• Головна
  • Моніторинг
  • Церква без стін. Пастор із Мирнограда — про початок війни у 2014-му, настрої на Донеччині та шкоду телепропаганди...

Церква без стін. Пастор із Мирнограда — про початок війни у 2014-му, настрої на Донеччині та шкоду телепропаганди

07 вересня, 09:08
Пастор та координатор місіонерського руху Церква без стін Ігор Тунік - фото 1
Пастор та координатор місіонерського руху Церква без стін Ігор Тунік
Джерело фото: Наталія Кравчук, НВ
Пастор Ігор Тунік із міста Мирноград на Донеччині розповідає про те, як християнські громади допомагають місцевому населенню вижити під час війни.

Джерело: НВ

Олександра Горчинська

Ігор Тунік — пастор і координатор місіонерського руху Церква без стін у Мирнограді Покровського району на Донеччині. До 2016 року місто називалося Димитров — на честь діяча міжнародного комуністичного руху Георгія Димитрова, проте було перейменоване.

Церква, де служить пастор Ігор Тунік, допомагає людям, які опинилися у складних життєвих обставинах, з 2014 року. Сьогодні у містах Донецької області діють шість християнських громад, які надають, зокрема, можливості для реабілітації людей з алко- та наркозалежностями.

В інтерв'ю НВ Ігор Тунік згадує про те, як розпочиналася війна на Донбасі у 2014-му, та розповідає, як живе місцеве населення у його місті зараз, після того, як війна переросла у повномасштабну.

Про те, що відбувалося у 2014-му

Коли у Києві розпочався Євромайдан, я розумів: люди там стоять за свободу, за правду. Я молився, всіляко підтримував людей. Однак коли почалася окупація Криму 2014-го, психологічно почувався недобре, погано. Я пам’ятаю всі ці проросійські партії та сили, все, що тут робили. Під час окупації півострова мені не хотілося ні їсти, ні спати, я дуже переживав.

Розумів, що це може мати наслідки для всієї України, і ось усе почалося на Донбасі. Тоді, якщо ви пам’ятаєте, вся Україна була оточена російською армією, як зараз, до 24 лютого 2022-го. І все йшло до того, що вони не просто так стоять там. Щось їм завадило, вірю, що Господь Бог якось втрутився, і тоді вони на нас не напали. Але було страшно.

А коли вже почалися бойові дії на Донбасі, у Слов’янську, а потім і в Донецьку, багато моїх друзів звідти, патріоти, розповідали, що відбувалося там одне, а по російському телебаченню показували зовсім іншу картинку. Я розумів, наскільки люди брешуть і як вони вірять брехні.

Один мій знайомий, уже покійний, американець, жив років 20 в Україні, Луганську, а потім Донецьку. І так виходить, що у Донецьку він жив неподалік Макдональдса та Донбас-арени. Казав, що любив раз на три дні каву зайти попити у Макдональдсі. Він розповідав так: «Я пам’ятаю, тоді вони [проросійські сили] ще базувалися у Слов’янську. І дуже багато хто, заходячи до Макдональдсу, питали продавчинь, скільки це коштуватиме в рублях. Їм були незрозумілі ціни у гривнях, і вони просили перевести у рублі. Цей американець казав, що слухав і розумів: вони — не донеччани. Їх дуже багато там було, щодня автобусами приїжджали.

І я зрозумів, що Донецьк готується до здачі, росія робить усе, щоб його захопити", — сказав він тоді.

Коли у 2014-му організували псевдореферендум, люди йшли, голосували за так звану ДНР, багато хто бігав із російськими прапорами. Я кричав: «Що ви робите?» Люди були впевнені, що тут буде, як у Криму: нас просто «заберуть». Думали, що будуть великі пенсії, виплати — дурниця вся ця. Люди кликали дух війни — дух війни прийшов. А потім, коли увійшли українські військові, багато хто, хто виступав за референдум, раптом підняли українські прапори.

Пастор Ігор Тунік розповідає про те, як церква евакуювала людей після повномасштабного наступу Росії - фото 98752
Пастор Ігор Тунік розповідає про те, як церква евакуювала людей після повномасштабного наступу Росії
Джерело фото: Наталія Кравчук, НВ

Я намагався підтримувати місцевих патріотів. Ми допомагали українській армії, яка тоді була гола, боса. Я пам’ятаю, 2014-го зі мною зв’язалася одна жінка із Санкт-Петербурга, християнка. Вона казала: «Я бачу, що робить моя країна у вас на Донбасі». І надіслала мені гроші на купівлю каски для українського солдата, який захищав нас тут.

Однак те, що я робив тоді, — це крапля в морі, а мені хотілося хоч якось допомогти нашим українцям.

Про початок повномасштабного наступу

Ми їздимо лікувати зуби до стоматолога у Краматорськ. Востаннє [перед початком повномасштабної війни] ми поїхали до нього наприкінці січня. Він сказав, що наступного разу нам потрібно приїхати на прийом на початку березня. Тоді моя дружина сказала: «Як на початку березня? Війна буде, можливо, не вийде». Я пам’ятаю, що він так подивився на неї: яка війна, що ви таке розповідаєте?

Власне, ми передбачали, що буде повномасштабне вторгнення. У мене 18 січня день народження — пам’ятаю, що за кілька днів після нього я написав текст для одного з наших коротких християнських відеороликів. Він називався Війна. І в ньому говорилося, що війна — це завжди погано, це завжди безумство. І що президент сусідньої держави, путін, обіцяє розпочати повномасштабне вторгнення та обстріляти ракетами наші міста. Це те, що я там записав. Далі перевів усе на іншу тему, що якщо людина невіруюча, вона воює з Богом. І треба примиритися, бути у мирі з Богом. І якщо ми віримо в Ісуса Христа, ми у мирі з Богом.

24 лютого я дзвоню моєму помічнику, який мав з мого тексту змонтувати відео. Запитую, чи змонтував він уже відео, він каже — не встиг. Прошу його, щоб він додав, що всі загрози справдилися: почалися обстріли наших міст, почалося повномасштабне вторгнення. На все життя запам’ятаю це — моторошно, жахливо. Це божевілля.

Вони [російська сторона] виправдовують це тим, що ми тут всі нібито якісь нацисти, що у нас бази НАТО, біолабораторії. Але якщо прибрати всю цю дурість, яку вони говорять, — це безумство. Навіщо нас вбивати? Що ви робите? Тому й досі не можу повірити, що це почалося.

25 лютого ми оголосили, що ми щодня збиратимемося тут і молитимемось за нашу країну. Я вірю, що Бог відповідає на наші молитви, зрештою, за три дні нас не взяли. Я розумів, що це самим людям потрібно: ми не просто молимося, ми спілкуємося, підтримуємо одне одного, ділимося новинами.

Ми почали шукати нагоди, як допомогти нашим військовим. Розуміли, що вони потребують підтримки. Свій автомобіль, мікроавтобус, я віддав [їм] на час війни.

Про евакуацію місцевого населення

Після того, що сталося під Києвом, у Бучі, була велика паніка, великий страх у людей, що нас можуть окупувати. Тоді влада нашої області говорила виїжджати. Я бачив, що багато хто потребує того, щоб я їх організував і вивіз кудись. Це, зокрема, члени нашої християнської громади.

Ми пробули тут десь до 4 квітня, а згодом виїхали. Багато хто з тих, кого вивезли, — це неблагополучні сім'ї без тат, багатодітні мами. Великою групою — 54 особи, з яких 26 дітей — ми поїхали спочатку до Запоріжжя, звідти, за три дні, до Хмельницької області, а потім до Черкаської. Там пробули два місяці.

У селі Бузівка, що на Черкащині, ми прийняли три родини. Вони з Очеретиного, і під ним ще є села. Нині деякі люди з Очеретиного живуть із нами у Мирнограді — ми винайняли для них квартиру. 2014 року в їхньому населеному пункті були прильоти, три прильоти — просто у двір однієї з наших вірянок, частина будинку зруйнувалася. Ця жінка каже, що втекла від війни, і тут знову — те саме. Люди у підвалі сиділи тиждень, страшно. Вони ще не забули тієї травми у 2014 році, коли це все було, а зараз усе повторюється.

Нагодувати та дати засоби гігієни — це не все. Україна потребує великої роботи психологів у майбутньому. У цьому випадку євангельська церква також має бути острівцем, де ми несемо душевне зцілення, піклуємося про людей. Адже ці люди все життя житимуть з цією травмою.

Ми вирішили повернутися до Мирнограду, бо розуміємо, що окупації не буде — росіяни не мають сил. І слава Богу, нас не окупували. Над містом періодично пролітають російські ракети. Все дуже неспокійно, вибухи чути ночами. Але, слава Богу, Мирноград — загалом мирне місто, хай так і буде.

Пастор Ігор Тунік роздає мирним жителям інформаційні матеріали - фото 98753
Пастор Ігор Тунік роздає мирним жителям інформаційні матеріали
Джерело фото: Наталія Кравчук, НВ

Про руйнування в регіоні

Сусіднє з нами місто — Покровськ, туди стріляли багато разів, це зовсім поряд. Також селище міського типу Гродівка, що в Покровському районі, буквально за 7 км від нас — його розбомбили дуже сильно. Над нами тільки літає, але жодних прильотів не було. Нехай так і буде, Господи.

Ми також постраждали: ми не маємо газу і не передбачається опалювальний сезон. Багато місяців немає й питної води. Тією водою, яка біжить у крані, навіть рота не можна полоскати: коли зуби чистиш, вона дуже неприємна, смак якийсь має, жовта.

Ті, хто має змогу купити води, купують, а хто не має такої можливості, ходять по приватному секторі й випрошують, щоб у когось із колодязя набрати — за мінімальну плату.

2014-го — це був рік, коли над Донецькою областю збили малайзійський боїнг МН 17 — ми 100 днів жили без води, навіть без технічної, бо росіяни все довкола обстріляли. Спека, літо, постійно хочеться пити, хочеться помитися, але немає жодної води. Ні посуд помити, ні підлогу, ні попрати — взагалі нічого не було. Але життя пізнається у порівнянні. Коли ми 100 спекотних днів пробули взагалі без води, а зараз є технічна — все чудово, ми звикли.

Так, наші люди страждають. Але, якщо порівняти з тим, як страждають, можливо, в Маріуполі або десь в інших містах, я вважаю, що в нас усе добре. І слава Богу за те, що ми маємо.

Думаю, що наприкінці вересня цій великій групі треба знову виїжджати — на зиму. Тому що потім розпочнеться опалювальний сезон. Поки він не розпочався, ми насолоджуємося і шукаємо варіанти [для зимівлі].

На диво сподіваємось, але водночас плануємо варіанти: де брати кошти, як їхати, як прогодувати велику кількість людей. Я вже казав, у нашій групі є чоловіки, але більшість — це жінки та діти, більша частина — діти маленькі. Тому ми великим дитячим садком, можна сказати, їздимо.

Ігор Тунік вважає чи не найбільшим злом телевізор, оскільки саме через телебачення поширюється пропаганда - фото 98754
Ігор Тунік вважає чи не найбільшим злом телевізор, оскільки саме через телебачення поширюється пропаганда
Джерело фото: Наталія Кравчук, НВ

Про допомогу ЗСУ та мирним жителям

Нині у складі ЗСУ наших людей, членів нашої церкви, служить шестеро осіб, деякі — на передових позиціях, де небезпечно. Ми намагаємося допомагати всім, але для них особливо шукаємо кошти. Нещодавно купили тепловізор, нічник та автомобіль. Як я люблю жартувати, хороших росіян у тепловізор не видно. Тому ми купили тепловізор, щоби побачити поганих росіян.

Найбільше всі ці вісім років ми допомагали людям в Авдіївці, бо вони там найбільше страждали. Також Очеретине та прилеглі села. Тут, у Мирнограді, ми раніше допомагали переселенцям, а зараз — не тільки їм, а взагалі всім, хто постраждав через війну.

Я вважаю, що церкви мають бути соціально активними. Тобто, якщо ми маємо змогу нагодувати, а ми просто молимося за людей і не годуємо, ми не виконуємо те, що на нас поклав Ісус Христос. Тому в ці важкі для України дні справа церкви — зробити якнайбільше добра для інших.

Про вплив телепропаганди

Якщо все відмотати на 2014 рік, я вважаю, тоді треба було кинути всі сили, щоб люди не дивилися російське телебачення. Це ж не новини, це пропаганда, зомбування. Там на біле говорять чорне і навпаки.

Наші люди знаходили підживлення у російському телебаченні. Треба було його вимкнути. ТБ відбирає у нас здібності критично мислити та аналізувати. Я радий, що вже 15 років не дивлюся ні телевізор, ні новини. Останнім часом, правда, так, бо війна почалася. Але я знаю, які треба дивитись, бо навіть українські новини — це теж іноді пропаганда.

Вважаю, що телевізор робить велике зло. За радянських часів серед вірян, зокрема серед баптистів, заборонялося дивитися телевізор. Там не було розпусних фільмів, сексу, еротики, сатанізму, насильства. Але були нескінченні програми новин по півтори години — промивання мозку, радянська пропаганда. А потім ці люди йшли та на своїх братів писали доноси до КДБ. Тому новини, зокрема, російські — це пропаганда. А пропаганду дивитися не можна. І я не хочу себе ненавидіти все життя за боягузтво і за те, що піддався пропаганді.