Церковний календар, 25 січня. Святитель Григорій Богослов

З іменами та вченням Григорія Богослова, Василія Великого та Григорія Нисського пов’язаний «золотий вік» патристики, а їх самих називають Отцями-Каппадокійцями через походження та активну душпастирську діяльність саме в цій області.

Григорій Богослов народився близько 330 р. в містечку Аріанз у Каппадокії. Його батько Григорій Старший був єпископом м. Назіанзу поблизу, де згодом престол посяде і син. Великий вплив на християнське виховання у сім’ї мала мати Нонна. Григорієві сестра Горгонія та двоюрідний брат Амфілох визнані святими.

Крім християнського виховання, Григорій здобув хорошу світську освіту у Кесарії Каппадокійській, Кесарії Палестинській, Олександрії, Атенах. Під час навчання в останніх познайомився з Василієм, дружбу з котрим Григорій проніс через ціле життя. Вона вже по завершенні навчання поєднувала святих під час спільного перебування в монастирі над рікою Ірис та праці над впорядкуванням «Філокалії».

З 359 року Григорій допомагає своєму батькові в управлінні Назіанзькою Церквою, яка саме потерпала від розколу. Щоб надати синові авторитету у полагодженні адміністративних справ, Григорій Старший 361 року насильно висвячує його на священика, після чого той, віддаючи перевагу споглядальному життю над діяльним, втікає в пустелю до Василія. До наших часів збереглася «Апологія втечі», в якій Григорій пояснює мотиви свого вчинку. У всякому разі, перебувши три місяці в усамітненні та молитві, Григорій за порадою Василія повертається до Назіанзу і починає своє душпастирювання.

372 р. Василій Великий, вже будучи єпископом Кесарії Каппадокійської, висвячує Григорія проти його волі єпископом містечка Сасими. Григорій втікає в гори і згодом на прохання батька повертається, однак у Назіанз, де як помічник єпископа починає керувати Церквою. Після смерті батька 374 р. залишається в місті як одноосібний очільник Церкви. Григорій на той час здобув великий авторитет у місцевої громади, і та, щоб зберегти його на престолі свого міста, відтягувала процедуру виборів нового єпископа. Григорій втікає знову – до монастиря св. Теклі в Селевкії.

Однак святителю не вдалося довго залишатися поза межами релігійної полеміки в імперії, яка доходила до конфліктів. Кінець IV століття у Візантії – час виникнення різних рухів, спрямованих на підрив ортодоксального вчення Церкви. Арій, Аполінарій, Македоній… Їхні послідовники поширилися по всій Візантії та в багатьох містах обіймали навіть єпископські катедри. Постраждав і константинопольський патріарший престол – на ньому протягом сорока років сиділи єретики. Єпископи і миряни звернулися до Григорія, щоб той як вірний послідовник ортодоксального вчення очолив Константинопольську Церкву. І він протягом 380-381 рр. тут як єпископ та богослов протистоїть різним єретичним вченням.

Найпомітнішою в цьому протистоянні подією є головування Григорія Богослова на ІІ Вселенському Соборі у Константинополі (381 р.). Цей Собор подолав головні єресі, утвердив віру в єдиносущність Осіб Пресвятої Трійці, до чого своїми творами та виступами долучився значною мірою Григорій Богослов. Під час прийняття адміністративних рішень Собору він став жертвою інтриг партій двох претендентів на Антіохійський престол. Незадоволені його рішеннями закидають йому неправосильність головування на Соборі через те, що Григорій офіційно є єпископом зовсім іншого міста. Врешті, намагаючись бути понад цією ворожнечею, Григорій звертається до імператора Теодосія, щоб той сам погодив сторони конфлікту, а його усунув від головування на Соборі.

Врешті Григорій передав свої єпископські обов’язки наступникам: в Константинополі – Нектарію, а в Назіяанзі – Євлалію. Сам віддався тому, чого найбільше прагнув у житті, - молитві, усамітненню та творчій діяльності. Від 383 р. і до смерті у 390 р. жив у родинному маєтку в Аріанзі, де продовжував писати догматичні трактати, моральні настанови, листи, поезію.

Варто зазначити, що хоч, як вважав він сам, адміністративні обов’язки єпископа його від цього відволікали, Григорій залишив багату творчу спадщину. Крилаті фрази його проповідей на великі свята (Пасху, Різдво, П’ятидесятницю тощо) увійшли в літургійні тексти цих свят, якими Церква молиться до сьогодні. Крім вже згаданих 45-ти бесід (Слів про Бога), Григорій написав 245 листів, 400 поетичних творів. У них простежується таке нове на той час для святоотцівської літератури явище як інтимність – Григорій Богослов пише свої твори не в дусі повчань, а в дусі особистого переживання своєї гріховності та Божої любові.

Прагнучи понад усе молитовного єднання з Богом, Григорій Богослов саме з нього черпав одкровення про Пресвяту Трійцю, яке потім залишив Церкві у своїх працях. Святкуючи літургійно день його пам’яті, вона у богослужбових текстах часто повертається до внеску святителя з Назіанзу у її догматичне вчення: «Радуйся, богослов’я кринице і високого богозріння святлице; бо горню глибину, отче, з благочестивим помислом дослідивши, всім з’ясував єси, що в трьох Сонцях – єдине світла сполучення, об’єднане тотожністю Божества, а троїсте – священними іпостасями» (стихира на стиховні Вечірні). І, подібно до апостола та євангелиста Йоана, даючи йому титул Богослова, підтверджує, що богослов – не той, хто теоретизує про Бога, а той, хто єднається з ним в особистому спілкуванні.

Публікація вийшла у рамках проєкту РІСУ "Свята Літургійного року".

МОНОбанка для тих, хто бажає підтримати цей проєкт.