Яким був монастир, де провів останні роки життя князь Лев – будівничий Львова

08 березня, 16:09

До другої половини XVIII століття Спаський монастир, який існував південніше Старого Самбора, відігравав провідну роль у житті Перемишльської греко-католицької, а раніше православної єпархії, а також Василіанського Чину. Тут розташовувалась резиденція владик столиці над Сяном, які подовгу жили в обителі, коріння якої сягає Княжої доби.

Історична традиція пов’язує з монастирем перебування будівничого Львова – князя Лева. Після буремного життя на чолі Руського королівства, яке він розширив до найбільших в його історії меж, князь, як вважається, постригся в монахи і провів свої останні роки у Спаській обителі.

Наприкінці XVIII століття в рамках так званої «Йосифінської касати» (cкасування монастирів, які не здійснювали соціальної роботи) монастир був закритий, а його будівлі незабаром розібрали. З цегли храму Преображення звели управу одного з сусідніх сіл. На початку XIX століття, ще існували рештки кам’яної вежі, які також були демонтовані.

З цього часу на поверхні землі не залишилось нічого, що б нагадувало про існування тут знаменитої обителі, заснованої ще у XIII столітті. З часом, було втрачено навіть точну локацію її розташування. Випадково рештки фундаментів вежі та стін було знайдено лише у 1978 році. Не дивлячись на отримані цінні матеріали, археологам, однак, не вдалось виявити залишків фундаментів Преображенської церкви, яка тривалий час виконувала функцію соборного храму Перемишльської єпархії. Описи, які були зроблені перед самою руйнацією ансамблю, дають уявлення про його стан через пів тисячоліття після виникнення, впродовж яких він зазнавав перебудов та змін. Відтак на питання про те, як міг виглядати монастир в найбільш ранній період його існування, видавалось неможливим знайти відповіді.

Такі науковці, як Ігор Мицько та Володимир Александрович, пропонували шукати зображення храму в іконографічному матеріалі, який має, однак, дуже узагальнений та стилізований характер. Василь Петрик на основі перекладеної Володимиром Вуйциком «Situatio Monasteri Sanctissimi Salvatoris» виконав спробу візуальної реконструкції храму станом на кінець XVIII століття, яка засвідчила суттєву відмінність від характеру сакрального будівництва межі ХІІІ – XIV століть. Якщо так сильно змінився мурований храм, то описані в «Situatio» дерев’яні келії очевидно були цілковито побудовані в пізніший час та не відображали початкової планувальної структури.

Несподіванка, яка змінила, здавалось, би безнадійність пошуків первинного характеру легендарної обителі, пов’язана із вивченням особливостей духовної культури Руського королівства того часу. З літописних повідомлень дізнаємось про тісний зв’язок еліти держави з ключовим центром східно-християнської містичної традиції того часу Афоном. Наприклад литовський князь Войшелк (ймовірний хресний батько Юрія Львовича), ставши монахом у володіннях короля Данила, відправився у мандрівку на Афон (~1262), яка виявилась невдалою через військові дії у Болгарії. Зв’язок Войшелка із згадуваним у літописі авторитетним ігуменом Григорієм свідчить про те, що духовне життя Прикарпаття та Волині того часу було тісно пов’язане із поширеними у Візантії та на Балканах пошуками містичних досвідів «богобачення» (θεωρία) та «обожнення» (θέωσις).

Ця ідеологічна пов’язаність мала своє продовження і у матеріальній культурі, зокрема – архітектурі. Відомо, що монахам з Русі для проживання у 1169 р. було виділено занедбаний монастир Філадельфійця, який вони відбудували під посвятою св. Пантелеймону. Згодом він отримав назву Старий або Гірський Русик . В свідомості вихідців із Русі життя на Афоні асоціювалось передовсім із цією будівлею. Неможливість потрапити безпосередньо на Святу Гору – як це сталось із Войшелком, могла привести до бажання створення власного Руска – схожого до нього монастиря з подібним планувальним та просторовим укладом.

Вивчення історичного матеріалу дає підстави говорити про те, що Спаський монастир на південь від сучасного Старого Самбора був саме такою обителлю. Порівняння збереженого зображення Старого Русика з археологічними даними та описами Спаського монастиря свідчать про їх очевидну подібність.

Зліва зображення Старого Русика на малюнку В. Григоровича – Барського (1744 р.). Справа – 3D відтворення всіх відомих з описових та археологічних джерел елементів Спаського монастиря

Це, в свою чергу, дає можливість більш певнено говорити про ймовірний первинний вигляд монастиря часів князя Лева. Оскільки датування мурованих стін, виявлених розкопками 1978 року, відноситься до більш пізнього періоду, можна припустити, що спочатку оборона обителі здійснювалась за допомогою дерев’яних стін покритих глиною, а також завдяки гарнізону, котрий розташовувався в замку на горі, розташованій з півночі. Після втрати монастирем опіки з боку світської влади через перехід краю під владу польських та угорських монархів, стіна була замінена на муровану, ймовірно через розпуск гарнізону на замку, а також через збільшення ймовірної небезпеки. Оселення тут перемишльських владик та проведення у монастирській церкві архиєрейських служб, привело до потреби розширити територію коло центрального входу, через який єпископ здійснював урочистий вступ до храму. У зв’язку із цим, ймовірно, західна ділянка мурованого муру була прокладена з відхиленням на північний захід, а до самого центрального входу, згодом додано притвор та каплицю.

Відтак, первісний вигляд монастиря у с. Спас, в рамках гіпотези про його спорудження по аналогії із Старим Русиком на Афоні, бачиться як замкнутий прямокутник, до стін якого прилягають келійні та інші корпуси. По аналогії з першовзором, найбільший келійний корпус – ймовірно двоповерховий знаходився на півдні (на зображенні Старого Русика В. Григоровича-Барського видно лише руїни кількаповерхового об’єму). Південна частина східного прясла стіни також нагадувала основний келійний корпус, однак, його призначення могло бути і господарським. Решта приміщень – одноповерхові з галереями оберненими до внутрішнього двору.

Ймовірний вигляд монастиря з півдня

Просторовою домінантою, як і в Старому Русику та інших афонських монастирях, була оборонна вежа, мурована з каменю, що завершувалась дерев’яною галереєю та наметовим дахом. Це єдиний об’єкт первинного просторового укладу, який наразі відкритий в рамках археологічних досліджень і розташування якого остаточно з’ясовано.

Храм, згідно з описами та найновішими дослідженнями, був мурований з цегли-пальцівки, що відрізняло його від традиційної галицької білокам’яної архітектури. З одного боку, це можна пояснити впливом волинської школи, але з іншого – намагання слідувати афонським та балканським аналогам. Опис кількості вікон, який зберігся у «Situatio», дає можливість відтворити їх приблизне розташування, яке остаточно, найімовірніше, ми ніколи не дізнаємось. Разом із тим, існуючі матеріали дають змогу цілком певно говорити про планувальну структуру споруди і її об’ємно-просторовий характер – як чотиристовпного одноверхого храму з двома входами – із заходу та півдня.

Оскільки зовнішні стіни все ж мали, хоч і обмежений, але оборонний характер, вони, ймовірно, були покриті глиною для захисту від підпалу, а існуюча традиція численних графіті на стінах давньоруських храмів та візерунків у вигляді хрестів, наштовхує на думку про можливість існування на них зображень у вигляді релігійних символів.

Непересічна роль Спаської обителі в історії Галичини, її зв’язок з княжими родинами Руського королівства та владиками Перемишльської єпархії актуалізує питання про проведення подальших археологічних розкопок на місці монастиря та внесення знайдених фундаментних решток до переліку пам’яток культурної спадщини.