Роздоріжжя

Людина і світ. — 2002. — №1. — С. 47-54

У Православній церкві в Україні впродовж усього XX століття автокефалія була своєрідним «яблуком незгоди». Це стосується як автокефалії, проголошеної Собором УАПЦ 1921 р. в Києві, так і польської автокефалії, дарованої Томосом Вселенської Константинопольської патріархії у 1924 р. Православній церкві в II Речі Посполитій, більшість парафій якої були українськими.

У 1941-1942 pp. в окупованій гітлерівцями Україні також гостро стояло питання про шляхи досягнення автокефалії, що й спричинило розкол у тодішньому православ’ї. Десятиліття (1991-2001) церковно-релігійного життя в незалежній Україні засвідчує, що уроки минулого поки що не усвідомлені значною частиною церковної ієрархії, духовенства, вірних і загалом українською громадськістю.

Отже, в окупованій Україні до кінця 1941 р. повсюдно відновлювали свою діяльність релігійні громади різних конфесій, відкривалися й ремонтувалися сотні занедбаних, зруйнованих храмів, відбувалося масове хрещення дітей і дорослих [1].

У таємних німецьких документах кінця 1941 p., де йшлося про заходи окупаційних властей і політико-економічне становище в Україні, зазначалося: «Церкви поводять себе загалом спокійно». Особливо наголошувалося на тому, що «Православна церква практично не відреагувала на масове знищення єврейського населення. Точка зору православної церкви здається позитивною» [2].

В умовах відносної релігійної свободи, яка існувала на початку німецької окупації, православні українці західноукраїнського регіону почали поступово організовувати церковно-релігійне життя. Однак надії та сподівання на його розквіт і становлення єдиної Помісної Православної церкви досить швидко розвіялися. Особливо коли слідом за армією прийшла цивільна німецька влада й 20 серпня 1941 р. було створено «Рейхскомісаріат Україна» — перехідну структуру на шляху до перетворення українських земель на німецьку колонію.

Українське православ’я в цей час опинилося в дуже складній ситуації, зумовленій низкою взаємопов’язаних чинників. Визначальним серед них був той, що Україна як історико-географічна та політична цілісність мала припинити своє існування. Більша частина колишньої УРСР та південні райони двох білоруських областей — Брестської та Пінської, заселені українцями, увійшли до складу «Рейхскомісаріату Україна», Галичина — до польського «Генерального губернаторства» як окремий дистрикт (Distrikt Galizien). До Румунії були приєднані південні та південно-західні частини України: Ізмаїльська область — до «Губернаторства Бессарабія», а Одеська, південні райони Вінницької та західні Миколаївської областей утворили «Губернаторство Трансністрію». Закарпаття ще з весни 1939 р. належало іншому союзникові Німеччини — Угорщині. Слобожанщина і Донбас знаходилися під владою німецької військової адміністрації.

Контакти між жителями різних адміністративних одиниць суворо обмежувалися: для переїзду чи переходу з однієї зони окупації до іншої вимагався спеціальний дозвіл властей, отримати який було дуже важко. Це спричинялося як обставинами воєнного часу, так і німецькою політикою розчленування України.

Невід’ємною складовою німецько-фашистських планів нападу на СРСР було активне використання релігійного чинника. Ці розрахунки були далеко небезпідставними, оскільки спиралися як на ґрунтовну поінформованість німців про ставлення до релігії і церкви радянського керівництва та реальний стан справ у цій важливій сфері духовного життя СРСР, так і на їх багатий досвід у самій Німеччині та в інших окупованих країнах Європи [3].

Важливим чинником усього церковно-релігійного життя на окупованих німцями етнічних землях України було те, що хоча у цій сфері духовного життя політика творців «нового порядку» в різних адміністративних районах мала свої особливості, але водночас вона була чітко зорієнтована на виконання наступних основних завдань: підтримку розвитку релігійного руху як ворожого більшовизму; встановлення ефективного контролю за діяльністю релігійних організацій усіх конфесій; сприяння дробленню релігійного руху на окремі течії; зовнішнє і внутрішнє руйнування традиційних стабільних церковних структур з метою запобігання можливій консолідації їх лідерів для боротьби проти Німеччини; заборону влаштування єдиних церков на окремих територіях; максимальне використання релігійних організацій для сприяння німецькій адміністрації на окупованих територіях та наступну примусову зміну характеру релігійних вірувань населення на нехристиянські [4].

Одним із пріоритетів етноконфесійної політики окупантів на початку німецько-радянської війни було всіляке сприяння антиросійським настроям в Україні, перешкоджання впливу Російської православної церкви на населення, викорінення російської мови з громадського та церковного вжитку. Особливу увагу цим питанням було приділено на нараді у Гітлера 29 вересня 1941 p., де наголошувалося, що «Велика Україна у з’єднанні з Росією оначає небезпеку». Саме тому давалися вказівки: «...все російське, що на даний момент має місце, повинно поступово припинятись», а «у мішано заселених областях українці мусять бути поставлені над росіянами». На цій же нараді категорично стверджувалося, що «єдина сильна Церква не в інтересах Німеччини» [5].

Впродовж осені 1941 р. в німецьких таємних директивах щодо України містилися вимоги: перешкоджати діяльності «поквапливих елементів із Західної України»; «заборонити в’їзд їхнім представникам з Генерального губернаторства»; «релігійні відправи на території, заселеній українцями, повинні проводитись лише українською мовою», «зупиняти кожний вияв російського православ’я та його священиків, а також в’їзд до Рейхскомісаріату Україна посланців будь-яких конфесій з інших країн» [6].

Загарбницькими, імперськими цілями, а не якоюсь особливою прихильністю до українців та їхніх національних прагнень у церковно-релігійній сфері мотивувалися й вказівки німецької директиви від 20 листопада 1941 p.: «Дозволяється Українська Автокефальна Церква та інші конфесійні об’єднання. Церковні представники з інших держав мають бути виселені з підпорядкованих німецькій адміністрації територій» [7].

Оскільки ідеї нацизму були принципово несумісні з християнством, яке трактувалося як «релігія лише слабких та принижених, єврейська за походженням і небезпечна для німецької влади», то в Німеччині приступили до створення нової, неоязичницької за своєю суттю релігії — «Німецький рух за віру», що сакралізував фюрера: Гітлер оголошувався новим месією, який прийшов на землю, щоб врятувати світ від євреїв та інших неповноцінних рас. Яка релігія мала замінити населенню окупованих земель християнство, вирішено не було, але те, що в перспективі християнські церкви були приречені на знищення, не піддавалося сумнівам [8].

Це були плани, так би мовити, стратегічного характеру, на початковому же етапі окупації чи не на перше місце висувалися питання контролю за діяльністю релігійних організацій, ретельного вивчення настроїв духовенства та найбільш активних парафіян, укорінювання агентури в церковних адміністративно-управлінських структурах та вербування агентів із середовища духовенства. Цим займався спеціальний «церковний відділ» системи Головного управління імперської безпеки. Його висококваліфіковані спеціалісти створили розгалужену агентурну мережу в релігійних організаціях, забезпечували просування потрібних людей на важливі ієрархічні посади, у громадські організації, церковне середовище [9].

Треба відзначити, що в західних областях України, де «соціалістичні перетворення» ще не встигли достатньо вкоренитися й радикально вплинути на всі сфери суспільно-політичного та духовно-релігійного життя, збереглася не тільки розгалужена православна мережа і значна кількість парафіяльного духовенства та ієрархія церкви, а й багато національно свідомої православної інтелігенції, яка мала досвід українізації православ’я ще в польський період. Це сприяло тому, що саме із Західної України впродовж усіх неймовірно важких років німецької окупації постійно надходили імпульси, спрямовані на всебічний розвій у східних областях України православного церковного життя, на протидію можливості остаточної втрати ним своєї самобутності [10].

Відновлення релігійного життя в окупованій Україні ускладнювалося низкою внутрішньоправославних проблем. В той час зіткнулися дві непримиренні, антагоністичні концепції: митрополита Варшавського Діонісія (Валединського) й архиєпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). Слід відразу зауважити, що обидва ієрархи перебували на території Польщі, оголошеної Гітлером «Генеральним губернаторством» і фактично відгородженої кордоном від окупованих українських земель, більша частина яких входила до «Рейхскомісаріату Україна». Саме в цих окупаційних адміністративних утвореннях під безпосереднім керівництвом Гітлера та його близького оточення вирішувався весь комплекс українських проблем — політичних, господарських, національних, культурних, церковних. Православні кола Західної України та їхні провідні діячі довгий час покладали надії на добру волю окупантів у вирішенні українських проблем і здебільшого намагалися діяти на основі власних концепцій врядування в церковному житті. Всі вони, як показав час, більшою чи меншою мірою виявилися своєрідними ідеями-фікс, оскільки розходилися з принциповим баченням вирішення церковного питання в Україні німецькими окупантами.

Варшавський митрополит Діонісій намагався утвердити свій канонічний статус, наданий йому Патріаршим та Синодально-Канонічним Томосом Вселенського патріаршого престолу 13 листопада 1924 р. У Меморандумі до німецької влади (від 15 липня 1942 р.) [11], Діонісій, зокрема, заявив, що очолювана ним церква «з погляду історичного і канонічного сягає витоками Київської митрополії». Він наполягав на тому, що в Томосі Константинопольська церква визнається «Матір’ю-Церквою» автокефальної Православної церкви в Польщі як канонічної спадкоємиці Київської митрополії і що йому як митрополиту присвоєно титул глави помісної церкви, автокефалію якої визнали всі помісні Православні церкви, крім Московського патріархату.

Оскільки ж очолювана ним церковна інституція, на його думку, «була єдиною Церквою, що мала право і обов’язок обслуговувати релігійні потреби українського народу як автокефальна, з традиціями Київської митрополії», то саме йому належало визначати основні напрями церковного будівництва в Україні.

Але цю пропозицію митрополита в окупованій Україні підтримували лише єпископ Полікарп (Сікорський), якого він підніс до сану архиєпископа Луцького і Ковельського, та архиєпископ Поліський і Пінський Олександр (Іноземцев). Його плани відродження церковного життя на Волині, Поліссі та у східних областях окупованої України не мали одностайної підтримки з боку єпископату «Генерального губернаторства». Саме тому митрополит Діонісій звернувся до німецьких властей у Кракові, сподіваючись на їх підтримку.

Однак ідею Діонісія про негайне скликання Собору для вирішення церковних проблем на окупованих землях України керівництво відділу церковних справ «Генерального губернаторства» не підтримало. Більше того, митрополиту було заборонено виїзд за межі того губернаторства до «Рейхскомісаріату Україна». Керівник «Генерального губернаторства» Франк не мав повноважень втручатися у справи поза межами своєї адміністративної території. Він здійснював церковну політику, яка мала свої специфічні пріоритети: нейтралізація впливу Ватикану на Римо-Католицьку церкву в Польщі, тотальний контроль над польським католицьким єпископатом, намагання перешкодити скоординованим діям Римо-Католицької церкви й польського патріотичного підпілля, ліквідація радикальних, патріотичних елементів у середовищі єпископату й духовенства.

Оскільки Діонісію не вдалося скликати Собор єпископів у Варшаві і в’їхати на територію «Рейхскомісаріату» (на Волинь), він видав декрет, адресований єпископам Волині й Полісся, яким для впорядкування церковного життя і збереження канонічної єдності з автокефальною Православною церквою (в межах «Генерального губернаторства») доручалося скликати Собор єпископів у Кременці чи Почаївській лаврі [12]. Для церковного управління в Україні він запропонував передвоєнний «Внутрішній Статут Польської Автокефальної Православної Церкви», визнаний окупаційною владою «Генерального губернаторства». Проте виникало запитання: чи є підстави для його прийняття Православною церквою на території «Рейхскомісаріату Україна»?

Декрет, як і концепцію Діонісія, більшість єпископів у «Генеральному губернаторстві» та «Рейхскомісаріаті» не прийняли. Вони вірили, що після повалення радянського сталінського режиму постане незалежна і самостійна Україна, а в ній — і автокефальна Православна церква на чолі з українською ієрархією, не підпорядкованою ні Москві, ні Варшаві. Щодо волинських єпископів, то вони розгубилися й не знали, яку концепцію розвитку церковного життя в Україні їм належить прийняти. Не було одностайності в підходах до вирішення цього важливого питання навіть у варшавському оточенні митрополита Діонісія. Його підтримали тільки архиєпископи Поліський і Пінський Олександр та Луцький і Ковельський Полікарп, інші єпископи на чолі з архиепископом Олексієм (Громадським) виступили проти. Так розпочався розкол православної ієрархії в окупованій Україні й відповідно розкол Православної церкви.

Варто зазначити, що більш жорстку опозицію своїм планам митрополит Діонісій мав не в Україні, а в «Генеральному губернаторстві» з боку світських і церковних діячів, передусім в особі архиєпископа Холмського і Підляського Іларіона (Огієнка). До того ж між Іларіоном і Діонісієм були не тільки напружені взаємини, а й суттєві розбіжності в розумінні церковних, політичних і національних проблем в Україні.

Конфронтація між владиками Діонісієм та Іларіоном загострилася під час підготовки до запланованого в «Генеральному губернаторстві» на 19 — 20 липня 1941 р. Собору єпископів Православної церкви. У проекті ухвал Собору фігурувало звернення до німецької влади: «...уможливити нам виконання посланництва, що передбачене Томосом про Автокефалію Нашої св. Православної Церкви в справі організації церковно-релігійного життя на правно-канонічних підвалинах на землях українських і білоруських» [13]. Архиєпископ Іларіон не підтримав цієї пропозиції і виступив категорично проти того положення проекту ухвали Собору єпископів, де йшлося про те, що Православна церква в Литві й Білорусі (яка до 1939 р. входила до Православної церкви в Польщі) мала «в церковному відношенні єднатися з Українською Церквою». На думку Іларіона, «нам втручатися в їхні церковні справи рішуче не вказане, бо це кинуло б нашу Церкву знову в згубну національну боротьбу. Українська Церква мусить бути чисто українською і до церковних справ своїх сусідів не втручатися. Крім того, зв’язок нашої Церкви з Церквою Литви і Білорусі за сучасних умов знову відкрив би правну дорогу шкідливим впливам чужонаціонального єпископату на Українську Церкву і цим не дав би їй змоги нормально переходити в Церкву чисто українську» [14].

Архиєпископ Холмський і Підляський Іларіон категорично стояв на тому, що «єпископами в Українській Церкві можуть бути тільки свідомі українці, що серед Українського Народу добре відомі своєю довголітньою чесною українською працею». Таким чином він виявляв недовіру самому митрополиту Діонісію, який не був українцем. Крім того, Іларіон закидав Діонісію, що той неканонічно вирішує важливі церковні справи. Це, стосувалося, зокрема, піднесення єпископа Полікарпа (Сікорського) до сану архиєпископа, яке Діонісій вчинив особисто. Іларіон вважав, що подібний акт є виключною компетенцією Собору єпископів, а не самого митрополита, тим більше, що Полікарп не входив до складу митрополії у «Генеральному губернаторстві». Церковна влада Полікарпа поширювалася тільки на частину «Рейхскомісаріату Україна» і, як зазначав Іларіон, «була поза Діонісієвою юрисдикцією» [15]. Отже, архиєпископ Іларіон вбачав у діях митрополита Діонісія намагання поширити свою юрисдикцію на українські землі, щоб очолити згодом усю Українську православну церкву. Водночас Іларіон відчував антипатію до владики Полікарпа, бо вважав його одним з «тих, хто підтримував ВУО, а отже, — співпрацював з поляками» і кого «висвятили на домагання Волинського воєводи Г. Юзефовського та міністра віросповідань Польщі» [16]. Як вважає автор цитованого тексту о. Тимофій Міненко, Іларіонова опозиційність до Діонісія «не випливала з потреби розв’язати назрілі церковні проблеми, — він властиво шукав підстав, щоб перешкодити Діонісієвим планам на першенство у Православній Церкві в Україні».

Таким чином, ідея відродження Української автокефальної православної церкви, висунута архиєпископом Холмським і Підляським Іларіоном грунтувалася, як він говорив, на «українській концепції». Від самого початку в ній стверджувалася вимога: Українська православна церква має бути автокефальною і з патріаршим устроєм. Для впорядкування церковного життя на звільнених від радянського режиму й окупованих німецьким вермахтом українських землях передбачалася посада адміністратора. Ним мав стати той, «хто своєю дотеперішньою працею й переконаннями виявив свою любов до українського народу». «Найдостойнішим кандидатом на становище Адміністратора серед усіх єпископів-українців, — заявило Товариство православних українських богословів у Холмі, — є архиєпископ Іларіон, у проводі якого мають бути свідомі українці, що не заплямували своєї честі вислугою перед поляками чи москалями» [17].

У Холмі в 1941 р. концентрувалися українські релігійні діячі, об’єднані Духовною консисторією, Товариством православних українських богословів, Архиєпископською радою та Єпархіальним церковним братством. Саме ці установи утворили монолітний центр, з якого поширювалися Іларіонові ідеї і настанови, активно пропагувалася концепція Іларіона про відродження Української автокефальної православної церкви. Уже 8 серпня 1941 р. на зборах Товариства православних українських богословів, очолюваного архиєпископом Іларіоном, було заслухано постанову президії Товариства про відродження Православної церкви в Україні.

Через тиждень, 14 серпня 1941 р., в Холмі на засіданні Архиєпископської ради під головуванням Іларіона було обговорено стан Православної церкви в Україні і шлях до її автокефалії. Рада ухвалила такий план дій: встановити контакт з українськими єпископами на Волині, тобто з Олексієм (Громадським) і Полікарпом (Сікорським); налагодити зв’язок з берлінською владою через краківську адміністрацію Генерального губернаторства і з цією метою направити делегацію до відповідних німецьких властей у Кракові й Берліні для висвітлення потреб Української православної церкви. Отже, архиєпископ Іларіон покладав надію на схвальне ставлення до його ініціатив з боку німецької влади й діяв з позицій «української рації», не беручи до уваги канонічний фактор.

Як вважають деякі українські церковні аналітики, зокрема вже згадуваний нами о. Тимофій Міненко, всі ці холмські постанови «виходили поза рамки компетенції єпархіальних установ і самого владики Іларіона як єпархіального єпископа Автокефальної Православної Церкви в Генерал-Губернаторстві». Встановлення контактів з єпископами поза межами цього губернаторства та з німецькою владою на підставі Статуту Православної церкви в Польщі (тодішньому «Генеральному губернаторстві») належало здійснювати митрополитові. «Але оскільки він (тобто владика Діонісій) не був українцем, то це право на нього, за Іларіоновим переконанням, автоматично не поширювалося. Названі фактори стали початком усіх церковних конфліктів як у Генерал-Губернаторстві, так і в Україні».

Іларіонову концепцію відновлення Православної церкви в Україні викладено в «Меморіалі про майбутній устрій Української Православної Церкви» від 31 серпня 1941 р. за підписом трьох холмських єпархіальних установ — «найбільших церковних установ усієї України». Основою «Меморіалу» стали протокольні тексти засідань холмських установ за серпень 1941 p., де враховувався план Іларіона очолити Київську митрополичу кафедру. «Меморіал» поширювався серед українського духовенства та світських церковних діячів у Польщі та в Україні (головним чином на Волині), а також був надісланий представникам німецької влади у Кракові й Берліні. Все це робилося на випередження розпочатих юрисдикційних заходів митрополита Діонісія.

«Меморіал» імпонував українським церковним і політичним діячам, бо в ньому вони бачили «відображення патріотичних сподівань на здобуття української державності». Красномовним був його початок: «...Сучасні події змушують весь Український Народ приступити до здійснення своїх давніх вікових мрій і побажань. Більшовицькі кайдани спадають з України. Незабаром прийде спокійна праця на полі відродження Української Нації». Підґрунтям відбудови української державності мала стати Українська автокефальна православна церква.

Для архиєпископа Іларіона важливим було питання відносин Церкви (української) і Держави (української). Саме Православна церква мала бути головним чинником відбудови української державності. Українська автокефальна православна церква мала стати державною церквою, а православна віра — державною релігією. Український народ, що побував під атеїстичним комуністичним режимом, до віри батьків було здатне навертати «тільки православне українське духовенство». «Меморіал» застерігав «...духовенство інших віросповідань, що коли б і воно втрутилося в справу навернення, то це викликало б в Україні таку релігійну боротьбу, яка сильно пошкодить незалежності України». Главою Української держави могла бути тільки особа, «глибоко просякнута релігійними й історичними українськими традиціями» і «тільки православної віри».

Архиєпископ Іларіон не брав до уваги історичний процес змін, які відбулися і в Україні, і у світі, зокрема процес демократизації у сфері державно-церковних відносин. «Меморіал» Іларіона повертав ці відносини по суті до часів середньовіччя. Не брався до уваги або ігнорувався і той факт, що «визволителями» українських земель були німці, які здійснювали колоніальну антиукраїнську політику. Холмський владика, очевидно, не знав про плани Гітлера щодо експлуатації українського народу. Коли б німці за планом А. Розенберга навіть дозволили «показовий український уряд» на зразок урядів Петена у Франції чи Тісо у Словаччині, то в «українському уряді не передбачалось будь-якої участі церкви». Попри все це, автор «концепції відновлення Української Автокефальної Православної Церкви» вірив, що Українська держава постане, і в ній буде свій український уряд і своя українська церква. Церковний устрій, згідно з Іларіоновою концепцією, «мусить бути соборноправним», а «Церква — автокефальною з Патріархом на чолі».

Усі православні церковні орієнтації, що раніше виникали або ще збереглися в Україні, — «тихонівська», «живоцерківська», «липківська,» — повинні були, згідно з «Меморіалом», «зліквідуватися», й замість них мала постати одна Українська автокефальна православна церква. Український патріархат мав складатися з кількох митрополій — Київської, Харківської, Полтавської, Волинської, Херсонської, Чернігівської та інших, а Собор єпископів — з 20-25 владик. У східних областях України, де не існувало церковної ієрархії, треба було «негайно створити Адміністрацію Православної Української Церкви, яка на правах незалежної Митрополії керувала б церковними справами й робила б усі підготовчі праці до того, щоб саме Українська церква вибрала й настановила собі найвищу канонічну церковну владу — патріарха всієї України».

Призначення адміністратора УАПЦ «для звільнених українських земель» у 1941 р. було, як твердилося в «Меморіалі», «спішною, невідкладною справою». Адміністратор тимчасово мав урядувати в Житомирі або Вінниці, а пізніше в Києві. Кандидатом на цю посаду міг бути «тільки добре знаний всій Україні довголітній робітник на ниві відродження Української Церкви і Українського Народу». І, як вважало Товариство православних українських богословів у Холмі, «таким Адміністратором міг бути тільки Архиепископ Іларіон».

Отже, «Меморіал», по суті, представляв організацію Православної церкви в Україні виключно з точки зору національної орієнтації («національної рації»), не звертаючи уваги на канони Вселенської православної церкви. У «Меморіалі», наприклад, немає посилань на правила Вселенських соборів і твори Отців Церкви. Тимофій Міненко вважає, що «все те випливало з великої амбіційності архиєп. Іларіона і з його намірів очолити не лише відновлення Православної Церкви на територїї України (де її цілковито зруйнувала совєтська влада), а й також з прагнення істотно причинитися до відродження Української Держави». О. Семен Смерека, особистий секретар архиєпископа Іларіона, так оцінив діяльність свого шефа: «Україна сподівалася незалежності, і проявилася тоді у Владики між іншими формами ладу в Українській Державі й можливість персональної унії будучого українського Патріярха в Києві й Голови Держави, як то за прикладом наглядно було з Патріярхом-Регентом у Румунії й Священиком-Президентом Тісо в Словаччині».

Українізація всього церковного життя мала бути першочерговим завданням адміністратури. Вона полягала не лише в переході на україномовні богослужби, а й у дерусифікації усіх сфер церковного життя. В «Меморіалі» декларувалося: «...уважаємо за свій національний обов’язок голосно сказати, що український єпископат має складатися тільки з свідомих українців... Особи, які ревно служили москалям чи полякам, не можуть бути в проводі Української Церкви, цебто в єпископаті... Ось тому вважаємо: священно- й церковнослужителями в Україні можуть бути тільки особи українського походження, що не відзначалися ретельною службою росіянам чи полякам».

Водночас архиєпископ Олексій (Громадський) разом зі своїм найближчим оточенням у Почаївському монастирі відпрацьовував та формулював власну концепцію, яка мала спочатку реалізуватися на Волині, а згодом і в інших українських землях. Єпископи з оточення владики Олексія вбачали відновлення Православної церкви на звільненій від радянського режиму українській території на автономних засадах під юрисдикцією Московської патріархії. Владики же Олександр (Іноземцев) і Полікарп (Сікорський) на Поліссі й Волині схилялися до підтримки автокефалії Варшавської митрополії під юрисдикцією митрополита Діонісія. До них приставали всі, хто боровся за українізацію.

Архиєпископ Іларіон відразу помітив розходження в церковній орієнтації українських єпископів. Саме тому він оприлюднив у Холмі другий важливий документ — «Правно-канонічне вияснення», в якому намагався наблизити позицію кожного церковного напрямку до своєї концепції. Оскільки архиєпископи Полікарп і Олександр залишалися в юрисдикції Варшавської митрополії і не відреклися від автокефалії, наданої Вселенською Константинопольською патріархією, вважаючи, що вона дана Церкві усієї України, архиєпископ Іларіон пояснював: «Томос був дарований на прохання Польського уряду для Православної церкви в Польщі. Отже, ця автокефалія тісно зв’язана тільки з територією бувшої Польщі — не більше... Земель поза цією територією автокефалія ця жодним способом не стосується. Таким чином, ті, що натягують Патріярший Томос 1924 р. на землі всієї України, виявляють тільки незнання справи» [18].

У зв’язку з цим потрібно уточнити, що в 1924 p., під час надання автокефалії Православній церкві в Польщі Західна Україна й Західна Білорусія перебували у складі Польської держави. Отже, Томос мав на увазі й ту територію України, яка під час німецької окупації опинилася у складі «Рейхскомісаріату Україна». Разом з тим Іларіон зауважував, що для українців Томос має «надзвичайно велике канонічне значення тим, що він звільняє Українську Церкву від залежності Церкви Московської, і тим, що зве цю залежність повсталою неканонічно», але висновував: «Ось тому Український Уряд новопосталої України, як світський, так і духовний, повинен буде негайно конче звернутися до Царгородського Патріярха з синовним проханням, як то зробив був свого часу й уряд бувшої Польщі, поблагословити автокефалію Української Церкви. Це — єдиний канонічний шлях набути правну автокефалію для нашої Церкви, бо інакше її чекатиме доля Церкви Болгарської, що й тепер ще не визнана Царгородом. Всі інші шляхи — неканонічні».

Іларіонове «Правно-канонічне вияснення» по-різному сприйняли в Почаївському центрі архиєпископа Олексія й у Луцькому центрі архиєпископа Полікарпа. Владика Олексій на другому Почаївському соборі єпископів запропонував Іларіону приєднатися до нього. Архиєпископ Полікарп, в оточенні якого були колишні «юзефовці» та «могилянці», оприлюднив і своє «вияснення», де заперечувалася будь-яка роль Московської патріархії як «Матері-Церкви» щодо Української церкви як «Дочки-Церкви» й підтримувалася актуальність автокефалії, дарованої Вселенською Константинопольською патріархією Православній церкві в Польщі 1924 р. [19].

На другому Почаївському соборі єпископів у листопаді 1941 р. архиєпископа Іларіона обрали кандидатом на Київську кафедру. Отже, кандидатуру Іларіона було висунуто лише на архиєпископа Київського, а главою Православної церкви в Україні було обрано архиєпископа Олексія з наданням йому титулу «Екзарх України». Заява другого Почаївського собору єпископів явно конфронтувала з Іларіоновою концепцією досягнення автокефалії Української церкви. Собор ухвалив таку постанову: «1) Вважати канонічне відношення нашої Церкви і її Ієрархії до Церкви Російської в тому розумінні, що Помісний Собор Православної Церкви на Україні в складі ієрархії, духовенства і мирян має обов’язок, оформляючи автокефалію Української Церкви, випросити у Церкви Російської, як і других Святих Автокефальних Церков, благословення на автокефалію Української Церкви» [20].

Іларіоновою концепцією спочатку захопилися ті кола українських громадських і церковних діячів у «Генеральному губернаторстві» (на території Польщі) і в окупованій Україні, які мріяли про вільну Україну й автокефальну церкву в ній. Але згодом уточнення Іларіонової концепції церковні кола й патріотично налаштовані громадські діячі на Волині не прийняли, оскільки вони стояли на засадах автокефалії, ухваленої Собором УАПЦ в жовтні 1921 р. у Києві. Тому тут панувала розгубленість щодо вибору концепції церковного відродження: чи виконувати розпорядження митрополита Діонісія, чи змагатися за Українську автокефальну православну церкву, незалежну від Москви й Варшави, чи, зрештою, прийняти концепцію Почаївського собору єпископів, який визначив своє канонічне ставлення до Московської патріархії? Ця розгубленість і невизначеність православної ієрархії щодо шляхів і методів набуття канонічного статусу для церкви, ускладнені перманентним і цілеспрямованим втручанням німецької окупаційної влади в релігійно-церковне життя, стала одним з важливих чинників подальших колізій та потрясінь, що їх зазнало українське православ’я впродовж німецько-фашистської окупації.

Примітки

1 Див.: ЦДАГО України. — Ф. 57. — Оп. 4. — Спр. 108. — Арк. 7.
2 Там само.
3 Див.: ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп.2. — Спр. 107. — Арк. 2, 2 зв.
4 Там само.
5 Україна в Другій світовій війні у документах. Збірник архівних матеріалів. — Т.1. (Упорядкування і передмова В. Косика). — Львів, 1997. — С 301-303.
6 Там само.
7 Там само.
8 Докладніше про це див.: Энциклопедия Третьего рейха. — М., 2000. — С. 404-406; Гудрик-Кларк Н. Оккультные корни нацизма. Тайные арийские культы и их влияние на нацистскую идеологию. — Спб., 1996. — С. 209.
9 Див.: ЦДАГО України. — Ф. 1. — Оп. 23. — Спр. 1062. — Арк. 16-17; ЦДАВО України. — Ф.3676. — Оп.4. — Спр.474. — Арк. 378-387.
10 Див.: ЦДАВО України. — Ф. 3676. — Оп. 4. — Спр. 475. — Арк. 214; ЦДАВО України. — Ф. 3833. — Оп. 1. — Спр.90. — Арк. 15.
11 Діонісій, митр. Меморандум в справі організації Православної Церкви на східних землях, зайнятих німець-кою армією (від 15 липня 1942) // Е-УПЦ, кор. 131.
12 Діонісій, митр. Высокопреосвященнишимъ Епархіальньїмь Архіереямь Александру, Архієпископу Полесскому и Пинскому, Алексію, Архієпископу Кременецкому и Ровенскому и Поликарпу, Архієпископу Луцкому и Вла-димиръ-Волынскому (ч. М-846 від 11 серпня 1941): Декрет //AWMP, RII — 6D — 1151.
13 Проект рішень до Протоколу наради Єпископів Св. Автокефальної Православної церкви в Генерал-Губерна-торстві ... на 19-20 липня 1941 //AWMP, RII — 6D — 1029.
14 Лист архиєп. Іларіона до митр. Діонісія від 14 серпня 1941 // AWMP, RII — 6D — 1029.
15 Лист архиєп. Іларіона до митр. Діонісія від 23 вересня 1941 // АУПЦК, фонд митр. Іларіона, кор. 18.
16 Міненко Т. Православна Церква в Україні під час Другої світової війни 1939-1945. — Вінніпег — Львів, 2000. — С 226.
17 Інформація пресового відділу при Холмсько-Підляській Консисторії (далі ІПВ ХПК), — 1941. — 20 серпня. — Ч.10. — С. 1-2.
18 Справа автокефалії Всеукраїнської Православної Церкви: Правно-канонічне вияснення (Холм, 5 вересня 1941) // АУПЦК, фонд митр. Іларіона, кор. 18.
19 Український голос. — 1941. — 30 жовтня.
20 Діяння Обласного Собору Єпископів Православної Церкви на Україні (від 25 листопада 1941 р.), ч.30 // АУПЦК, фонд митр. Іларіона, кор. 19.