Церковна революція: версія 2022. Далі буде
Соня Кошкіна
Попередній, 2021-й, нагадаю, завершився тим, що патріарх Кирило звинуватив Вселенського патріарха Варфоломія у «творенні розколу світового православʼя». Через підтримку ПЦУ, звісно. Варфоломій йому доволі різко відповів.
При тому що сам Кирило розірвав канонічне спілкування з Константинополем, а також благословив створення «церковної ДНР» в Африці – на канонічній території Александрійського патріархату. За що його навіть хотіли віддати під суд Пентархії (це такий найвищий церковний суд). Для цього планували зібрати спеціальну нараду, аби обговорити деталі, але спочатку перенесли, а потім почалося велике вторгнення – і стало не до цього.
На момент великого вторгнення очільник УПЦ МП митрополит Онуфрій перебував на рідній Буковині, але терміново повернувся до Києва і виступив із заявою.
«Коли 24 лютого митрополит Онуфрій засуджував російське вторгнення, це була така шокова заява. Він говорив про гріх Каїна, який вбив свого брата. Тобто для нього це було абсолютно неочікувано, як і для Авеля, якого вбив власний брат. Очевидно, він вважав росіян братами, очевидно, мав якісь сигнали про те, що ніякого вторгнення не буде. Про таке говорили багато спікерів цієї церкви. Звичайно, він не міг не реагувати на розпач тих священників, які опинилися під вогнем, єпископів. Він не міг не реагувати на те, що припиняють підносити ім'я патріарха Кирила за літургією в одній за одною єпархіях. Спочатку в Сумській, потім і в багатьох інших єпархіях.
Усе це було в перші дні війни. Але поступово, мені здається, що священновладдя – я говорю зараз про священновладдя цієї церкви – поступово оговталося, і в їхній риториці знову головним ворогом стали Православна церква України та патріарх Варфоломій», – пояснює новопризначений (у середині грудня) очільник Державної служби з питань етнополітики та свободи совісті Віктор Єленський (перше велике інтервʼю з ним можна почитати тут).
Думку Єленського цілком підтверджує один з найглибших і найкращих українських богословів Кирило Говорун. Цікаво, що це інтервʼю ми записувалися в день, коли до Верховної Ради було подано перший із законопроєктів про повну заборону УПЦ (МП).
І незадовго до звільнення Київської області, яку очільник ПЦУ митрополит Епіфаній з військовими об'їздив майже всю.
Подекуди вони діставалися звільнених містечок (тієї самої Бородянки) навіть раніше за Президента, аби підтримати знесилених людей і відслужити перші заупокійні літургії на братських могилах. Епіфаній, як і Зеленський, залишився в Києві, хоч у перші дні війни були повідомлення про намір ворога вдарити по Софії Київській, а його резиденцію – Михайлівський монастир – неодноразово намагалися штурмувати ворожі ДРГ.
Тим часом у більшості храмів УПЦ МП навіть після 24 лютого не припинили поминати патріарха Кирила (заплющуючи очі на те, як він благословляв російських генералів на вбивство українців), не відмовилися від російської мови на службах, часто говорили про «братовбивчу» війну.
Це обурювало передовсім самих священників і парафіян, яких в лавах МП залишається сотні тисяч проукраїнських, патріотичних людей. Не фанатиків «руського міра», а дійсно віруючих порядних українців. Чому вони не переходять в ПЦУ, спитаєте ви?
Питання справедливе, непросте, а тому однозначної відповіді на нього не існує. В кожній ситуації потрібно дивитися окремо. Адже Церква – це передовсім про спільноту вірян.
Я це до того, що категорично неправильно чесати всіх під один гребінець, стверджуючи, ніби в МП всі як один – чорти. Ні, це не так. Категорично.
Отак в середині весни Україна дізналася імʼя отця Андрія Пінчука, простого настоятеля храму в селі Волоське, що на Дніпропетровщині. Саме він ініціював і забезпечив підписи понад 400 своїх колег під зверненням до Вселенського Патріарха Варфоломія, з проханням засудити Гундяєва судом Пентархії за розпалювання ворожнечі «русского міра».
Так-так, тим самим судом Пентархії.
Проблема в тому, що рідна для отця Андрія УПЦ МП розірвала, як вже згадувалося, спілкування з Константинополем вслід за РПЦ, але жест був радше символічним.
«Нас вже занадто багато, наше священноначалля не зможе нас просто так ігнорувати», - зазначав в спілкуванні з LB.ua Андрій Пінчук.
27 травня в Феофанії (тобто на території резиденції Митрополита Онуфрія. Це – важлива деталь) відбувся Собор, на якому УПЦ заявила, що вона більше не МП і вичистила зі свого Статуту всі згадки про РПЦ.
Рішення Собору готував особисто Митрополит Онуфрій і для багатьох присутніх вони стали повним абсолютним сюрпризом.
Так, Вадим Новінський і Павло (Лебідь) обурювалися, що розрив з Москвою, це – «розкол» і «чим ми тоді відрізняємось від Київського патріархату». А одіозний запорізький Лука погрожував навіть піти геть, разом зі всією своєю делегацією (сподіваючись таким чином зірвати кворум).
Свій новий статус УПЦ (типу не МП) визначала як «незалежна церква», посилаючись при цьому на грамоту московського Патріарха Олексія Другого (Редігера), видану очільнику київської кафедри Філарету (Денисенко) ще у 1990 році.
Однак те, що спочатку виглядало як прорив і справжній крок уперед, згодом виявилося банальним «пшиком».
По-перше, правки до Статуту офіційно дуже довго не публікувалися. По-друге, якби дійсно йшлося про якийсь новий статус, Митрополит Онуфрій мав би розіслати очільникам інших Церков так звані «мирні грамоти». Він цього не зробив досі. І ясно, що вже не зробить.
Але найголовніше не це. А те, що в канонічному праві, якому підпорядковується все світове православʼя, не існує такого терміну як «незалежна церква». Автокефальна, автономна - так, але точно не «незалежна» (сама собі виписати «автокефалію» УПЦ не може).
Щодо грамоти 1990 року, то вона дійсно передбачає широкі права в справах управління і адміністрування київської церкви, але це не є синонімом «незалежності».
Таким чином, з канонічної точки зору, УПЦ (типу не МП), була є і залишається частиною РПЦ (а Митрополит Онуфрій і Антоній (Паканіч) – членами Священного Синоду РПЦ). І це вам підтвердить будь-який семінарист-початківець.
Собор 27 травня мав на меті:
- «Випустити пару» серед своїх незадоволених;
- Вийти з-під дії закону 2018 року, згідно якого релігійні організації, чий центр управління знаходиться на території держави-агресора, мають це відповідно маркувати в своїй назві.
Але не більше того. Всередині верховного кліру настрій панував такий: нехай війна завершиться, і, в залежності від того, як вона завершиться, будемо розбиратися. УПЦ (типу не МП) «зависла» в «сірій зоні», in the middle of nowhere.
Показово, що реакція Москви на ці події була доволі поблажливою.
Щобільше, буквально наступного дня після проведення Собору кримські епархії заявили, що з його рішеннями не згодні і попросили Москву прийняти їх під свій омофор (в підпорядкування) напряму. В Києві навіть не спробували протестувати чи обурюватися. Від слова зовсім.
***
Протягом літа переходи з УПЦ (типу не МП) до ПЦУ (активізувалися з березня) набули характеру масовості. Траплялося, що за день йшли одразу по 5-6 приходів. Так, наприклад на Івано-Франківщині станом на зараз залишився один храм УПЦ, на Львівщині – десять.
До 2014-го року УПЦ МП була найбільшою релігійною громадою України, нараховуючи приблизно 12 тисяч парафій. Зараз в неї вже менш як вісім тисяч, у ПЦУ – трохи більше ніж вісім (цифри приблизні).
Не всім в українській владі така динаміка подобалася.
Зокрема, заступник начальника столичного главку СБУ Юрій Палаганюк прямо вимагав від підлеглих – офіційними листами за власним підписом – блокувати переходи.
Після відповідної публікації на LB.ua, Палагнюка за таке звільнили. А от в СБУ почався справжній «хрестовий похід» проти чортів в рясах (не проти УПЦ МП як такої, наголошую) – власників російських паспортів, колаборантів, зрадників тощо.
Безсумнівно, найбільш яскравим прикладом є обшуки в Чернівецькій єпархії, де силовики розраховували знайти пропагандистську літературу, а виявили – російський паспорт її керівника, Мелетія та молоденького хориста в келії його заступника Никити. Ну, і «дрібниці» - дитячу порнографію в компʼютерах. Яка мала – згідно попереднього висновку експертиз – всі ознаки такої, яку не з інтернету закачали, а знімали на місці.
За дивним збігом обставин, двома днями раніше, на засіданні Синоду в Києві Никиту призначили очільником Івано-Франківської кафедри. Тої самої, де залишився всього один храм УПЦ (типу не МП). Призначили, бо його попередник, ще за півтора тижня до великої війни раптово знявся з місця і, нікому нічого не пояснюючи, подався до Москви. Його попередили.
Здавалося б, після такої публічної ганьби, Никита мав сам відмовитися від Івано-Франківської кафедри (вже мовчу, що таке прописане канонами).
Але де там.
Спочатку фігурант записав відеозвернення, де пояснив, що спав собі тихо-мирно в келії (о сьомій ранку, ага. Монахи зрозуміють), аж як туди увірвалися СБУшники, його роздягли, поставили до стінки, і він думав, що все – розстрілювати будуть. А вони просто фотографували.
За деякий час від нього зʼявилася «нова версія». Що, от, ніби, був якийсь шум, і він просто вийшов в коридор подивитися (в трусах вийшов, без параману, який він, як монах, не має права знімати). А там, коридором, теж в трусах, бігав хлопчик-хорист, бо його теж щось налякало. І так от вони вдвох туди-сюди бігали, аж поки не натрапили на СБУшників, які — невимовні збоченці — почали фотографувати.
В результаті сам Онуфрій благословив Никиту на Івано-Франківщину, а вже за чотири дні в Лаврі відбувалися урочистості щодо 32-ї єпископської хіротонії Онуфрія. Велике, дуже велике свято, на яке з'їхалися верховні клірики з усієї України. Однак під час урочистої служби сталася подія, яку трактувати можна виключно в один спосіб. Такий самий, як падіння хреста з бані Святої Софії рівно за сорок днів до великої війни. Якщо коротко, сталося так, що Онуфрій випадково вилив на себе одну із чаш зі святим причастям. Що для священника вважається не просто поганим, а дуже поганим знаком.
Передувало цьому не тільки висвячення Микити. Ні, якби ж то…
Передувало цьому те, що Священний Синод:
- Не «помітив» обшуків у Лаврі;
- Не засудив, не розжалував, не позбавив сану єпископів та священників, що стали зрадниками. Єлисея Ізюмського, Аркадія Ровеньківського, що втекли до Росії. Луганського Пантелеймона, настоятеля собору з Херсона (за сумісництвом – «духівника» Сальдо, який ще ікони крав в окупованому місті) та очільника монастиря в Мелітополі, які сиділи в Кремлі на церемонії «приєднання» нових територій. Синод удав, що просто їх «не помітив»;
- Не засудив, а навіть підтримав кіровоградського Іоасафа, що тоді вже мав підозру від СБУ. Туди ж – вінницький Іонафан;
- Не засудив лаврського Захарію (суд призначив йому «особисте зобовʼязання»), у якого після служби «звон плив над Расією». Нє, а шо такоє? Це ж не він співав (щира правда), це якісь непатріотичні хулігани прийшли перед чудотворною іконою поголосити.
Синод зайняв страусову позицію, вдавши, що все це його просто не стосується, а хто думає інакше – «паплюжать святу церкву».
Дуже нагадує, от просто дуже сильно нагадує поведінку Віктора Януковича часів Майдану. Яка, власне, й призвела до тих результатів, які всім відомі.
Логічно, після всіх подій іще голосніше почали лунати голоси щодо тотальної заборони УПЦ (типу не МП) . При тому, що Україна є секулярною державою, де таке – без прямого порушення Конституції – годі й уявити.
Втім. Латвія – теж секулярна держава. І там заборонили. Так, з подачі самої ЛПЦ, яка просто попросила державу допомогти їй відсторонитися від Москви, але приклад все одно надихає.
Наразі в Верховній Раді зареєстровано вже три тематичні законопроєкти, але, повторюся, всі три суперечать Конституції.
Аби хоч якось збалансувати ситуацію, держава ввела персональні санкції проти перерахованих зрадників в рясах, а також проти головного проросійського діяча в УПЦ (типу не МП) Антонія (Паканича), Павла (Лебедя) та диякона Вадима Новінського.
Мало того, з першого січня в УПЦ (типу не МП) завершується термін оренди двох головних храмів Верхньої Лаври – Успенського і Трапезного.
Монастир ПЦУ поки «квартирується» у сусідньому — Федосіївському, але крига, як то кажуть, скресла (за часів Кабміну Азарова київську Лавру передали МП в безстрокове і безоплатне користування).
***
Таким чином, напередодні 2023 року УПЦ (типу не МП) заклякла на роздоріжжі. Вона не готова повністю рвати з Москвою, не готова визнавати помилки власного священновладдя, але йдеться давно не про справи релігійні, але національну безпеку.
На додачу до вище перерахованого варто згадати рішення Конституційного суду (щодо відповідного закону 2018 року) – про необхідність московській церкві змінити назву, аби ідентифікувати свою приналежність до центру управління на території держави-агресора. Ясно, УПЦ (типу не МП) одразу заявила, що її це не стосується і нічого робити вона не збирається. Чим ще глибше сама себе загнала у глухий кут.
Так, в Церкві ніколи нічого не відбувається швидко, але щось мені підказує, що саме в 2023-му році доля московської гілки українського православʼя буде вирішена остаточно. А шанси на повноцінний православний діалог і – в перспективі – велике обʼєднання – оптимістично зростають.
