Місія та служіння Православної Церкви та богослов’я у XXI столітті
Вельмишановна пані Президенте Грецької Республіки,
Ваше Блаженство Архієпископе Афінський і всієї Еллади,
Преосвященні й Всечесні брати архієреї,
Шановні представники влади,
Шановний ректоре, декани, викладачі, студенти й учасники конгресу, дорогі присутні!
Висловлюємо наші сердечні подяки членам Наукового та Організаційного комітетів цього Міжнародного Конгресу за їхню доброзичливу та почесну пропозицію виголосити вступну промову. Ми підкреслюємо, що ця честь належить Великій Церкві Константинополя, яка зробила величезний і неоціненний внесок у богослов’я, ґрунтуючись на подвійній основі: традиції Апостолів і Отців Церкви та свідчення своєї віри перед знаками часу. Ця віра проголошує прийдешню в Христі звільнюючу благодать і надію на вічне Царство Отця, Сина і Святого Духа.
Як ми зазначали з цієї трибуни три роки тому, 23 листопада 2021 року, у “ДНК” богослов’я закладена “актуальність” — здатність і можливість формулювати своє послання у відповідь на виклики сучасності. Ця актуальність не скасовує вічний характер богословського слова і не означає пристосування до світу чи інших чужорідних ідентичностей. Як говорив наш духовний батько, покійний митрополит Халкідонський Мелітон: “Істина не зраджується, коли вона втілюється в кожну історичну епоху. Вона зраджується, коли її зберігають, як музейний експонат, зі страху, що вона буде спотворена історією”.
Таким чином, головним завданням є правильний підхід до актуальності. Церковне богослов’я не може ігнорувати досвіду членів Церкви. Сучасні християни не живуть у часи Христа, ні в період Візантійської імперії, ні в так звану “епоху антихриста”. Вони живуть у конкретний історичний момент, у різних культурних контекстах, зі своїми проблемами, протиріччями та перспективами. Саме до цих людей звертаються Церква і її богослов’я, покликані працювати задля трансформації цього світу.
Зразком богословської роботи, з точки зору методології та пастирської спрямованості, залишається богослов’я Великих Отців Церкви.
Це богослов’я було екзистенційним і конкретним, ніколи не безтілесним чи раціоналістичним. Це досвідне богослов’я, що народилося в Церкві й вирощувалося Церквою, було свідченням душі, яке поєднувало віру з життям, теорію з практикою. Воно не прагнуло демонстративної мудрості чи штучної риторики, але завжди зверталося до сучасної людини.
Отці передали нам досвід того, що вірність Істині та відкритість до світу й культури є взаємопроникаючими й взаємозбагачувальними процесами.
У наш час Церква та її богослов’я зіштовхуються з новими умовами й численними великими викликами. Однак зустріч із сучасним світом має здійснюватися у вірності до «не від світу» характеру Церкви, із пильністю та глибоким розумінням нових історичних обставин.
Основним принципом для богослов’я є те, що воно не повинно бути оборонним, ніби всі поточні події йдуть супроти Православ’я. Богослов’я також має бути актуальним відповідно до поняття «кайросу», адже теперішнє — це не лише хронологічне поняття, але й дана сьогодні можливість, цей «кайрос».
Дві сучасні великі проблеми для богослов’я: 1) релігієзнавчий виклик та 2) новий антропологічний підхід у зв’язку з культурою модерності.
а) Релігієзнавчий виклик
У наш час релігії вийшли з динамікою на передній план історії й претендують на значну роль у людських справах і розвитку культури. Вважається, що жоден аналіз глобальної ситуації чи планування майбутнього світу не є достатнім, якщо не береться до уваги роль релігій.
На тлі відродження нехристиянських релігій підкреслюється, що найбільшим викликом для християнства вже не є секуляризація, а присутність цих релігій і зустріч із ними.
Звучать розмови про «зіткнення релігій» як основу «зіткнення цивілізацій», і ми стаємо свідками насильства, яке чиниться «в ім’я релігії». Водночас міжрелігійна співпраця розвивається, і підкреслюється миротворча роль релігій. Відоме гасло проголошує: «Не може бути миру між народами без миру між релігіями».
Життєво важливим для майбутнього людства є співпраця релігій у вирішенні глобальних проблем, таких як екологічна криза, питання міграції, соціальні та політичні конфлікти, великі природні катастрофи, релігійний фундаменталізм тощо.
У посланні Святого і Великого Собору Православної Церкви (Крит, 2016) зазначено:
«Розсудливий міжрелігійний діалог значною мірою сприяє укріпленню взаємної довіри, миру й примирення. Масло релігійного досвіду має використовуватися для загоєння ран, а не для розпалювання полум’я воєнних конфліктів».
Сила присутності нехристиянських релігій і нових наукових підходів виявляється в думці, що в так звану «епоху повернення Бога» тільки релігієзнавство здатне сучасно й науково досліджувати феномен релігії.
Переваги релігієзнавця, як зазначається, полягають в об’єктивності, дистанційованості спостерігача, емпіричному методі тощо. Також стверджується, що релігієзнавчий підхід відповідає розмаїттю релігій і глобальному характеру релігійного феномену. У цьому сенсі вважається, що лише релігієзнавство має право на місце в університеті, а не богослов’я, яке несе відбиток Церкви.
Ніхто не сумнівається в необхідності релігієзнавчих досліджень, особливо для богослова, який може використовувати їхні результати. Однак релігієзнавство не може замінити богослов’я. Майбутнє полягає у творчій співпраці релігієзнавства й богослов’я з чітким визначенням їхньої наукової взаємозв’язності, меж предмету й методології.
Зв’язок богослов’я з Церквою не знижує його науковості, адже богослов’я як наука осмислює цей зв’язок, спираючись на переконання, що не існує науки без передумов. Спроби монополізувати науковий підхід до релігії лише релігієзнавством є безпідставними, бо релігієзнавчий погляд залишається обмеженим культурними уявленнями про релігію. У цьому контексті богослов’я не повинно визначати себе як «релігієзнавство християнства» для підтвердження своєї науковості.
б) Виклик нової антропології у зв’язку з культурою модерності
XXI століття було названо «століттям антропології» для Церкви й богослов’я. Покійний митрополит Діоклійський Калліст (Уер) назвав чотири причини, чому богослов’я має зосередитися на темі антропології, наголошуючи на людській особистості як відносній реальності в Церкві:
- Перед лицем глобалізації, яка веде до уніфікації та загрожує особистій унікальності, богослов’я має підтвердити цінність кожної конкретної особистості.
- Перед домінуванням технологій у нашому житті ми повинні боротися, щоб людина «не була затьмарена та поглинута машинами».
- Розвиток генетичної інженерії та криза людських стосунків роблять необхідною сміливу й винахідливу спробу оживити наше вчення про людську особистість.
- Те саме стосується екологічної проблеми, яка є наслідком «антропологічної кризи», відсутності «богослов’я особистості».
Сьогодні антропологічні питання впливають і ускладнюють міжхристиянські стосунки, а також спричиняють напругу всередині самих Церков і конфесій. Час від часу лунають заклики до розробки «загальноприйнятої християнської антропології».
Очевидно, що ігнорування чи забуття божественного призначення людини призводить до спотворення чи зниження її образу та послаблення розуміння недоторканності її цінності.
Сучасний концепт «підвищеної людини» (homme augmenté), тобто надлюдини з винятковими здібностями й владою над творінням і історичним розвитком завдяки науці й технологіям, насправді є «зменшеною людиною», позбавленою творчих екзистенційних можливостей.
Святий і Великий Собор Православної Церкви, натхненний Богом, проголосив, що догмат Воплочення предвічного Слова Божого є «невичерпним джерелом усіх християнських зусиль задля збереження гідності й величі людини». Митрополит Халкідонський Мелітон підкреслив, що формулювання Халкидонського Собору «є справжньою “хартією прав людини”, адже воно поєднує Бога з людством і вкорінює людство в божественному житті».
З християнської точки зору людина «не є експериментом», а «сутністю, чітко визначеною щодо свого походження та мети». У формулюванні Халкидонського Собору істина про людину знайшла своє неперевершене і остаточне вираження. У сучасній дискусії про людину, в епоху антропологічної плутанини, богословське вчення про обоження людини в Христі може відіграти значну роль, сприяючи абсолютній повазі до святості людської особистості.
У цьому контексті бажаємо коротко зупинитися на відносинах Православної Церкви і богослов’я з Просвітництвом та культурою модерності — темою, яка досі потребує правильного осмислення, поза рамками безплідної діалектики «православного просвітництва» та західного Просвітництва. Діалог Православ’я з модерністю не повинен бути оборонним. Ідентифікація Просвітництва виключно з його антицерковною складовою, з «фундаменталізмом модерності», а також приписування бід останніх двох століть лише його впливу повинні остаточно бути подолані. Завданням є не безпідставне загальне відкидання, ані безкритичне прийняття. Прийняття досягнень модерного етичного гуманізму, включаючи права людини, спрямовані на триєдність «свобода, рівність, братерство» — основа сучасних демократичних відкритих суспільств, — очевидно, не означає прийняття крайніх і випадкових проявів Просвітництва. Богослов’я піддає критиці перетворення свободи на вседозволену автономію, прав людини — на правовий абсолютизм, а гуманістичної критики релігії — на комплекс атеїзму. Проте всі ці явища є спотворенням модерного культурного підходу, а не його сутністю. Ми наголошуємо: модерність — це не її негативні прояви! Православне богослов’я не може йти в унісон із антипросвітницькими тенденціями постмодернізму та запереченням універсальних цінностей в ім’я ідеологізованого плюралізму. Як зазначав блаженний професор Ніколаос Мацукас, «універсальність і космополітизм» є «сутнісними характеристиками Православ’я». Багато що у майбутньому Православного богослов’я залежатиме від сміливого представлення його універсальних аспектів.
Шановна спільното!
Ми йдемо сьогодні вперед, маючи у спадок основні напрями Православного богослов’я, які сформувалися у ХХ столітті: патристичне богослов’я, Божественна Євхаристія, еклезіологія, тріадологія, есхатологія, богословська антропологія, аскетична духовність, богословська екологія, соціальне вчення, діаконія, спільне православне свідчення, міжхристиянські діалоги, міжрелігійна співпраця, діалог із наукою тощо. Усі ці аспекти залишатимуться в центрі богословської діяльності й у нашому столітті.
Наука і технології — це велика сила, яка радикально змінює наше життя. Ніхто не може заперечувати їхні неймовірні блага. Святий і Великий Собор Криту назвав здатність наукового дослідження світу «богодарованим даром для людини», проте згадав і про небезпеки науковості для людини та природного середовища. З іншого боку, людська особистість завжди «перевищує те, що здатна охопити наука». Безперечно, попри «чудеса» науки, екзистенційні суперечності людини і дилеми її свободи залишатимуться. Людина продовжуватиме шукати сенс життя і прислухатиметься до голосу неба. «Великою силою» також буде релігійна віра, яка представляє «вимір глибини» речей і перспективу вічності.
Свідчення християнської теології сьогодні здійснюється у світі, більшість мешканців якого не належать до християнства. Завданням священної науки залишається протидія релігійному фундаменталізму і висвітлення спільних гуманістичних засад релігій. Продовження щирого богословського діалогу з іншим християнським світом є вираженням нашої відданості боротьбі за подолання поділу християнства. Майбутнє належить «діалогічній теології». Щирий діалог і надалі звільнятиме творчі сили всередині Церкви та підкреслюватиме значення християнських цінностей і вселенських аспектів Православ’я.
Ніколи в історичному шляху Церкви замкнутість не відображала автентичність християнського духу, і ніколи не сприяла ні Церкві, ні її місії. Закритість і байдужість до історії та пригод людської свободи не є богословськи й церковно правильним розумінням бого-людського життя Церкви. Замкнутість є віддаленням від Отців, а не поверненням до них. З іншого боку, сліпа прив’язаність до минулого є ознакою релігіїзації віри. «Теологія кабінету» породжує духовну пиху, розглядає християнську спадщину як «музейну реліквію» і працює проти діалогу.
Церква потребує динамічних теологів, із ґрунтовною богословською освітою і церковним духом, благочестивих і розумних людей із відкритими горизонтами, освічених і культурних, готових до служіння, які чують пульс сучасників і своєчасно передають радісне послання спасіння в Христі. Вони завжди звертатимуться до центральних пошуків людського існування з твердою переконаністю, що людина «не живе лише хлібом» (Мт. 4:4) і прагне «одного, що потрібне» (Лк. 10:42) — найвищої точки звернення, що виходить за межі земного щастя й людського стану, культури та політики, наукових знань і технологічних досягнень, усього того, що не може задовольнити глибоких запитів її буття.
Наші теологи покликані боротися за те, щоб подолати, як зсередини, так і ззовні, ототожнення Православ’я з ортодоксизмом, консерватизмом, етнофілетизмом і байдужістю до історії та культури. Православна Церква, місце істинного переживання «широти свободи» (о. Василій Ґондікак), не може узгоджуватися чи навіть співпрацювати з ідеологіями, які загрожують святості людської особистості й «істинній свободі».
Автентична теологія, яку назвали «однією з найпрекрасніших і найзворушливіших пригод людського духу», ніколи не є простою інформацією про Бога. Неможливо говорити про божественну людинолюбність і схиляння до людини, про невгасимий потяг людини до вічності, щоб наша мова не стала гімном, славослов’ям, поезією. У житті віри і мові Церкви немає місця прозі. «Захоплення» мироносиць перед порожнім гробом Ісуса Христа й ангелом у «білій одежі» (Мк. 16:1–5) відображає «надрозумне, божественне доторкання, трепет, що веде людину до її меж».
Літургійні й гімнографічні тексти, церковна музика, мистецтво співу, ікони, храмова архітектура — усе це втілює цей трепет перед таємницею і її привабливість — mysterium tremendum et fascinans — глибокодумною богословською мовою і передає з естетичною чутливістю високі істини нашої віри. Церковне мистецтво постійно нагадуватиме про вимір неба і буде силою протистояння проти вузьких уявлень про людину і забуття Трансцендентного. Воно стверджуватиме, що «жива істота, яка має розум», шукає «сенсу існування» і звершується як «істота, що обожнюється». Усе це є й залишається невід’ємною частиною богословського свідчення Православ’я і, без сумніву, буде джерелом натхнення й точкою звернення для нових духовних і душевних поривань людини.
З цими думками і почуттями завершуємо слово, ще раз дякуючи за почесне запрошення та вітаючи організаторів цього важливого Конгресу. Впевнені у його успішному завершенні, закликаємо на всіх вас щедру благодать і безмежне милосердя Бога мудрості та любові.
Щиро дякуємо за вашу увагу!
