Церква у Козині: унікальні фото і призабута історія
В офіційних реєстрах цей храм датують XVIII століттям, але побутують також думки, що він постав на століття раніше або на століття пізніше. Уже при першому огляді цієї церкви привертає увагу її архітектура, що притаманна більше для Буковини, а не для галицького Поділля. Дещо підняти завісу таємничості історії святині дозволяють унікальні світлини цієї церкви, нещодавно віднайдені автором статті у фондах держархіву Тернопільської області, а також церковні шематизми — каталоги.
Храм «хатнього» типу
Отож, храм у Козині Гусятинського району — невеликому селі над самим Збручем, підпорядкованому Красненській сільській раді. Споруді святині притаманний особливий «хатній» тип, поширений найбільше на Буковині. Часто появу таких церков пов’язують із турецьким пануванням на наших землях:
«Вони [турки] забороняли будувати високі бані, тому буковинським теслям довелося споруджувати храми “хатнього” типу. Правда, цей варіант існував раніше і в інших місцях на Україні, наприклад, у с. Куцеволівці на Дніпропетровщині, в с. Локачах на Волині і навіть в Булорусії (в с. Великі Жуковичі). Тому можна припустити, що хатнього типу храми з одним дахом над усіма трьома зрубами будувалися давно. А їх архаїчні риси найкраще зберегло буковинське будівництво», — писав Григорій Логвин у книзі «По Україні. Стародавні мистецькі пам’ятки».
Загалом будівлю церкви описують лаконічно і це, зазвичай, чи не єдина інформація у публікаціях про неї:
«Дерев’яна, тридільна, хатнього типу. Всі три зруби рівноширокі і рівновисокі, вкриті спільним похилим дахом із ґонтовою покрівлею. У плані неф, бабинець і апсида прямокутні, орієнтовані довгою стороною упоперек поздовжньої осі спорудження. Неф перекритий тригранним зрубовим склепінням, три стіни бабинця і апсиди, включно з тими, що межують з нефом, переходять в інтер’єрі у залом, зашитий стелею. Бабиннець просторово об’єднаний з нефом високою півциркульною аркою-вирізом. Пам’ятка є самобутнім витвором майстрів подільської школи дерев’яної архітектури», — читаємо у четвертому томі видання «Памятники архитектуры и градостроительства УССР».
Онук священика пішов в УПА
Село Козина відоме із XVI століття і місцевий храм здавна був дочірнім від греко-католицької парохії Кокошинці. На різних ресурсах в Інтернеті можна зустріти повідомлення про те. Що церкву відремонтували у 1864 р., проте о. Дмитро Блажейовський у першому томі «Зведеного шематизму Львівської архиєпархії» подав інші дані:
«Дерев’яна церква була збудована у 1864 р. на заміну старішої дерев’яної церкви, котра існувала уже в 1832 р. Вона була дочірньою церквою Кокошинців до 1918 р., а відтак у 1924 р. відділена, хоча у ній далі служив священик із Кокошинців», — читаємо у «Зведеному шематизмі…».
Упродовж 1832–1944 рр. у Козині служили 10 священиків:
- Григорій Прокопович — 1832–1837
- Теодор Саєвич — 1838–1848
- Іван Пацлавський — 1848–1850
- Йосиф Сокульський — 1850–1851
- Михайло Барусевич — 1851–1852
- Йосиф Домбчевський — 1852–1853
- Семен Ляхович — 1853–1891
- Клим Слюзар — 1891–1892
- Дмитро Ксьонжек — 1892–1943
- Володимир Процишин — 1943–1944
Передостанній отець — Ксьонжек, між іншим, став тестем о. Семена Шпіцера, який був поетом, товаришем о. Андрія Бандери, а Шпіцер під час Першої світової війни служив капеланом українських вояків. Потім він став крилошанином і долинським деканом УГКЦ. Син Семена Шпіцера і Ольги — доньки о. Ксьонжека із Кокошинців та Козини — Юрій став вояком УПА із псевдо «Ромко».
Сам о. Кьонжек помер у 1943-му, а його зять о. Семен — у 1936-му.
Село спалили, а церква дивом уціліла
27 березня 1945 р. у Козині відбувся бій українських повстанців із підрозділами НКВД, які оточили село після повідомлення зрадника. Після кількагодинного бою повстанці прорвали оточення, відійшли до лісу. Загинули двоє із них, але й 17 енкаведистів або червоноармійців. У цих подіях у Козині згоріло 45 будинків, а церква дивом уціліла. У радянські часи вона стояла пусткою і занепала. Свідченням цього і є віднайдені в архіві світлини середини 1980-х рр.
Імовірно, що ці фотографії зробили під час інвентаризації «культових споруд знятих з реєстрації релігійних об’єднань», проведеної у 1986 р. На звороті цих світлин вміщений напис: «Райархитектор И. В. Комуницкий». Звіт про згадану інвентаризацію Уповноваженого Ради у справах релігій у Тернопільській області М. І. Дядьо теж є у фондах держархіву Тернопільської області. Причиною інвентаризації стали, як писав Дядьо, часті звернення місцевих жителів сіл, у яких є замкнуті церкви, які не використовують колгоспи, клуби чи музеї, з проханнями зареєструвати парохії. І цей звіт — приклад трагізму долі сотень храмів України, приречених атеїстичною системою на знищення та забуття:
«В результаті обстеження встановлено, що з 349 культових споруд для соціально-культурних і господарських потреб використовується 201 споруда, у 80 із них організовані музеї, виставки, спортзали; 29 приміщень аварійні, 24 — знесені у відповідності з постановами союзної Ради у справах релігій при РМ СРСР; 95 не використовуються, з них: церковне майно вивезене цілком із 29 споруд, частково із 39 споруд — всі ці споруди раніше використовувалися під господарські склади і звільнилися у зв’язку з будівництвом у колгоспах типових складських приміщень. У теперішній час у більшості з них тривають роботи з переобладнання їх для використання для інших потреб колгоспів та організацій» — писав уповноважений.
Але церкву св. Параскеви у Козині ані не «переобладнали», ані, на щастя, не розібрали на дрова для колгоспу чи не розтягнули трактором — подібні замахи радянські функціонери практикували у багатьох місцях. З виходом УГКЦ із підпілля греко-католицька громада повернула свій давній храм і відновила служіння в ньому. Парохія святої Преподобної Параскеви Бучацької єпархії УГКЦ була офіційно зареєстрована розпорядженням Представника Президента України у Тернопільській області від 17 грудня 1993 року № 536. У 1994 р. церкву-пам’ятку реставрували, що потребувало дуже багатьох зусиль.
До слова, у переліку пам’яток архітектури і містобудування національного значення, окрім церкви, у Козині фігурує також дерев’яна дзвіниця. Та насправді біля храму уже роками стоїть кам’яна дзвіниця. У ній, між іншим, зберігають і старі хрести з церкви — на храмі встановили нові.
Про Козину ЗМІ пишуть, що це одне з сіл, яке «вимирає». Як повідомляють мас-медіа, станом на 2013 р. тут було 186 жителів. Навіть у 1832 р. у цьому селі мешкали більше людей — 316. Найбільше населення Козина мала у 1904 і 1914 рр. — 617 осіб. Відтоді його кількість почала неухильно зменшуватися.
Але церква св. Параскеви у наші дні доглянута, на початку 2010-х її знову ремонтували і тоді зовні пофарбували у синій колір.
науковий співробітник Інституту Історії Церкви УКУ
