Чернецтво — це про стук серця: три історії монашого покликання і служіння

Чай, баєчка, з демонами на вихід

Якби мені не сказали, що отець Віктор — екзорцист, могла би здогадатись і так. Вперше я його зустріла у житомирському абатстві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, в бенедиктинському монастирі. Монах-пальотин у фіолетовому орнаті (священничий одяг римо-католиків), стрімко і плавно крокував до престолу повз чорно-біле море бенедиктинок. Одна з монахинь грала на маленькому електричному органі, а інші черниці підхопились з місць, схиливши голови — коли священник починає Службу Божу, його вважають образом самого Ісуса Христа. За 20 хвилин після початку Меси, під склепінням монастиря загриміла проповідь.

— Знаєте, про що сьогоднішнє Євангеліє? Господь Бог любить, і приймає люблячих. Це той самий екзорцизм — прикликання Христа в наше життя, життя недосконалих в любові, — голос проповідника не можна було назвати ні гучним, ні пронизливим, але інтонації його густо намащувались на повітря, як шоколадне масло на білий хліб.

Здається, звичайний чоловік — середнього зросту, середньої тілобудови, з акуратними пів острівками волосся на голові і чорно-срібною борідкою. Очі міняли колір в залежності від освітлення — від сірого змінювались до блакитного і зеленого. Погляд отця Віктора зазвичай спокійно блукав по кімнаті, але коли він на тобі зупинявся, було відчутно — ніби зоолог акуратно піддіває метелика вістрям голки. Ми сиділи в розмовниці і не дуже довіряли одне одному — що до журналістики, що до екзорцизму можна ставитись по-різному.

Віктор Матушевський уже 20 років як несе священниче служіння, і вже 28 є монахом-паллотином Товариства Католицького Апостольства, заснованого святим Вікентієм Палотті. Спершу отець знати не знав, хто він такий.

— Коли вперше почув назву, подумав, що це якось пов’язано з польотами, льотчиками, — екзорцист жартує напружено, відводячи погляд у бік персикової стіни розмовниці. Римо-католицькі монахи не відразу стають священниками — спершу проходять довге навчання, філософсько-богословську едукацію.

— А хто вас назначив екзорцистом?

— Єпископ. Екзорциста назначають, не обирають. Та це і ясно. Хто би хотів з цим гноєм порпатись, — монах взагалі ухилявся від описів своїх робочих процесів, але «гній» і «бруд» проскакували доволі часто.

— А Ви могли би відмовитись?

— Канєчно, — чоловік підкреслено виводить це слово у повітрі. — Але мене обрали. Значить, у церкви є така потреба. Ми не живемо в монастирі для своїх задоволень, ми служимо. А вибрали мене тому, що я цікавився, у нашій дієцезії теж траплялись такі випадки, — незважаючи на мої запитально вигнуті брови, у подробиці екзорцист більше не вдавався. — Єпископ сказав — мені треба, щоб хтось слухав цих людей. Ну та добре, буду слухати. Хто ж знав, що треба буде аж з самим дияволом боротись, — тут отець втомлено реготнув, а мене легенько пересмикнуло.

Під екзорцизмом християни розуміють обряд вигнання бісів та інших надзвичайних істот з одержимої від них людини, за допомогою молитви та церковних обрядів. Окрім специфічних богословських знань, щоб стати екзорцистом, треба вивчити психологію — знати, як працює свідомість, підсвідомість і педагогіка — частина з наших демонів чіпляється ще в дитинстві. Церковне керівництво обирає морально найстійкішу людину серед кандидатів, яка зможе витримати таке служіння.

— Деякі люди так “знєрнівчані”, що плутають свій емоційний зрив з діями диявола. Інколи допомагає просто налити зеленого чаю і розказати баєчку. Та й переважно одержимостей не так багато — більше людей, які не можуть знайти собі місця в світі через кризи, страхи, паніку, — пояснює отець.

— Демони ж розподіляються на ранги, хіба ні? — я швидко вишкрібаю зі свідомості все, що будь-коли чула про екзорцизм.

— Вони говорять свої імена. Якщо наказуєш іменем Ісуса Христа, — священник відповідає неохоче і намагається перевести тему. — Але я не люблю про це розмовляти. Диявол — це шизофренік. Розмови з шизофреніком — то в принципі не дуже приємно.

— Та й звичайні люди серед обряду можуть кричати.

— Ви знаєте, з тими децибелами, які інколи звучать в маршрутці — то для мене це гірше, — хмикає отець. — Якщо людина сама не хоче до Господа Бога, то їй ніхто не допоможе. Це все одно, що збивати яблука з яблуні, і очікувати, що вони ніколи не виростуть. А дерево-то треба під корінь різати. Правдивий екзорцизм — це призивання Господа. Він виганяє диявола, не я, — отець кивнув на розп'яття, яке висіло на стіні розмовниці.

— Перші рази? І страшні, і смішні — треба було дуже багато читати, і колупатись в кожному по 2 години. Коли людина відчуває, що її слухають, починає розказувати про бабцю і собачку, а не про те, за чим мене покликала. Коли я почав практику, взагалі був бум — всі валили до екзорциста, бачили в собі якогось там Злого. Зараз, слава Богу, бум пройшов.

У мене визріло цілком логічне питання:

— Вам страшно?

— Та нє, — відмахнувся отець. По мені, очевидно, було помітно, що бравада була не сильно переконливою, і екзорцист доповнив. — Ну як, коли Злий з людини починає кричати, рикати, кидатись, то страшно буває. Але як усвідомиш, що за тобою молиться уся Христова Церква, понад півтора мільярда людей — то уже не так. Без надії на Христа починається паніка — а це Злому на руку. Він нас ненавидить, людей. Але в досить інтелігентний спосіб. Ми носій, матеріал Господа Бога. — ходяча флешка, подумки додаю я.

— А як з атеїстами?

— Взагалі, богослови говорять, що атеїстів не існує, — знизує плечима екзорцист. — Віра в нас вкладена. Як не в Бога, то в долю, знаки, астрологію.

— А якщо в себе, науку, і технологічний поступ?

— То вдягни на себе якийсь науковий залізний шолом і чекай, що поможе, — незворушно відповідає отець. — Сни страшні снитись перестануть, бізнеси якісь почнуться. А я вірю в Бога, і в те, що якщо він мене витягнув, то і тебе витягне. Інша справа, що якщо людина хоче з гріхом жити, то диявол дуже швидко то ловить. Мені один з них якось так і сказав: «Він хоче бути зі мною, куди ти мене виганяєш?»

Спецназ

Чоловік лежить і дивиться в стелю. Йому 27, в голові крутиться питання: що ти собі придумав? Через кілька годин він ховатиме себе для світу — прийматиме чернечий постриг. Зазвичай у послушника проходить від 3 до 5ти років до того, щоб стати монахом, у нього ж — місяць. Сам пішов до владики і сказав — щоб далі нормально рухатись, мушу спалити всі мости. Не люблю половинчастих рішень.

До постригу лишалось кілька годин.

Іван Марченко працював у волинській телерадіокомпанії, а за сумісництвом був ще й редактором львівської газети «Експрес» та інформаційного відділу однієї з луцьких газет. Тепер він — архимандрит Костянтин, настоятель Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря. Чернець.

— Це просто випробування. Будь-яке серйозне рішення в житті має даватись важко — якщо занадто легко, щось з цим рішенням не так, — коментує отець Костянтин і розводить руками. Світло з його келії складається лініями на моїй клавіатурі — ми говоримо через зум. Дуже рятівна річ для дівчини, якій щось треба від чоловічого монастиря.

— Я зі звичайної радянської сім’ї, в храм ходив хіба паску святити. Коли сестра приходила зі своїх богослужінь і починала розповідати, що треба бути смиренною і молитись, тоді Господь нам допоможе, я казав — не нервуй мене. Якщо ти сам в своєму житті не зробиш, то який Господь тобі допоможе.

Це були дев’яності: тоді ще Іван, а не монах Костянтин, жонглював кількома роботами, але фінансова ситуація залишалась складною. І тут сталось щось, що він не називає нічим іншим, окрім чуда.

— Від моєї мами відмовилась її біологічна матір, виховувала зовсім інша людина. Все життя мама не мала контакту зі своєю біологічною родиною. 90-ті роки, тотальне безгрошів’я: а тут приходять з пошти і кажуть «є на вас перевод». Через 42 роки про мою маму згадав її двоюрідний дядько, який мав серйозний нафтовий бізнес, і його допомога в один момент змінює фінансову долю моєї сім’ї.

Це було якраз після дискусії Івана з сестрою про безгрошів’я і пізнання Бога. Як говорить монах, тоді у нього всередині з хрустом зламався хребет скептицизму.

— Це було занадто явне свідчення того, як Господь присутній у моєму житті. Навіть для журналіста, — Костянтин посміхнувся. Темна ряса, довге волосся, схоплене ззаду в хвіст, каштанова борода з вусами і м’який, теплий сірий погляд. Домонастирських фото в мережі немає, ніби той період зник з життя Костянтина відразу після постригу.

В церкву він пішов далеко не одразу — вважав, що там немає нічого, крім політики і відмивання грошей. Зате потрохи почав читати Святе Письмо і духовну літературу: Йоана Златоуста, Антонія Великого та інших святих отців.

— В якийсь момент всередині з’явилось те, чого я не можу пояснити — я зрозумів, що християнство істинне. Хоча перед тим читав у Антонія Великого: “коли монах спить, то ангели ідуть з його келії і плачуть”. І не дуже розумів той весь епос, — монах скептично поморщився, згадуючи початок свого християнства, і продовжив. — Це така істина, з якою ти не хочеш сперечатися, хоч і не все розумієш. Я закохався в православ’я, в його тисячолітній досвід. Тихенько побіг собі на Літургію — в 25, в перший раз. Відчував, ніби небо наблизилось, коли чекав моменту з Причастям. Так я народився для церкви, — легенько примружився, згадуючи. — Так і священство моє почалось. З мрії бути священнослужителем.

Іван потрапив до молодіжного православного братства, все ще працюючи журналістом, і заочно вступив до семінарії. Там торкнувся до внутрішньокорпоративних відносин … і розчарувався. Звичайні будні духовної академії були явно не схожими на книги святого Антонія.

— Христос попереджав — прийдуть вовки, і будуть рвати стадо зсередини. Ніхто не каже тікати з Церкви — тобі Господь відкриває чужі гріхи, щоб ти сам так не чинив. Щоб ти сам не жив в безперервному осуді, і не виправдовував так свої пороки. Чужі приклади мають вчити, а не бути індульгенцією. Можеш, звісно, спробувати, як Йона, втікати від покликання. Чи як Павло — пручатись: «Савле, Савле, важко тобі йти проти». Можеш, але не будеш щасливий. Це стосується не тільки священства, — отець посміхнувся і стенув плечима — бо на словах усе завжди звучить простіше.

Від семінариста-заочника теперішній монах пройшов шлях до проректора Духовної академії. Говорив своїм студентам:

— Не всі з вас стануть священнослужителями. Але, як мінімум, кожен з вас має подумати, чому з мільйона молодих людей саме тобі поклали на серце бути священником. В світі, де до Церкви ставляться скептично, ти прийшов у храм. Чого? Якби ми більше ставили собі це запитання, ми би краще розуміли, що Христос хоче від нас.

В отця була власна проблема із запитаннями та відповідями. Проблема священника — і чоловіка.

— В моєму розумінні, чоловік має і забезпечити жінку, і дати необхідну дружині увагу, і дітей виховати й вивчити. Але тоді ти, хочеш не хочеш, будеш заглядати парафіянам в гаманці. А це вже дилема твого священства, наскільки добрим воно тоді буде? Два з половиною роки пройшли під музику внутрішнього конфлікту. Ходив і думав — Боже, що ти від мене хочеш?

По вихідним неофіт приїжджав робити ремонт у Жидичинському монастирі, мав досвід такої праці. Лишався на недільну Літургію, а потім їхав знову. В якийсь момент відчув, що відповідь знайшлася — йому тут добре. Більше не хоче їхати. Рідним, колегам і можливій дружині, які не дуже сприйняли такі метаморфози, пояснив просто:

— Це моє життя, мій вибір. Ніхто з вас замість мене жити не буде, — отець говорить про це спокійно, без болю. А ще говорить, що уже 15 років в монастирі. І відчуває себе абсолютно щасливою людиною.

— Тут важлива внутрішня готовність. Людина може бути мудрою з юності — оптинські старці були старцями і в 25. І навпаки — цілком можна бути пустоголовим і сивим. У нас по монастирях так досі шукають духівника за принципом — когось зі сивішим волоссям і більшою бородою. Хоча це дурість! — отець знову скептично стинає плечима. — Всі ми хочемо мати приклад: молодь рівняється на кумирів, співаків, бо так створена людина. Ченці покликані ставати таким прикладом — ми церковний спецназ. Елітні війська. Кризові менеджери.

Падре

Костел святих Симона і Альони виглядає, ніби середньовічний замок, намальований на коробці з шахами. Весь з червоної цегли, з акуратними готичними дашками, увінчаними шістьма хрестами, які виростають з бордової черепиці. У виїмках — невеличкі білосніжні колони, схожі на шахових пішок. А якби можна було підглянути через круглі мереживні очі вітражів, ви би побачили шістнадцятирічного хлопця, який сидить прямо перед розп’яттям. Погляд запитальний і трохи роздратований: йому подобався Христос - постать, як така. Притягував. Але зрозуміти, чому християни вірять у його божественність, він не міг. Чому б їм просто не вважати його класним пророком? Офігенно було би. Тим більше, тут доволі атмосферно грає орган. Внутрішня суперечка наростала, наростала — і вибухнула.

— Віра в будь-якому випадку є вибором. Коли усвідомлюєш себе і береш відповідальність за свої вчинки, ти маєш зробити крок. Або не зробити. Навіть вибрати, що Його нема — це теж вибір. Ти ж теж не маєш доказів Його неіснування, просто віриш, що Його нема, шукаєш собі підтверджень, щоб заспокоїти своє сумління. Коли сперечається теїст і атеїст, перемагає той, хто більше володіє словом. А не той, хто має рацію.

З падре Сержем, відеоблогером і білоруським монахом-редемптористом, я зустрілась у Центрі Шептицького. За ним висіла витинанка — через обриси паперового янгола струменіло сонячне світло.

Падре рідко носить рясу: набагато частіше його можна побачити в джинсах і спортивній кофтині. Акуратна борода, вуса пів колом — не знаючи, не здогадаєшся, що перед тобою священник, який взагалі-то планував бути техніком-електриком.

— Вигідна галузь, енергетика потрібна при будь-якій системі — це політика може мінятись, а енергетика завжди потрібна. Для стабільності. Зручне, звісно, уявлення про світ, в якому я ніколи не став би тим, ким мав бути. А християнство часто кидає тебе в незручність, — падре сміється, а потім задумливо додає. — До Христа я жив звичайним життям — спершу історіями моїх батьків, а потім дорослішав і старі аргументи вже не діяли. Тоді я почав шукати віри. В той вечір, у костелі — знайшов.

В одному з паломництв отець зустрів спільноту греко-католиків. Серж розповідає, що то були люди його віку, добровільно-навернені. Тоді ще Сергію Гончарову, а не падре Сержу, не подобалась християнська анонімність за схемою “прийшов-помолився-втік”.

— Коли ти відділений від спільноти, ти формуєшся тільки через свій розум. А коли ти в спільноті людей з іншим досвідом, з якими тобі не соромно говорити — це зовсім інша історія.

З часом хлопець почав помічати у собі результати цього формування.

— Я побачив у собі речі, які робили з мене раба матерії, раба інших людей. Тепер у мене нема життєвої необхідності в тому, щоб всім сподобатись і всі мене хвалили. В тому нема ніякого добра — бо ти втрачаєш свою особу, свою цінність, тебе будують інші люди і їх вподобання. В той час як християнство — це дуже особиста історія. Історія про особу Бога, яка входить в життя людей, і про твою особу, коли ти починаєш розуміти, ким ти є.

Десь тоді отець зрозумів, що не “хоче жити двояко”. Вирішив запірнути повністю у християнську історію і піти в монастир. Сергія Гаєк, архимандрит греко-католиків Білорусі, відправив його в Україну, до редемптористів.

— Поклик в моєму випадку — це нестримне бажання дати відповідь на те, як я живу. Я не хотів одружуватись.

— Не хотіли мати подільне серце?

— Та нє, до чого тут подільне серце, — відмахнувся падре. — Я бачу прекрасні пари людей, які мають одне серце на двох. В монастирі теж можна мати поділене серце. Ти трішки світський, трішки монах. Я взагалі не сприймаю і не розумію цього розмежування. Це штучна річ. Я бачив людей, які живуть життям монахів, і не мають габітів. І бачив монахів, які зовсім не живуть монашим життям. Місце і габіт не роблять з тебе монаха. І не роблять твоє серце єдиним.

Зрештою, апостол Павло теж пише про те, щоб бути неодруженим. Бо одружені думають, як догодити одне одному, але я бачив пари, які вдвох думають, як догодити Богові. Тому чи зі своєї сміливості, чи зі своєї глупості — я тут. Це історія моя і Бога. Такий спосіб життя.

Не дуже багато що втратив, коли пішов до монастиря. Я бомж, в мене нічого немає. Ми нагими приходимо в цей світ, і нагими йдемо. Навіть свій шкіряний одяг маємо зняти з себе. Вся ця річ є тимчасова — а я прагну до вічності. Можливо, це мій бомжарський спосіб життя — ну добре, сказав некрасиво — прочанський. Я йду туди, куди мене кинули, і там проповідую, виголошую Євангеліє. І мені це подобається: цей спосіб життя, харизма згромадження. Я отримав сім’ю редемптористів. Сім’ю таких же бродяг.

З покликанням відбувається те, що можна назвати “впізнаванням” — впізнаєш те, що завжди було з тобою. Я і тимчасові обіти складав, як вічні. Братія співає поховальну стихіру на постризі — монах лягає на підлогу церкви, розпростирає руки, і співбрати співають, як на похороні. Вважається, що ми помираємо для цього світу, для зайвих речей. Навіть ряси носимо, як символ гробу. Зрештою, сам обряд хрещення має таку ж символіку. Ми помираємо у водах хрещення, і воскресаємо у Воскресінні.

Ми обоє замовкли. Я задала останнє питання.

— Деякі монахині порівнюють своє чернецтво з любов’ю. А як це для вас? Дружба?

— Я би не назвав це дружбою. І любов’ю би не назвав. Про покликання неможливо говорити без того, хто кличе. Бог тебе змінює, і ти сам змінюєшся. Не можу описати це словами, слів недостатньо. Чернецтво — не про ангеликів з крильцями. Це про стук серця.