідея «Великої Сербії» та єднання всіх сербів колишньої Югославії в рамках єдиної держави зазнала протягом 1990-х років, для частини чорногорців, навіть вчорашніх сербських націоналістів, пов’язувати себе із сербською ідентичністю перестало бути як престижним, так і вигідним.
Сербська позиція теж має свої сильні аргументи. Чорногорські серби наголошують, що до 1918 року Чорногорія себе рахувала саме сербською державою – навіть більш сербською за Сербію. Популярним епітетом для Чорногорії був вираз «Сербська Спарта». Наскрізь сербською вважалась і чорногорська династія Петровичів. Офіційним прапором Князівства, а згодом Королівства Чорногорія був червоно-блакитно-білий триколор (на деяких зображеннях – замість блакитного – синій, як у сербів), а усна народна творчість чорногорців була насичена згадками про сербський дух, косовський міф та середньовічну сербську династію Неманичів.
Окрім цього, стара Чорногорії та її населення були переконаними русофілами, позаяк Російська імперія позиціонувала себе як патрона цієї маленької бідної, але гордої країни. Починаючи з 18 ст., значну частину чорногорського бюджету складали пожертви російських царів. Вкрай промовистою ілюстрацією сприйняття Російської імперії чорногорцями у 18-му – на початку 20-го століття є вислів, який приписують святому Петру Цетинському (митрополит і володар Чорногорії в 1782-1830 роках): «Моліться Богу та тримайтеся Росії». Тож до цих традиційних цінностей старої Чорногорії апелюють сучасні чорногорські серби та СПЦ.
Під час Другої світової війни саме там югославські партизани проявили себе максимально в дусі російського більшовизму зразка 1917-1920 років із розкуркуленням, розстрілами попів та жорстокою класовою боротьбою. Саме в Чорногорії було найбільше в Югославії сталіністів (згодом Тіто їх репресував), а в соціалістичні часи Чорногорія була найбільш атеїстичною республікою (тим цікавішим на цьому тлі виглядає сьогоднішній «православний ренесанс»).
Проросійські симпатії сучасної просербської опозиції в країні не є чимось новим чи «завезеним із Сербії», а радше проявом старих традицій.
На початку становлення сучасної Чорногорії в 2006 році, її влада не була антиросійською, не зважаючи на свій курс «подалі від Белграда». Свідченням цього була значна активність російських багатіїв, які в певний момент скупили величезну кількість нерухомості на чорногорському узбережжі за повного сприяння влади Чорногорії.
Лише потім, після незаконної анексії РФ Криму та початку війни на Донбасі, запровадження Заходом санкцій проти Москви, влада Чорногорії одностайно взяла курс на якнайшвидшу інтеграцію до НАТО і ЄС. Історичне значення для неї мала спроба державного перевороту, який, за словами чорногорського президента, намагалися втілити російські агенти та їх поплічники з числа сербських націоналістів у жовтні 2016 року. Інцидент подіяв на НАТО: Північноатлантичний Альянс у швидкому порядку 5 червня 2017 року прийняв Чорногорію в свої ряди.
Можливі сценарії подальшого розвитку подій
На початок лютого ситуацію в Чорногорії влучно описав один із найпопулярніших в народі представників СПЦ у Чорногорії – ректор православної семінарії в м. Цетинє отець Гойко Перович. Він зауважив, що до православних літій все більше долучаються «люди, в яких накопичилися попередні претензії та образи до влади». Вкрай тривожним дзвіночком для чорногорського президента й лідера правлячої Демократичної партії соціалістів стало також те, що в церковних протестних заходах уже беруть участь навіть місцеві представники цієї партії.
Діалог, про який так часто згадує і прем’єр Маркович і митрополит Амфілохій, так і не розпочався. Противники СПЦ та просербських чорногорців змогли провести поки лиш кілька публічних акцій – марш проти православної хресної ходи в Цетинє 22 січня (зібралися сотні чорногорців-націоналістів) та зустріч на центральній площі Подгориці чорногорської збірної з ватерполо, яка взяла бронзу на європейській першості (влада вдало використала спортивний привід, щоб продемонструвати, що в неї є прихильники).
Отож за активністю та масштабами протести СПЦ та її прихильників у Чорногорії й далі набагато перевершують все те, що робить у відповідь влада, її прихильники та антисербські налаштовані чорногорці. А справжня кульмінація протестів відбулася 2 та 9 лютого, коли в столиці Чорногорії збиралася найбільша за весь час кризи кількість прихильників та прихожан СПЦ – десятки тисяч. При цьому рекордні за кількістю людей молебні відбулися й на вулицях інших міст країни – від Берана на півночі до Херцег-Нового на півдні, від Нікшича на заході до Бара на сході. Деякі місцеві джерела навіть говорять про те, що 2 лютого загальна кількість учасників церковних зборів по всій Чорногорії досягла ледь не 250 тисяч (при цьому населення Чорногорії близько 640 тисяч). В історії сучасної Чорногорії це події небаченого масштабу.
Влада наголошує на загрозі відродження великосербського націоналізму, який хоче «знищити Чорногорію як суверенну країну». Президент Джуканович просуває тезу про те, що церковні протести є відродженням «привиду Великої Сербії із 90-х». Згадують чорногорські урядовці подекуди і про «російську руку». А тому в кінці січня керівництво держави спробувало піти в контрнаступ проти просербської опозиції – зокрема проти Демократичного фронту та її лідерів. Так, група спецпризначенців обшукала рідний дім Мілана Кнежевича та навіть затримала його 68-річну матір (невдовзі жінку відпустили). А також одразу по поверненню з Белграда в аеропорту Подгориці поліція арештувала лідера руху «Справжня Чорногорія» Марка Мілачича. Самі опозиціонери наголошують, що таким чином влада хоче спровокувати їх на агресивні дії у відповідь та «отримати законні підстави для введення надзвичайного стану» й заборони хресних ходів.
Що стосується президента Джукановича, він явно демонструє останнім часом знервованість і вочевидь відчуває те, що грунт під ним, захитався. Протестна активність СПЦ для нього є викликом і президент в одному зі своїх виступів назвав її «божевільним рухом», закликавши однопартійців утриматися від участі в літіях. Жодного натяку на готовність до поступок СПЦ Джуканович не демонструє. Місцеві ЗМІ висловлюють думку, що для Міла Джукановича втілення закону про віросповідання означає перемогу в боротьбі із СПЦ за вплив у державі, а тому є питанням вкрай принциповим, яке стосується перспективи його подальшого перебування при владі.
Важко сперечатися, що переключення уваги суспільства із соціально-економічних проблем, які в Чорногорії безумовно існують, на церковно-національні питання може слугувати для нинішньої чорногорської влади політичним капіталом. Проте, чим більш непоступливим є Джуканович, тим більше він сприяє гомогенізації та мобілізації всіх громадян Чорногорії, які невдоволені його тривалим правлінням. Свою роль грає, звісно, і той факт, що, незважаючи на демократичну риторику й прозахідний курс, Джуканович будує Чорногорію значною мірою як свою партійну державу і його кадрова політика далеко не всім до вподоби. Ясно й те, що влада, приймаючи церковний закон, явно не очікувала такого опору.
Тенденція до розколу та ескалації в чорногорському суспільстві невблаганно наростає і поки що не видно гарантованих шляхів виходу із цієї церковної кризи, яка триває в країні вже більше місяця і є найбільшим викликом для Чорногорії з моменту здобуття незалежності в 2006 році. Звісно, що членство в НАТО гарантує для Чорногорії неможливість будь-якої зовнішньої інтервенції. Але від потенційного внутрішнього протистояння в Чорногорії панацеї все ж немає.
Наразі церковні марші проходять мирно, інцидентів за участю поліції були лише кілька, але будь-яка нова провокація будь-якої сторони може різко підвищити рівень ескалації в країні та всі існуючі в чорногорському суспільстві розколи. Тривожні тенденції стають все очевиднішими. Тим паче, що СПЦ в 1990-і роки вже мала досвід національної мобілізації сербів у БіГ і Хорватії до збройної боротьби, яка закінчилася трагічно. Подальший розвиток подій покаже, чиє бачення Чорногорії візьме гору – сербське церковне чи світське чорногорське – і чи зможе ця донедавна дуже спокійна країна зберегти мир і стабільність.
Враховуючи, що СПЦ позиціонує себе як союзник і друг РПЦ, проєкція наших почуттів та думок з приводу протистояння ПЦУ з УПЦ МПП на чорногорську ситуацію здається виправданою, логічною та зрозумілою – друг мого противника мій неприятель теж. На жаль, до порівнянь кризи в Чорногорії із церковними процесами в Україні у різко негативному ключі схильна й СПЦ, що аж ніяк не сприяє її позитивному сприйняттю українцями: митрополит Амфілохій уже висловив впевненість, що «Джуканович закінчить як Порошенко». Та все ж варто розділяти балканські реалії й наші, особливо в такій чутливій сфері як релігія. Надмірне ототожнення етноконфесійних конфліктів на теренах колишньої Югославії з українсько-російським протистоянням не сприяє їхньому об’єктивному розумінню.
Анатолій Демещук
