Чому і навіщо видатні вчені вірували у Творця?
Людина і світ. — 2002. — № 1. — С. 43-46
Іван КЛИМИШИН, доктор фізико-математичних наук
Звівшись на ноги і все більше усвідомлюючи себе, людина в той чи інший спосіб намагалася з’ясувати відповідь на запитання: «Яким є цей навколишній світ?» Бо сподівалася, що тим самим їй вдасться збагнути інше, важливіше: «Хто вона, людина, на цій Землі, в чому її завдання й покликання?» З плином століть ставало дедалі очевиднішим: на перше з цих запитань відповідь має дати наука, на друге — релігія.
Однак при вивченні навіть, здавалося б, найбуденніших явищ і речей дослідник врешті-решт буває змушений заглибитися у проблему їх виникнення чи існування настільки, що неминуче зринає питання про першооснову буття. Інакше кажучи, вчений розширює горизонт свого дослідження аж до межі, де «земне» стикається з «небесним». І він хоч-не-хоч змушений прийняти одну з двох точок зору: визнати, що «світ виник з волі Творця й розвивається за встановленими Ним законами» або що «світ існує сам собою одвічно й ніякого Творця немає». (Є і третя позиція — агностика: «Я на це запитання відповісти не можу, можливо, ситуація проясниться років через 50 чи й 500».)
1. Серед багатьох галузей науки особливо вирізняються дві — астрономія й біологія. Перша досліджує світ планет і зір, Всесвіт загалом, друга з’ясовує таємниці живих форм в усьому їх розмаїтті. І кожна у своїй царині не може не дійти до найважчих питань про першопричину буття.
Особливо «завинила» перед людьми астрономія. Адже виходячи зі своїх безпосередніх вражень, відчуттів, люди склали уявлення, за яким Земля нерухома й перебуває в центрі світобудови. Сонце ж, Місяць і п’ять відомих здавна планет рухаються навколо Землі. Існувала навіть думка, нібито зорі прикріплені до кришталевої сфери, за якою розміщений емпірей (як гадали давні греки — оселя богів). І відстань до тієї кришталевої сфери нібито всього в півтора рази більша, ніж до Сатурна.
Такий світ був дуже затишним, зрозумілим кожному. Тут легко було уявити, що Творець поруч, завжди біля тебе. Залишався лише крок до того, щоб сказати: це тільки я, це тільки моя спільнота правильно розуміє весь Його задум про світ. І саме тому «в ім’я єдиної правильної віри» текли ріки крові єретиків, підіймалися до неба стовпи густого диму від вогнищ, на яких спалювали тисячі нещасних. В ім’я Боже творилося зло. Тож як не згадати слова французького вченого Блеза Паскаля (1662 р.): «Люди ніколи не чинять зло так ретельно й радісно, як з релігійних переконань». Бо такою бувала помста тим, хто своїм іновірством посилював сумніви, розхитував часто ненадійну душевну рівновагу «правовірного».
Свого часу Микола Коперник (1543 p.), «зупинивши Сонце і зрушивши Землю», не захитав «небесної тверді». Тому Католицька церква сприйняла його модель світу відносно спокійно. Але Галілео Галілей (1642 p.) своїми логічними розмірковуваннями і вдалими асоціаціями переконливо довів, що «з усієї сукупності видимих зірок не знайдеться і двох, які були б на однаковій відстані від Землі». Внаслідок цього, образно кажучи, кришталева сфера геть розкришилася. І людина залишилася віч-на-віч з безкрайнім, холодним, байдужим і навіть ворожим Всесвітом, а місце перебування Творця в ньому стало неозначеним. Людину охопив переляк, вона відчула себе беззахисною й покинутою. У цей саме час наставала епоха Просвітництва з її войовничим безбожництвом. Тоді було проголошено безліч безкомпромісних заяв типу «Релігія заважає людям бачити, бо вона під страхом вічної кари забороняє їм дивитися» (Дені Дідро); «Релігія є в повному значенні цього слова смертю розуму» (Жозеф Лекіно). «На одній шостій земної кулі» подібні люто-безбожницькі заяви упродовж майже всього XX ст. визначали форму і зміст суспільного життя. Ця тенденція в Україні, як виглядає, подекуди домінує й тепер.
2. Отже, чому найвидатніші вчені 200, 100 років тому й тепер вважали і вважають за необхідне декларувати свою віру у Творця світу? Чому вони не бояться того, що їх буде залічено до «попівських підспівувачів», до мракобісів і невігласів, які, мовляв, так і не усвідомили того, що «наука несумісна з релігією»?
Для цього є принаймні дві причини. Перша. Досліджуючи світ у всій його красі, вчений буквально не може не висловити своє захоплення ним і свою радість від споглядання цієї досконалості. Вдумаймося хоча б ось у ці слова: «Дякую Тобі, Творче мій і Боже, за те, що дозволяєш мені дивуватися з Твоїх творінь і любити їх» (Й. Кеплер); «Прогрес астрономії помножує в наших душах хвалу Богові» (Г. Галілей). А ще: «Я бачив слід Божий у Його творінні, і що за сила скрізь, що за мудрість, що за невимовна досконалість!» (К. Лінней); «Чим більше я вивчаю природу, тим більше зростає моє здивування й заціпеніння перед ділами Творця» (Л. Пастер). Як це перегукується зі словами апостола Павла: «Бо Його невидиме... власне Його вічна сила й Божество, думанням про твори стає видиме» (Рим. 1:20).
І друга причина. Набувши певного життєвого досвіду, вчений, річ ясна, усвідомлює, що цей світ «у злі лежить» (1 Ів. 5:19). Що далеко не кожна людина в ньому прагне «народитися згори» й підноситися «від звіра до неба» (Василій Великий). Що багатьох роз’їдають і пригнічують сумніви, а такій людині легко стати на злочинний шлях і загинути. Тож усвідомлюючи роль релігії як надійного засобу виховання моральності, учений намагається не підштовхувати отих «простих і недосвідчених, які мов діти» до втрати ними віри. І тим самим — не помножувати зло у світі. Тим більше, що сказано: «Хто спокусить одне з цих малих, що вірять, то краще б такому було, коли б жорно млинове на шию йому почепити та й кинути в море» (Мр. 9:42).
Так, секуляризований світ і в минулому, і тепер ставиться до віруючого вченого з подивом і зневагою. Однак, знаючи собі ціну, вчений найменше переймався тим, назвуть чи ні його мракобісом або ж попівським підспівувачем (саме так одного разу влучно висловився Альберт Ейнштейн).
3. На жаль, широкий загал мало знає, наскільки за останні 100 років змінилися уявлення про те, що насправді може наука і що їй не під силу. Про це влучно сказано у книжці французького філософа Жакліни Рюс «Поступ сучасних ідей» (К., 1998): «У кінці XX ст. наука опинилася в полоні радикальної невизначеності, у стані подвійної непевності: по-перше, розпалися абсолютні основи, такі дорогі вченим XIX ст., а по-друге, наука помчала до обрію знань, який безперервно віддаляється, і тій гонитві немає кінця». В іншому місці зауважено, що «минуле... більше не освітлює майбутнього, і людський дух змушений посуватися вперед у темряві». Отож ми бачимо «краєвид, завалений руїнами: це кінець переможного розуму з його урочистим походом абсолютів... Основи й усталені істини, на яких стояла наша наука, нині вибухнули й розлетілися на друзки...»
Нинішнє безсилля науки щодо з’ясування першооснов буття у свій спосіб визнав у 1986 р. видатний англійський математик Джеймс Лайтхіл. В офіційній заяві від імені своїх колег він вибачився за те, що «упродовж трьох століть освічену публіку вводили в оману апологією детермінізму, заснованого на системі Ньютона, тоді як можна вважати доведеним, принаймні з 1960 p., що цей детермінізм є помилковою позицією». Якраз у 60-х роках XX ст. закладено основи нової науки — синергетики, науки про самоорганізацію, тобто про «самовільне» виникнення («самопородження») нових якостей у тій чи іншій системі, що, як вважають, має революційне значення для розуміння навколишнього світу. Один з її творців, бельгійський фізик, лауреат Нобелівської премії Ілля Пригожий у праці «Філософія нестабільності» (ж. «Вопросы философии», 1991, ч. 6) зазначив: світ, в якому ми живемо, — нестабільний, а тому, зокрема, «маємо відмовитися навіть від мрії про вичерпне знання... Навіть якщо можна знати початкові умови, то майбутнє залишається принципово непередбачуваним... Реальність взагалі не контрольована у смислі, який був проголошений попередньою наукою». У статті «Природа, наука і нова раціональність» (там само, ч. 7) він же заявив: «Ми були жертвами спотвореної картини науки».
Конкретно астрономи у XX ст. виявили, що наша Галактика — лише одна зі ста мільярдів таких же зоряних систем, які тепер уже досяжні для вивчення; що цей світ галактик розширюється. За останні 20 років розроблено теорію інфляційного Всесвіту — уявлення, за яким вкрай велика кількість речовини, потрібної для подальшого формування цих галактик, спочатку є «прихованою» у фізичному вакуумі, пронизаному «творчим» силовим полем. Уся ця маса речовини стає реальністю лише на певному етапі різкого роздування (інфляції) початкової мікроскопічної комірки; її поява обумовлена переходами частинок з «можливого» (віртуального) стану в реальний якраз завдяки наявності силового поля, що «надає» частинкам цю реальну масу. З теорії випливає, що буквально за декілька мікроскопічних часток секунди ця «комірка» внаслідок роздування досягла фантастично великих розмірів і зазнала поділу на окремі всесвіти, домени, які взаємно відгороджені особливими стінками. У кожному домені мав би бути свій «набір» фізичних сталих — швидкості світла, сталої гравітації тощо.
Головне, однак, в іншому. Дослідження особливостей взаємного руху близьких і найдальших галактик виявляє таку дивовижну річ. Усіма можливими в астрономії методами вчені реєструють усього 0,5% наявної в доступному для спостережень Всесвіті речовини! Ще близько 3,5% може становити «звичайна, але несвітна (холодна) речовина», як ось згаслі зорі. Ще 26% — це невідома «екзотична темна матерія», властивості якої взагалі невідомі. Особливості ж розширення Всесвіту (виявлене прискорення руху найдальших галактик) можна пояснити проявом певної «темної енергії», концентрація якої відповідає масі 70%. Отже, ми живемо у світі, в якому здатні дослідити лише 1/200 частину. Це ніби хтось встановив 200 свічок, з яких засвічено одну, і здалека «досліджував цю систему».
Усе ще залишаються без відповідей і найголовніші питання біології. Так, зокрема, невідомо, де зберігається і як реалізується «архітектурний план» побудови організму — і в цілому, і його окремих систем. Невідомим є і принцип роботи «координаційного центру» клітини, який керує її спеціалізацією, тобто визначає — бути їй гемоглобіном чи кератином тощо. «Перебирання» всіх можливих варіантів, скажімо, «тексту спадковості» вимагає як надзвичайно великої кількості частинок (що значно перевищує їхнє число в усьому спостережуваному Всесвіті), так і фантастично великих проміжків часу. Однак «блочно-ієрархічне удосконалення» генетичного тексту не розв’язує проблему, як би цього не бажали деякі дослідники. Бо як «сліпоглухоніма» природа не може створити красу, так вона не може творити й кодувати в молекулах ДНК дивовижно складну інформацію, завдяки самореалізації котрої можливе життя певного організму і його відтворення в наступних поколіннях.
У 1996 р. 53 провідних учених США (серед них — 24 лауреати Нобелівських премій з біології, хімії і фізики) опублікували книгу «Ми віруємо», в якій виразно проголосили свою віру у Творця світу. На підставі сучасних наукових даних вони заявили, що виявлена упорядкованість та узгодженість у будові людини і Всесвіту приводить вченого до віри у Творця. Автори цілковито розвінчали теорію Дарвіна про походження людини від спільного з мавпою предка через відсутність «перехідних форм».
Тож логічним є те, що в сучасному підручнику «Загальна біологія» для Х-ХІ класів М. Є. Кучеренка та ін. (К., Генеза, 2000) прямо зазначено, що «питання про суть життя не вирішене й донині», що «багато видатних вчених-біологів були глибоко віруючими» (в т. ч. Ч. Дарвін та І. Павлов), що «довести правильність абіогенезу не вдалося» (тобто виявити можливість зародження живого з неживого, де проміжною ланкою мали б бути структури типу «коацерватів Опаріна»). Вказано й на безсилля палеонтології, тобто визнано відсутність «чорновиків еволюції», які засвідчили б існування в минулому «побічних», «непридатних до виживання» форм життя, що мали б з’явитися внаслідок «випадкових мутацій». До речі, і вчення Дарвіна тут названо вже не теорією, а всього лише гіпотезою!
Так, у вчених завжди були (і є сьогодні) «знайдені при дослідженнях природи» вагомі аргументи для підкріплення своєї віри у Творця. Так само як був і є обов’язок про цю віру заявляти вголос — заради примноження добра у світі!
