Церква – це …
Для когось «щось», для когось «хтось». Для когось вона з великої літери «Ц», а для когось - із малої. Для когось церква - це «там, де моляться», а для когось - це «там, де молюсь я». Для когось - це «Папа, єпископи та священики», а для когось - це «всі віруючі». Для когось Церква - це «вони», а для когось – «ми», а ще для когось - «я».
Для когось «щось», для когось «хтось». Для когось вона з великої літери «Ц», а для когось - із малої. Для когось церква - це «там, де моляться», а для когось - це «там, де молюсь я». Для когось - це «Папа, єпископи та священики», а для когось - це «всі віруючі». Для когось Церква - це «вони», а для когось – «ми», а ще для когось - «я».
Як би Церква не сприймалась, але загалом вона часто ототожнюється лише із духовенством. Так наче б то мирян, які її, Церкву складають (разом із тим самим духовенством та богопосвяченими), не було зовсім. Але Церква - це не лише духовенство, на 99% вона складається із мирян. То ж що вони, миряни роблять у Церкві? Перше, що спадає на думку - «нічого». Адже миряни не відправляють Літургії, не сповідають, не проповідують. Максимум – ходять на Службу, на цьому активність часто починається та закінчується.
Чому так, адже документи Католицької Церкви кажуть про те, що миряни - це повноправні члени Церкви? Миряни із самого факту свого хрещення покликані до служіння співбратам у Церкві, а поза парафіяльним життям - євангелізувати охрещених та неохрещених язичників. Але вчення Церви - це одне, а її життя - це вже зовсім інше.
Насправді, дуже часто не доходить до першого етапу служіння співбратам, а про зовнішнє свідчення невіруючим вже мова не йде. Більше того, миряни скаржаться, що священики не хочуть їх питати про парафіяльні справи, не часто вислуховують або не беруть до уваги їхньої точки зору. Складається враження, нібито миряни та духовенство - це зовсім різні світи.
Можливо, винні обидві сторони: ієрархічне духовенство та миряни. Адже для якоїсь частини духовенства ще не закінчилася епоха «Церква - це ми», (принаймні так видно із практики), а для багатьох мирян все ще не почалася епоха «Церква - це ми». Складно однозначно сказати чому так є. Можна лише припускати та шукати причини.
Як би ревно священик не працював, скільки б сил у парафію не вкладав, все рівно він не зможе зробити всієї необхідної роботи у парафії, ані з матеріальної сторони (нескінченні ремонти), ані з духовної (присвятити достатньо часу для усіх парафіян). Як би священик не хотів, але він не може знати про всі проблеми та потреби кожного парафіянина. Але про ці потреби та проблеми знають або можуть знати інші парафіяни, які власними очима бачать свого співбрата. У духовенства безробіття не буде, миряни хліба не заберуть. Роботи з парафіяльними потребами та на полі євангелізації вистачить усім.
Хоча не факт, що миряни хочуть займатися такою працею. Адже з іншого боку, багато священиків бідкаються, що миряни дуже пасивні, не хочуть нічого допомагати в парафії. Священики можуть боятися будь-що довірити мирянам, бо знають, що як би не просили, це нічого не дасть. Маємо замкнене коло.
Можливо, миряни не включаються в активне життя парафії, тому що просто цього не хочуть? Можливо, простіше бути лише споживачем того, що підготує духовенство, «приходити на готовеньке»? Можливо.
Проблема малої активності мирян може бути розв’язана. Приміром, священики можуть давати зрозуміти своїм парафіянам, що їм цікаво довідатися думку мирян, а також, що для них важливо, щоб миряни були активнішими членами парафіяльної спільноти. Якщо миряни відчують, що їхня думка та праця мають значення, тоді дієва відповідальність за свою власну парафію та за євангелізацію зростатиме.
Дяка Богові, такі парафії, де миряни є основою життя своєї спільноти, а не лише суб’єктом душпастирської діяльності священиків, все ж таки є. В тих парафіях священик дозволяє проявляти ініціативу та реалізовувати власні задуми. Хоча тоді його роль вже полягає не на тому, що він все зробить сам, а лише слідкує за порядком, перевіряє парафіян чи вони йдуть в доброму напрямку.
Щоб вийти з кризи, слід усім зрозуміти, що Церква – це ми, всі ми.
CREDO № 2 (124), 2011
о. Микола МИШОВСЬКИЙ
