Через Глиняни до Свіржа і Винник

Ми продовжуємо тему «андерґраундного туризму» Галичиною – подорожуємо і розповідаємо вам про «нетуристичні» закамарки нашого краю, які втім не втрачають своєї історичної значущості попри свою відносну популярність. Минулого разу з туристичною агенцією «Відвідай» ми мандрували до Жидачівського Люрду. На цей раз перед нами були красоти на захід від Львова, ми їхали давніми торгівельними шляхами – Глинянським трактом та Перемишлянськими гостинцями, дивувалися неймовірній красі розписів костелу у Вижницях, слухали наповнену тишу Унівської лаври, походжали місцями баталій трьох мушкетерів у Свірзькому замку, бачили диво Розп’яття Христа у Глинянах…

Помандруймо з нами і ви будете захоплені!

Підберізці і Модест Сосенко

Окрасою села є відносно нова церква Архистратига Михаїла (1891-1910 рр.) з поліхромічними розписами Модеста Сосенка – відомого українського маляра, роботи якого також є у львівському монастирі св. Онуфрія. Сама ж церква побудована у неовізантійському стилі за проектом теж відомого львів’янина Івана Левинського, архітектора, який проектував не тільки будинки цілих вулиць у Львові, але й працював над відбудовою Львівського залізничного вокзалу. Левинський відомий своїм стилем українського модерну, який поєднував у собі особливості традицій національного будівництва Гуцульщини, Бойківщини, Наддніпрянщини. Одними з найбільш відомих у Львові авторських проектів архітектора є готель «Жорж», що на розі проспектів Свободи та Шевченка, і будинок акціонерного товариства «Дністер», що на вул. Руській.

Що ж до роботи у цій церкві іншого українського модерніста Модеста Сосенка, то тут слід зачепити тему поліхромії в мистецтві. Отже, поліхромія (від грец. polys — численний іchroma — колір) — багатобарвне малярство або множинність кольорів матеріалу в архітектурі, скульптурі, декоративному мистецтві. Цікаво, що писання багатьма кольорами особливо характерне для народного і декоративно-прикладного мистецтва, це фактично пояснює особливість стилю українського модерну в роботах Сосенка.

Поліхромія часто використовувалася в архітектурі і образотворчому мистецтві Стародавнього Єгипту і античності, тому вона так широко розповсюджена в оздобленні сакральних споруд. Зараз церква у Підберізцях залишається єдиним вцілілим взірцем храму, оздоблення інтер’єру якого повністю виконав М. Сосенко. Розписи хоч і модерні, та нагадують український іконопис ХVІІ-ХVІІІ століть, не можливо не помітити різноманітність народного орнаменту та символів, найбільш виразний з яких – це вирізьблений тризуб над царськими воротами іконостасу. На підкупольній частині апсиди зображений Бог-Отець та Бог-Син, що ніби всередині Творця. Дослідники кажуть, що Бога-Отця Модест змалював з Митрополита Андрея Шептицького. Сам же ж Митрополит не раз був у цьому храмі, показував його гостям, серед яких був і ерцгерцог Баварський Максиміліан. Зрештою, М. Сосенко саме за сприянням та підтримкою А. Шептицького почав роботу над розписами храму.

У церкві також є два вітражі, зроблені за проектом Сосенка у Кракові, — «Христос і Магдалина» та «Христос благословляє дітей». Ці роботи є одними із перших взірців новітнього вітражного мистецтва в Україні.

Святомихайлівський храм цікавий не тільки з мистецької точки зору, але й з історичної, адже його парохом довгий час був о. Євген Шухевич – рідний брат українського етнографа Володимира Шухевича та батько отамана УСС і УГА Степана Шухевича, який приходився стрийком головнокомандувачу УПА Роману Шухевичу. Іншим не менш відомим і пройнятим українським духом парохом був о. Йосиф Осташевський, богослов-публіцист, автор кількох наукових праць з історії Церкви та народознавства, згодом — професор Львівської богословської академії.

Верхня Білка і костел св. Войцеха

Раніше Верхню Білку ще називали Білкою Шляхоцькою. Містечко відоме з 1400-х років і належало воно шляхтичам. Тут були і Потоцькі, і Сапіги. У Білці стояв замок-маєток власників містечка, та його спочатку пограбували, а потім зруйнували російські військові у Першу світову війну. Та от вийшов такий конфуз: князь Сапіга (на той момент господар замку) у 1914 році був підданим російському царю, проте ця інформація стала відома грабіжникам вже після скоєного. Отже, задля того, щоб стерти таку помилку, росіяни нанесли соломи до маєтку і підпалили його, мовляв будівля зайнялася під час бойових дій. Нині від замку лишилися обриси ландшафтного парку з оборонними валами і ставок.

Та все ж одна пам’ятка з давньої Білки Шляхоцької лишилася – це костел св. Войцеха, який датують 1441 роком. Проте ця дата стосується першої згадки про костел, який спорудив представник найдавнішого роду Влодків у Білці. Перший костел був дерев’яний. Натомість, сучасна будівля є автентичним костелом, датою заснування якого вважають 1546 рік. Споруда з часу побудови перенесла декілька пожеж, після яких її доводилося значно добудовувати і перебудовувати. До прикладу, у ХVІІІ століття добудували притвор, у ХІХ столітті була велика перебудова з подовженням бічних нав і вівтаря. Так костел набув сучасного неоготичного вигляду. Зараз у костелі знаходиться образ Богоматері з ХVІІ століття, який вважають чудодійним. І нині він діє як греко-католицький храм.

Цікавою є також вмурована в стіну костелу надгробна плита, ймовірно досить шанованого вірменина. Це можна пояснити тим, що вірмени у Галицько-Волинському князівстві, та й не тільки, славилися своїми торгівельними справами, а отже розвивали міжнародні зв’язки та економіку країни. Білка ж відома була в окрузі своїми ярмарками «на Тарнавці» (частина села).

Вижняни і костел св. Миколая

Далі рухаємося до села Вижняни. Історія села тягнеться з 1347 року (перша згадка), на початку ХХ столітті ці землі належали графу Роману Потоцькому. Село завжди було заможним, адже мало вигідне розташування на торгових шляхах Перемишляни-Глиняни-Львів. Тим паче, що Вижняни славилися своїм великим рибним ринком. Тож не дивно, що у 1720 році король Август ІІ подарував селу маґдебурзьке право, яке також надавало можливість проводити чотири щорічні ярмарки. Проте історія не каже, чому Вижняни не взяли це право, так і залишившись селом…

В архівах збереглася скарга з 1706 року, де повідомляється, що тоді козацькі загони під проводом гетьмана Івана Мазепи пронеслися кіннотою і витоптали в одного господаря поле вівса… Це щодо комічного, що ж до мистецького і сакрального, то у селі зберігся готичний костел св. Миколая з неймовірної краси необароковим і неоготичним розписом, який просто чудом вцілів у донедавна занехаяному приміщені.

Перші згадки про костел на цьому місці відносять до 1400 року, та сучасна будівля походить з 1651 р. З того часу костел суттєво перебудовували з готики в неоромантичний стиль, а згодом і в неготичний, і в арт-деко. Найдавнішою вважають сучасну вівтарну частину храму, яка раніше була готичним порталом-входом. Тепер тут можна побачити напівзамуровану готичну кладку, решта – наслідок перебудови костелу у 1920 році за проектом архітекторів Броніслава Віктора (представник унікального за своїми синтезами стилю арт-деко, автор Ратуші у Жовкві) та Станіслава Тейсейре. Реконструкції хоч і не зберегли автентичного вигляду храму, проте розширили його площину для розписів, які, до речі, робив Тейсейра і ще три маляри.

Неймовірно, але фрески у Вижнянському костелі виконані у 1942-1943 роках. У той самий час на фасаді костелу встановили скульптуру св. Йосифа. До речі, над центральним входом збереглася мозаїка Ченстоховської (Белзької) Матері Божої.

Та не довго музика грала (в костелі також був орган, від якого зараз лишилися тільки ребра) — совєти не забарилися і вже у 1948 році там зробили склад зерна і цукру.

Глиняни і чудотворне Розп’яття

Наступне на черзі у нас містечко Глиняни. Дивно, чому місто має таку назву, адже його мешканці славилися на всі околиці й поза їх межами ткацтвом килимів. Та один з варіантів каже, що хоч землі тут досить каменисті, та люди, які тут оселялися, все одно будували оселі не з каменю, а з глини, тому їх і почали називати глянянцями.

Перша згадка про Глиняни належить до 1379 року, коли поселення перейшло до володінь польського короля. Та кажуть, що люди тут жили ще задовго до того, як постав Львів. Уже у 1397 році місто отримало маґдебурзьке право і тоді ж перейшло до власності давнього роду Крушельницьких. У 1578 році місто отримує право на проведення ярмарки тричі на рік, що значно розвиває міську економіку і додає популярності майстрам-ткачам килимів. Проте ординці не оминають цього міста без грабунку, тому у 1603 році у місті зводять дерев’яно-земляний замок, довкола якого – оборонні вали. В літописі Самійла Величка є згадка, що з Глинян польські королі вирушали до резиденції в Кам’янці-Подільському.

У містечку є дерев’яна церква Успіння Пресвятої Богородиці (1749 р., перший храм був у 1562 р.), де знаходиться чудотворний образ Розп’яття Ісуса Христа з ХV століття, який, за свідченням людей, на Святвечір 1936 року самовідновився та самопозолотився. За переказами, цю ікону церкві подарував Б. Хмельницький у 1648 році перед тим, як йти облогою на Львів.

До чуда стара дерев’яна церква була зачиненою і відправляли в ній тільки на свята Різдва та Воскресіння. Та чутка про оновлення Розп’яття дійшла до Риму, де тогочасний папа Пій ХІ наказав коронувати образ і дозволив проведення відпустів у церкві Успіння. Відтоді Глиняни стали новим паломницьким центром. У радянські часи чудотворну ікону побоялися знищити. Існують навіть перекази, що кагебіста, який хотів зняти образ, раптово якась сила відкинула від чуда, тому той уже не пхався. Натомість, у церкві зробили музей килимів, де під одним із виробів висіла ікона. Люди все одно вчащали до цього «музею» — молилися перед тим килимом, де висів образ.

Ця церква завжди вважалася незвичайною, оскільки залишалася неушкодженою після пожеж, що були довкола неї. Є навіть спогади, що під час однієї з таких пожеж на початку ХХ століття над храмом явилася Богородиця, благословляючи.

Також у місті відома своїм чудом фресок, що яскравіють, церква св. Миколая. Зрештою, більше про чуда і сакральну архітектуру Глинян ви можете прочитати у нашому матеріалі про це містечко.

Унів

Це одне з найбільших і найдавніших відпустових місць в Україні, тому щоби хоча б трішки описати історію і поселення Унівського монастиря, треба підготувати окремий матеріал. Та все ж для загальної довідки додамо, що монастир оборонного типу побудували на місці цілющого джерела, завдяки якому оздоровився князь Лагодовський, який власне і дав кошти на заснування сучаснішого монастиря на місці старого згорілого. До наших днів тут збереглася ренесансна надгробна плита князя-мецената.

Уже в першій половині ХVІ століття життя довкола лаври вирувало. Монастир отримав статус архимандрії, монахи займалися книгодрукуванням, освітою. Тут був Іван Вишенський і писав своє «Посланіє до стариці Домнікії», тут подвизалися архімандрити Варлаам та Анатасій Шептицькі,тут жив глава Греко-Католицької Церкви митрополит Михайло Левицький. Зрештою, саме тут за підтримки Андрея Шептицького почали відновлювати монашество за правилом подвижника Теодора Студита (студитськемонашество), яке поверталося до давньої традиції українського чернецтва часів преподобних Антонія та Теодосія Печерських. Рідний брат А. Шептицького о. Климентій Шептицький став першим ігуменом відновленої на початку ХХ століття обителі.

Зараз поруч з лаврою існує жіночий монастир сестер-студиток і діє дитячий сиротинець, а декілька разів на рік до Унівської лаври організовують піші прощі.

Свірж: замок і трактористи

Свірзький замок входить до популярної серед туристів «Золотої підкови» Львівщини. Цей ренесансний маєток Свірзьких-Цетнерів був побудований 1484 році. Перша згадка про Свірж датована 1427 роком, коли тут зупинявся польський король Владислав ІІ. На той час Свірж або Свєрж був досить великим містом, зараз це село з населенням близько 800 чоловік.

Замок був побудований Свірзькими не тільки як господарський маєток, але і як укріплення, оборонний об’єкт. За Цетнерів будівлю реконструювали, ймовірно, за проектом архітектора Павла Гродзіцького, того, що побудував королівський арсенал у Львові. Останнім з роду Цетнерів, хто володів замком, був Ігнацій Цетнер, ботанік, на честь якого названий парк Цетнерівка на Личаківському передмісті у Львові, тепер – ботанічний сад Львівського національного університету ім. І. Франка.

У радянські часи в замку була школа трактористів (!), потім тут хотіли облаштувати будинок творчості Союзу архітекторів, внаслідок чого планування приміщень споруди було значно змінене. Тож тепер про давню історію замку нагадують лишень фасад і білокам’яні низенькі портали між кімнатами всередині. Цілком ймовірно, що цей замок має досить розгалужені підземелля.

Також тут знімали сцени для фільму «Три мушкетери». А навпроти замку руїни оборонної вежі 1484 року та храм Успіння Богородиці (1546 р.). Зараз це греко-католицька церква з дещо недулого надбудованою банею на даху. Проте у ХVІІІ столітті тут діяло свірзьке братство, подібне до миколаївського та успенського братств у Львові. Тут був навіть свірзький деканат, до якого входили парафії навколишніх поселень – Бібрки, Роздолу, Ходорова, Підкаменя. У радянські часи тут було що? Правильно, склад!

Винники, тютюн і Чортові скелі

Зі Свіржа повертаємо назад на Львів і по дорозі відвідуємо містечко Винники. Колись винороби цього містечка постачали вино до княжого столу, тому і виникла назва «Винники». Та згодом закордонні вина знизили конкурентоспроможність вітчизняного виробництва… За австрійських часів тут була немаленька тютюнова фабрика, що вважалася однією з найдавніших (ХVІІІ ст.) в Україні. Вона проіснувала до нашого часу. Цікаво, що та фабрика була побудована на фундаментах колишнього Винниківського замку. Сьогодні ж – ні вина, ні замку, ні тютюну доброго тут нема. Винники – місто-супутник Львова з історією, що, схоже, тягнеться не менш довше довше, ніж історія княжого міста.

Перші поселення на території Винників були у V ст. до н. е. – представники лінійно-стрічкової кераміки. Потім були білі хорвати, Звенигородське князівство, Галицьке князівство, Галицько-Волинська держава, Річ Посполита. У 1666 році місто отримало маґдебурзьке право.

У хроніці львівських вірменських сестер-бенедектинок згадано, що у 1736 році у місті був образ-список Марії Ченстоховської (Белзької), з якого почали текти червоні сльози. Тогочасна власниця міста Маріанна Тарло перенесла образ з житла місцевого мешканця до замкової каплиці. Почали приходити прочани, та так багато, що 1738 року для образу довелося побудувати окремий бароковий костел за проектом Бернарда Меретина, архітектора Собору св. Юрія у Львові. Щоправда, будівництво костелу тривало аж до 1766 року, тоді ж і перенесли чудотворний образ. Зазвичай на прощу до ікони їздили 15 серпня, на свято Успення Марії, тоді Глинянський Тракт був особливо жвавий. Костел Вознесіння Пресвятої Богородиці зберігся до наших днів.

Винники також мають один із перших на Галичині пам’ятників Тарасові Шевченку, виконав роботу в 1913 році скульптор Коверко.

На сучасній вул. І. Франка, 46 до 40-х рр. ХХ століття знаходилася єврейська синагога, яка була знищена німцями. Тепер від сакральної споруди залишилися стіни, а в її подвір’ї приймають металобрухт.

У міжвоєнні роки в Винниках жив перекладач Біблії на українську мову Іван Огієнко, а останні роки свого життя тут добував відомий громадський діяч Іван Липа. Якщо ж ви захочете дізнатися більше про історію цього давнього міста, то радимо відвідати сучасний краєзнавчий музей міста, який, здається, містить найбільш вичерпну інформацію про історію Винників.

На останок лиш згадаємо одну з легенд поселення. Оскільки Винники знаходяться на межі двох ландшафтів – Грядове Побужжя та Давидове пасмо, то у рельєфі міста можна натрапити на невеличкі скелі. Одна з таких – Чортова. Є легенда, що колись нечиста сила хотіла знищити княже місто Лева. Відтак, антипко взяв величезну кам’яну брилу і рушив до Львова, та виявився не надто дужим і, не втримавши, випустив каменюку. Так і стали називати той камінь Чортовою скелею. Подібну байку має і Підкамінь. Насправді ж за княжих часів у Винниках був так званий форпост – з Чортової скелі варта або ж чота спостерігали, чи нема якої небезпеки. Тому ймовірніше, що скелі спочатку були Чотовими або Чатовими. Ну а з часом… людська фантазія внесла свої корективи у історію.

Тому мандруймо, вивчаймо історію, але не фантазуймо надто багато!

Світлини автора, з архіву РІСУ і з мережі інтернет