Чернецтво та священство у Православній церкві
Людина і світ. — 2002. — № 2. — С. 50-53
Ірина ЛОМАЧИНСЬКА, кандидат філософських наук
Проблема диференціації чернецтва й парафіяльного священства, співвідношення чорного й білого духовенства постала у Православній церкві на Русі однією з перших.
З життєписів апостолів відомо, що перші християнські аскети, окрім стриманості в повсякденному житті, обирали також безшлюбність або, точніше, невинність, наслідуючи тим самим апостола Павла: « ...А я хочу, щоб ви безклопітні були. Неодружений піклується про Господнє, як догодити Господові, а одружений піклується про мирське, як догодити дружині» (1Кор. 7:32-33). У 314 р. Анкирський собор оголосив тих, хто постригся в ченці, а потім одружився, винними у двошлюбності, а 364 р. цивільний закон постановив, що кожен, хто взяв шлюб із жінкою або чоловіком, які принесли обітницю непорочності, заслуговує смертної кари. І св. Климент Римський, і св. Ігнатій Антіохійський говорять про християн, що обрали безшлюбне життя, зазначаючи при цьому, що основною причиною такого вибору є наслідування Христа та апостолів.
У Біблії сказано: « Хто приходить до Мене і не покине своїх батька і матері, дружини і дітей, братів і сестер, той не може бути учнем Моїм» (Лк. 14:26). Таким чином, безшлюбність як моральна жертва Богу ставить чернецтво на щабель вище в церковній ієрархії і дає змогу відчувати свою духовну (а згодом і соціальну) перевагу. Відколи приблизно з VIII ст. у Візантії одружені чоловіки втратили право ставати єпископами, поділ духовенства на біле і чорне призвів до певних клерикальних протиріч, поступово формуючи тип ченця-кар’єриста, який приймає постриг з метою отримання єпископства, а не заради аскетичного життя.
На перших етапах християнізації Русі священство було, як правило, чернечим, що зумовлювалося специфікою суспільно-політичних реалій тієї доби. Відсутність сім’ї, з одного боку, давала змогу безперешкодно присвятити себе місіонерській діяльності, а з другого – була знаком непорочності (що певною мірою асоціювалося зі святістю). Тобто чернецтво — це своєрідне розпинання своїх пристрастей як наслідування Христа, що розіп’яв себе на хресті задля блага та спасіння людства.
Але виникає запитання: чернецтво передбачає тільки особисте спасіння чи також спасіння громадське? Канонізація ченців можлива лише в разі жертви на благо суспільства, досягнення ідеалу християнського життя, що може служити прикладом для сучасників. Вірогідно, в києворуській традиції чернецтво сприймалося саме таким чином, адже монастир вважався святим місцем; підтвердженням цього є численні поховання в межах монастирів.
Історія функціонування білого духовенства, на нашу думку, бере свій початок від звичаю вести чернече життя в межах парафіяльних церков. Підтвердженням цієї тези може бути гіпотеза Є. Голубинського, висловлена в «Истории русской церкви» (т. 1, с. 968): безіменними монастирями, згадки про які є в літописах, були не чернечі громади в повному розумінні цього слова, а невеликі чернечі спільноти, що були частиною парафіяльних церков, а не самостійними одиницями. Такий тип чернечого життя отримав назву келіотства.
В умовах Київської Русі чернецтво також змогло реалізувати себе в альтернативному келіотству способі співжиття — кіновії. Можна стверджувати, що келіотські та кіновітні монастирі мали різні статуси в системі соціальних відносин середньовічного суспільства. Вони змінювалися залежно від зміни соціально-політичної ситуації у державі.
Келіотські монастирі тісно зв’язані з князівською владою, адже саме князі, як правило, були їх патронами. Такі монастирі (найчастіше при церквах) були малочисельними, бо вступ був обмежений соціальним становищем претендентів. Ченцями їх ставали здебільшого люди заможні, які не обтяжували себе крайніми виявами аскези. Відповідно й господарська діяльність там у більшості випадків була обмеженою.
Керівництво життям келіотів здійснював ієромонах, але нагляд був не надто суворим, тому вони зберігали відносну свободу та незалежність. Засновники подібних монастирів, як правило, князі або родовиті бояри постійно виділяли для них кошти.
Кожен ктитор дбав про славу та престиж свого удільного монастиря, тому до нього приймали людей, що вирізнялися не тільки своїми чеснотами, а й певним рівнем достатку (нерідко ченцем ставав і сам князь). Так, з Києво-Печерського Патерика відомо, що преподобний Феодосій, бажаючи стати ченцем, обійшов у Києві всі монастирі, але бідного юнака ніде не хотіли брати. Тобто вихідці з нижчих верств не мали можливості набути чернечого сану в келіотському монастирі. Таким чином, з моменту своєї появи келійне чернецтво формувалося як особлива соціальна верства, що вирізнялася з оточуючого суспільного середовища не тільки певними духовними рисами (належністю до культової сторони нової релігії), а й особливим соціально-політичним статусом.
Кіновітні же монастирі не вимагали від вступаючих грошового внеску, тому були досить багатолюдними (до 100 насельників), а серед братії переважали представники найбідніших верств населення. У добу свого виникнення кіновітні монастирі склали альтернативу усталеним формам чернецтва, що призводило до конфліктів з органами влади. Життя в них підпорядковувалося чіткому статуту, серед братії практикувалися крайні форми аскези. Активно розвивалася господарська діяльність: обробіток землі, ремесла, торгівля.
Засновником кіновітного, гуртожитного чернечого життя на Русі вважається преподобний Антоній. За свідченнями літопису, Антоній народився в Любечі. В юності бував у землях грецьких, у Константинополі та на святій Афонській горі. Там він обійшов святі монастирі і в одному з них прийняв постриг. Повернувшись на батьківщину, Антоній теж обійшов усі київські монастирі, але в жодному не поселився. Це можна розглядати як свідчення того, що древньоруське келіотство не відповідало кращим зразкам чернечих общин, якими славився тоді Афон. Вплив Афону, головного центру чернецтва на Сході, сприяв розповсюдженню на Русі аскетичної проповіді ченців. Знаходячись на межі двох світів — грецького і слов’янського, Афон став мовби чинником християнського просвітництва у слов’янських землях. У XI ст. там існувало два слов’янські монастирі, один з яких — Ксилургу — був переповнений руським людом. Багато святогорських ченців мандрувало по слов’янських землях, у тому числі й по Русі. З огляду на ці обставини в Антонія й могла зародитися думка шукати спасіння на Афоні — головному та найближчому центрі чернечого життя, прославленому на той час у християнському світі.
Побут й ідеологія вітчизняних відлюдників сприяли укоріненню християнських засад у народному середовищі. Крім того, на відміну від братії офіційних державно-ктиторських монастирів, що складалася здебільшого із захожих греків або русичів знатного походження, печерські осередки, де постригалися представники найширших верств місцевого населення, користувалися більшою популярністю. І хоча офіційне духовенство певний час не визнавало печерні монастирі, а світська верхівка зневажала їх, саме їхній досвід, а надто досвід Києво-Печерського монастиря прислужився згодом як взірець для всіх середньовічних обителей України і Східної Європи.
Особливої уваги заслуговує питання ролі особистості в чернечій спільноті. Преподобний Антоній залишився в історичній пам’яті як зразок ченця-аскета, але йому не були властиві риси лідера. Хоча він перший «відкопав» печери на Дніпрових схилах, та слава засновника Києво-Печерського монастиря належить його наступнику, Феодосію. Завдяки своїм особистим якостям останній зумів згуртувати навколо себе братію і створити чітко організовану чернечу спільноту. Надалі чернечим лідерам, як і Феодосію, вдавалося досить активно впливати на суспільну свідомість не тільки в духовно-релігійній, а й політичній сфері. В майбутньому це відіграло значну роль в утвердженні кіновітного чернецтва на керівних посадах древньоруського єпископату, що активно впливав на політичні події у державі.
З часом кіновітне чернецтво зарекомендувало себе як елітна верства середньовічного суспільства, і чорне духовенство набуло статусу привілейованого класу. Посвята в ченці для нижчих верств стала практично неможливою (для них активно практикувалося послушництво). З чернечого середовища обирали духовенство на вищі керівні посади.
На ранніх етапах становлення християнства на Русі протиріч між чорним і білим духовенством не виникало. Але починаючи з монгольського періоду для духовенства формується юридичне законодавство, що звільняло чернецтво від податей, тобто його привілейований статус закріплюється юридично.
Біле духовенство не мало суттєвого впливу на суспільні події. Зі зміною політичного становища в державі келіотство втратило патронат владних структур, і тому матеріальне становище білого духовенства було досить посереднім. Протягом XIV-XVIII ст., незважаючи на свободу вступу в духовний стан, туди йшли тільки вихідці з найбідніших верств. Як правило, контингент білого духовенства поповнювався за рахунок дітей духовних осіб за правом спадковості. Таким чином, впродовж значного періоду в історії держави чорне духовенство безумовно домінувало над білим.
Питання протистояння білого і чорного духовенства набуло особливої гостроти в XIX ст., коли, по-перше, відмова від чернечого сану позбавляла людину всіх її попередніх громадянських прав та привілеїв, а по-друге, духовна криза суспільства знецінила інститут чернецтва. Між чорним і білим духовенством виникає не тільки різка відмінність, а навіть антагонізм, оскільки єпископи були ченцями, а диякони і священники — одруженими. Це протиріччя складало одну з негативних сторін церковного життя й виражалось у падінні авторитету духовенства.
У XIX ст. дворянин рідко ставав єпископом. Так, майбутній єпископ Ігнатій Брянчанінов, щоб постригтися в ченці, мусив отримати спеціальний дозвіл імператора Миколи І, оскільки належав до старовинного дворянського роду.
Питання вибору між чернецтвом і можливістю світського життя було особливо болючим для випускників вищих духовних закладів. Вже у процесі навчання в духовних академіях між майбутніми ченцями й парафіяльними священиками виникала лінія поділу. Перед кожним студентом стояв вибір: якщо він обирав шлюб, то позбавляв себе можливості досягти вершин церковної ієрархії, хоч би яким здібним був; якщо ж, навпаки, обирав чернецтво, то міг сподіватися з часом стати єпископом. Отож кожен, хто прагнув посвячення, мусив вибирати між білим і чорним духовенством ще до закінчення навчання, бо у Православній церкві не можна одружуватися після посвячення.
Пригадуючи своє навчання в Духовній академії, М. Соколов у своїй книжці «Воспоминания и автобиография одесского протоиерея Николая Ивановича Соколова» (Киевская старина. — 1906. — №9) писав, що начальники-ченці, від інспектора до митрополита, полюбляли заохочувати до чернецтва талановитих або вродливих юнаків. Ті зі студентів, хто, поступаючи в Академію, письмово засвідчував бажання прийняти чернецтво, мали шанс швидше й успішніше закінчити навчання й отримати ступінь магістра, що давало право на викладацьку діяльність.
Але часто необдуманий юнацький порив прийняти постриг і зробити церковну кар’єру перетворювався на трагедію всього життя. З листів Інокентія (Борисова), колишнього випускника Київської духовної академії (Материалы для истории киевской Духовной Академии // Киевская старина. — 1882. — №7. — с. 106 — 137), до Якова Михайлова (в чернецтві Іустина) постає така драматична ситуація. Михайлову як кращому студенту запропонували чернецтво, і він, не подумавши, погодився, а коли схаменувся, то не наважився взяти назад своє слово. Все життя він шкодував про свій необдуманий вчинок і застерігав друзів від подібної помилки.
Про ще прикріший випадок згадує у своїй книжці М. Соколов. Для його знайомого Рафаїла Шипулинського постриження в ченці стало великим душевним потрясінням і навіть спричинилося до спроби самогубства. Після подачі прохання великому князю Михайлу Павловичу про зняття чернецтва він був визнаний психічнохворим і ув’язнений у Спасо-Євмієвому монастирі. Тільки завдяки клопотанню місцевого архиєрея йому через кілька років дозволили вийти на волю, але він так і залишився ченцем.
Прийняття чернечого постригу, як правило, охолоджувало або навіть розривало дружні стосунки колишніх випускників Академії. Як свідчить листування Інокентія (Борисова) зі своїм товаришем Білуговим (там само. — №3. — С. 499-519), після відмови останнього прийняти, як і Борисов, чернецтво їхні стосунки поступово припинилися. Причиною того стали не розбіжності духовних ідеалів чи рівень моральності, а невідповідність життєвих інтересів. Як правило, чорному — чернечому духовенству, особливо в юнацькому віці, було важко змиритися з чужим правом на кохання та сімейне щастя.
Це, вірогідно, й було однією з основних причин своєрідного протистояння між чорним і білим православним духовенством, що негативно вплинуло на життєдіяльність самої Церкви.
