Церква має бути посередником-миротворцем, — священик-капелан про війну на Донбасі
Поняття миру здається абстрактним, аж поки ми не віднайдемо його у темряві своїх страхів. Одна з перших ініціатив в Україні, яка вирішила діяти заради того, щоб зупинити війну, народилась серед ветеранів Афганістану. Приблизно рік тому почала працювати громадська організація «Рада мирних ініціатив», члени якої – ветерани Афганістану з різних країн – вирішили взяти на себе процес налагодження діалогу та пошуку шляхів до миру між сторонами збройного конфлікту на сході України. При нагоді РІСУ поспілкувалась з головою організації, народним героєм України та священиком Іваном Гунею – про мир, роль Церкви та пошуки спільного.
Повернувшись з війни, о. Іван побачив своє служіння в тому, аби долати наслідки кровопролиття та шукати шляхи до порозуміння і миру, коли інтереси кожного враховані та усі можуть вільно розвиватись й жити без остраху. Його шлях почався з побратимів-афганців, з чого зародився діалог між Києвом, Донецьком, Луганськом і Москвою заради того, щоб війна зупинилась і більше не поверталась.
— Отче, розкажіть Вашу історію, як починалось служіння та чому обрали саме таку місію для себе?
— Я служив в Афганістані в 459-й роті спеціального призначення в м. Кабул, 1987-89 роки. Після повернення додому мав багато роздумів і бачив, як люди можуть знищувати себе через неправильний спосіб життя.
— Скільки Вам було років?
— Виповнилось 20 років, як повернувся з армії. Тоді я був зелений і нерозумний. Але за плечима був особливий досвід... На моєму шляху були різні ситуації між життям і смертю. Після армії я почав працювати з молоддю. Потихеньку і сам я йшов до глибини Богопізнання. Я зрозумів, що якщо я хочу фундаментально допомагати мінятись людям, то треба все ж таки ставати священиком. Я довго тому опирався, питав Бога, як я можу ним стати, коли я не готовий. Але молитва і Бог перемогли – я став священиком.
З самого початку війни на сході України, ми зайнялись організацією гуманітарної допомоги для мирного населення та дітей. Ми завжди заохочували військових та волонтерів, аби вони працювали з місцевими. Зокрема, піднімали питання того, що у військовий спосіб неможливо досягнути миру, тільки зміна мислення людей дозволить це зрушити. Якщо ми прийшли допомогти людям, то це не просто звільнити від ворога, якого вони не розуміють, але допомогти зрозуміти сутність спільного мирного життя.
Такою була наша місія на самому початку справи, у 2014-му році. Всі наїжачені, агресивні, море негативних емоцій та злості. Тому було дуже важливо допомагати заспокоюватись та виконувати роботу правильно.
Згодом ми запропонували допомогу Управлінню цивільно-військового співробітництва Генштабу ЗС України (далі – ЦВС) у вирішенні проблеми з ексгумацією і перезахороненням загиблих, обміном полонених. Наша група запропонувала їм поспілкуватись з афганцями в Донецьку і Луганську, з афганцями в Росії, щоб почати домовлятись. Налагодилась співпраця, ми були включені до складу контактної групи ЦВС з питань пошуку і ексгумації тіл загиблих та організації обміну військовополоненими.
Вже через декілька місяців, завдяки спільним зусиллям і знаходженню порозуміння нам вдалося досягнути перших домовленостей щодо обміну групи полонених, три на три. Нещодавно наша група здійснила ексгумацію і обмін тілами загиблих з обох сторін. Можливо хтось скаже, що це краплина у морі, і я відповім – так. Але найголовніше в цьому – це бажання мирного діалогу і готовність до знаходження порозуміння. Саме це і є найбільшою складністю і потребує значної кропіткої роботи. Кожна досягнута домовленість є унікальною і крихкою у жорстокий час війни, але додатково підкреслює те, що з усіх сторін є люди, які хочуть миру і порозуміння.
— Як Ви працювали з місцевими? Як це виглядало?
— Приходив, спілкувався, слухав, що вони говорять. Не мало особливого значення, що саме вони говорили, головне те, що вони в принципі були готові зі мною спілкуватись. У такому випадку важливо ставити запитання, пояснювати, чому саме так, не відкидати і не впадати в агресивні стосунки, бо це закриє доступ до людей. Питав, чи є певні потреби дітей чи жінок, з чим ми могли б допомагати. У Дебальцево, Авдіївці, наприклад, не було засобів гігієни та продуктів. Тому ми спершу збирали особисті потреби родин, а пізніше передавали разом з бійцями допомогу з рук у руки. Це одразу міняло атмосферу відносин. Одна справа, коли хтось передасть допомогу від української влади, а інша справа – коли це зібрали люди з Тернополя, особисто родина, це пряме послання миру. Це міняє людей. Агресивність ніколи нічого не змінить. Війна сама по собі є насиллям, і багато людей в цьому стані напруги стають агресивними і чинять зле, що є найгіршою травмою.
— Жертви є з обох сторін. Як це можливо переступити, коли ми говоримо про примирення? І де наступає той момент, коли можливе якщо не прощення, то прийняття?
— Коли ми почали, то самі не уявляли, як буде розвиватись справа. Звернулись до командира ЦВС, аби допомогти спершу з місцевим населенням. Згодом почали спілкуватись й з афганцями з Луганська, Донецька та Росії.
— Як Ви з ними виходили на контакт?
— Контакти були давно відомі, ще до війни. Бо афганці між собою спілкувались завжди. А зараз всі плавно увійшли у конфлікт, з різних сторін. Втрати і жертви є з обох боків, багато наших близьких друзів та побратимів загинуло. Коли ми почали спілкуватись, то поставили найвищу мету – мирне врегулювання конфлікту. Від самого початку ми бачили, що подальші бойові дії не мають змісту. Є багато жертв, але жодного прогресу. Тим паче, щоб цю територію зайняти, має застосовуватись важка техніка та артилерія, а це руйнування, мирні жертви, втрати серед військових. А все це людські трагедії і травми, кожна з яких дуже болісно загоюється.
Тому ми зібрали групу афганців і почали думати, що можемо зробити для завершення війни. Створили майданчик для діалогу афганців різних організацій: Української спілки ветеранів Афганістану, з різних країн – Росії та Білорусі також. Кожен має когось зі знайомих, з якими десь служили. Ми почали обдзвонювати, казати, що досить вбивати один одного і пора це зупинити. Так, загинули друзі з різних сторін, але чи варто воювати далі? Давайте щось думати та діяти. І так ми почали їздити – поїхали в Донецьк, Луганськ, Таганрог, Москву, Мінськ. Ми там зустрічались з афганцями, вони виходили на своїх командирів, а вони на вище командування – багато офіцерів передавали пропозицію щодо започаткування мирних переговорів на рівні керівництва.
— Виходить, що з низів піднялись до верхівки?
— Так. Але ми попереджали, що ми не можемо говорити про мир, поки стріляють. Давайте перестанемо стріляти, дозволимо поховати усіх загиблих, з усіх сторін. Ми казали, що люди мають бути гідно похоронені. Почнемо процес припинення вогню і обміняємо всіх полонених. Почнемо спілкування, пошук точок дотику, діалогу, зміни мислення людей. Тільки у такий спосіб ми зможемо чогось досягнути на шляху встановлення миру.
Люди багато чого не знають. В Донецьку, Луганську і в Росії багато людей також не хочуть воювати. Ми приїжджаємо у різні міста і нам задають примітивні питання, бо вся інформація до них доходить лише через ЗМІ, які переважно заангажовані. Коли ж ми спілкуємось і пояснюємо, тоді люди міняють свій фокус бачення. Ми говоримо те, що вони кажуть нам – що не хочуть війни та нових жертв. Сьогодні вже взагалі ніхто не розуміє, для чого ця війна.
Що є важливим? Зараз ми можемо починати про це говорити. Афганці з різних сторін хочуть, щоб був мир. Вони хочуть і можуть домовлятись. Вони можуть знайти механізми для реалізації цих бажань. Але мусить бути добра воля, політична воля, навіть бажання людей, аби прийшов мир. Нібито всі говорять про мир, але починають зі звинувачень одне одного. Якщо буде такий настрій, то в Україні ніколи не буде миру.
— Як може перемогти інтерес загального миру? І що має статись, щоб переговори у щось втілились? Ми бачимо приклад Мінських переговорів, який радше виглядає як безрезультативна картинка для ЗМІ.
— Мінські переговори потрібні, але наразі, на жаль, не дають ефективного результату. Рішення можливе тоді, коли з усіх сторін буде бажання це зупинити. Добробут буде тоді, коли ми почнемо розвивати країну. Ми певні, що лише за умов миру ми зможемо мати повноцінну Україну і все те, що люди задекларували на Майдані, зможе статись. Тому ми переконуємо, що мир буде вигідний усім – як Києву, так і Донецьку, і Луганську, і так само Росії. Є певні люди, яким краще залишатись у цьому стані. Але ми можемо змінити ситуацію і дати можливість людям віднайти силу миру.
Нещодавно, ми підписали угоду про співпрацю між громадськими організаціями ветеранів Афганістану в Україні (ГО «Рада мирних ініціатив») та Росії (ГО «Всеросійський союз ветеранів Афганістану»). Нас також підтримують ветерани Афганістану у Донецьку і Луганську, у країнах СНД і Балтії, яких ми готові залучити до реалізації наших мирних ініціатив. Зараз працюємо над підписанням угоди про співпрацю з громадськими організаціями ветеранів Афганістану у Білорусії.
Для припинення кровопролиття та врегулювання конфлікту ми звернулися з пропозицією про налагодження співпраці до Спільного Центру по контролю і координації питань щодо припинення вогню і стабілізації ситуації на лінії розмежування сторін, а також до Місії ОБСЄ в Україні. Ми пропонуємо підтримку і допомогу афганців з усіх сторін в питаннях розведення сторін конфлікту, припинення бойових дій та забезпечення правопорядку у зонах розмежування, організації контролю на російсько-українській ділянці кордону, забезпечення правопорядку при підготовці і проведенні виборів на території Донецької і Луганської областей відповідно до законодавства України і під наглядом міжнародних організацій.
Особливий акцент ми робимо на реалізації гуманітарних проектів і програм та налагодженні співпраці з Міжнародним Комітетом Червоного Хреста, зокрема в питаннях забезпечення безпеки при відвідуванні і наданні гуманітарної допомоги полоненим, сприянні у їх звільненні чи проведенні обміну, а також ексгумації і перезахороненні загиблих з усіх сторін конфлікту.
— Але зараз головним є питання «що робити з Донбасом». Яким Ви бачите рішення? Чи це буде якийсь статус, чи території варто забрати силою, а вже потім працювати з людьми?
— Є багато шляхів, якими можна йти для того, щоб на Донбасі був мир. Перше питання, яке треба винести – це те, що ми хочемо, аби мешканці цих територій жили гідним і нормальним життям. Це перше, чого ми повинні хотіти. Первинні люди, які там живуть. Більшість населення Донбасу не цікавить політика – їх цікавить, як вони будуть жити завтра, що будуть їсти, де зароблятимуть гроші. А якою мовою вони будуть говорити – вторинне, вони можуть спілкуватись будь-якою.
Спершу ми мусимо себе спитати, що ми можемо зробити, аби тим людям було добре. А вже відштовхуючись від цього, можемо шукати механізм реалізації. Коли ж ми думаємо, як насадити туди щось – нічого не станеться. Силу треба використати, аби звільнити територію від бандитських формувань. Хто це зробить – не має значення. Бандформування мають на меті грабування і тому їх мають зупинити. Друге, про що ми говоримо – це шляхи рішень. Вони є у Мінському форматі, зокрема підготовка до виборів, безпека кордону, припинення вогню, амністія, особливий статус Донбасу – важливо не як він називатиметься, а що там буде прописано. Бо якщо ми говоримо про нього як про децентралізацію влади, то це в принципі буде по всій Україні. І це треба роз’яснювати і в Донецьку, і в Луганську.
— Хто, на Вашу думку, мав би займатись цим процесом? Якщо у представників влади цього не виходить, хто мав би стати провідником?
— Громадськість, звичайні люди. Наприклад, для зняття напруги у суспільстві та відновлення атмосфери довіри ми започаткували низку інформаційних та громадських ініціатив із залученням відомих громадських діячів, представників Церкви і культури, діяльність яких буде спрямована на створення умов і бажання Миру і дружби між людьми і народами, і зокрема між Україною і Росією. Будь-хто, з мирними намірами і добрим серцем, може долучитися до нас, або ж ініціювати свою власну мирну ідею. Коли ж цей процес буде зрушено у серцях і головах звичайних людей, то політики і бізнесмени, як завжди, швидко приєднаються до нього.
— На якій стадії зараз перебувають переговори? І що є тим спільним, окрім бажання миру, на тлі чого можна було б просувати примирення?
— Перше, про що ми погодились – треба припинити стрільбу, усіх треба захоронити і всім віддати належну шану, всі мають бути вимолені, бо вони загинули. Це один з найважливіших моментів, де ми уникаємо моменту засудження.
— Але наскільки це можливо, якщо важко сприйняти те, що вбивця чийогось сина, з іншої сторони отримає почесті?
— Я вам розкажу приклад з Бельгії, де живе один фламандець, священик. Ми туди заїжджали на зустріч, і цей монах розповів, як зародився благодійний рух «Церква у потребі». Після закінчення Другої світової війни німці жили у резерваціях. І був голод – вони не мали чого їсти та помирали. Монах тоді побачив це все і, повернувшись додому, запропонував допомогти німецьким жінкам та дітям. Місцевий священик відповів: «А що я зроблю? Вони приходили сюди, вбивали людей, а тепер ми мусимо їм допомагати?» Монах відповів, що Церква мала би сказати про милосердя. Священик дозволив йому звернутись до людей після служби в неділю. Монах переповів історію страждань, і спитав, чи можемо чимось допомогти, може, продуктами чи іншим. Сказавши свою промову, пішов молитись – аби і його не вбили за такі слова. Люди тоді пішли у тиші. А потім він розповідає: «Знаєте, хто перший приніс мені шмат сала? Жінка, у якої німці розстріляли чоловіка і трьох синів». Він спитав, чому вона це робить. «Тому що я християнка і не хочу, аби їхні діти вмирали з голоду», — відповіла вона.
Коли ми будемо підтримувати постійну риторику агресії, яку транслюють ЗМІ, коли все буде зводитись до ненависті та злості – нічого не вийде. Так, загинули люди, тому що відбулась війна. Проблема в ідеології, а не людях. Після війни дехто з наших їздили в Афганістан, зустрічались з іншою стороною. Місцеві мусульмани говорили з ними, вони пробачили радянським військам. У розмовах розповіли, що ми чесно воювали.
Афганці з усіх сторін кажуть: «Усі стали жертвою «розводняка». Загинуло багато людей, але це була війна, в яку нас ввели». Показовою є історія про бійця з 93-ї бригади. Коли наші відступали від Донецька, він залишився прикривати відхід у Ясинуватській школі. І він так довго відстрілювався, затримуючи бойовиків, що йому прострелили руки, ноги, тіло, але він стріляв до останнього. Коли прийшли ополченці, у першу чергу вони віддали йому шану як мужньому воїну, заховали біля школи, а після боїв з почестями перенесли на цвинтар. Вони кажуть, що для них було найбільшим запитанням, чому ми між собою воюємо. Рано чи пізно приходить та мить, коли ми розуміємо, що війна – це не шлях, яким ми можемо вирішити проблему. Нас усіх у неї втягнули, це не бажання людей воювати. Вони розуміють, як і ми, що війна працює на тих, хто заробляє гроші, але не для простих людей. Люди страждають від війни і ми мусимо це зупинити.
Друга точка дотику, де ми знаходимо порозуміння – матерям треба повернути їхніх дітей – живих та загиблих. І треба зробити все, аби матері, жінки та діти мали увагу та пошану і розуміли, що їхні діти загинули не марно. Я розумію, як важко це сприймати українській стороні, але це важко сприймати усім. Хлопці помирали за свою землю, кожен у своєму розумінні, але й тому, що нас усіх обманули. Ми маємо вийти з обману і побачити, що у нас є спільним.
По-третє, ми маємо перестати боятись один одного. Типовим мислення є те, що «західняки» є бандерівцями, «східняки» – комуністами. Це стравлювання. Ці політичні маніпуляції ми маємо переступити. Ми повинні дійти до того, щоб усім було добре жити на їхній землі. Усі ми – українці, які живуть на своїй землі. Так, може в когось є інше сприйняття чи мислення, але це не означає, що вони є ворогами для нас. Пошуки цих точок дотику та розуміння спільного між нами – те, над чим ми можемо і мусимо працювати.
— Чи бачите особливу роль Церкви в цьому процесі, особливо з точки зору священика?
— Роль Церкви в цьому є фундаментальна. Мені дуже боляче, що Церква не завжди бере на себе цю миротворчу роль. Вона дає капеланів, але просто приїхати священикові та прочитати моральну лекцію для бійців – цього дуже мало, а часом і не сприймається. Якщо ми хочемо допомогти, то ми просто маємо бути поруч, жити та допомагати. Люди дуже потребують Церкви, аби почути слово правди. Вони хочуть, щоб хоч хтось про них думав і бажав добра. Вони не вірять нікому, жодній владі, також не треба жити у фантазіях, що люди хочуть в Росію. Не треба робити з них ворогів, адже вони хочуть просто нормального життя.
Церква може зіграти велику роль – стати посередником. Посередників між владою та людьми нема, тому їм нема куди звернутись та пожалітись. Одні кажуть про суперпатріотизм, інші – про опір хунті, чим творять розділення. А людям просто потрібне тепло, як малим дітям. Просто сказати, що не треба боятись, а варто працювати далі, жити, шукати порозуміння і т.д. Церква може зробити чимало в тому, аби просто допомагати людям, не лише матеріально – захищати права, думки, бажання і допомагати розуміти, що таке є добро та мир, якими можуть бути шляхи до нього.
Я відвідував військових влітку, аби дізнатись їхню думку, яку ми б мали відстоювати – коли ми говоримо про амністію та особливий статус. Відповідь майже усіх бійців була такою: війну не можна зупинити, якщо не буде амністії. Це є те, що зупиняє війну. Звичайно, не можна відпускати тих, хто чинив злочини.
Але цікаво було почути думки бійців добровольчих батальйонів, які воюють від 2014-го року. Вони кажуть: «Отче, а ми дотепер не чули, що каже Церква – як ми можемо розв’язати конфлікт?». Вони дуже потребують слова Церкви, що мир можливий і ми його можемо досягнути конкретними шляхами.
Наша мета полягає в тому, щоб довести до чесного розв’язання конфлікту. Має прийти мир не просто як завершення війни, а як можливість жити гідно. Ми можемо повернутись до того, щоб бути єдиним народом, єдиною державою. Гаслами про ворогів та ненависть ми нічого не змінимо. Своє завдання ми бачимо в тому, аби всі розуміли загальне бажання миру та гідного життя, щоб будувати свою країну – незалежну, сильну, розвинену, самостійну – і тоді все буде добре.
Розмовляла Тетяна КАЛЕНИЧЕНКО
