Чернецтво — це про стук серця: три історії монашого покликання і служіння

16 травня, 10:00
Стиль життя
о. Костянтин за Літургією - фото 1
о. Костянтин за Літургією
Джерело фото: Всі фото з фейсбук-сторінок героїв
Послух, чистота, убозство. В перекладі на мирську — добровільна залежність від своєї спільноти та настоятеля, повна відмова від приватної власності і права на сім’ю. Чому люди у двадцять першому столітті стають ченцями? Журналістка РІСУ запитала у монахів трьох християнських конфесій: римо-католицького екзорциста, греко-католицького місіонера та православного настоятеля, який прийняв чернецтво, облишивши фах журналіста.

Чай, баєчка, з демонами на вихід

Якби мені не сказали, що отець Віктор — екзорцист, могла би здогадатись і так. Вперше я його зустріла у житомирському абатстві Непорочного Зачаття Пресвятої Діви Марії, в бенедиктинському монастирі. Монах-пальотин у фіолетовому орнаті (священничий одяг римо-католиків), стрімко і плавно крокував до престолу повз чорно-біле море бенедиктинок. Одна з монахинь грала на маленькому електричному органі, а інші черниці підхопились з місць, схиливши голови — коли священник починає Службу Божу, його вважають образом самого Ісуса Христа. За 20 хвилин після початку Меси, під склепінням монастиря загриміла проповідь.

Знаєте, про що сьогоднішнє Євангеліє? Господь Бог любить, і приймає люблячих. Це той самий екзорцизм — прикликання Христа в наше життя, життя недосконалих в любові, — голос проповідника не можна було назвати ні гучним, ні пронизливим, але інтонації його густо намащувались на повітря, як шоколадне масло на білий хліб.

Проповідує о. Віктор Матушевський - фото 72499
Богослужить о. Віктор Матушевський

 

Здається, звичайний чоловік — середнього зросту, середньої тілобудови, з акуратними пів острівками волосся на голові і чорно-срібною борідкою. Очі міняли колір в залежності від освітлення — від сірого змінювались до блакитного і зеленого. Погляд отця Віктора зазвичай спокійно блукав по кімнаті, але коли він на тобі зупинявся, було відчутно — ніби зоолог акуратно піддіває метелика вістрям голки. Ми сиділи в розмовниці і не дуже довіряли одне одному — що до журналістики, що до екзорцизму можна ставитись по-різному.

Віктор Матушевський уже 20 років як несе священниче служіння, і вже 28 є монахом-паллотином Товариства Католицького Апостольства, заснованого святим Вікентієм Палотті. Спершу отець знати не знав, хто він такий.

Коли вперше почув назву, подумав, що це якось пов’язано з польотами, льотчиками, — екзорцист жартує напружено, відводячи погляд у бік персикової стіни розмовниці. Римо-католицькі монахи не відразу стають священниками — спершу проходять довге навчання, філософсько-богословську едукацію.

— А хто вас назначив екзорцистом?

Єпископ. Екзорциста назначають, не обирають. Та це і ясно. Хто би хотів з цим гноєм порпатись, — монах взагалі ухилявся від описів своїх робочих процесів, але «гній» і «бруд» проскакували доволі часто.

— А Ви могли би відмовитись?

Канєчно, — чоловік підкреслено виводить це слово у повітрі. — Але мене обрали. Значить, у церкви є така потреба. Ми не живемо в монастирі для своїх задоволень, ми служимо. А вибрали мене тому, що я цікавився, у нашій дієцезії теж траплялись такі випадки, — незважаючи на мої запитально вигнуті брови, у подробиці екзорцист більше не вдавався. — Єпископ сказав — мені треба, щоб хтось слухав цих людей. Ну та добре, буду слухати. Хто ж знав, що треба буде аж з самим дияволом боротись, — тут отець втомлено реготнув, а мене легенько пересмикнуло.

Чернецтво — це про стук серця: три історії монашого покликання і служіння - фото 72500

Під екзорцизмом християни розуміють обряд вигнання бісів та інших надзвичайних істот з одержимої від них людини, за допомогою молитви та церковних обрядів. Окрім специфічних богословських знань, щоб стати екзорцистом, треба вивчити психологію — знати, як працює свідомість, підсвідомість і педагогіка — частина з наших демонів чіпляється ще в дитинстві. Церковне керівництво обирає морально найстійкішу людину серед кандидатів, яка зможе витримати таке служіння.

Деякі люди так “знєрнівчані”, що плутають свій емоційний зрив з діями диявола. Інколи допомагає просто налити зеленого чаю і розказати баєчку. Та й переважно одержимостей не так багато — більше людей, які не можуть знайти собі місця в світі через кризи, страхи, паніку, — пояснює отець.

— Демони ж розподіляються на ранги, хіба ні? — я швидко вишкрібаю зі свідомості все, що будь-коли чула про екзорцизм.

Вони говорять свої імена. Якщо наказуєш іменем Ісуса Христа, — священник відповідає неохоче і намагається перевести тему. — Але я не люблю про це розмовляти. Диявол — це шизофренік. Розмови з шизофреніком — то в принципі не дуже приємно.

— Та й звичайні люди серед обряду можуть кричати.

Ви знаєте, з тими децибелами, які інколи звучать в маршрутці — то для мене це гірше, — хмикає отець. — Якщо людина сама не хоче до Господа Бога, то їй ніхто не допоможе. Це все одно, що збивати яблука з яблуні, і очікувати, що вони ніколи не виростуть. А дерево-то треба під корінь різати. Правдивий екзорцизм — це призивання Господа. Він виганяє диявола, не я, — отець кивнув на розп'яття, яке висіло на стіні розмовниці.

Перші рази? І страшні, і смішні — треба було дуже багато читати, і колупатись в кожному по 2 години. Коли людина відчуває, що її слухають, починає розказувати про бабцю і собачку, а не про те, за чим мене покликала. Коли я почав практику, взагалі був бум — всі валили до екзорциста, бачили в собі якогось там Злого. Зараз, слава Богу, бум пройшов.

о. Віктор Матушевський - фото 72537
о. Віктор Матушевський

 

У мене визріло цілком логічне питання:

— Вам страшно?

Та нє, — відмахнувся отець. По мені, очевидно, було помітно, що бравада була не сильно переконливою, і екзорцист доповнив. — Ну як, коли Злий з людини починає кричати, рикати, кидатись, то страшно буває. Але як усвідомиш, що за тобою молиться уся Христова Церква, понад півтора мільярда людей — то уже не так. Без надії на Христа починається паніка — а це Злому на руку. Він нас ненавидить, людей. Але в досить інтелігентний спосіб. Ми носій, матеріал Господа Бога. — ходяча флешка, подумки додаю я.

— А як з атеїстами?

Взагалі, богослови говорять, що атеїстів не існує, — знизує плечима екзорцист. — Віра в нас вкладена. Як не в Бога, то в долю, знаки, астрологію.

— А якщо в себе, науку, і технологічний поступ?

То вдягни на себе якийсь науковий залізний шолом і чекай, що поможе, — незворушно відповідає отець. — Сни страшні снитись перестануть, бізнеси якісь почнуться. А я вірю в Бога, і в те, що якщо він мене витягнув, то і тебе витягне. Інша справа, що якщо людина хоче з гріхом жити, то диявол дуже швидко то ловить. Мені один з них якось так і сказав: «Він хоче бути зі мною, куди ти мене виганяєш?»

Спецназ

Чоловік лежить і дивиться в стелю. Йому 27, в голові крутиться питання: що ти собі придумав? Через кілька годин він ховатиме себе для світу — прийматиме чернечий постриг. Зазвичай у послушника проходить від 3 до 5ти років до того, щоб стати монахом, у нього ж — місяць. Сам пішов до владики і сказав — щоб далі нормально рухатись, мушу спалити всі мости. Не люблю половинчастих рішень.

До постригу лишалось кілька годин.

о. Костянтин - фото 72501
о. Костянтин

 

Іван Марченко працював у волинській телерадіокомпанії, а за сумісництвом був ще й редактором львівської газети «Експрес» та інформаційного відділу однієї з луцьких газет. Тепер він — архимандрит Костянтин, настоятель Жидичинського Свято-Миколаївського монастиря. Чернець.

Це просто випробування. Будь-яке серйозне рішення в житті має даватись важко — якщо занадто легко, щось з цим рішенням не так, — коментує отець Костянтин і розводить руками. Світло з його келії складається лініями на моїй клавіатурі — ми говоримо через зум. Дуже рятівна річ для дівчини, якій щось треба від чоловічого монастиря.

Я зі звичайної радянської сім’ї, в храм ходив хіба паску святити. Коли сестра приходила зі своїх богослужінь і починала розповідати, що треба бути смиренною і молитись, тоді Господь нам допоможе, я казав — не нервуй мене. Якщо ти сам в своєму житті не зробиш, то який Господь тобі допоможе.

Це були дев’яності: тоді ще Іван, а не монах Костянтин, жонглював кількома роботами, але фінансова ситуація залишалась складною. І тут сталось щось, що він не називає нічим іншим, окрім чуда.

Від моєї мами відмовилась її біологічна матір, виховувала зовсім інша людина. Все життя мама не мала контакту зі своєю біологічною родиною. 90-ті роки, тотальне безгрошів’я: а тут приходять з пошти і кажуть «є на вас перевод». Через 42 роки про мою маму згадав її двоюрідний дядько, який мав серйозний нафтовий бізнес, і його допомога в один момент змінює фінансову долю моєї сім’ї.

Це було якраз після дискусії Івана з сестрою про безгрошів’я і пізнання Бога. Як говорить монах, тоді у нього всередині з хрустом зламався хребет скептицизму.

Це було занадто явне свідчення того, як Господь присутній у моєму житті. Навіть для журналіста, — Костянтин посміхнувся. Темна ряса, довге волосся, схоплене ззаду в хвіст, каштанова борода з вусами і м’який, теплий сірий погляд. Домонастирських фото в мережі немає, ніби той період зник з життя Костянтина відразу після постригу.

Чернецтво — це про стук серця: три історії монашого покликання і служіння - фото 72502

В церкву він пішов далеко не одразу — вважав, що там немає нічого, крім політики і відмивання грошей. Зате потрохи почав читати Святе Письмо і духовну літературу: Йоана Златоуста, Антонія Великого та інших святих отців.

В якийсь момент всередині з’явилось те, чого я не можу пояснити — я зрозумів, що християнство істинне. Хоча перед тим читав у Антонія Великого: “коли монах спить, то ангели ідуть з його келії і плачуть”. І не дуже розумів той весь епос, — монах скептично поморщився, згадуючи початок свого християнства, і продовжив. — Це така істина, з якою ти не хочеш сперечатися, хоч і не все розумієш. Я закохався в православ’я, в його тисячолітній досвід. Тихенько побіг собі на Літургію — в 25, в перший раз. Відчував, ніби небо наблизилось, коли чекав моменту з Причастям. Так я народився для церкви, — легенько примружився, згадуючи. — Так і священство моє почалось. З мрії бути священнослужителем.

Іван потрапив до молодіжного православного братства, все ще працюючи журналістом, і заочно вступив до семінарії. Там торкнувся до внутрішньокорпоративних відносин … і розчарувався. Звичайні будні духовної академії були явно не схожими на книги святого Антонія.

Христос попереджав — прийдуть вовки, і будуть рвати стадо зсередини. Ніхто не каже тікати з Церкви — тобі Господь відкриває чужі гріхи, щоб ти сам так не чинив. Щоб ти сам не жив в безперервному осуді, і не виправдовував так свої пороки. Чужі приклади мають вчити, а не бути індульгенцією. Можеш, звісно, спробувати, як Йона, втікати від покликання. Чи як Павло — пручатись: «Савле, Савле, важко тобі йти проти». Можеш, але не будеш щасливий. Це стосується не тільки священства, — отець посміхнувся і стенув плечима — бо на словах усе завжди звучить простіше.

Від семінариста-заочника теперішній монах пройшов шлях до проректора Духовної академії. Говорив своїм студентам:

Не всі з вас стануть священнослужителями. Але, як мінімум, кожен з вас має подумати, чому з мільйона молодих людей саме тобі поклали на серце бути священником. В світі, де до Церкви ставляться скептично, ти прийшов у храм. Чого? Якби ми більше ставили собі це запитання, ми би краще розуміли, що Христос хоче від нас.

В отця була власна проблема із запитаннями та відповідями. Проблема священника — і чоловіка.

В моєму розумінні, чоловік має і забезпечити жінку, і дати необхідну дружині увагу, і дітей виховати й вивчити. Але тоді ти, хочеш не хочеш, будеш заглядати парафіянам в гаманці. А це вже дилема твого священства, наскільки добрим воно тоді буде? Два з половиною роки пройшли під музику внутрішнього конфлікту. Ходив і думав — Боже, що ти від мене хочеш?

По вихідним неофіт приїжджав робити ремонт у Жидичинському монастирі, мав досвід такої праці. Лишався на недільну Літургію, а потім їхав знову. В якийсь момент відчув, що відповідь знайшлася — йому тут добре. Більше не хоче їхати. Рідним, колегам і можливій дружині, які не дуже сприйняли такі метаморфози, пояснив просто:

Це моє життя, мій вибір. Ніхто з вас замість мене жити не буде, — отець говорить про це спокійно, без болю. А ще говорить, що уже 15 років в монастирі. І відчуває себе абсолютно щасливою людиною.

Тут важлива внутрішня готовність. Людина може бути мудрою з юності — оптинські старці були старцями і в 25. І навпаки — цілком можна бути пустоголовим і сивим. У нас по монастирях так досі шукають духівника за принципом — когось зі сивішим волоссям і більшою бородою. Хоча це дурість! — отець знову скептично стинає плечима. — Всі ми хочемо мати приклад: молодь рівняється на кумирів, співаків, бо так створена людина. Ченці покликані ставати таким прикладом — ми церковний спецназ. Елітні війська. Кризові менеджери.

Падре

Костел святих Симона і Альони виглядає, ніби середньовічний замок, намальований на коробці з шахами. Весь з червоної цегли, з акуратними готичними дашками, увінчаними шістьма хрестами, які виростають з бордової черепиці. У виїмках — невеличкі білосніжні колони, схожі на шахових пішок. А якби можна було підглянути через круглі мереживні очі вітражів, ви би побачили шістнадцятирічного хлопця, який сидить прямо перед розп’яттям. Погляд запитальний і трохи роздратований: йому подобався Христос - постать, як така. Притягував. Але зрозуміти, чому християни вірять у його божественність, він не міг. Чому б їм просто не вважати його класним пророком? Офігенно було би. Тим більше, тут доволі атмосферно грає орган. Внутрішня суперечка наростала, наростала — і вибухнула.

Віра в будь-якому випадку є вибором. Коли усвідомлюєш себе і береш відповідальність за свої вчинки, ти маєш зробити крок. Або не зробити. Навіть вибрати, що Його нема — це теж вибір. Ти ж теж не маєш доказів Його неіснування, просто віриш, що Його нема, шукаєш собі підтверджень, щоб заспокоїти своє сумління. Коли сперечається теїст і атеїст, перемагає той, хто більше володіє словом. А не той, хто має рацію.

Падре Серж - фото 72503
Падре Серж

 

З падре Сержем, відеоблогером і білоруським монахом-редемптористом, я зустрілась у Центрі Шептицького. За ним висіла витинанка — через обриси паперового янгола струменіло сонячне світло.

Падре рідко носить рясу: набагато частіше його можна побачити в джинсах і спортивній кофтині. Акуратна борода, вуса пів колом — не знаючи, не здогадаєшся, що перед тобою священник, який взагалі-то планував бути техніком-електриком.

Вигідна галузь, енергетика потрібна при будь-якій системі — це політика може мінятись, а енергетика завжди потрібна. Для стабільності. Зручне, звісно, уявлення про світ, в якому я ніколи не став би тим, ким мав бути. А християнство часто кидає тебе в незручність, — падре сміється, а потім задумливо додає. — До Христа я жив звичайним життям — спершу історіями моїх батьків, а потім дорослішав і старі аргументи вже не діяли. Тоді я почав шукати віри. В той вечір, у костелі — знайшов.

В одному з паломництв отець зустрів спільноту греко-католиків. Серж розповідає, що то були люди його віку, добровільно-навернені. Тоді ще Сергію Гончарову, а не падре Сержу, не подобалась християнська анонімність за схемою “прийшов-помолився-втік”.

Коли ти відділений від спільноти, ти формуєшся тільки через свій розум. А коли ти в спільноті людей з іншим досвідом, з якими тобі не соромно говорити — це зовсім інша історія.

Чернецтво — це про стук серця: три історії монашого покликання і служіння - фото 72504

З часом хлопець почав помічати у собі результати цього формування.

Я побачив у собі речі, які робили з мене раба матерії, раба інших людей. Тепер у мене нема життєвої необхідності в тому, щоб всім сподобатись і всі мене хвалили. В тому нема ніякого добра — бо ти втрачаєш свою особу, свою цінність, тебе будують інші люди і їх вподобання. В той час як християнство — це дуже особиста історія. Історія про особу Бога, яка входить в життя людей, і про твою особу, коли ти починаєш розуміти, ким ти є.

Десь тоді отець зрозумів, що не “хоче жити двояко”. Вирішив запірнути повністю у християнську історію і піти в монастир. Сергія Гаєк, архимандрит греко-католиків Білорусі, відправив його в Україну, до редемптористів.

Поклик в моєму випадку — це нестримне бажання дати відповідь на те, як я живу. Я не хотів одружуватись.

— Не хотіли мати подільне серце?

Та нє, до чого тут подільне серце, — відмахнувся падре. — Я бачу прекрасні пари людей, які мають одне серце на двох. В монастирі теж можна мати поділене серце. Ти трішки світський, трішки монах. Я взагалі не сприймаю і не розумію цього розмежування. Це штучна річ. Я бачив людей, які живуть життям монахів, і не мають габітів. І бачив монахів, які зовсім не живуть монашим життям. Місце і габіт не роблять з тебе монаха. І не роблять твоє серце єдиним.

Зрештою, апостол Павло теж пише про те, щоб бути неодруженим. Бо одружені думають, як догодити одне одному, але я бачив пари, які вдвох думають, як догодити Богові. Тому чи зі своєї сміливості, чи зі своєї глупості — я тут. Це історія моя і Бога. Такий спосіб життя.

Не дуже багато що втратив, коли пішов до монастиря. Я бомж, в мене нічого немає. Ми нагими приходимо в цей світ, і нагими йдемо. Навіть свій шкіряний одяг маємо зняти з себе. Вся ця річ є тимчасова — а я прагну до вічності. Можливо, це мій бомжарський спосіб життя — ну добре, сказав некрасиво — прочанський. Я йду туди, куди мене кинули, і там проповідую, виголошую Євангеліє. І мені це подобається: цей спосіб життя, харизма згромадження. Я отримав сім’ю редемптористів. Сім’ю таких же бродяг.

З покликанням відбувається те, що можна назвати “впізнаванням” — впізнаєш те, що завжди було з тобою. Я і тимчасові обіти складав, як вічні. Братія співає поховальну стихіру на постризі — монах лягає на підлогу церкви, розпростирає руки, і співбрати співають, як на похороні. Вважається, що ми помираємо для цього світу, для зайвих речей. Навіть ряси носимо, як символ гробу. Зрештою, сам обряд хрещення має таку ж символіку. Ми помираємо у водах хрещення, і воскресаємо у Воскресінні.

Ми обоє замовкли. Я задала останнє питання.

— Деякі монахині порівнюють своє чернецтво з любов’ю. А як це для вас? Дружба?

Я би не назвав це дружбою. І любов’ю би не назвав. Про покликання неможливо говорити без того, хто кличе. Бог тебе змінює, і ти сам змінюєшся. Не можу описати це словами, слів недостатньо. Чернецтво — не про ангеликів з крильцями. Це про стук серця.